Постанова від 20 квітня 2026 р. у справі №165/2861/21 — Волинський апеляційний суд

Справа № 165/2861/21 Головуючий у 1 інстанції: Ференс-Піжук О. Р.

Провадження № 22-ц/802/553/26 Доповідач: Шевчук Л. Я.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 квітня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого-судді Шевчук Л. Я.,

суддів Данилюк В. А., Киці С. І.,

секретар с/з Прядун Ю. В.,

з участю:

представника позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_4 , подану представником ОСОБА_5 , на рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 30 січня 2026 року,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2021 року ОСОБА_3 звернулася в суд із зазначеним позовом, який обґрунтований тим, що вона з відповідачем ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі заочного рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 02 березня 2011 року. У них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_6 .

Позивачка також зазначила, що за час спільного проживання ними у спільну сумісну власність було придбано квартиру АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу був укладений 23 лютого 2010 року та посвідчений державним нотаріусом Нововолинської державної нотаріальної контори Матвіюк Р. Ф. за реєстровим номером 1-526. Право власності зареєстровано у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно 09 липня 2013 року, номер запису про право власності № 1598360. У договорі купівлі-продажу покупцем є ОСОБА_4 .

Після розірвання шлюбу вони з відповідачем проживають окремо, відповідач змінив ключ від квартири, у зв`язку з чим вона не має доступу у квартиру. Правовстановлюючі документи також знаходяться у відповідача. На її прохання укласти договір про поділ спільного майна подружжя відповідач не реагує.

Позивачка вважає, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, а відповідач чинить їй перешкоди у користуванні квартирою.

Покликаючись на зазначені обставини, позивачка просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , стягнути з відповідача у її користь 4 000 грн витрат на професійну правничу допомогу та сплачений судовий збір.

Рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 30 січня 2026 року у цій справі позов ОСОБА_3 задоволено.

Ухвалено визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 (одну другу) частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_3 4 000 грн понесених витрат на професійну правничу допомогу та 908 грн сплаченого судового збору.

Не погоджуючись із ухваленим рішенням суду, відповідач ОСОБА_4 через свого представника Кінах Я. В. подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити, стягнути з відповідача в користь позивача судові витрати по справі.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача Свередюк Ю. А. зазначає, що рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 – адвокат Немченко Л. А. апеляційну скаргу підтримала, просила апеляційну скаргу задовольнити, представник позивача ОСОБА_3 – адвокат Свередюк Ю. А. апеляційну скаргу заперечила, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Позивачка ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 у судове засідання не з?явилися, хоча у встановленому законом порядку були повідомлені про час та місце розгляду справи, а тому апеляційний суд розглянув справу у їх відсутності.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та вивчивши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін з таких підстав.

Задовольняючи позов ОСОБА_7 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, у зв`язку з чим за позивачкою слід визнати право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи і зроблені з дотриманням вимог закону.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною 1 статті 10, частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 13 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За матеріалами справи судом встановлено, що ОСОБА_8 та ОСОБА_4 з 12 лютого 2005 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі заочного рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 02 березня 2011 року (т. 1, а. с. 6, 8).

У сторін по справі ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 7).

Позивачка ОСОБА_3 07 січня 2026 року уклала шлюб з ОСОБА_9 та змінила прізвище з « ОСОБА_10 » на прізвище « ОСОБА_11 » (т. 2, а. с. 156).

23 лютого 2020 року між ОСОБА_12 , ОСОБА_13 (продавці), від імені яких діяла ОСОБА_14 (представник продавців) та ОСОБА_4 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого ОСОБА_4 придбав житлову квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири за домовленістю сторін здійснено за 45600 грн, які отримані продавцями від покупця повністю до підписання цього договору. У пункті 2.2 договору купівлі-продажу зазначено, що ОСОБА_14 (представник продавців) своїм підписом під цим договором підтвердила проведення зі сторони ОСОБА_4 повного розрахунку за продану квартиру та відсутність щодо нього претензій фінансового характеру.

У пункті 4.8 договору купівлі-продажу зазначено, що з наслідками приховування реальної вартості квартири, зі змістом статей 182, 229-235, частини 3 статті 640, 659, 665 ЦК України, статей 59, 60, 65, 74 СК України, сторони ознайомлені. У пункті 4.9 договору вказано, що ціна продажу, зазначена в пункті 2.1 цього договору, за твердженням сторін відповідає їхнім дійсним намірам (т. 1, а. с. 118-120).

ОСОБА_8 як дружина покупця ОСОБА_4 23 лютого 2010 року подала до Нововолинської державної нотаріальної контори заяву, в якій зазначено, що відповідно до вимог статті 65 CК України вона дає згоду на купівлю її чоловіком ОСОБА_4 за кошти, які є спільною власністю подружжя, квартири АДРЕСА_1 , за ціну та на умовах на його розсуд. Заява посвідчена державним нотаріусом Нововолинської державної нотаріальної контори Матвіюк Р. Ф. та зареєстрована в реєстрі за № 1-525 (т. 1, а. с. 121).

Право власності на придбану квартиру було зареєстровано 09 липня 2013 року, індексний номер 3839483, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 30 грудня 2021 року (т. 1, а. с. 39).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина 1 статті 60 СК України).

Як передбачено частиною 1 статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У пункті 25 своєї постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 статті 71 СК (2947-14) щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК (435-15), за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Згідно з частинами 1, 7 статті 41 Конституції України, частин 1, 5 статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства (частина 9 статті 7 СК України).

Згідно з частиною 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного з подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється, як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпорядження майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

У справі, що переглядається, предметом спору є об`єкт нерухомого майна, придбаний сторонами за часу шлюбу, а саме - двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , покупцем якої відповідно до умов договору купівлі-продажу квартири від 23 лютого 2010 року є ОСОБА_4 .

У своїй позовній заяві ОСОБА_15 зазначила, що вона подавала нотаріусу заяву, в якій давала свою згоду як дружина на придбання спірної квартири у спільну сумісну власність подружжя за спільні кошти подружжя, тобто вказаною заявою сторони погодили та встановили юридичні факти набуття нерухомого майна у спільну сумісну власність подружжя, визначивши режим грошових спільних коштів як таких, що використані в інтересах сім`ї.

Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб`єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з третьою особою права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Враховуючи наведені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, що підтверджує правомірність вимог позивача про визнання за нею права власності на 1/2 частку спірної квартири.

Згідно з частинами 1, 2 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У Сімейному кодексі України законодавець встановив презумпцію спільності майна, придбаного подружжям під час шлюбу. Тягар доказування щодо спростування такої презумпції несе та сторона, яка вважає, що майно придбано за її особисті кошти.

Верховний Суд у справі № 546/912/16-ц від 24 січня 2020 року зазначив, що статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями, як час набуття майна і кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Отже, у разі придбання майна в період шлюбу, але за особисті кошти таке майно не може вважатись спільним майном подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за чиї кошти воно придбане.

Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття. За змістом пункту 3 частини 1 статті 57 СК України майно, набуте дружиною, чоловіком, за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто є особистою приватною власністю.

У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 344/16831/20 зазначено, що згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

Місцевим судом правомірно не взято до уваги доводи сторони відповідача щодо придбання спірної квартири за кошти, отримані в кредит, який відповідач погашав самостійно особистими коштами, після припинення подружнього життя з позивачем, оскільки вказаний договір кредиту був укладений між ВАТ «Сведбанк» та відповідачем 17 липня 2008 року, тобто за два роки до укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, яка придбана 23 лютого 2010 року, і згідно з договором купівлі-продажу її вартість складає 45600 грн, яка є значно меншою за отриманий відповідачем у 2008 році кредит у розмірі 28000 доларів США.

Судом першої інстанції правильно не взято до уваги твердження сторони відповідача щодо відсутності у позивача на час придбання спірної квартири, власного доходу, оскільки відповідно до статей 60, 63 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо застосування строків позовної давності з огляду на наступне.

Статтею 256 ЦК України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 344/16831/20 зазначено, що суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

При цьому судом встановлено, що позивачка ОСОБА_3 після розірвання шлюбу з відповідачем ОСОБА_4 проживала у цій квартирі з дитиною, здавала квартиру в оренду, отримувала орендну плату за користування квартирою до 2019 року, коли відповідач ОСОБА_4 забрав ключі від вхідних дверей квартири.

Таким чином, про порушення свого права позивачці ОСОБА_3 стало відомо у 2019 році.

ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом про визнання за нею права власності на частку квартири 02 вересня 2021 року, тобто в межах встановленого законом строку позовної давності, а тому порушене право особи підлягає судовому захисту у спосіб, обраний позивачем.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не впливають на правильність рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного суд апеляційної інстанції доходить висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування чи зміни колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_4 , подану представником ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 30 січня 2026 року у цій справі залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді