Постанова від 21 квітня 2026 р. у справі №216/3786/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/557/26 Справа № 216/3786/24 Суддя у 1-й інстанції - КУЗНЕЦОВ Р. О. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді Халаджи О. В.

суддів:Гапонова А.В., Красвітної Т.П.,

секретар Кругман А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 на рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 червня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання права особистої приватної власності (суддя першої інстанції Кузнецов Р.О.),

В С Т А Н О В И В:

29 травня 2024 року ОСОБА_3 звернувся до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності, в якому просив визнати в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2 .

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду зі зустрічною позовною заявою до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання права особистої приватної власності, в якому просила визнати квартиру АДРЕСА_1 особистою приватною власністю, а також визнати за нею право власності на 1/2 частку транспортного засобу автомобіль «Hyundai Elantra», реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 16 червня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності – задоволено.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_4 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати по справі у вигляді судового збору в розмірі 6503,05 грн (шість тисяч п`ятсот три гривні 05 копійок) та витрат на правову допомогу у розмірі 10000,00 грн (десять тисяч гривень)

Зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання права особистої приватної власності – задоволено частково.

Виділено у власність ОСОБА_3 транспортний засіб «Hyundai Elantra», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2013 року випуску, VIN: НОМЕР_2 , стягнувши з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частки транспортний засіб «Hyundai Elantra», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2013 року випуску, VIN: НОМЕР_2 , в сумі 210311,03 грн

У задоволенні вимог про визнання квартири за адресою: АДРЕСА_4 особистою приватною власністю ОСОБА_1 – відмовлено.

Із вказаним рішенням суду в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання квартири особистою власністю не погодилась ОСОБА_1 , та через свого представника ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу, в якій зазначено, що в оскаржуваній чати сні воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без належного дослідження доказів щодо набуття позивачкою права власності на спірну квартиру.

Скарга мотивована тим, що коли у лютому 2021 року ОСОБА_3 заявив вимогу виїхати з його квартири, апелянт була вимушена продати квартиру,яка належала ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 09.03.2017 року.

11 березня .2021 року ОСОБА_1 продала належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_5 , продаж якої було вчинено за 104 500,00 грн.

17 березня 2021 року ОСОБА_1 придбала у власність квартиру АДРЕСА_1 за 106075,00 грн.

Зазначає, що спірна квартира придбавалась заявницею для проживання в ній разом з дітьми окремо від чоловіка, з яким станом на березень 2021 року були припинені фактичні шлюбні відносини.

Наголошує на тому, що суд першої інстанції не встановив джерело походження у сторін спільних грошових коштів на купівлю спірної квартири.

Крім того, звертає увагу суду на те, що позивач за первісним позовом в судовому засіданні зазначив, що частина грошових коштів від продажу квартири, яка належала відповідачці на підставі договору дарування, була витрачена на придбання спірної квартири.

Представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 просила рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 16 червня 2025 року в частині задоволення первісного позову ОСОБА_3 про визнання за ним частини квартири АДРЕСА_1 скасувати та відмовити йому в цій частині, а зустрічний позову ОСОБА_1 в частині визнання за нею права особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 задовольнити у повному обсязі.

Також просила вирішити питання щодо судових витрат, які складаються із судового збору та витрат на правничу допомогу.

Від представника ОСОБА_3 – Крамчаніна О.В., надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав, що спірна квартира за адресою: АДРЕСА_4 , була придбана ОСОБА_1 , під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .

Посилання відповідача на те, що спірна квартира була придбана хоча і за час шлюбу, однак за належні їй особисті кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_5 у 2021 році, не є достатнім доказом сплати відповідачем особистих коштів за придбане у шлюбі майна, адже належних і допустимих доказів придбання спірного майна саме за ці кошти вона не надала.

ОСОБА_4 просив оскаржуване рішення суду залишити без змін та стягнути з ОСОБА_1 судові витрати.

Представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 судовому засіданні підтримала доводи скарги, просила задовольнити її у повному обсязі.

Представник ОСОБА_3 – ОСОБА_4 , у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив рішення суду залишити без змін.

Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що 28.07.2006 сторони по справі зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 від 10.01.2007.

Від шлюбу мають двох дітей – ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження дітей.

За час шлюбу, а саме:

- 22.01.2021 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 165, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Пахомовою Н.І., подружжям було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_3 ;

- 17.03.2021 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 641, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Черник О.П., подружжям було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_4 .

Право власності на квартири зареєстровано на ім`я відповідача ОСОБА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №380126981 від 24.05.2024.

Також, згідно з інформацією з Територіального сервісного центру МВС №1243 від 06.06.2024, на ім`я позивача ОСОБА_3 31.08.2013 було зареєстровано транспортний засіб «Hyundai Elantra», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2013 року випуску.

Згідно з договором дарування квартири від 09.03.2017 ОСОБА_1 набула у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_6 .

На підставі договору купівлі-продажу від 11.03.2021 ОСОБА_1 відчужила квартиру за адресою: АДРЕСА_6 на користь ОСОБА_7 .

З довідок від 18.06.2024 слідує, що ОСОБА_1 з січня 2017 по грудень 2020 працювала на посаді машиніста конвеєру та з січня 2020 року по грудень 2021 року на посаді інженера у ПАТ «ІнГЗК».

На підставі рішення Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01.08.2024 шлюб між сторонами по справі розірвано. Рішення набрало законної сили 03.09.2024.

Згідно з висновком судової транспортно-товарознавчої експертизи по визначенню ринкової вартості №167/24 від 19.09.2024 середня ринкова вартість автомобіля «Hyundai Elantra», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2013 року випуску, складає 420622,05 грн.

Визнаючи спільною сумісною власністю квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , суд дійшов висновку, що вона була придбана у період шлюбу за спільні кошти.

Апеляційний суд погоджується з вказаним висновком місцевого суду

Відповідно до ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

За частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (частина сьома статті 57 СК України).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17, від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19.

Отже, для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України).

Згідно ст.68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних, достовірних та допустимих доказів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 10 липня 2025 року у справі № 175/1726/23 (провадження № 61-16903св24), основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК). Тобто статтею 60 СК встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує (постанова Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18).

Таким чином, обов`язок спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя несе сторона, яка спростовує цю презумпцію.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Фактично доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , стосуються незгоди з висновками суду місцевого суду при визнання сумісною власністю квартири за адресою: АДРЕСА_4 ,

Так, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційним судом встановлено, що спірна квартира, яка розташована за адресою АДРЕСА_4 ., була придбана ОСОБА_1 у період шлюбу за 106 075,00 грн. та за згодою її чоловіка позивача у справі ОСОБА_3 .

Оскільки матеріали справи не містять доказів, які свідчили б про придбання вказаної квартири у АДРЕСА_4 ., виключно за особисті кошти ОСОБА_1 , які вона отримала від відчуження майна, квартири, яка розташована за адресою АДРЕСА_6 , тобто стороною відповідача за первісним позовом не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на цю нерухомість, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вказана квартира є спільним сумісним майном подружжя та має враховуватися при поділі.

Крім того, наявними у справі доказами не встановлено, що шлюбні відносини на момент купівлі спірної квартири були припинені.

Посилання відповідачки за первісним позовом щодо придбання квартири за особисті кошти для власних потреб, після фактичного припинення шлюбних відносин з чоловіком не спростовують презумпції спільності майна подружжя, що встановлена статтею 60 СК України, адже нею достатніми доказами не доведено того, що саме ці кошти від відчуження нерухомого майна, яке належало їй на підставі договору дарування були витрачені на придбання спірної квартири і що саме ними оплачено вартість майна.

Отже, оскільки квартиру набуто у період шлюбу, спірне нерухоме майно є спільним майном подружжя. Відповідачка не спростувала презумпції спільності права власності подружжя на це майно, а тому воно підлягає поділу між ними в рівних частинах.

Суд першої інстанції, , оцінивши надані сторонами докази, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира належить сторонам на праві спільної сумісної власності, оскільки вищезазначене майно придбано за час перебування сторін у шлюбних відносинах. ОСОБА_1 не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на спірне майно, не надала належних доказів на підтвердження доводів про те, що на придбання спірної квартири були надані її особисті кошти. За таких обставин суд першої інстанції, врахувавши принцип рівності часток, дійшов правильного висновку про визнання за кожним зі сторін права власності на 1/2 частку спірної квартири.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частини першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини. Доводи апеляційної скарги про порушення норм матеріального та процесуального права є безпідставними.

Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року).

Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин у справі, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Керуючись статтями 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 червня 2025 рокузалишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді: О.В. Халаджи

А.В. Гапонов

Т.П. Красвітна

Повний текст судового рішення складено 22 квітня 2026 рік.

Головуючий-суддя О.В. Халаджи