Постанова від 07 квітня 2026 р. у справі №212/7107/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2026 року

м. Київ

справа № 212/7107/21

провадження № 61-2286св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - Криворізька міська рада Дніпропетровської області,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа- приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Меньшикова Кристина Олександрівна,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Лісовий Денис Олександрович, на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 березня 2024 року в складі судді Ваврушак Н. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 січня 2025 року в складі колегії суддів Агєєва О. В., Бондар Я. М., Корчистої О. І. у справі за позовом Криворізької міської ради Дніпропетровської області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Меньшикова Кристина Олександрівна, про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року Криворізька міська рада Дніпропетровської області (далі - Криворізька міська рада) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Меньшикова К. О., про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що 25 грудня 2006 року між Криворізькою міською радою та фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки, строк дії якого був продовжений додатковою угодою від 24 лютого 2010 року. За умовами зазначеного договору, з урахуванням змін, внесених додатковою угодою, Криворізька міська рада надала, а ФОП ОСОБА_1 прийняв у строкове платне користування строком до 28 грудня 2012 року земельну ділянку житлової та громадської забудови, площею 0,2991 га, кадастровий номер 1211000000:04:223:0192, яка розташована на мікрорайоні АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка) для розміщення автостоянки та тимчасової споруди КПП.

Рішенням від 28 грудня 2012 року № 1634 Криворізька міська рада відмовила ОСОБА_1 у поновленні договору оренди земельної ділянки від 28 грудня 2006 року, зобов`язала припинити з 10 січня 2013 року її комерційне використання та повернути міській раді за актом приймання-передавання.

Однак ОСОБА_1 , незважаючи на закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки та рішення Криворізької міської ради № 1634, земельну ділянку не повернув та продовжив її використовувати без відповідних правовстановлюючих документів й згоди власника.

Факт подальшого комерційного використання ФОП ОСОБА_1 спірної земельної ділянки під розміщення відкритої платної автостоянки підтверджується актами обстеження земельної ділянки, складеними у порядку здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель, за якими земельна ділянка огороджена бетонним парканом і використовується під розміщення діючої автостоянки зі спорудою КПП.

Також позивач зазначав, що під час обстеження земельної ділянки об`єкти нерухомості та незавершеного будівництва на земельній ділянці виявлені не були.

Ухвалою від 29 травня 2017 року Господарський суд Дніпропетровської області порушив провадження у справі № 904/6160/17 за позовом Криворізької міської ради до ФОП ОСОБА_1 про зобов`язання останнього усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення збудованих споруд і огорож та звільнення земельної ділянки. Під час розгляду справи № 904/6160/17 суд ухвалою від 30 листопада 2017 року застосував заходи забезпечення позову шляхом заборони реєструвати право власності за ФОП ОСОБА_1 на об`єкти нерухомості, які розташовані на спірній земельній ділянці, про що останньому було відомо.

Однак 14 серпня 2018 року державний реєстратор Дніпропетровської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Колесник І. М. здійснила державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на будівлі та споруди автостоянки, які складаються з: будівлі сторожки літ. А-2, загальною площею 21,0 кв. м, зі сходами літ. а, з прибудовою літ. а1; вбиральні літ. Б; огорожі поз. № 1, № 3; воріт поз. № 2, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (далі - будівлі та споруди автостоянки), які розташовані на спірній земельній ділянці. Підставою для проведення державної реєстрації зазначено: декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер ДП 141130800592, видану 21 березня 2013 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області; технічний паспорт, виданий 01 лютого 2013 року Криворізьким Бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ); витяг з рішення про присвоєння поштової адреси № НОМЕР_1 , виданий 20 березня 2013 року виконавчим комітетом Жовтневої районною у місті Кривому Розі ради.

Позивач зазначав, що державна реєстрація права власності за ОСОБА_1 на спірні будівлі та споруди автостоянки була проведена за відсутності правовстановлюючих документів, які б підтверджували підстави набуття за ним права власності на зареєстрований об`єкт. Звертав увагу на те, що декларація про готовність об`єкта до експлуатації № ДП 141130800592 скасована наказом відділу з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконкому Криворізької міської ради від 23 квітня 2019 року № 40-СК з причини наявності недостовірних даних. Технічний паспорт, виданий на громадський будинок - автостоянку, не узгоджується з приписами Державних будівельних норм України В.2.2-9-2009. У рішенні виконавчого комітету Жовтневої районної у місті Кривому Розі ради від 20 березня 2013 року № 134 «Про присвоєння поштової адреси» об`єкт (будівлі та споруди автостоянки) за адресою: АДРЕСА_2 , відсутній.

Надалі ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 18 серпня 2018 року відчужив спірні об`єкти ОСОБА_2 , яка, у свою чергу, відчужила їх ОСОБА_3 на підставі договору дарування.

Криворізька міська рада, посилаючись на те, що укладання договорів дарування та проведення державної реєстрації права власності на будівлі та споруди автостоянки за відповідачами порушує права та законні інтереси територіальної громади міста Кривого Рогу, в інтересах якої діє Криворізька міська рада, як власника щодо користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, просила суд:

- скасувати державну реєстрацію права власності від 14 серпня 2018 року, номер запису про право власності 27533374, на об`єкт нежитлової нерухомості (реєстраційний номер 1624329512110) - будівлі та споруди автостоянки, проведену за ОСОБА_1 , з одночасним припиненням його речових прав на вказаний об`єкт нерухомого майна;

- визнати недійсним договір дарування будівель та споруд автостоянки, укладений 18 серпня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К. О. та зареєстрований у реєстрі за № 1206;

- скасувати державну реєстрацію права власності від 18 серпня 2018 року, номер запису про право власності 27550078, на об`єкт нежитлової нерухомості (реєстраційний номер 1624329512110) - будівлі та споруди автостоянки, проведену за ОСОБА_2 , з одночасним припиненням її речових прав на вказаний об`єкт нерухомого майна;

- визнати недійсним договір дарування будівель та споруд автостоянки, укладений 20 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К. О. та зареєстрований у реєстрі за № 1210;

- скасувати державну реєстрацію права власності від 20 серпня 2018 року, номер запису про право власності 27564267, на об`єкт нежитлової нерухомості (реєстраційний номер 1624329512110) - будівлі та споруди автостоянки, проведену за ОСОБА_3 , з одночасним припиненням його речових прав на вказаний об`єкт нерухомого майна.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Жовтневий районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 21 березня 2024 року позов Криворізької міської ради задовольнив у повному обсязі.

Вирішив питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, керуючись статтями 179, 181, 188 ЦК України, ДБН В.2.3-15:2007 та Правилами зберігання транспортних засобів на автостоянках, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 115 (далі - Правила № 115), дійшов висновку, що автостоянка не є об`єктом нерухомого майна, речові права на які підлягають державній реєстрації, оскільки утворюється за рахунок інших речей (огорожі, твердого покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу тощо), які не є об`єктами нерухомого майна у розумінні статті 181 ЦК України, оскільки вони безпосередньо не пов`язані з земельною ділянкою та їх переміщення можливе без їх знецінення та зміни призначення. У зв`язку з чим оскаржувана державна реєстрація права власності на спірні об`єкти є незаконною та такою, що проведена з порушенням норм законодавства у сфері державної реєстрації.

Врахувавши відсутність у ОСОБА_1 документів, які підтверджують підстави набуття ним права власності на спірні об`єкти, суд дійшов висновку про скасування державної реєстрації права власності на спірні об`єкти за ОСОБА_1 та визнання недійсними договорів дарування від 18 серпня 2018 року та від 20 серпня 2018 року, а також скасування державної реєстрації права власності на будівлі та споруди автостоянки за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Дніпровський апеляційний суд постановою від 22 січня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 березня 2024 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, зазначивши про те, що на час проведення державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірні об`єкти, які розташовані на орендованій земельній ділянці, договір оренди цієї ділянки припинив свою дію. Спірні об`єкти не є об`єктами нерухомого майна, речові права на які підлягають державній реєстрації. Тому заявлені права ОСОБА_1 на будівлі та споруди автостоянки та подані ним документи державному реєстратору, не відповідають вимогам законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на час проведення такої реєстрації.

Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про визнання недійсними оскаржуваних договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності на спірні об`єкти за відповідачами, зазначивши про те, що такі договори укладені з метою ухилення ОСОБА_1 від виконання зобов`язань щодо повернення орендованої ним спірної земельної ділянки після закінчення строку дії договору оренди, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цими договорами, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на будівлі та споруди автостоянки до близького родича з метою унеможливити повернення власнику наданої ним в оренду земельної ділянки, зважаючи на розміщення на ній нібито об`єкта нерухомості приватної форми власності.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

21 лютого 2025 року адвокат ОСОБА_3. Лісовий Д. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 березня 2024 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 січня 2025 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог чи рішення про залишення позовних вимог без розгляду.

У касаційній скарзі заявник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 05 серпня 2021 року у справі № 199/6042/19, від 07 серпня 2020 року у справі № 199/6039/19, від 10 квітня 2024 року у справі № 638/5319/23, від 02 березня 2023 року у справі № 215/3640/22, від 15 лютого 2022 року у справі № 908/2037/20, від 12 червня 2023 року у справі № 676/7428/19, від 02 жовтня 2024 року у справі № 914/1260/22, від 05 лютого 2025 року у справі № 916/2749/23, від 26 травня 2023 року у справі № 905/77/21, від 14 травня 2024 року у справі № 904/1189/22, від 12 червня 2019 року у справі № 916/1986/18, від 17 вересня 2024 року у справі № 420/2436/20, від 23 липня 2024 року у справі № 815/350/14, від 19 вересня 2018 року у справі № 804/1510/16, від 02 жовтня 2018 року у справі № 465/1461/16-а, від 05 жовтня 2022 року у справі № 357/9167/19, від 13 травня 2020 року у справі № 809/1882/16, від 23 січня 2024 року у справі № 904/1270/22, від 09 лютого 2022 року у справі № 752/9104/18, від 09 лютого 2022 року у справі № 752/9104/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 2340/4521/18, від 14 грудня 2022 року у справі № 126/2200/20, від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20, від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 03 грудня 2024 року у справі № 923/1424/20, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/2709/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 686/19389/17, від 13 лютого 2020 року у справі № 924/575/18 та інших.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що за характером спірних правовідносин цей спір спрямований на вирішення саме господарського спору у порядку господарського судочинства, оскільки спір виник саме через неповернення ФОП ОСОБА_1 земельної ділянки комунальної власності та внаслідок державної реєстрації його права власності на нежитлові будівлі і споруди, розміщені на цій земельній ділянці. При цьому наявність додаткових позовних вимог до інших фізичних осіб ( ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) про визнання недійсними договорів дарування та скасування права власності, які, на думку позивача, є похідними від основних його вимог, вже стосуються цивільно-правових договорів, а тому питання щодо їх недійсності мають розглядатись за правилами та у порядку цивільного судочинства. Вважає, що не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати у порядку різного судочинства.

Також заявник вважає, що Криворізька міська рада обрала неналежний та неефективний спосіб захисту своїх прав, який не призведе до поновлення її права на належну їй земельну ділянку, оскільки належним у цьому випадку є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою.

Крім того, заявник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірна земельна ділянка була передана ОСОБА_1 лише для розміщення автостоянки та тимчасової споруди КПП, а не для будівництва будівель та споруд. Зазначає про неврахування судами преюдиційних обставин, встановлених у постанові Центрального апеляційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 904/6160/17, а також про неврахування судами умов договору оренди, якими сторони погодили будівництво нерухомого майна автостоянки, яка складається із комплексу будівель та споруд.

Звертає увагу на те, що для будівництва спірного об`єкта нерухомого майна було отримано усі погодження та дозвільні документи. Об`єкт нерухомого майна, право власності на який зареєстровано, відповідає цільовому призначенню земельної ділянки, а отже, реєстрація права власності на нього жодним чином не порушує прав та інтересів територіальної громади.

Разом із тим звертає увагу на необґрунтовані та безпідставні доводи позивача та висновки судів, що заявник неправомірно зареєстрував право власності на автостоянку, оскільки у цьому випадку було зареєстровано право власності саме на будівлі та споруди, які у комплексі створюють автостоянку. Також заявник вважає, що висновки судів про те, що позивач не погоджував будівництва автостоянки, не відповідають дійсності та спростовується судовою практикою та наявними у цій справі доказами, а саме дозволом на виконання будівельних робіт, технічними умовами та вимогами до будівництва, декларацією про готовність об`єкта до експлуатації. Вважає, що зазначені докази підтверджують, що право на виконання будівельних робіт на земельній ділянці позивача виникло у заявника з моменту отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

Щодо посилань позивача та суду на виписку із протоколу Архітектурно-містобудівної ради від 02 березня 2006 року, за якою ОСОБА_1 нібито погоджувалося розміщення лише тимчасових споруд, зазначає, що в цьому випадку висновок архітектурно-містобудівної ради від 02 березня 2006 року є рекомендаційним та не може бути підставою для скасування як первісного права, так і подальшого його відчуження. При цьому звертає увагу на пункт 8 виписки із протоколу Архітектурно-містобудівної ради від 02 березня 2006 року, в якому зазначено, що для будівництва ОСОБА_1 необхідно в інспекції ДАБК отримати дозвіл на будівельні роботи, що підтверджує погодження позивача здійснювати саме будівництво, а не розміщення тимчасових споруд, оскільки для розміщення тимчасових споруд такий дозвіл ДАБК на будівельні роботи не потрібен, а потрібен лише паспорт прив`язки.

Разом із тим акцентує увагу, що договір оренди не було продовжено через незаконні причини, що є предметом судового розгляду у справі № 212/2276/16-а, яка перебуває у провадженні Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу.

Також суди неправильно встановили обставини справи щодо строку дії договору оренди, оскільки спірний договір оренди земельної ділянки від 25 грудня 2006 року діяв до 23 березня 2013 року у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено, що є преюдиційним фактом, встановленим постановою Центрального апеляційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 904/6160/17.

Заявник не погоджується з висновками судів про те, що спірні об`єкти є рухомим майном і на них не може реєструватись право власності, а також посиланням на постанови Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 686/22924/16-ц та від 08 лютого 2023 року у справі № 591/1594/21. Вважає таке посилання є помилковим, оскільки обставини цієї справи відрізняються від обставин, встановлених у зазначених справах.

Вважає помилковим посилання судів на наказ державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Криворізької міської ради, яким скасовано декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, оскільки на час прийняття такого наказу 23 квітня 2019 року уже було зареєстровано право власності відповідача на спірні об`єкти на підставі чинної декларації.

Зазначає, що у матеріалах справи наявний витяг із рішення виконавчого комітету Жовтневої районної у місті Кривому Розі ради від 20 березня 2013 року № 134 «Про присвоєння поштової адреси», в якому відображено, що під порядковим номером 5 присвоєно поштову адресу Автостоянці зі сторожкою, власник - ФОП ОСОБА_1 , автентичність (справжність, відповідність оригіналу) якого не піддається сумніву позивачем. Відсутність такого витягу в архіві не може бути підставою для скасування первісного права власності чи його подальшого відчуження, оскільки недотримання посадовими особами виконавчого комітету Жовтневої районної у місті Кривому Розі ради законодавства щодо формування, зберігання та передання документів не може негативно відображатись на праві власності ОСОБА_3 як добросовісного набувача.

Суди не врахували, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, який на підставі договору дарування отримав у дар відповідне нерухоме майно. Задоволення позовних вимог призвело до порушення права власності ОСОБА_3 , який отримав у власність нерухоме майно у встановлений законодавством спосіб, у зв`язку з чим задоволення позовних вимог позивача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також заявник звертає увагу на те, що апеляційний суд без належного обґрунтування відмовив у задоволенні клопотань ОСОБА_1 про зупинення апеляційного провадження у справі та про виклик і допит свідків, а клопотання про витребування доказів взагалі не розглянув, що свідчить про порушення норм процесуального права та недотримання обов`язку суду у сприянні учасникам справи у реалізації ними їхніх прав.

Також касаційна скарга містить клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення питання щодо її підсудності (юрисдикції) господарському суду.

Доводи інших учасників справи

У березні 2025 року Криворізька міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У січні 2026 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду письмові пояснення, в яких посилається на те, що суди помилково розглянули спір у порядку цивільного судочинства, оскільки спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. Крім того, звертає увагу на те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки у цьому випадку ефективним способом є вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення збудованих споруд і огорож та звільнення земельної ділянки.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою від 26 лютого 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області.

Справа надійшла до Верховного Суду у березні 2025 року.

Ухвалою від 08 січня 2026 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

25 грудня 2006 року на підставі рішення Криворізької міської ради від 27 вересня 2006 року № 347 між Криворізькою міською радою та ФОП ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки, площею 0,2991 га, кадастровий номер 1211000000:04:223:0192, який зареєстрований у Криворізькому відділі Дніпропетровської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 28 грудня 2006 року за № 040610801406 (т. 1, а. с. 18-22).

За пунктами 1-5 договору, з урахуванням змін, внесених додатковою угодою, в орендне платне користування була передана земельна ділянка житлової та громадської забудови, площею 0,2991 га, з кадастровим номером 1211000000:04:223:0192, для розміщення автостоянки та тимчасової споруди КПП, яка розташована на мікрорайоні АДРЕСА_1 у Жовтневому (зараз - Покровському) районі м. Кривого Рогу.

Договір укладено на 3 роки. Після закінчення строку договору орендар, який належно виконував обов`язки відповідно до умов договору, має переважне право на поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.

Відповідно до пункту 16 договору після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду. Орендодавець у разі погіршення корисних властивостей орендованої земельної ділянки, пов`язаних із зміною її стану, має право на відшкодування збитків у розмірі, визначеному сторонами.

Повернення земельної ділянки здійснюється за актом приймання-передавання (пункт 17 договору).

Згідно з пунктом 18 договору орендар зобов`язаний привести земельну ділянку у придатний для подальшого використання стан. Приведення у придатний стан включає благоустрій земельної ділянки за необхідності і знесення будівель та споруд, розташованих на земельній ділянці.

Рішенням міської ради від 25 листопада 2009 року за № 3611 термін дії зазначеного договору оренди було продовжено на 3 роки та 24 лютого 2010 року укладено додаткову угоду про подовження терміну дії договору оренди земельної ділянки від 28 листопада 2006 року, яку 23 березня 2010 року зареєстровано у Криворізькому міському відділі Дніпропетровської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис за № 041010800232 (т. 1, а. с. 23, 24).

Рішенням від 28 грудня 2012 року № 1634 Криворізька міська рада, за результатом розгляду звернення ФОП ОСОБА_1 про поновлення договору оренди земельної ділянки від 28 грудня 2006 року та додаткової угоди від 23 березня 2009 року, відмовила ФОП ОСОБА_1 у поновленні договору оренди земельної ділянки; зобов`язала ФОП ОСОБА_1 припинити комерційне використання земельної ділянки з 10 січня 2013 року, звільнити земельну ділянку від тимчасових споруд та привести її у стан, придатний до подальшого використання, і повернути міській раді; віднесли спірну земельну ділянку до земель житлової та громадської забудови, не наданих у власність та користування (т. 1, а. с. 28).

Відповідно до актів від 03 квітня 2019 року, від 10 липня 2020 року та від 15 червня 2021 року проведено обстеження спірної земельної ділянки з кадастровим номером 1211000000:04:223:0192, за результатом якого встановлено використання земельної ділянки під розміщення діючої автостоянки зі спорудою КПП. На момент обстеження на території автостоянки розміщені автотранспортні засоби. Земельна ділянка огороджена бетонним парканом (т. 1, а. с. 29-34).

17 серпня 2018 року державний реєстратор Дніпропетровської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Колесник І. М. прийняла рішення від 17 серпня 2018 року, індексний номер 42588041, та здійснила державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1624329512110) - будівлі та споруди автостоянки, які складаються з: будівлі сторожки літ. А-2, загальною площею 21,0 кв. м, зі сходами літ. а, з прибудовою літ. а1; вбиральні літ. Б; огорожі № 1, № 3; воріт № 2, за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 15-17).

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підставою для проведення державної реєстрації на об`єкт нерухомого майна за реєстраційним номером 1624329512110 за ОСОБА_1 зазначено: декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер ДП 141130800592, видану 21 березня 2013 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області; технічний паспорт, виданий 01 лютого 2013 року Криворізьким Бюро технічної інвентаризацієї; витяг з рішення про присвоєння поштової адреси № 134, виданий 20 березня 2013 року виконавчим комітетом Жовтневої районної у місті Кривому Розі ради.

Наказом від 23 квітня 2019 року № 40-СК відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконкому Криворізької міської ради, відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461, скасував реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації у зв`язку із встановленням факту подання замовником ОСОБА_1 недостовірних даних, наведених у декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, а саме об`єктом, збудованим на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети. Також встановлено факт, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася у ній, не відповідала дійсності (т. 1, а. с. 35-40).

З витребуваних судом першої інстанції в архівного відділу виконавчого комітету Криворізької міської ради та досліджених у судовому засіданні копій заяв про присвоєння поштової адреси та рішення виконавчого комітету Жовтневої районної у місті Кривому Розі ради від 20 березня 2013 року № 134 «Про присвоєння поштової адреси» встановлено, що серед досліджених документів міститься заява ФОП ОСОБА_1 , адресована голові виконавчого комітету Коритнику В. В. , з проханням присвоїти поштову адресу. Однак у переліку до рішення виконавчого комітету об`єкт (будівлі та споруди автостоянки), загальною площею 21,0 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , відсутній (т. 4, а. с. 2-77).

18 серпня 2018 року спірні будівлі та споруди автостоянки ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_2 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К. О. та зареєстрованим у реєстрі за номером 1206 (т. 1, а. с. 52, 53).

20 серпня 2018 року ОСОБА_2 відчужила спірні будівлі та споруди автостоянки ОСОБА_3 за договором дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К. О. та зареєстрований у реєстрі за номером 1210 (т. 1, а. с. 54, 55).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

У цій справі Криворізька міська рада звернулася до суду з позовом про захист права комунальної власності на земельну ділянку та просила визнати недійсними договори дарування та скасування державної реєстрації права власності на спірні будівлі та споруди автостоянки, які розміщені на цій ділянці.

Підставою для звернення до суду міська рада зазначала здійснення ОСОБА_1 незаконного будівництва автостоянки на земельній ділянці комунальної власності, яка не була відведена для цієї мети, чим порушено право міської ради як власника земельної ділянки.

Щодо правового режиму самочинного будівництва та порушення прав територіальної громади

Відповідно до частини першої статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України).

Особливості права власності на землю врегульовані Земельним кодексом України. Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно зі статтею 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. При цьому права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою в повному обсязі можуть належати лише власникові земельної ділянки.

Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам (частина перша статті 375 ЦК України).

У статті 375 ЦК України врегульовано право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало.

У статті 331 ЦК України визначено порядок набуття права власності на новостворене майно. За змістом цієї норми право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво, або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані статтею 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Враховуючи зміст частини першої статті 376 ЦК України, об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку.

Мова може йти про самовільне зайняття земельної ділянки, що є правопорушенням відповідно до статті 211 ЗК України. Самовільним зайняттям земельної ділянки є активні протиправні дії особи, спрямовані на фактичне заволодіння чи/та використання земельної ділянки або її частини за відсутності рішення уповноваженого органу чи волевиявлення власника про її відчуження чи надання в користування.

Відсутність в особи прав на земельну ділянку за загальним правилом унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, як зазначалося вище, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку.

Отже, якщо об`єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об`єктом самочинного будівництва.

У разі здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, найбільшого порушення зазнає право власника користуватись земельною ділянкою, яке слід розглядати як юридично гарантовану правовими нормами можливість власника самостійно господарювати на земельній ділянці, використовувати її корисні властивості для задоволення власних соціальних, економічних, духовних та інших потреб, тобто можливість її господарської експлуатації та, як наслідок, отримання доходу від неї.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що їй не належить, своїми протиправними діями позбавляє власника можливості належним чином вільно користуватися земельною ділянкою.

У разі самочинного будівництва особа своїми діями також створює й інші перешкоди власнику. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яке належить лише її власнику і полягає у юридично забезпеченій можливості визначати юридичну або фактичну долю земельної ділянки, тобто можливість вчиняти різні дії із земельною ділянкою, у тому числі й щодо її відчуження іншим особам.

У статті 90 ЗК України наведено детальний перелік прав власників земельних ділянок, зокрема, продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; самостійно господарювати на землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди тощо. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці, регулюються частинами четвертою-шостою статті 376 ЦК України. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов`язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право.

Основу такої правової охорони утворює принцип єдності земельної ділянки й будівель та споруд, розташованих на ній, основною ідеєю якого є унеможливлення виникнення ситуацій, у яких будівля й земельна ділянка стають об`єктами конкуруючих прав та інтересів різних суб`єктів. Законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритетності захисту прав власника земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що стаття 376 ЦК України розташована у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на земельну ділянку.

У постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці.

Особливістю об`єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Самочинне будівництво як майно має визначений правилами статті 376 ЦК України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні. Цей механізм ґрунтується на судовому порядку вирішення питань, пов`язаних як із рішенням про визнання права власності, так і з наслідками цього рішення та захистом осіб, права яких порушено самочинним будівництвом.

За умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого у статті 376 ЦК України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено. Такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22.

У постанові від 17 грудня 2025 року в справі № 908/2388/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, потрібно розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Суди у цій справі встановили, що:

- 25 грудня 2006 року між Криворізькою міською радою та ФОП ОСОБА_1 укладено договір оренди спірної земельної ділянки, відповідно до якого було передано у користування земельну ділянку житлової та громадської забудови для розміщення автостоянки та тимчасової споруди КПП строком на 3 роки;

- додатковою угодою від 24 лютого 2010 рокутермін дії зазначеного договору оренди було продовжено на 3 роки, яку зареєстровано у Криворізькому міському відділі Дніпропетровської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» 23 березня 2010 року, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис за № 041010800232;

- рішенням від 28 грудня 2012 року № 1634 Криворізька міська рада, за результатом розгляду звернення ФОП ОСОБА_1 про поновлення договору оренди земельної ділянки від 28 грудня 2006 року та додаткової угоди від 23 березня 2009 року, відмовила ФОП ОСОБА_1 у поновленні договору оренди земельної ділянки; зобов`язала ФОП ОСОБА_1 припинити комерційне використання земельної ділянки з 10 січня 2013 року, звільнити земельну ділянку від тимчасових споруд та привести її у стан, придатний до подальшого використання, і повернути міській раді; віднесли спірну земельну ділянку до земель житлової та громадської забудови, не наданих у власність та користування;

- 17 серпня 2018 року державний реєстратор Колесник І. М. зареєструвала право власності на спірні будівлі та споруди автостоянки (реєстраційний номер НОМЕР_2 ) за ОСОБА_1 ; підставою для проведення державної реєстрації зазначено: декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер ДП 141130800592, видану 21 березня 2013 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області; технічний паспорт, виданий 01 лютого 2013 року Криворізьким Бюро технічної інвентаризації; витяг з рішення про присвоєння поштової адреси № 134, виданий 20 березня 2013 року виконавчим комітетом Жовтневої районною у місті Кривому Розі ради;

- наказом від 23 квітня 2019 року № 40-СК відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконкому Криворізької міської ради скасував реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації у зв`язку із встановленням факту подання замовником ОСОБА_1 недостовірних даних, наведених у декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, а саме об`єктом, збудованим на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; також встановлено факт, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася у ній, не відповідала дійсності;

- рішення виконавчого комітету Жовтневої районної у місті Кривому Розі ради від 20 березня 2013 року № 134 «Про присвоєння поштової адреси» не приймалось.

Отже, враховуючи фактичні обставини, встановлені судами, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що ОСОБА_1 незаконно зареєстрував своє право власності на спірні об`єкти, розташовані на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності, після закінчення строку договору оренди зазначеної земельної ділянки, а також на підставі документів, що не відповідають вимогам законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на час проведення такої реєстрації.

Таким чином, установивши такі обставини, суди правильно кваліфікували здійснене відповідачем будівництво як самочинне та що таке будівництво порушує право власника земельної ділянки.

Доводи касаційної скарги про те, що на час реєстрації права власності на спірні об`єкти декларація про готовність об`єкта до експлуатації не була скасована в установленому законом порядку, Верховний Суд відхиляє, оскільки для кваліфікації спірних об`єктів як самочинно збудованих та висновку про порушення прав міської ради як власника земельної ділянки достатньо встановлених судами обставин будівництва відповідачем об`єктів, не передбачених договором оренди землі та збудованих за межами строку його дії.

Отже, на земельній ділянці, що належить позивачеві, здійснено самочинне будівництво, що порушує права Криворізької міської ради як власника земельної ділянки.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів у цій частині та зводяться до незгоди заявника з такими висновками та до переоцінки доказів, що не належить до повноважень касаційного суду.

Щодо обраного міською радою способу захисту свого порушеного права як власника земельної ділянки

Криворізька міська рада у цій справі заявила вимоги про визнання недійсним договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності на спірні об`єкти.

У статті 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При цьому суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17).

Способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Частинами третьою-п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Визнання права власності в порядку частини третьої або п`ятої статті 376 ЦК України приводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п`ята статті 376 ЦК України).

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, на підставі наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20).

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не приведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22).

Таким чином, усталеною є практика Верховного Суду, відповідно до якої у спорах щодо знаходження на земельній ділянці об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора чи скасування державної реєстрації права власності є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.

Щодо вимог про визнання недійсними укладених між відповідачами договорів дарування, то слід зазначити, що Криворізька міська рада не є стороною спірних договорів та не заявляє про свої права або інтереси щодо об`єктів дарування. Внаслідок укладення відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків міської ради жодним чином не змінюється. Укладення оскаржуваних договорів не створило для позивача як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому самі договори, на відміну від розташування на земельній ділянці самочинного будівництва, не створюють для позивача перешкоди в розпорядженні земельною ділянкою.

Отже, права та інтереси Криворізької міської ради укладенням відповідачами спірних договорів не порушуються. Визнання цих договорів недійсними не приведе до відновлення порушених прав власника земельної ділянки, що є підставою для відмови в задоволенні відповідних позовних вимог про визнання договорів недійсними.

Подібні висновки викладені в пунктах 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22, у пункті 8.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 та у пункті 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21.

У постанові від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. Зазначений спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача. Інші заявлені у цій справі позовні вимоги (про скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсними укладених між відповідачами договорів) є неналежними. Належними відповідачами за вимогою про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва є особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач).

Отже, за змістом наведених висновків вимоги про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності є неналежним способом захисту.

У справі, яка переглядається, належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України.

Зазначений спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача.

Верховний Суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.13)).

З огляду на викладене суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог Криворізької міської ради про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності відповідачів на спірні об`єкти, оскільки такі вимоги є неефективним способом захисту та не приведуть до поновлення порушеного права позивача як власника земельної ділянки.

Враховуючи те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові, Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваних рішень та ухвалення нового про відмову у задоволенні позовних вимог Криворізької міської ради про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності.

Щодо доводів касаційної скарги про безпідставне об`єднання судами в одне провадження вимог позивача, які належить розглядати у порядку різного судочинства

Звертаючись до суду із касаційною скаргою, заявник посилався на те, що за характером спірних правовідносин цей спір спрямований на вирішення саме господарського спору у порядку господарського судочинства, оскільки спір виник саме через неповернення ФОП ОСОБА_1 земельної ділянки комунальної власності та внаслідок державної реєстрації його права власності на нежитлові будівлі і споруди, розміщені на цій земельній ділянці. При цьому наявність додаткових позовних вимог до інших фізичних осіб ( ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) про визнання недійсними договорів дарування та скасування права власності, які, на думку позивача, є похідними від основних його вимог, вже стосуються цивільно-правових договорів, а тому питання щодо їх недійсності мають розглядатись за правилами та у порядку цивільного судочинства. Вважає, що не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати у порядку різного судочинства.

Колегія суддів відхиляє такі доводи касаційної скарги як безпідставні з огляду на таке.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства -цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Критеріями належності справи до господарського судочинства, за загальними правилами, є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Ознаками господарського спору є, зокрема, участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі № 916/2791/16 (провадження № 12-141гс18) зроблено висновки про те, що спір є підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі правової норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми права, що безпосередньо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні керуватися суб`єктивним складом такого спору, суттю права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявленими вимогами, характером спірних правовідносин, змістом та юридичною природою обставин у справі.

У справі, яка переглядається, предметом позову є, зокрема, вимоги Криворізької міської ради до фізичних осіб ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності.

Аналіз матеріалів справи, яка переглядається, свідчить про те, що набуття права власності на спірні об`єкти відбулось фізичними особами - відповідачами за відсутності їх статусу як суб`єктів господарської діяльності.

Спір у цій справі виник між міською радою та фізичними особами щодо скасування державної реєстрації та визнання недійсними договорів дарування, укладених між фізичними особами.

Наявність у ОСОБА_1 статусу фізичної особи - підприємця не свідчить, що у спірних правовідносинах він виступає як суб`єкт господарювання.

Суди попередніх інстанцій не встановили і матеріали справи не містять належних доказів того, що спір у цій справі виник у зв`язку зі здійсненням сторонами господарської діяльності.

Спір у цій справі є спором про стверджувальне порушення цивільного права та законного інтересу позивача як власника землі з боку фізичних осіб, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, державної реєстрації такого права.

Тому Верховний Суд вважає, що спір між сторонами виник з цивільних правовідносин і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Крім того, колегія суддів враховує те, що подібні правовідносини Верховний Суд розглянув у порядку цивільного судочинства (справа № 212/43/20, провадження № 61-7262св23).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи висновки, зроблені в мотивувальній частині цієї постанови, Верховний Суд вважає, що оскаржувані рішення потрібно скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Щодо клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У касаційній скарзі заявник просив суд передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення питання щодо визначення її підсудності (юрисдикції) господарському суду.

У частині п`ятій статті 403 ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Разом із цим судова практика з указаного заявником питання стала і сформована.

Наведені заявником аргументи в розумінні частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. При цьому у кожній справі суд керується конкретними обставинами та доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

З урахуванням наведеного колегія суддів не встановила достатніх та обґрунтованих підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а отже, у задоволенні відповідного клопотання слід відмовити.

Щодо судових витрат

У статті 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Оскільки Верховний Суд ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, то з Криворізької міської ради на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню 17 025,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 22 700,00 грн - за подання касаційної скарги, а всього - 39 725,00 грн. Судовий збір за подання позовної заяви покладається на позивача.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Лісовий Денис Олександрович, про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Лісовий Денис Олександрович, задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 січня 2025 року скасувати.

Відмовити у задоволенні позову Криворізької міської ради Дніпропетровської області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Меньшикова Кристина Олександрівна, про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності.

Стягнути із Криворізької міської ради на користь ОСОБА_3 39 725,00 (тридцять дев`ять тисяч сімсот двадцять п`ять) гривень 00 коп. судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

Судді А. І. Грушицький

А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв