Рішення від 22 квітня 2026 р. у справі №127/41022/25 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/41022/25

Провадження 2/127/9980/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

23 квітня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі головуючого судді Горбатюка В.В.,

за участю секретаря судового засідання Соушко Ю.О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позов мотивований тим, що 31.05.2025 ОСОБА_1 передав ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 7500 доларів США, а відповідач, у свою чергу, отримав у борг вказану суму та зобов`язався повернути її до 07.06.2025. На підтвердження укладення договору позики та факту отримання коштів відповідач власноруч написав розписку від 31.05.2025. У встановлений строк відповідач борг не повернув. 18.06.2025 відповідач повернув лише частину боргу в сумі 1000 доларів США, про що в розписці міститься відповідна відмітка. Після цього відповідач повністю борг не погасив. За твердженням позивача, після спливу строку повернення позики відповідач неодноразово обіцяв повернути борг, однак цього не зробив. Залишок неповернутих коштів становить 6500 доларів США. З огляду на наведене позивач просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 6500 доларів США, а також судові витрати.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 21.01.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи суд постановив проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Оскільки згідно з відповіддю Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради відповідача знято 14.12.2016 з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , а іншої інформації про зареєстроване місце його проживання суд не отримав, в ухвалою суду від 21.01.2026 постановлено подальший виклик відповідача у справі здійснювати через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити. Проти заочного розгляду справи не заперечували.

Відповідач у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду не повідомив. Відзив на позовну заяву до суду не подав.

Відповідно до положення ч. 3 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до ч. 4 ст. 223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

З урахуванням вимог статей 223, 280 ЦПК України та враховуючи, що позивач не заперечує щодо заочного розгляду справи, суд ухвалив без винесення окремого процесуального документа провести заочний розгляд справи.

Дослідивши позовну заяву та письмові докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до розписки від 31.05.2025, складеної у м. Вінниці, встановлено, що ОСОБА_3 взяв у ОСОБА_1 гроші в сумі 7500 доларів США 31.05.2025 та зобов`язався повернути їх у строк до 07.06.2025. У документі наявний підпис від імені ОСОБА_3 . У нижній частині цього ж документа міститься рукописний запис від 18.06.2025 про повернення 1000 доларів США, після якого наявні два підписи.

З копії паспорта громадянина України вбачається, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Вінниці. Також до матеріалів справи додано копію паспорта громадянина України ОСОБА_1 , копію картки фізичної особи-платника податків ОСОБА_1 .

До позову додано скріншоти листування між позивачем та відповідачем у месенджері WhatsApp. Із цих скріншотів встановлено, що 28.10.2025 позивач звертався до відповідача з питанням, чи привезе той частину боргу цього дня, на що відповідач повідомив, що вранці зателефонує та підійде на роботу. 29.10.2025 відповідач написав, що перебуває в дорозі, не забув про позивача і вранці зателефонує, а також повідомляв про можливу зустріч цього ж дня. 30.10.2025 відповідач знову писав, що ще в дорозі, не забув про борг та вранці набере, а на пряме запитання позивача про зустріч відповів: «Зараз буду». 03.11.2025 на запитання позивача про домовлену зустріч відповідач відповів: « ОСОБА_4 , трошки пізніше наберу тебе», «Уточнемо час». 04.11.2025 позивач знову ставив питання, коли вони зустрінуться, щоб відповідач віддав борг частково. 05.11.2025 відповідач повідомив: «За пів години наберу». 06.11.2025 на запитання позивача про конкретну дату та час зустрічі відповідач відповів: «Так звичайно». 14.11.2025 позивач запитував, коли відповідач збирається віддавати борг. 25.11.2025 позивач прямо запитав, чи не хоче відповідач віддавати борг, на що той відповів, що позивач його неправильно зрозумів, і що він зателефонує вранці наступного дня та вони зустрінуться.

Позивач звернувся до ОСОБА_3 із претензією від 14.10.2025, в якій ОСОБА_1 послався на боргову розписку від 31.05.2025, зазначив, що 18.06.2025 відповідач повернув лише 1000 доларів США, а станом на 14.10.2025 сума 6500 доларів США залишилась неповернутою. У претензії позивач вимагав протягом 30 календарних днів з моменту її отримання повернути суму боргу в розмірі 6500 доларів США.

Також до справи долучено опис вкладення до цінного листа, який підтверджує, що на ім`я ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 , було направлено поштове відправлення № 2101400020173, до якого вкладено претензію та копію розписки.

Згідно з роздруківки відстеження поштового відправлення № 2101400020173 встановлено, що лист вибув з відділення 14.10.2025, 15.10.2025 прибув до центру кур`єрської доставки та був переадресований за місцем обслуговування, 16.10.2025 прибув до відділення, а 30.10.2025 поштове відправлення повернуто відправнику у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання. 07.11.2025 повернення вручено відправнику.

Копія поштових документів Укрпошти також містить відомості про відправника - ОСОБА_1 , одержувача - ОСОБА_3 , дату відправлення 14.10.2025 та факт повернення відправлення відправнику 30.10.2025.

Відповідно до положень статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 464/3790/16-ц.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції цього договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.10.2018 в справі № 924/1096/17).

Статтею 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом переконливості своїх вимог є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

Оригінал розписки від 31.05.2025 підтверджує, що між сторонами виникли правовідносини за договором позики. Цей документ містить відомості про сторони, суму переданих коштів, дату їх отримання та строк повернення. Отже, розписка підтверджує одночасно і факт укладення договору позики, і факт передання відповідачу грошових коштів у сумі 7500 доларів США.

Запис у нижній частині розписки від 18.06.2025 підтверджує часткове виконання відповідачем свого обов`язку з повернення позики у сумі 1000 доларів США. Позивач у судовому засіданні також підтвердив, що позику відповідач повернув у розмірі 1000 доларів США.

Таким чином, після часткового повернення коштів залишок боргу становить 6500 доларів США.

Оригінал боргової розписки позивач долучив до позову та суд її дослідив. Доказів того, що відповідач повністю виконав обов`язок з повернення позики, матеріали справи не містять. Інших доказів погашення боргу, крім часткового повернення 1000 доларів США, відповідач суду не надав.

Листування сторін у месенджері WhatsApp підтверджує, що після спливу строку повернення позики відповідач не заперечував сам факт існування боргу, неодноразово обіцяв зв`язатися з позивачем та зустрітися для повернення коштів, однак грошове зобов`язання не виконав.

Претензія від 14.10.2025, опис вкладення та документи Укрпошти підтверджують, що позивач до звернення до суду вживав заходів для досудового врегулювання спору та надсилав відповідачу письмову вимогу про повернення боргу, однак поштове відправлення повернулося відправнику у зв`язку із закінченням строку зберігання.

Відповідач у встановлений судом строк відзив на позов не подав, доказів на спростування вимог позивача, доказів недійсності розписки або доказів повного виконання зобов`язання суду не надав.

За таких обставин суд встановив, що відповідач отримав від позивача у позику 7500 доларів США, повернув лише 1000 доларів США, а отже, не виконав зобов`язання щодо повернення залишку позики у сумі 6500 доларів США.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

За приписами ст. 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 міститься висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19.12.2018 у справі № 544/174/17 зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Водночас при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом НБУ на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним/приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу під час виконання судового рішення (Постанова ВП ВС від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 (провадження № 14-81цс24).

Враховуючи зазначене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані та підтверджені під час розгляду справи, а тому підлягають задоволенню.

Щодо витрат на правничу допомогу відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу віднесені саме до витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата ), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Законом визначено критерії, які потрібно застосовувати при визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно зі ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат враховується: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ст. 137, 141 ЦПК України витрати на правничу допомогу мають бути дійсними (реальними), необхідними, а їх розмір розумним з огляду на складність справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини наведеної, зокрема, у пункті 95 рішення від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», пункті 80 рішення від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», пункті 88 рішення від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. При цьому, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини (рішення від 23.01.2014 у справі «East|West Aliance Limited» проти України», заява №19336/04), обґрунтованим слід вважати розмір витрат, що є співмірним до складності справи, виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) та часом, витраченим на виконання таких робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також з ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

З огляду на правову позицію Верховного Суду, наведену у додатковій постанові від 05.09.2019 у справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19), суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одним з основних елементів верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість та кількість підготовлених документів, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) зазначено, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Суд повинен оцінити витрати сторони у справі на оплату правничої допомоги у сукупності з критеріями, на які звертає увагу Європейський суд з прав людини, ураховуючи реальні обставини їх понесення та необхідності таких трат. Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п.1 ч.2 ст.137 та ч.8 ст.141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 22.01.2021 в справі №925/1137/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02.12.2020 в справі № 317/1209/19, від 03.02.2021 у справі № 554/2586/ 16-ц.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу позивач надав ордер серії АВ № 1256211 від 09.12.2025, свідоцтво адвоката, договір про надання правничої допомоги № 61 від 09.10.2025, платіжну інструкцію від 10.12.2025 про оплату 12000 грн за послуги адвоката Білоус Іринин Миколаївни.

Однак, визначаючись з розподілом витратна правничу допомогу відповідно до вимог ст. 137, 141 ЦПК України, суд зважає, що справа є незначної складності, обсяг підготовлених та наданих доказів є незначним, справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, адвокат брала участь у двох судових засіданнях, а тому суд вважає доцільним стягнути з відповідача на користь позивача 6000 гривень витрат на правничу допомогу. Саме такий розмір витрат, на переконання суду, є об`єктивним, співмірним зі складністю справи та виконаною адвокатом роботою.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача потрібно стягнути судові витрати щодо сплати судового збору в розмірі 2734 грн 55 коп.

Керуючись ст. 526, 530, 610, 625, 1046-1050 Цивільного кодексу України, ст. 12, 13, 81, 141, 178, 263-265, 273, 279, 354 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - задовольнити повністю.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 6500 (шість тисяч п`ятсот) доларів США.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2734 (дві тисячі сімсот тридцять чотири) грн 55 коп.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6000 (шість тисяч) грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Заочне рішення суду набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається позивачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо розгляд справи здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 23 квітня 2026 року.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_1 .

Суддя В. В. Горбатюк