Постанова від 07 квітня 2026 р. у справі №461/5935/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08квітня 2026 року

м. Київ

справа № 461/5935/23

провадження № 61-709св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Спектрум Ессетс», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «АМСТЕР 1»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - Галицька районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки і піклування,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Спектрум Ессетс» на рішення Галицького районного суду міста Львова від 02 квітня 2024 року у складі судді Мироненко Л. Д. та постанову Львівського апеляційного суду від 09 грудня 2024 року у складі колегії суддів Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О. у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Спектрум Ессетс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Галицька районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки і піклування, про визнання права іпотекодержателя та звернення стягнення на предмет іпотеки,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Спектрум Ессетс» (далі - ТОВ «Спектрум Ессетс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Галицька районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки і піклування, у якому просило:

- визнати за ним право іпотекодержателя на нерухоме майно, передане в іпотеку на підставі іпотечного договору, посвідченого 20 червня 2008 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лаврик Т. Я., зареєстрованого в реєстрі за № 3801, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 (1/2 частка), ОСОБА_3 (1/4 частка) і ОСОБА_4 (1/4 частка) відповідно до договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гусаком Р. Т. 19 листопада 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1371;

- у рахунок погашення частини простроченої заборгованості позичальника ОСОБА_1 перед позивачем за кредитним договором від 20 червня 2008 року № 108-В/46 у сумі 41 018,80 дол. США, що станом на 03 липня 2023 року еквівалентно 1 500 000,00 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 20 червня 2008 року між Акціонерним банком «Факторіал-Банк» (далі - АБ «Факторіал-Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Фідобанк» (далі - ПАТ «Фідобанк»), а в подальшому - ТОВ «Спектрум Ессетс», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 108-В/46, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 100 000,00 дол. США зі сплатою 12,5 % річних із кінцевим строком повернення до 19 червня 2015 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 20 червня 2008 року між АБ «Факторіал-Банк» та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 , яка належала іпотекодавцю на праві власності на підставі договору дарування від 16 лютого 2007 року.

У жовтні 2014 року ОСОБА_6 , яка діяла в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 та ПАТ «Фідобанк» про визнання недійсними кредитного договору, іпотечного договору та договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а також про скасування відповідних записів у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек.

Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 20 травня 2015 року у справі № 461/11676/14, з урахуванням рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 жовтня 2015 року, позов ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано недійсним іпотечний договір від 20 червня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АБ «Факторіал-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк». Також визнано недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 20 червня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АБ «Факторіал-Банк».

На підставі зазначеного рішення 19 листопада 2015 року державний реєстратор Львівського міського управління юстиції Львівської області Гаталяк О. Т. зареєструвала припинення іпотеки та припинення обтяження, а також здійснила відчуження предмета іпотеки боржником ОСОБА_1 на користь своїх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 шляхом укладення договору дарування.

Разом із тим ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року у справі № 461/11676/14 рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 жовтня 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Львівський апеляційний суд постановою від 14 лютого 2019 року у справі № 461/11676/14, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 25 березня 2020 року, апеляційну скаргу ПАТ «Фідобанк» задовольнив. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 20 травня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовив повністю.

Водночас записи про реєстрацію іпотеки та заборони відчуження нерухомого майна, які були припинені на підставі рішення Галицького районного суду міста Львова від 20 травня 2015 року, у Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна поновлені не були.

Таким чином, позивач вважає, що іпотечний договір є чинним на підставі презумпції правомірності правочину.

При цьому після зняття обтяження іпотекою зі спірної квартири ОСОБА_1 відчужив її на користь своїх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі договору дарування. У зв`язку із цим, на думку позивача, іпотека є чинною також щодо зазначених осіб як власників предмета іпотеки, а вони набули статусу іпотекодавців з усіма правами та обов`язками, передбаченими іпотечним договором.

Станом на день звернення до суду з цим позовом ОСОБА_1 не виконав зобов`язання за кредитним договором від 20 червня 2008 року № 108-В/46, у зв`язку з чим станом на 03 липня 2023 року заборгованість становить 100 699,31 дол. США, з яких: 93 999,62 дол. США - тіло кредиту, 6 699,69 дол. США - проценти за користування кредитними коштами.

Позивач вважає, що порушенням його прав у спірних правовідносинах є позбавлення можливості звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення кредитної заборгованості внаслідок дій позичальника ОСОБА_1 , які були спрямовані на ухилення від виконання зобов`язань за кредитним договором шляхом припинення іпотеки (обтяження) та подальшого відчуження належної йому квартири на користь своїх дітей на підставі договору дарування.

Відповідач ОСОБА_1 , діючи через представника Огородника О. І. , подав до суду відзив на позов, у якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив, що на момент звернення позивача до суду з цим позовом строк кредитування, визначений кредитним договором, закінчився.

Крім того, наданий позивачем розрахунок кредитної заборгованості не відповідає дійсності, оскільки рішенням суду у справі № 1304/5186/12, яке набрало законної сили, вже встановлено розмір заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором у сумі 951 895,53 грн. У зв`язку з цим, на переконання відповідача, стягнення заборгованості за одним і тим самим кредитним договором повторно є недопустимим.

Також відповідач зазначив, що на квартиру, яка належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не може бути звернено стягнення, оскільки вони набули право власності на зазначене майно на підставі договору дарування, який ніким не оспорений та не визнаний недійсним.

Крім того, у разі звернення стягнення на спірну квартиру шляхом її продажу з прилюдних торгів власники будуть позбавлені права власності на неї. При цьому жоден зі співвласників цього об`єкта нерухомості не підписував іпотечного договору, а орган опіки та піклування не надавав згоди на передання квартири, в якій зареєстрована неповнолітня особа, в іпотеку.

Також відповідач послався на норми житлового законодавства, відповідно до яких громадянам, яких виселяють із житлового приміщення, одночасно має бути надано інше постійне житлове приміщення. У зв`язку із цим, на думку відповідача, позивач не має права звертати стягнення на спірну квартиру та виселяти зареєстрованих у ній осіб без надання їм іншого житла.

Крім того, відповідач зазначив, що у матеріалах справи відсутні оригінали документів, зокрема кредитного та іпотечного договорів, що, на його думку, також є підставою для відмови у задоволенні позову.

Водночас відповідач заявив про застосування наслідків спливу позовної давності, посилаючись на те, що кредитні та іпотечні зобов`язання не належать до переліку вимог, на які відповідно до статті 268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не поширюється позовна давність, а заміна сторони у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

На думку відповідача, оскільки з 20 червня 2015 року кредитори не зверталися до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором, то після спливу трирічного строку, тобто з 20 червня 2018 року, кредитні правовідносини та зобов`язання між ним і банком припинилися, а отже, припинилися й іпотечні правовідносини як похідні від основного зобов`язання.

Також відповідач вказав, що доводи позивача щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду не можуть бути підставою для його поновлення, оскільки позивач обрав неналежний спосіб захисту.

У відповіді на відзив ТОВ «Спектрум Ессетс» зазначило, що, звертаючись у липні 2010 року до Галицького районного суду міста Львова з позовом про стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, розмір позовних вимог становив 951 895,53 грн, що відповідало гривневому еквіваленту заборгованості у розмірі 100 699,32 дол. США.

Отже, зазначена сума заборгованості відповідає розміру заборгованості, визначеному у відповідному розрахунку, долученому до позовної заяви.

Крім того, станом на момент подання позову іпотека є чинною щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як власників предмета іпотеки, а тому вони мають статус іпотекодавців з усіма правами та обов`язками, передбаченими іпотечним договором.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Галицький районний суд міста Львова рішенням від 02 квітня 2024 року у задоволенні позову ТОВ «Спектрум Ессетс» відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є чинною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у випадку, якщо до його відома не доведено інформацію про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця та набуває усіх прав і несе всі обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, які існували до набуття нею права власності на предмет іпотеки.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Водночас виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру, зокрема на підставі судового рішення, не впливає на чинність іпотеки. Скасування судового рішення, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, саме собою не відновлює дію такого запису, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі. При цьому запис про іпотеку не відновлюється автоматично з моменту вчинення первинного запису, а підлягає повторному внесенню державним реєстратором за наявності передбачених законом підстав, зокрема договору іпотеки або судового рішення про визнання права іпотекодержателя.

Разом із тим за відсутності у державному реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяження особа, яка добросовісно покладалася на такі відомості, тобто не знала і не могла знати про існування незареєстрованих прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Отже, під час вирішення спорів цієї категорії суд має встановити наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про відповідні обтяження.

Суд першої інстанції встановив, що кредитний договір відповідачем не оспорювався та недійсним у судовому порядку не визнавався, а отже, є чинним і підлягає виконанню його сторонами. Під час укладення кредитного договору відповідач ОСОБА_1 ознайомився з його умовами, що підтверджується його особистим підписом.

Відсутність у матеріалах справи оригіналів кредитного та іпотечного договорів, які зберігаються в матеріалах кримінального провадження, не впливає на зазначені висновки, оскільки позивач надав належним чином засвідчені копії цих документів.

Крім того, факт укладення зазначених договорів встановлено постановою Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року у справі № 461/11676/14 та рішенням Галицького районного суду міста Львова від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/10960/20, які набрали законної сили.

Під час судового розгляду відповідач ОСОБА_1 не заперечував факту укладення кредитного договору, однак зазначав, що на момент укладення договору дарування квартири, яка перебувала в іпотеці, заборгованість за кредитним договором була майже повністю погашена. Разом із тим суд не взяв до уваги такі доводи відповідача, оскільки вони не підтверджені належними та допустимими доказами і спростовуються матеріалами справи.

Здійснені відповідачем платежі на погашення кредитної заборгованості, що підтверджується наданими квитанціями, були враховані кредитором у відповідному розрахунку заборгованості, долученому до позовної заяви.

При цьому, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суд керувався тим, що позивач просить звернути стягнення на предмет іпотеки лише в рахунок погашення частини заборгованості у сумі 41 018,80 дол. США, а не в рахунок погашення всієї суми заборгованості, яка становить 100 699,31 дол. США.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що укладення договору дарування предмета іпотеки без погашення заборгованості за кредитним договором свідчить про недобросовісність дій як позичальника ОСОБА_1 , так і набувачів майна - членів його сім`ї, які об`єктивно могли бути обізнані про наявність кредитних правовідносин та їх невиконання.

Укладення зазначеного договору дарування призвело до ситуації, за якої кредитор фактично позбавлений можливості задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, що суперечить змісту статті 572 ЦК України, відповідно до якої заставодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення за рахунок предмета застави переважно перед іншими кредиторами.

Разом із тим, вирішуючи заяву відповідача про застосування позовної давності, суд першої інстанції керувався тим, що позивач надіслав позовну заяву до суду засобами поштового зв`язку 04 липня 2023 року, що підтверджується відтиском календарного штемпеля на поштовому конверті, а фактично позовна заява надійшла до суду 25 липня 2023 року.

При цьому суд установив, що постановою Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року, яка набрала законної сили, було скасовано рішення Галицького районного суду міста Львова від 20 травня 2015 року та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6 про визнання іпотечного договору недійсним.

З огляду на це суд дійшов висновку, що саме з моменту ухвалення зазначеної постанови, тобто з 14 лютого 2019 року, у позивача виникла можливість звернутися до суду за захистом свого права.

Суд зазначив, що подання позивачем у 2020 році іншого позову (справа № 461/10960/20) про відновлення записів про іпотеку та обтяження нерухомого майна не перериває та не зупиняє перебігу позовної давності, оскільки відповідач ОСОБА_1 у цій справі не був відповідачем, а брав участь у справі як третя особа, а предметом позову не було стягнення заборгованості за кредитним договором.

Отже, на переконання суду, звернення позивача до відповідачів з іншими позовами, у тому числі з тими, в яких обрано неналежний спосіб захисту, не перериває перебіг позовної давності.

Об`єктивних перешкод або поважних причин, які б унеможливлювали звернення позивача до суду за захистом свого права, починаючи з 14 лютого 2019 року, суд не встановив.

Галицький районний суд міста Львова додатковим рішенням від 25 квітня 2024 рокузаяву представника ОСОБА_1 адвоката Огородника О. І. задовольнив частково.

Стягнув із ТОВ «Спектрум Ессетс» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн.

Вирішуючи питання про відшкодування ОСОБА_1 судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції керувався тим, що визначений стороною відповідача розмір витрат на правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн не відповідає обсягу наданих послуг і критеріям реальності, розумності та співмірності, а тому підлягає зменшенню до 10 000,00 грн.

Львівський апеляційний суд постановою від 09 грудня 2024 року апеляційні скарги ТОВ «Спектрум Ессетс» та представника ОСОБА_1 адвоката Огородника О. І. залишив без задоволення, а рішення Галицького районного суду міста Львова від 02 квітня 2024 року та додаткове рішення Галицького районного суду міста Львова від 25 квітня 2024 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Львівський апеляційний суд додатковою постановою від 20 січня 2025 року заяву представника ОСОБА_1 адвоката Огородника О. І. задовольнив частково.

Стягнув із ТОВ «Спектрум Ессетс» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 5 000,00 грн.

Вирішуючи питання про відшкодування ОСОБА_1 судових витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції керувався тим, що визначений стороною відповідача розмір витрат на правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн не відповідає обсягу наданих послуг і критеріям реальності, розумності та співмірності, а тому підлягає зменшенню до 5 000,00 грн.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У січні 2025 року ТОВ «Спектрум Ессетс» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Галицького районного суду міста Львова від 02 квітня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 09 грудня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02 квітня 2019 року у справі № 902/326/16, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 03 червня 2020 року у справі № 236/918/17, від 23 червня 2021 року у справі № 924/1276/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ТОВ «Спектрум Ессетс» мотивувало тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували поважності причин пропуску позивачем (кредитором-іпотекодержателем) строку звернення до суду з цим позовом про визнання права іпотекодержателя та звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення кредитної заборгованості.

На думку заявника, пропуск такого строку був зумовлений правомірним очікуванням кредитора на захист його порушених прав після остаточного вирішення судових спорів, зокрема у справах № 1304/5186/12 (про стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки) та № 461/10960/20 (про відновлення записів про іпотеку та заборону відчуження), розгляд яких тривав до жовтня 2022 року.

Крім того, під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Крім того, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався указами Президента України, цей стан триває до сьогодні.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.

Аргументи інших учасників справи

У березні 2025 року ОСОБА_1 через представника Огородника О. І. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У березні 2025 року ТОВ «Спектрум Ессетс» подало відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій просило відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Галицького районного суду міста Львова.

21 листопада 2025 року матеріали справи № 461/5935/23 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 09 березня 2026 року заяву ТОВ «Спектрум Ессетс» про заміну сторони правонаступником задовольнив. Залучив правонаступника ТОВ «Спектрум Ессетс» - Товариство з обмеженою відповідальністю «АМСТЕР 1» до участі у цій справі.

Верховний Суд ухвалою від 09 березня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/10960/20 за позовом ТОВ «Спектрум Ессетс» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ПАТ «Фідобанк», ОСОБА_1 , Реєстраційна служба Львівського міського управління юстиції Львівської області, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гусак Р. Т., Орган опіки і піклування Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, державний реєстратор Гаталяк О. Г., про відновлення записів про іпотеку та обтяження нерухомого майна, зміну іпотекодержателя та застосування наслідків нікчемного правочину, вчиненого без згоди іпотекодержателя, встановлено такі обставини:

- 20 червня 2008 року між АБ «Факторіал-Банк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лавриком Т. Я. та зареєстрований у реєстрі за № 3802;

- згідно з умовами зазначеного договору на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 , накладено заборону відчуження до припинення або розірвання договору іпотеки;

- відповідно до пункту 1.1 договору іпотеки він забезпечує виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором від 20 червня 2008 року № 108-В/46, укладеним між АБ «Факторіал-Банк» та ОСОБА_1 ;

- за умовами цього кредитного договору кредитодавець надав позичальнику грошові кошти у сумі 100 000,00 дол. США на строк з 20 червня 2008 року до 19 червня 2015 року, а позичальник зобов`язався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитними коштами, комісійні платежі, неустойку та інші витрати відповідно до умов договору.

Суди також з`ясували, що у пунктах 1.2, 1.3 договору іпотеки визначено, що предметом іпотеки є нерухоме майно - квартира загальною площею 110,9 кв. м, житловою площею 67,4 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_3 , яка належить іпотекодавцю на підставі договору дарування квартири від 16 лютого 2007 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Львівської державної нотаріальної контори.

Згідно з розрахунком заборгованості за кредитним договором від 20 червня 2008 року № 108-В/46 станом на 03 липня 2023 року заборгованість позичальника ОСОБА_1 становить 100 699,31 доларів США, з яких: 93 999,62 дол. США - заборгованість за тілом кредиту; 6 699,69 дол. США - заборгованість за процентами.

Із наданих відповідачем квитанцій убачається, що ОСОБА_1 здійснював окремі платежі на погашення кредитної заборгованості, зокрема: 05 лютого 2010 року - 700,00 дол. США; 01 листопада 2010 року - 15 000,00 дол. США; 15 листопада 2010 року - 2 000,00 дол. США.

Відповідно до відомостей реєстру Львівської міської територіальної громади про кількість зареєстрованих осіб у квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровано сім осіб.

Галицький районний суд міста Львова рішенням від 16 травня 2014 року у справі № 1304/5186/12 позов ПАТ «Фідобанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки задовольнив частково. Стягнув із ОСОБА_1 на користь ПАТ «Фідобанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 951 895,53 грн шляхом звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , з наданням банку права продажу зазначеного майна від свого імені будь-якій особі-покупцеві за ціною, визначеною на підставі оцінки суб`єкта оціночної діяльності.

Апеляційний суд Львівської області рішенням від 28 листопада 2016 року у справі № 1304/5186/12 рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Фідобанк» відмовив.

Львівський апеляційний суд ухвалою від 23 листопада 2021 року у справі № 1304/5186/12, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року, у задоволенні клопотання ТОВ «Спектрум Ессетс» як правонаступника ПАТ «Фідобанк» про поновлення строку на подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами відмовив.

Крім того, Галицький районний суд міста Львова рішенням від 20 травня 2015 року у справі № 461/11676/14, з урахуванням рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 жовтня 2015 року, позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ПАТ «Фідобанк» про визнання недійсними кредитного договору, іпотечного договору та договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а також про скасування відповідних записів у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек задовольнив частково. Визнав недійсним іпотечний договір від 20 червня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АБ «Факторіал-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк». Визнав недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 20 червня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АБ «Факторіал-Банк».

Водночас Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 жовтня 2017 року у справі № 461/11676/14 рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 жовтня 2015 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Львівський апеляційний суд постановою від 14 лютого 2019 року у справі № 461/11676/14, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 25 березня 2020 року, апеляційну скаргу ПАТ «Фідобанк» задовольнив. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 20 травня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовив повністю.

Відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 19 листопада 2015 року на підставі договору дарування № 1371, за яким дарувальником виступав ОСОБА_1 ,право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 (1/2 частка), ОСОБА_3 (1/4 частка) та ОСОБА_4 (1/4 частка).

Цього ж дня, 19 листопада 2015 року, державний реєстратор Львівського міського управління юстиції Львівської області Гаталяк О. Г. зареєструвала припинення іпотеки та припинення обтяження зазначеної квартири.

25 вересня 2020 року за результатами проведення електронних торгів з продажу активів неплатоспроможного банку, що ліквідується, між ПАТ «Фідобанк» як правонаступником АБ «Факторіал-Банк» та ТОВ «Спектрум Ессетс» укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого новий кредитор набув право вимоги за кредитним договором № 108-В/46 та договором іпотеки.

Разом із тим Галицький районний суд міста Львова рішенням від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/10960/20 у задоволенні позову ТОВ «Спектрум Ессетс» про скасування державної реєстрації припинення іпотеки та поновлення записів про іпотеку відмовив у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту порушеного права.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У пункті 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Відповідно до частини першої статті 519 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

У розумінні положень статті 519 ЦК України недійсною є вимога, яка не має правової підстави: зокрема, яка ґрунтується на нікчемному правочині або оспорюваному правочині, що був визнаний судом недійсним до чи після відповідного відступлення; яка не належала первісному кредитору або на момент відступлення вже припинилася. Недійсність вимоги є вадою предмета договору, яка не може вплинути на дійсність самого договору.

Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22) зазначила, що право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. Відступлення права вимоги (цесія), яке може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни, - це сам факт заміни особи в зобов`язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Цесія не є окремим самостійним договором. Отже, положення ЦК України (зокрема, про відступлення права вимоги) повинні застосовуватись саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія. Зокрема, при оцінці правових наслідків відступлення недійсного права вимоги.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв`язку з припиненням зобов`язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача. Саме в цьому сенсі слід говорити про відсутність розпорядчого ефекту такого договору: оскільки відповідного права вимоги не було, то передати його покупець не зміг. Отже, сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна.

У статті 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання.

У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частин першої та другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Згідно з частинами першою-третьою статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина четверта статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частин першої та другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації (у разі необхідності); спосіб реалізації предмета іпотеки; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки. У разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення електронного аукціону ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону України «Про іпотеку») є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 цього Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 цього Закону).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначила, що виключення запису про обтяження, зокрема, на підставі судового рішення саме собою не припиняє іпотеки, яка залишається чинною. Відповідно скасування такого судового рішення не спричиняє відновлення дії іпотеки. Якщо предмет іпотеки не був реалізований та відсутні інші підстави для припинення іпотеки, встановлені законом, то іпотека є чинною з моменту внесення про неї первинного запису до відповідного реєстру незалежно від того, чи було скасоване судове рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження. У такому разі запис про іпотеку підлягає відновленню. Запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису («заднім числом»), а підлягає відновленню з моменту вчинення запису про таке відновлення.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 9.6 указаної постанови дійшла висновку, що виключення на підставі судового рішення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не може впливати на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом. У такому випадку скасування судового рішення, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек.

У пункті 9.8 цієї ж постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку, якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.

У справі, що переглядається, суди встановили, що Галицький районний суд міста Львова рішенням від 20 травня 2015 року у справі № 461/11676/14, з урахуванням рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 жовтня 2015 року, позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ПАТ «Фідобанк» про визнання недійсними кредитного договору, іпотечного договору та договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а також про скасування відповідних записів у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек задовольнив частково. Визнав недійсним іпотечний договір від 20 червня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АБ «Факторіал-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк». Визнав недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 20 червня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АБ «Факторіал-Банк».

Відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 19 листопада 2015 року на підставі договору дарування № 1371, за яким дарувальником виступав ОСОБА_1 , право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 (1/2 частка), ОСОБА_3 (1/4 частка) та ОСОБА_4 (1/4 частка).

Цього ж дня, 19 листопада 2015 року, державний реєстратор Львівського міського управління юстиції Львівської області Гаталяк О. Г. зареєструвала припинення іпотеки та припинення обтяження зазначеної квартири.

Разом із тим Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 жовтня 2017 року у справі № 461/11676/14 рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 жовтня 2015 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Львівський апеляційний суд постановою від 14 лютого 2019 року у справі № 461/11676/14, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 25 березня 2020 року, апеляційну скаргу ПАТ «Фідобанк» задовольнив. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 20 травня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовив повністю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) також зазначила, що якщо іпотека припинена у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки, то подальше скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, не впливає ані на чинність договору купівлі-продажу, ані на чинність іпотеки. Відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що під час вирішення спорів щодо прав на нерухоме майно потрібно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки. Тому у справі за належною вимогою (зокрема про визнання права іпотекодержателя) суд має врахувати наявність / відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (пункт 220 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 917/1212/21 (провадження № 12-24гс23)).

У випадку виникнення судового спору учасники цивільного обороту мають розуміти, що їхні дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

Верховний Суд у постановах від 10 грудня 2025 року у справі № 372/790/23 (провадження № 61-17136св24) та від 25 лютого 2026 року у справі № 932/3042/24 (провадження № 61-4962св25) зазначив, що добросовісний набувач, окрім інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, повинен оцінювати й інші обставини, які можуть свідчити про сумнівний характер правочину. До таких обставин, зокрема, можуть належати: істотно занижена ціна договору; неодноразовий перепродаж майна протягом короткого проміжку часу; зміна вигляду або стану об`єкта нерухомості (наприклад, багаторазове об`єднання чи поділ об`єкта нерухомості без очевидної необхідності); наявність та значна кількість судових спорів щодо продавця стосовно цього або аналогічного майна у подібних правовідносинах; наявність кримінальних проваджень щодо незаконних дій продавця стосовно такого чи іншого аналогічного майна тощо.

У справі, що переглядається, суди встановили, що укладення договору дарування предмета іпотеки без погашення заборгованості за кредитним договором свідчить про недобросовісність дій як позичальника ОСОБА_1 , так і набувачів майна - членів його сім`ї, які об`єктивно могли бути обізнані про наявність кредитних правовідносин та їх невиконання.

Укладення зазначеного договору дарування призвело до ситуації, за якої кредитор фактично позбавлений можливості задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, що суперечить змісту статті 572 ЦК України, відповідно до якої заставодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення за рахунок предмета застави переважно перед іншими кредиторами.

З урахуванням наведеного, встановивши фактичну можливість та юридичний обов`язок відповідачів перевірити правовий статус об`єкта нерухомого майна, у тому числі історію його обтяжень і пов`язаних із ним судових спорів, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що відповідачі під час укладення договору дарування квартири від 19 листопада 2015 року діяли недобросовісно. За таких обставин, з огляду на положення статті 23 Закону України «Про іпотеку», позовні вимоги ТОВ «Спектрум Ессетс» про визнання права іпотекодержателя та звернення стягнення на предмет іпотеки є обґрунтованими.

Разом із тим, як убачається з матеріалів справи, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач ОСОБА_1 , діючи через представника Огородника О. І. , заявив про застосування наслідків спливу позовної давності, посилаючись на те, що кредитні та іпотечні зобов`язання не належать до переліку вимог, на які відповідно до статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється, а заміна сторони у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що Львівський апеляційний суд постановою від 14 лютого 2019 року, яка набрала законної сили, скасував рішення Галицького районного суду міста Львова від 20 травня 2015 року та відмовив у задоволенні позову ОСОБА_6 про визнання іпотечного договору недійсним. Саме з моменту ухвалення зазначеної постанови, тобто з 14 лютого 2019 року, у позивача виникла можливість реалізувати своє право на судовий захист. Водночас ТОВ «Спектрум Ессетс» звернулося до суду з цим позовом лише 04 липня 2023 року, тобто після спливу встановленої законом трирічної позовної давності, та не навело об`єктивних перешкод чи поважних причин для її поновлення.

Верховний Суд не погоджується із наведеними висновками судів з огляду на таке.

У главі 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно зі статтею 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

Верховний Суд у постанові від 18 вересня 2019 року у справі № 357/16765/14-ц (провадження № 61-24757св18) зробив висновок, що оцінка пропуску позовної давності має здійснюватися судом у кожній окремій справі, незалежно від правової оцінки в інших справах. Звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які були встановлені в іншому судовому рішенні, враховуючи різні предмет і підстави позовів. Таким чином, суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Крім того, відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц, у ЦК України та в Законі України «Про іпотеку» відсутня така підстава для припинення іпотеки, як сплив позовної давності за вимогами кредитора за основним зобов`язанням. Велика Палата Верховного Суду відхилила довід позивача про відсутність у кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з пропуском позовної давності.

Отже, Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов`язанням. Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) саме собою не припиняє основного зобов`язання за кредитним договором, а тому не може вважатися підставою для припинення іпотеки відповідно до абзацу другого частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» (схожі висновки Верховний Суд виклав у постановах від 28 січня 2019 року у справі № 639/7920/16-ц, від 01 липня 2020 року у справі № 727/11061/18, від 18 грудня 2024 року у справі № 712/9022/21).

Верховний Суд у постановах від 02 квітня 2019 року у справі № 902/326/16, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18, від 23 червня 2021 року у справі № 924/1276/19, на які посилався заявник у касаційній скарзі, зазначив, що закон не містить вичерпного переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у разі звернення до суду з позовом після спливу позовної давності. Вирішення питання щодо поважності причин пропуску позовної давності належить до повноважень суду, який розглядає справу по суті заявлених вимог. Водночас очевидним є те, що перебування справи у провадженні судових органів та вчинення у ній передбачених законом процесуальних дій, з точки зору добросовісного та розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення особою інших процесуальних дій, спрямованих на припинення такого провадження, зокрема подання заяв про закриття провадження у справі або звернення до суду з позовом у порядку іншого виду судочинства. За таких обставин покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості спору та, як наслідок, позбавлення його права на судовий захист у спірних правовідносинах є необґрунтованим і несправедливим.

У зобов`язальних правовідносинах суб`єктивним правом кредитора є право вимагати від боржника виконання його обов`язку, зокрема щодо передання майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання зобов`язання. Водночас боржник зі спливом позовної давності набуває право на захист від застосування до нього судового примусу до виконання такого обов`язку.

Разом із тим відповідно до статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам собою не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає у можливості одержати від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без застосування судового примусу. Суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення рішення. За відсутності такої заяви суд не має права застосовувати позовну давність з власної ініціативи (частина третя статті 267 ЦК України).

У разі пропуску позовної давності та за наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини такого пропуску поважними та ухвалити рішення про задоволення позову (частина п`ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання, і таке виконання визнається правомірним та здійсненим на належній правовій підставі (частина перша статті 267 ЦК України). У зв`язку з цим особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного.

Отже, ЦК України не визнає сплив позовної давності самостійною підставою припинення зобов`язання. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається і вважається таким, що має належну правову підставу. Водночас пропуск позовної давності не надає боржнику права вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо інше прямо не передбачено договором або законом.

Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.

За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.

Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин належить зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 ЦК України.

Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом № 540-IX розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Отже, початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.

Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався указами Президента України, цей стан триває до сьогодні.

Законом № 2120-ІХ розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.

Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.

Таким чином, з урахуванням положень законодавства, у період дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено з моменту запровадження воєнного стану до 29 січня 2024 року, після чого з 30 січня 2024 року перебіг такого строку було зупинено; зазначений стан тривав до 04 вересня 2025 року, тобто до набрання чинності Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-ІХ «Про внесення змін до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», яким пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України виключено.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що у разі якщо станом на 02 квітня 2020 року позовна давність не спливла, перебіг строку звернення до суду спочатку було продовжено на строк дії карантину (до 30 червня 2023 року), надалі - на строк дії воєнного стану (до 29 січня 2024 року), а з 30 січня 2024 року до 04 вересня 2025 року перебіг такого строку було зупинено.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновками суду першої інстанції про сплив позовної давності, не врахував положень пункту 12 та пункту 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, якими передбачено продовження перебігу позовної давності на строк дії карантину та її зупинення на час дії воєнного стану.

Апеляційний суд не перевірив доводів сторін щодо впливу зазначених обставин на перебіг позовної давності, не встановив, чи спливла позовна давність станом на момент запровадження карантину, а також не врахував правові висновки щодо застосування зазначених норм матеріального права.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції про сплив позовної давності є передчасними та зробленими без належної оцінки всіх обставин справи і правильного застосування норм матеріального права.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).

За положеннями статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на те, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд. Верховний Суд урахував, що апеляційний суд не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Верховний Суд у постанові від 29 серпня 2024 року у справі № 905/830/21 зазначив, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою та ухвалюється у тому самому складі та порядку, що й судове рішення; додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати. Таким чином, скасування первісного судового рішення за результатом розгляду касаційної скарги є самостійною підставою для скасування додаткового судового рішення до нього (подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 911/132/14, від 06 грудня 2023 року у справі № 910/10294/22). У зв`язку із тим, що суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування, зокрема, постанови суду апеляційної інстанції, то додаткове до скасованої постанови судове рішення (додаткова постанова) також підлягає скасуванню.

Отже, оскільки Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необхідність скасування постанови апеляційного суду по суті спору, то додаткову постанову цього суду від 20 січня 2025 року, якою вирішено питання про розподіл судових витрат, понесених відповідачем на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, також належить скасувати через втрату чинності основного судового рішення, незалежно від доводів і вимог касаційної скарги заявника та наведених ним підстав оскарження.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у разі якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У випадку, якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Спектрум Ессетс», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «АМСТЕР 1», задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 09 грудня 2024 року та додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 20 січня 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

Судді А. І. Грушицький

А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв