Рішення від 21 квітня 2026 р. у справі №120/10876/25 — Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

22 квітня 2026 р. Справа № 120/10876/25

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маслоід Олени Степанівни, розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

до: Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Зодчих, 22, м. Вінниця, 21005)

про: визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення відповідача про відмову в призначенні позивачеві пенсії від 05.05.2025 №204650026003; зобов`язання відповідача зарахувати позивачеві до страхового стажу періоди трудової діяльності з 01.06.1993 по 31.07.2000 згідно архівної довідки від 06.03.2025 № 74 та з 01.08.2000 по 30.10.2001 згідно архівної довідки від 06.03.2025 № 78 та призначити і виплатити пенсію за вислугою років з 28.04.2025.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що працював на посадах, які відповідно до п. «а» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» дають право на призначення пенсії за вислугу років. 28.04.2025 позивач звернувся через електронний кабінет Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за вислугу років. Однак рішенням відповідача від 05.05.2025 №204650026003 позивачеві відмовлено у призначенні пенсії з підстав відсутності необхідного спеціального стажу тривалістю 12 років 6 місяців. На переконання позивача, відповідач безпідставно не врахував періоди його трудової діяльності з 01.06.1993 по 31.07.2000 за архівною довідкою №74 від 06.03.2025 та з 01.08.2000 по 30.10.2001 за архівною довідкою №78 від 06.03.2025. Відтак, вважаючи протиправним рішення відповідача від 05.05.2025, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалою суду від 11.08.2025 позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків позовної заяви.

19.08.2025 за вх.№52652/25 позивачем надано до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою суду від 09.09.2025 дану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, а також визначено, що вона буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

24.09.2025 за вх.№60396/25 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому наведено заперечення проти заявлених позовних вимог. Аргументуючи свою позицію відповідач зазначає, що, відповідно до п. «а» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», на призначення пенсії за вислугу років мають право робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітені, за списком, затвердженим постановою КМУ від 12.10.1992 №583, чоловіки після досягнення 55 років і при загальному стажі роботи не менше 26 років 6 місяців (станом на 10.10.2017), з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах. За доданими документами та за даними індивідуальних відомостей про застраховану особу з бази даних реєстру застрахованих осіб до страхового стажу позивача зараховано всі періоди. Відтак, страховий стаж позивача склав - 36 років 7 місяців 27 днів, водночас спеціальний стаж — 7 років 9 місяців 13 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років. Так, до спеціального стажу не враховано періоди трудової діяльності з 01.06.1993 по 31.07.2000 згідно архівної довідки від 06.03.2025 №74; з 01.08.2000 по 30.10.2001 згідно архівної довідки від 06.03.2025 № 78, оскільки відсутня інформація про ліквідацію підприємства та правонаступника. Враховуючи вище викладене, відповідачем відмовлено в призначенні позивачеві пенсії за вислугу років.

03.12.2025 за вх.№76140/25 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, однак в силу положень ч. 3 ст. 263 КАС України у справах цієї категорії заявами по суті є позов та відзив. Відтак суд не приймає до розгляду та не бере до уваги під час ухвалення рішення по суті відповідь позивача на відзив.

Також 03.12.2025 за вх.№76044/25 позивачем подано до суду докази понесення витрат на правничу допомогу.

Ч. 4 ст. 243 КАС України передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

У відповідності до вимог ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши усі обставини справи та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.

28.04.2025 позивач звернувся до пенсійного органу із заявою про призначення йому пенсії за вислугу років відповідно до п. «а» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

За принципом екстериторіальності розгляд заяви здійснював відповідач.

Так, за результатами опрацювання заяви позивача і доданих до неї документів, відповідачем 05.05.2025 прийнято рішення №204650026003 про відмову в призначенні йому пенсії.

Підставою для відмови слугувала відсутність у позивача необхідного спеціального стажу (12 років 06 місяців).

Відповідачем до страхового стажу позивача зараховано всі періоди.

Страховий стаж позивача склав 36 років 07 місяців 27 днів.

Водночас спеціальний стаж становить 07 років 09 місяців 13 днів.

До спеціального стажу не враховано періоди трудової діяльності з 01.06.1993 по 31.07.2000 згідно архівної довідки від 06.03.2025 №74; з 01.08.2000 по 30.10.2001 згідно архівної довідки від 06.03.2025 № 78, оскільки відсутня інформація про ліквідацію підприємства та правонаступника.

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, позивач звернувся до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи

У ст. 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ст. 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Призначення і виплата пенсії в Україні здійснюється згідно із Законом України від 09.07.2003 №1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.

Ст. 8 Закону №1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

П. 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV визначено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.

Законом України від 03.10.2017 №2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», який набрав чинності 11.10.2017, розділ XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV доповнено пунктом 2-1 наступного змісту: "Особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".

Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Тобто, пенсія за вислугу років згідно із нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення» призначається за умови наявності у особи станом на 11.10.2017 визначеного Законом України «Про пенсійне забезпечення» страхового і спеціального стажу.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Ст. 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення» визначено, що за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії.

Згідно зі ст. 51 Закону №1788-ХІІ пенсія за вислугу років встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону №1788-ХІІ пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на них. Їх особливістю є зменшення пенсійного віку, необхідного для призначення, а умовою для призначення - наявність, як правило, відповідного стажу роботи за спеціальністю.

Приписами ст. 52 Закону №1788-ХІІ визначено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітені; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих в технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар`єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи.

Пунктом «а» ст. 55 Закону № 1788-XII в редакції, що діяла до внесення змін Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII (далі - Закон №213-VIII) та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VIII (далі - Закон №911-VIII), було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих у технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар`єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи, - після досягнення 55 років і при загальному стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі.

З прийняттям Закону №213-VIII підвищено, зокрема, загальний стаж, необхідний для виходу на пенсію, для категорій працівників, зокрема, визначених пунктом «а» ст. 55 Закону №1788-ХІІ, - 30років.

Рішенням Конституційного Суду України №2-р/2019 від 04.06.2019 визнано неконституційними положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII.

Згідно зі ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Таким чином, зазначені норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення з 04.06.2019.

Отже, положення пункту «а» ст. 55 Закону № 1788-ХІІ слід застосовувати у редакції, що діяла до 01.04.2015, а саме: право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих в технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар`єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи: чоловіки - після досягнення 55 років і при загальному стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі; жінки - після досягнення 50 років і при загальному стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначеній роботі.

Відтак, право на призначення пенсії за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 30 років, з яких не менше 12 років 6 місяців за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ч. 4 ст. 24 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

За змістом ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Відповідно до ст. 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637).

Пунктом 1 Порядку №637 передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Відповідно до п. 3 цього Порядку за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Згідно з п. 20 Порядку № 637, у тих випадках, коли і трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, встановлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ організацій або їх правонаступників (додаток № 5).

У довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, куди включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка.

За відсутності документів про наявний стаж роботи і неможливості одержання їх внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації або відсутності архівних даних з інших причин, ніж ті, що зазначені в пункті 17 цього Порядку, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника (пункт 18 Порядку № 637).

У відповідності до п. 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників №58 від 29.07.1993, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про те, що надання уточнюючої довідки підприємства, установи або організації необхідне лише у двох випадках: за відсутності трудової книжки як такої або необхідних записів у ній, які визначають право на пільгове пенсійне забезпечення.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 14.04.2018 у справі №164/1993/14-а, від 19.06.2018 у справі №592/5846/17, від 25.09.2018 у справі №242/65/17, від 28.03.2019 у справа №194/712/17, від 18.04.2019 у справі №156/173/17, від 11.07.2019 у справі №423/1156/17 та від 11.07.2019 у справі №225/3845/17.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 5 ст. 242 КАС України).

В ході розгляду справи судом встановлено, що 28.04.2025 позивач звернувся до пенсійного органу із заявою про призначення йому пенсії за вислугу років відповідно до п. «а» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

За принципом екстериторіальності розгляд заяви здійснював відповідач.

За результатами опрацювання заяви позивача і доданих до неї документів, відповідачем 05.05.2025 прийнято рішення №204650026003 про відмову в призначенні йому пенсії.

Підставою для відмови слугувала відсутність у позивача необхідного спеціального стажу (12 років 06 місяців).

Відповідачем до страхового стажу позивача зараховано всі періоди. Таким чином страховий стаж позивача склав 36 років 07 місяців 27 днів.

Водночас відповідач дійшов висновку, що спеціальний стаж становить 07 років 09 місяців 13 днів.

До спеціального стажу не враховано періоди трудової діяльності з 01.06.1993 по 31.07.2000 згідно архівної довідки від 06.03.2025 №74; з 01.08.2000 по 30.10.2001 згідно архівної довідки від 06.03.2025 № 78, оскільки відсутня інформація про ліквідацію підприємства та правонаступника.

Суд зауважує, що згідно із записами № 11, №13, №14 та №15 трудової книжки серії НОМЕР_1 позивач в період з 01.06.1993 по 31.07.2000 працював на підприємстві «Харківські теплові мережі» в дорожньо-транспортному цеху складачем поїздів 4 розряду (до 16.12.1993) та машиністом тепловозу (з 17.12.1993); з 01.08.2000 по 30.10.2001 – в ЗАТ «Теплоелектроцентраль» машиністом тепловозу.

Вказані записи внесені на підставі відповідних наказів (№501 від 31.05.1993, №703 від 20.07.2000, №141 від 02.08.2000, №299 від 30.10.2001) за скріплені печатками підприємств і підписами уповноваженої особи.

З наведеного слідує, що трудова книжка позивача містить усі необхідні записи та підтверджує роботу позивача у оскаржені періоди. Тобто, позивач має належним чином оформлену трудову книжку, в якій містяться всі відповідні записи про спірний період роботи із відомостями, які відповідають вимогам законодавства.

Доказів, які б свідчили про недостовірність записів у трудовій книжці позивача відповідачем суду не надано.

Згідно з архівною довідкою №74 від 06.03.2025, виданої «Міжрегіональним комерційним архівом» у формі приватного підприємства, в документах архівного фонду Харківського обласного виробничого об`єднання теплових мереж «Харківтеплоенерго», зокрема наказах з кадрових питань за 1993-2000 роки, значиться ОСОБА_1 : прийнятий з 01.06.1993 в ДТЦ ТЕЦ-3 складачем поїздів 4 розряду (наказ №501 від 01.06.1993); з 17.12.1993 переведений в ДТЦ ТЕЦ-3 машиністом тепловозу 3 класу (наказ №1325 від 17.12.1993); звільнений з 31.07.2000 (наказ №703-ок від 20.07.2000).

Згідно з архівною довідкою №78 від 06.03.2025, виданої «Міжрегіональним комерційним архівом» у формі приватного підприємства, в документах архівного фонду Закритого акціонерного товариства «Теплоелектоцентраль-3», зокрема наказах з кадрових питань за 2000-2001 роки, значиться ОСОБА_1 : прийнятий з 01.08.2000 в паливно-транспортний цех машиністом тепловозу (наказ №141-ок від 01.08.2000); звільнений з 30.10.2001 (наказ №300-ок від 30.10.2001).

Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 №583 "Про затвердження нормативних актів з питань пенсійного забезпечення" затверджено список професій і посад робітників локомотивних бригад і окремих категорій працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та в метрополітенах і користуються правом на пенсію за вислугу років.

До таких входять, зокрема, машиністи тепловозів та складачі поїздів.

Аналізуючи матеріали справи, суд дійшов висновку, що в спірні періоди з 01.06.1993 по 31.07.2000 та з 01.08.2000 по 30.10.2001 позивач працював на посадах «складача поїздів» та «машиніста тепловозу», які прямо передбачені Списком професій і посад, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 №583, що дає право на пенсію за вислугу років.

Суд наголошує, що згідно зі ст. 62 Закону №1788-XII та п. 1 Порядку №637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Оскільки трудова книжка позивача містить чіткі, послідовні та належним чином завірені записи про вказані періоди роботи, у відповідача не було правових підстав вимагати додаткового підтвердження цих відомостей.

Надані позивачем архівні довідки №74 та №78 від 06.03.2025 за своїм змістом фактично повністю дублюють інформацію з трудової книжки.

За таких обставин, посилання пенсійного органу на відсутність у цих довідках інформації про ліквідацію підприємств чи їх правонаступників є формальним та безпідставним, оскільки обов`язок щодо належного зарахування стажу за трудовою книжкою є безумовним.

Відмова у зарахуванні цих періодів до спеціального стажу лише на підставі змісту додаткових довідок за наявності належного основного документа (трудової книжки) є протиправною та призводить до порушення конституційного права позивача на соціальний захист.

За таких обставин суд дійшов висновку, що рішення відповідача від 05.05.2025 №204650026003 є протиправним, оскільки прийняте без повного та об`єктивного з`ясування обставин справи, отже, позовні вимоги в частині його скасування підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги зобов`язального характеру, то суд зауважує, що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Водночас, у відповідності до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Отже, у зв`язку з тим, що судом визнано протиправним та скасовано рішення відповідача 05.05.2025 №204650026003, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача зарахувати до спеціального стажу позивача період його роботи з 01.06.1993 по 31.07.2000 та з 01.08.2000 по 30.10.2001.

Після зарахування спірних періодів роботи спеціальний стаж позивача складе 16 років 02 місяці 26 днів, що повністю задовольняє вимогу п. «а» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» щодо наявності необхідного спеціального стажу не менше 12 років 06 місяців для призначення пенсії за вислугу років.

Отже, у зв`язку з наведеним, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача з 28.04.2025 призначити позивачеві пенсію за вислугу років згідно з п. «а» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Суд також зауважує, що відповідно до механізму екстериторіальності, запровадженого в органах Пенсійного фонду України, розгляд заяви позивача та прийняття оскаржуваного рішення здійснював саме відповідач.

Відтак, у межах компетенції відповідача лежить саме обов`язок щодо прийняття рішення про призначення пенсії.

Разом з тим, виплата вже призначеної пенсії здійснюється територіальним органом Пенсійного фонду за місцем проживання (реєстрації) пенсіонера, на обліку в якому він перебуває.

Оскільки відповідач, діючи за принципом екстериторіальності, лише опрацьовує заяву та приймає рішення про призначення або відмову в призначенні виплат, обов`язок щодо безпосереднього нарахування та здійснення виплати покладено на інший орган ПФУ (за місцем фактичного перебування позивача на обліку).

З огляду на це, позовна вимога в частині зобов`язання саме відповідача виплатити пенсію не підлягає задоволенню, оскільки такі дії виходять за межі його повноважень у даній процедурі.

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд зазначає, що згідно ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

При зверненні до суду з даною позовною заявою позивачем сплачено судовий збір в сумі 968 грн 96 коп.

Таким чином поверненню позивачеві за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає сума у розмірі 726 грн 72 коп.

Суд також вказує, що позивачем заявлено клопотання про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 14 000 грн.

Вирішуючи питання про розподіл витрат на правничу допомогу у цій справі, суд керується такими мотивами.

Згідно з ч. 1, 4 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Відповідно до ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з ч. 2 ст. 16 КАС України представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначено Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Так, відповідно до ст. 1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»:

- договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (п. 4);

- інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6);

- представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9).

Згідно з положеннями ст. 19 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Ч. 2 та 3 ст. 134 КАС України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із ст. 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Системний аналіз вказаних законодавчих положень доводить, що стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, у тому числі, витрати пов`язані з оплатою правової допомоги. Склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі: сторона, яка бажає компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона має право подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат.

На підтвердження цих обставин суду надаються договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших понесених стороною витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги. Такі документи повинні бути оформлені у визначеному законом порядку та відповідати критеріям належності, допустимості, достатності та достовірності.

При цьому, покладення обов`язку довести неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, не можуть нівелювати положень ст. 139 КАС України щодо обставин, які враховує суд при вирішенні питання про розподіл судових, зокрема обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

В силу положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, у рішенні ЄСПЛ від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. Угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою (п. 268, 269).

Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, необхідно виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.

З матеріалів справи вбачається, що в підтвердження понесення витрат на правничу допомогу позивачем надано договір про надання правової допомоги від 07.06.2025, акт виконаних робіт від 03.12.2025, квитанцію до прибуткового касового ордеру від 07.06.2025 на суму 14 000 грн та ордер серії АХ №1277900.

Суд звертає увагу на додаткову постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 по справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) де вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Крім того, згідно з рішенням ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia), відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір і які були дійсно необхідними.

Суд також враховує позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 01.02.2023 у справі №160/19098/21, згідно якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

На переконання суду заявлена до стягнення сума витрат на правничу допомогу не є співмірною із спором, що розглядався, оскільки предмет спору не є складним, не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними. Крім того слід врахувати, що розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження без участі сторін, а також те, що заявлені позовні вимоги задоволено частково..

За наведених обставин, суд при визначенні суми відшкодування доходить висновку про присудження позивачу витрат на професійну правничу допомогу у сумі 3 000 грн.

Таким чином, за результатами розгляду справи на користь позивача належить стягнути понесені ним витрати на професійну правничу допомогу в сумі 3 000 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. 2, 6, 9, 73-78, 90, 245, 246, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області №204650026003 від 05.05.2025.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області зарахувати до спеціального стажу ОСОБА_1 період його роботи з 01.06.1993 по 31.07.2000 та з 01.08.2000 по 30.10.2001 та з 28.04.2025 призначити йому пенсію за вислугу років згідно з п. «а» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 726 грн 72 коп.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000, 00 грн.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 )

Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Зодчих, 22, м. Вінниця, 21005, код ЄДРПОУ 13322403)

Повний текст рішення складено та підписано суддею 22.04.2026 року.

Суддя Маслоід Олена Степанівна