Рішення від 23 квітня 2026 р. у справі №308/1351/26 — Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/1351/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2026 року місто Ужгород

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області у складі головуючого судді Чепки В. В., за участю секретаря судового засідання Авдєєвої К. Т., розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради в особі Управління муніципальної варти Ужгородської міської ради про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності,

в с т а н о в и в :

у січні 2026 року до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради в особі Управління муніципальної варти Ужгородської міської ради про визнання протиправною та скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, відповідно до якої позивачка просила суд скасувати постанову інспектора з паркування Русина Анатолія Олдриховича, серія PPU №2600104 від 19.01.2026 року, про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу за адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 152-1 КУПАП. Також просить стягнути з відповідача сплачені судові витрати на професійну правничу допомогу та судовий збір

Свої вимоги позивачка обґрунтовує тим, що інспектором з паркування Русином Анатолієм Олдриховичем від 19.01.2026 року було винесено постанову про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення за порушення правил зупинки, стоянки, паркування, яке зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису) у вигляді штрафу в розмірі 500 грн. за начебто вчинення нею адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 152-1 КУпАП, в якій було вказано, що 19.01.2026 о 14 годині 24 хвилин вона, керуючи автомобілем Nissan д.н.з. НОМЕР_1 в м. Ужгород, пл. Жупанатська, порушила правила паркування транспортних засобів, а саме: не здійснила оплату вартості послуг з користування майданчиком для платного паркування (паркувальний майданчик), чим порушила ч.1 ст.152-1 КУпАП.

Вважає, що постанова за своєю формою і змістом не відповідає нормам чинного законодавства та не відображає дійсні обставини події. Позивачка вказує, що 19.01.2026 року о 12 годині 45 хвилин вона, керуючи транспортним засобом Nissan д.н.з. НОМЕР_1 , здійснила стоянку на майданчику для паркування пл. Жупанатська - вул. Олександра Довженка, який знаходиться за адресою: м. Ужгород, пл. Жупанатська, і виконала обов?язки користувача майданчика платного паркування згідно положення про паркування транспортних засобів у місті Ужгород, затверджене виконавчим комітетом Ужгородської міської ради 25.04.2018 року, а саме: поставила транспортний засіб на місце для паркування відповідно до дорожньої розмітки та дорожніх знаків, а також дотрималася вимог цього Положення і Правил дорожнього руху, сплатила плату (готівкою) за паркування за прогнозований період стоянки транспортного засобу на майданчику для платного паркування, а точніше: за 3 години (з 12 години 45 хвилин по 15 годину 45 хвилин), підтвердженням чого є квитанція за послуги з паркування №20472-1089547-55901.

Повернувшись до свого автомобіля приблизно через 2 години, позивачка побачила, що під щіткою склоочисника знаходиться повідомлення про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення правил зупинки, стоянки, паркування, яке зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису).

З аналізу повідомлення вона встановила, що при заповненні графи з номерним знаком транспортного засобу було допущено описку, інші реквізити платника були зазначені правильно. Оплата пройшла успішно. На думку позивачки описка, у вигляді браку двох літер у кінці д.н.з. автомобіля викликана недосконалістю роботи системи паркомата.

Оскільки, ця описка є механічною, а оплата за паркування пройшла, вважає, що інспектор, маючи інформацію про водія, про проведену оплату, не мав повноважень складати стосовно неї постанову про адміністративне правопорушення, оскільки відповідно до пункту 8.5. положення про паркування транспортних засобів у місті Ужгород, затвердженого виконавчим комітетом Ужгородської міської ради 25.04.2018 року, його обов?язки передбачають виконувати функцію контролю за повнотою і своєчасністю сплати водіями коштів за паркування та вживати заходи, передбачені цим Положенням, до водіїв транспортних засобів за несплату, сплату не у повному обсязі плати за паркування або перевищення оплаченого часу користування місцями для платного паркування.

Оскільки відсутні докази її вини, відсутній склад правопорушення, а тому вказана постанова підлягає скасуванню.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 09.02.2026 відкрито провадження у справі, постановлено проводити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

26.02.2026 від відповідача Управління муніципальної варти Ужгородської міської ради надійшов відзив на позовну заяву, згідно з яким заперечує проти задоволення позову. В обґрунтування своїх запереченьзазначає, що правовідносини у сфері паркування регулюються Правилами паркування транспортних засобів, відповідно до яких користувач зобов`язаний, зокрема, сплачувати вартість послуг з користування майданчиком для платного паркування та належним чином підтверджувати таку оплату. Зокрема, розмістивши під лобовим склом транспортного засобу документ про оплату вартості послуг з користування майданчиком. Неоплата або оплата з порушенням установлених вимог (зокрема понад 10 хвилин) утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 152-1 КУпАП, за яке передбачено штраф у двадцятикратному розмірі вартості однієї години паркування.

Вказує, що в м. Ужгороді запроваджено платні майданчики для паркування та встановлено тариф у розмірі 25 грн за годину. 19.01.2026 інспектором з паркування зафіксовано порушення – неоплату вартості послуг з користування майданчиком для платного паркування транспортного засобу марки Nissan, державний номерний знак НОМЕР_1 , шляхом фотозйомки з дотриманням вимог законодавства. У зв`язку з відсутністю водія на місці події було залишено повідомлення про притягнення до адміністративної відповідальності, а в подальшому винесено постанову без участі особи.

Крім того, відповідач зазначає, що хоча позивачем надано квитанцію про оплату паркування, у ній невірно зазначено державний номерний знак транспортного засобу (не вказано частину літер), що унеможливлює ідентифікацію транспортного засобу в системі та підтвердження факту оплати саме за відповідний автомобіль. Невірне введення номерного знаку не дозволяє інспектору встановити наявність оплати під час перевірки.

Також відповідач звертає увагу, що до адміністративної відповідальності оскаржуваною постановою притягнуто іншу особу — власника транспортного засобу, а не позивача у справі.

З огляду на викладене, відповідач вважає оскаржувану постанову законною та просить у задоволенні позову відмовити.

Представником позивача – адвокатом Опалеником М. Ю. 09.03.2026 через підсистему «Електронний суд» подано відповідь на відзив, відповідно до якої заперечує доводи відповідача та зазначає, що твердження про неоплату послуг паркування є безпідставними. Вказує, що оплата може здійснюватися не лише з отриманням паперової квитанції, але й через мобільний застосунок, у зв`язку з чим відсутність документа під лобовим склом транспортного засобу не свідчить про неоплату. Крім того, практика користування платними майданчиками у м. Ужгороді свідчить, що інспектори перевіряють факт оплати через централізовану базу даних незалежно від наявності паперової квитанції.

Позивач також звертає увагу, що під час оплати через паркувальний автомат користувачеві пропонується не друкувати квитанцію, а зберегти її у вигляді фото, що додатково підтверджує необов`язковість розміщення паперового документа під лобовим склом.

Щодо доводів відповідача про неправильне введення державного номерного знаку, позивач зазначає, що мала місце технічна описка (введення номера не в повному обсязі), яка не змінює суті правовідносин та не спростовує факту здійснення оплати. При цьому паркувальний автомат прийняв оплату та сформував квитанцію, що свідчить про недосконалість системи, відповідальність за функціонування якої покладається на оператора майданчика для паркування. Можливість проведення оплати без повного введення номерного знаку, на думку позивача, не може покладатися на користувача як підстава для притягнення до відповідальності.

Позивач також зазначає, що доводи відповідача щодо неможливості ідентифікації оплати у базі даних є непослідовними, оскільки стосуються зміни символів номерного знаку, а не їх неповного введення.

Крім того, позивач звертає увагу, що оскаржуваною постановою до відповідальності притягнуто іншу особу – ОСОБА_2 , тоді як фактичним користувачем транспортного засобу у момент події була позивачка, яка керувала транспортним засобом, що підтверджується квитанцією про оплату.

Також позивач вказує на процесуальні недоліки відзиву, зокрема неповноту його змісту (відсутність частини тексту).

З огляду на викладене, позивач просить долучити відповідь на відзив до матеріалів справи та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та її представник Опаленик М. Ю. підтримали вимоги позовної заяви. Зокрема позивачка зазначила, що вона є користувачем вказаного у постанові транспортного засобу. 19.01.2026 вона, залишивши авто на паркувальному майданчику, через паркомат оплатила вартість трьох годин паркування в районі площі Жупанатської в Ужгороді. Вважає, що помилка у введенні номерного знаку автомобіля спричинена саме технічним станом паркомату. З огляду на те, що фактично паркування було оплачено, вважає, що постанова про притягнення до адміністративної відповідальності була винесена протиправно. Щодо того, що постанова складена відносно ОСОБА_2 , вважає, що оскільки паркування транспортного засобу здійснювала позивачка, а не інша особа, відтак порушене право саме позивачки, яке підлягає захисту у судовому порядку.

Представник відповідача проти позову заперечив з мотивів, наведених у відзиві на позов. Зазначив, що інспектор у разі помилкового введення номерного знаку транспортного засобу технічно позбавлений можливості встановити проведення оплати за паркування.

Водночас зазначив, що позивачка є неналежним позивачем у даній справі, оскільки постановою інспектора з паркування притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 152-1 КУпАП власника транспортного засобу ОСОБА_2 , особа якої була встановлена інспектором через Єдиний державний реєстр транспортних засобів. Вважає, що оскаржуваною постановою права позивачки не порушені.

Суд, заслухавши позиції сторін, дослідивши наявні у справі докази, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, що інспектором з паркування Русином Анатолієм Олдриховичем 19.01.2026 року було винесено постанову PPU 2600104, відповідно до якої ОСОБА_2 було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 152-1 КУпАП, а саме за те, що вона 19.01.2026 14 годині 24 хвилин за адресою: м. Ужгород, пл. Жупанатська – вул. Олександра Довженка, керуючи автомобілем Nissan д.н.з. НОМЕР_1 в м. Ужгород, пл. Жупанатська, порушила правила паркування транспортних засобів, а саме: не здійснила оплату вартості послуг з користування майданчиком для платного паркування (паркувальний майданчик). На ОСОБА_2 накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 500 грн.

Суб`єктом правопорушення, передбаченого частинами першою, другою та восьмою цієї статті 152-1 КУпАП, є особа, яка керувала транспортним засобом у момент вчинення правопорушення (момент паркування), а в разі фіксації зазначеного правопорушення в режимі фотозйомки (відеозапису) - відповідальна особа, зазначена у частині першій статті 14-2 цього Кодексу, або особа, яка ввезла транспортний засіб на територію України. У разі внесення змін до постанови про накладання адміністративного стягнення з підстав, встановлених абзацом третім частини першої статті 279-3 цього Кодексу, суб`єктом правопорушення може бути особа, яка керувала транспортним засобом у момент вчинення правопорушення, зафіксованого в режимі фотозйомки (відеозапису).

Судом встановлено та не заперечувалось позивачем, що власником транспортного засобу марки Nissan д.н.з. НОМЕР_1 є ОСОБА_2 .

Згідно з ч.5 ст. 14 Закону України «Про дорожній рух», учасники дорожнього руху зобов`язані, зокрема: знати і неухильно дотримуватись вимог цього Закону, правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху; створювати безпечні умови для дорожнього руху.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який визначає обсяг прав та обов`язків водія, є також Правила дорожнього руху, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 р. № 1306 (далі - ПДР України).

Частиною 1 статті 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Отже, нормативно-правові акти чи індивідуальні акти, прийняті суб`єктом владних повноважень з порушенням закону, підлягають визнанню нечинними чи скасуванню лише у разі порушення прав, свобод чи інтересів фізичної особи і необхідності судового захисту з метою поновлення порушеного права.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав, свобод та законних інтересів, який складається із двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист прав, свобод чи законних інтересів. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Згідно з ст. 46 КАС України сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.

Конституційний Суд України в рішенні від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004 вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Також, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. На підставі викладеного та з урахуванням приписів ст. ст. 2, 5 КАС України формується висновок, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 КАС України у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із позовними заявами в інтересах інших осіб і брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування повинні надати адміністративному суду документи та інші докази, які підтверджують наявність визначених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків,- тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Відтак, рішення суб`єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорювані рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи, шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Тобто, обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права наведений у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 504/4148/16-а та від 22 жовтня 2020 року у справі № 359/630/19, який в силу вимог ч. 5 статті 242 КАС України має бути врахований судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Крім того, в п. 1 рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2 зп (справа 3/35-313) передбачено, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію. Зі змісту наведеного можна зробити висновок, що правові акти індивідуальної дії своїми приписами мають породжувати (породжують) права і обов`язки конкретних осіб, на яких спрямована їх дія.

Так, відмінною ознакою дій суб`єкта владних повноважень є наявність в них змісту управління особою, здійснення щодо неї влади, шляхом впливу на її права і обов`язки. Проте, спірна постанова не є актом, на підставі якого особа - позивач, в даному випадку – ОСОБА_1 - притягнута до адміністративної чи будь-якої іншої відповідальності.

Згідно п. 19 ч. 1 статті 4 КАСУ, індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийнятий) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Між тим, як було встановлено судом, постановою інспектора Управління муніципальної варти Ужгородської міської ради PPU 2600104 від 19.01.2026 за якою застосовано адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 500 грн. за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 152-1 КУпАП, саме до ОСОБА_2 , а не до ОСОБА_1 .

Загальні підходи до судового захисту законних інтересів були сформульовані Верховним Судом у постанові від 20.02.2019 у справі №522/3665/17:

«70. … що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); (д) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

71. Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є: (а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права; (б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України; (в) встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю); (г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності); (д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

74. З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

85. … ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу: (а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов; (б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності; (в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду); (г) існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.

Зазначені критерії не мають застосовуватись механічно та негнучким способом. Суд повинен захищати усе розмаїття законних інтересів особи, а тому у кожній конкретній справі дослідження інтересу особи через призму наведених критеріїв буде слугувати гарантією захисту таких інтересів.

87. … Позивач не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов`язаний його інтерес та що цей інтерес належить саме позивачу. Позивач не обґрунтував свій особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес, а покликається на порушення інтересу територіальної громади, частиною якої він є, і для якої цей інтерес має значення.

Безпосередньо позивач не є потерпілим від оскаржуваного рішення, оскільки воно не спричинило суттєвого негативного впливу саме на позивача і він не зазнав жодної реальної шкоди.

88. Зазначені обставини не свідчать про очевидну відсутність у позивача матеріально-правової заінтересованості і були встановлені лише під час судового розгляду справи. Встановлення відсутності матеріально-правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. ...

89. Водночас, встановивши відсутність матеріально-правової заінтересованості в оскарженні рішення, суди проаналізували доводи позивача, що стосуються правомірності рішення і дійшли висновку, що воно не є незаконним.

90. З цього приводу Суд звертає увагу, що з`ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується. Відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення. Відтак, висновки суду щодо правомірності оскарженого рішення не мають самостійного правового значення. …».

У постанові Верховного Суду у справі №640/21611/19 від 31 березня 2021 року викладено висновок, що: «45. Суд нагадує, що з`ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується. Відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення.

46. Суд може робити висновок про неправомірність рішень, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та про порушення у зв`язку із цим прав лише за позовом належного позивача. Оцінка рішень за позовом особи, яка не має права на звернення до суду, яка не є потерпілою у конкретних правовідносинах (є неналежним позивачем), апріорі не може призвести до захисту прав і не узгоджується із завданнями адміністративного судочинства.

47. За таких обставин, висновки по суті спору зроблено за позовом неналежного позивача, а тому їх слід виключити з мотивувальної частини судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій.».

З огляду на вищенаведене, відсутність у позивача права на звернення до суду є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

Аналогічна обставина викладена у постанові Верховного Суду у справі №640/21611/19 від 31 березня 2021 року.

Позивач не довів, а судом не встановлено наявності матеріально-правової заінтересованості вказаного позивача при оскарженні постанови, що, відповідно до вищевказаних висновків касаційної інстанції, передує розгляду питання щодо правомірності рішення, яке оскаржується.

Враховуючи, що із адміністративним позовом звертається ОСОБА_1 , і саме вона просить скасувати постанову PPU 2600104 від 19.01.2026, а оскаржувана постанова складена щодо ОСОБА_2 , суд приходить до висновку про відсутність порушеного права позивача, а тому ОСОБА_1 є неналежним позивачем у справі, що є самостійною і достатньою підставою для прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позову.

Таким чином, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 5-10, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 286, 293, 295, 297 КАС України, суд

ухвалив:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради в особі Управління муніципальної варти Ужгородської міської ради про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Восьмого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10-ти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 24.04.2026.

Суддя Ужгородського міськрайонного суду

Закарпатської області В. В. Чепка