Постанова від 21 квітня 2026 р. у справі №240/6876/24 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/6876/24

Головуючий у 1-й інстанції: Шимонович Р.М.

Суддя-доповідач: Полотнянко Ю.П.

22 квітня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Полотнянка Ю.П.

суддів: Смілянця Е. С. Драчук Т. О.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Житомирської районної державної адміністрації Житомирської області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Житомирської районної державної адміністрації Житомирської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Управління соціального захисту населення Житомирської районної державної адміністрації Житомирської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17.06.2025 позов задоволено.

Визнано протиправними дії Управління соціального захисту населення Житомирської районної державної адміністрації Житомирської області щодо відмови у встановленні ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.

Зобов`язано Управління соціального захисту населення Житомирської районної державної адміністрації Житомирської області надати ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни з 30.09.2023 та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. Зокрема зазначає, що травма, яка стала причиною інвалідності ОСОБА_1 , отримана при виконанні обов`язків військової служби особою, яка не відповідає вимогам статті 4 та статті 7 Закону № 3551-ХІІ, у зв`язку з чим ОСОБА_1 не може бути визнаним особою з інвалідністю внаслідок війни.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що 09.10.2023 після чергового перепроходження комісії МСЕК та довічного подовження інвалідності 3-ї групи з причиною інвалідності: «Травма, Так пов`язана з виконанням обов`язків служби» позивач прибув до Житомирського районного управління соціального захисту населення із заявою щодо подовження терміну дії посвідчення особи з інвалідністю III групи внаслідок війни серія № НОМЕР_1 , виданого 29.12.2011 року Коростишівським районним управлінням соціального захисту населення Житомирської області.

За результатами розгляду вказаної заяви, позивач отримав письмову відповідь від 12.10.2023 №5525, в якій відповідачем було відмовлено в продовжені статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та подовження дії відповідного посвідчення інваліда, посилаючись на пункт 1 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Зазначив про те, що встановлення особам рядового і офіцерського складу МВС статусу особи з інвалідністю внаслідок війни вбачається за можливе при умові підтвердження участі у захисті Батьківщини чи у бойових діях на території інших держав.

Не погоджуючись з діями відповідача щодо відмови у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, позивач звернувся до суду.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що саме поняття "обов`язків військової служби" невід`ємно пов`язане з пораненням, контузією, каліцтвом, захворюванням, одержаних під час захисту Батьківщини та виконанням службових обов`язків, про що йдеться у ч. 1 ст. 7 Закону № 3551-ХІІ, у зв`язку із цим відповідач дійшов помилкового висновку про відмову позивачу у встановленні статусу "особи з інвалідністю внаслідок війни".

Забезпечуючи належний захист порушених прав позивача, суд дійшов висновку про необхідність визнання протиправними дії відповідача про відмову у встановленні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення та зобов`язання відповідача встановити позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати відповідне посвідчення.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначаються Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі Закон України №3551-XII).

Статтею 4 названого Закону визначено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.

До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України № 3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов`язків військової служби (службових обов`язків) чи пов`язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з`єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю в бойових діях у мирний час.

Пунктом 1 частини 2 названої правової норми встановлено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа: військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.

Порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранам війни визначається нормами Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року №302 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі Положення № 302).

Відповідно до пункту 2 зазначеного Положення посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників чи Захисниць України, на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації.

Згідно пункту 3 Положення №302 особам з інвалідністю внаслідок війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни» та нагрудний знак «Ветеран війни особа з інвалідністю внаслідок війни».

Згідно пункту 7 Положення №302 «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни», «Посвідчення учасника війни» і відповідні нагрудні знаки, «Посвідчення члена сім`ї загиблого», «Посвідчення члена сім`ї загиблого Захисника чи Захисниці України» видаються структурними підрозділами районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчими органами міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад, на які покладено функції з питань ветеранської політики (далі місцеві структурні підрозділи з питань ветеранської політики), за задекларованим/зареєстрованим місцем проживання (перебування) або адресою фактичного місця проживання (для внутрішньо переміщених осіб) особи.

Відповідно до пункту 10 Положення №302 «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни» видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.

З аналізу наведених норм слідує, що віднесення особи до особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону України №3551-ХІІ безпосередньо пов`язане з визначенням самого поняття «ветеран війни», яке міститься у статті 4 цього Закону, згідно з частиною 1 якої ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.

Отже, визначальною ознакою категорії осіб, які відносяться до «осіб з інвалідністю внаслідок війни», є те, що такі особи безпосередньо брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.

Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена в постановах від 30 вересня 2019 року у справі № 824/32/19-а, від 18 листопада 2020 року у справі №1140/2362/18, від 02 квітня 2021 року у справі № 0540/9350/18-а.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 7 Закону України №3551-ХІІ для визначення права на встановлення статусу «особа з інвалідністю внаслідок війни» підлягає встановленню те, що, по-перше: особа, яка претендує на встановлення такого статусу, є особою з числа військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, та, по-друге: такі особи стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2021 року у справі № 0540/9350/18-а.

Судом установлено та підтверджено матеріалами справи, що згідно довідки до акту огляду МСЕК серія 12 ААГ №413796 позивачу з 16.09.2023 року підтверджено безтерміново третю групу інвалідності внаслідок травми, так пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби. Копію довідки долучено до позову та досліджено судом (а.с.11).

Отже, наданими позивачем доказами підтверджено отримання ним травми під час проходження військової служби, а інвалідність пов`язана з виконанням обов`язків військової служби, що не є тотожним отриманню травми під час захисту Батьківщини або виконання обов`язків військової служби чи пов`язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з`єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій.

Таким чином позивачем суду не доведено, що інвалідність є наслідком поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті.

Колегія суддів апеляційного суду вважає безпідставними доводи Позивача щодо власного тлумачення поняття «виконання військової служби» у розумінні вимог Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», оскільки зазначений Закон не регулює підстави та порядок віднесення особи, зокрема особи з інвалідністю, до осіб з інвалідністю внаслідок війни.

Ураховуючи те, що травма, яку отримав позивач та внаслідок якої встановлено інвалідність, не пов`язана із участю позивача у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав, а також виконанням інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті, суд констатує про відсутність правових підстав для віднесення позивача до категорії осіб з інвалідністю внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону України № 3551-ХІІ.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що відмовляючи позивачу у наданні статусу "особи з інвалідністю внаслідок війни" та видачі "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" Управління діяло у межах повноважень та у спосіб передбачений законом.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки у спірних правовідносинах відповідач діяв правомірно, відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору не в повному обсязі встановив фактичні обставини справи та не надав їм належної правової оцінки, а доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції та дають правові підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.

У силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно зі ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення зокрема є, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що необхідно скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Житомирської районної державної адміністрації Житомирської області задовольнити повністю.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Полотнянко Ю.П.

Судді Смілянець Е. С. Драчук Т. О.