Постанова від 13 квітня 2026 р. у справі №2-2744/2010 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 14.04.2026 Справа № 2-2744/2010

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЄУН 2-2744/2010 Головуючий у І інстанції: Геєць Ю.В.

Провадження № 22-ц/807/356/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Кухаря С.В.,

Онищенка Е.А.,

секретар: Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Остапенка Сергія Леонідовича на ухвалуВознесенівського районного суду м. Запоріжжя 06 листопада 2025 року у справі за скаргою ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Остапенка Сергія Леонідовича на дії, бездіяльність Центрального відділу Державної виконавчої служби у міста Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), заінтересована особа – Акціонерне товариство «Дельта Банк»,-

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2025 року ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Остапенка С.Л. звернувся до суду зі скаргою на дії, бездіяльність Центрального відділу Державної виконавчої служби у міста Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), заінтересована особа – Акціонерне товариство «Дельта Банк».

В обґрунтування скарги зазначено, що відповідно до інформації, зазначеної у відповіді на адвокатський запит № 159115/9 від 28.11.2024 на виконанні у Центральному відділі Державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебували виконавчі провадження відносно ОСОБА_1 :

-ВП № 25958750 з примусового виконання виконавчого листа № 2-2744 від 22.11.2010, виданого Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя про стягнення солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» суми боргу в розмірі 1730 грн. Виконавче провадження було відкрите 12.04.2011. 17.03.2014 державний виконавець ухвалив постанову про заміну сторони виконавчого провадження з ПАТ «Кредитпромбанк» на правонаступника - ПАТ «Дельта Банк». За результатом вжитих виконавчих дій 20.02.2015 державний виконавець ухвалив постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (стягувач перешкоджає провадженню або не здійснює авансування - в редакції на той час);

-ВП № 25962079 з примусового виконання виконавчого листа № 2-2744 від 22.11.2010, виданого Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя про стягнення солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» 306973,28 грн. Виконавче провадження відкрите 12.04.2011. 17.03.2014 державний виконавець ухвалив постанову про заміну сторони виконавчого провадження з ПАТ «Кредитпромбанк» на правонаступника - ПАТ «Дельта Банк». За результатом вжитих виконавчих дій, 20.02.2015 державний виконавець ухвалив постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (стягувач перешкоджає провадженню або не здійснює авансування - в редакції на той час).

У державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта відомості наявні такі обтяження: обтяження № 11568698, зареєстроване 02.09.2011 на підставі постанови про арешт майна боржника, оголошення заборони на його відчуження, ВП №25962079 від 12.04.2011 Шевченківський ВДВС Запорізького МУЮ, об`єкт обтяження: невизначене майно, все нерухоме майно.

Крім того, у відповіді на адвокатський запит зазначено, що арешт з майна боржника, в тому числі і коштів, знімається відповідно до вимог ст. 59 Закону, зокрема, частиною 4 вказаної статті чітко визначений перелік підстав для зняття арешту з усього майна (коштів) боржника.

Оскільки обтяження всього нерухомого майна, що належить ОСОБА_1 , не скасоване, у провадженні органу державної виконавчої служби відсутні виконавчі провадження за зазначеними вище виконавчими листами, що свідчить про відсутність майнових претензій стягувача, тривале (понад десять років) втручання у право особи на мирне володіння своїм майном, боржник відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», 30.05.2025 ОСОБА_1 звернувся до Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) з клопотанням про винесення постанови про зняття арешту та заборону відчуження всього нерухомого майна, що належить ОСОБА_1 , які були накладені на підставі постанови про арешт майна боржника, оголошення заборони на його відчуження в межах виконавчого провадження ВП № 25962079 від 12.04.2011, Шевченківський ВДВС Запорізького МУЮ.

У відповідь на клопотання листом № 76524/29.26-36 від 02.06.2025 «Про надання інформації» начальник Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) повідомив про відсутність підстав для задоволення клопотання.

На думку скаржника, оскільки у провадженні органу державної виконавчої служби відсутні виконавчі провадження за зазначеними вище виконавчими листами, що свідчить про відсутність майнових претензій стягувача, тривале (понад десять років) втручання у право особи на мирне володіння своїм майном суперечить положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, наявні підстави для зняття обтяження.

Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Остапенка С.Л. просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність посадової особи Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) з відмови в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про ухвалення постанови про зняття арешту та заборони відчуження всього нерухомого майна, що належить ОСОБА_1 , які були накладені на підставі постанови про арешт майна боржника, оголошення заборони на його відчуження, в межах виконавчого провадження ВП № 25962079 від 12.04.2011, Шевченківський ВДВС Запорізького МУЮ;

- зобов`язати Центральний відділ Державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) зняти арешт та заборону відчуження всього нерухомого майна, що належить ОСОБА_1 , які були накладені на підставі постанови про арешт майна боржника, оголошення заборони на його відчуження в межах виконавчого провадження ВП №25962079 від 12.04.2011, Шевченківський ВДВС Запорізького МУЮ.

Ухвалою Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя 06 листопада 2025 року скаргу залишено без задоволення.

Не погоджуючись із вищезазначеною ухвалою суду, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Остапенка С.Л. через підсистему «Електронний суд» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя 06 листопада 2025 року та задовольнити скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги, повторюючи доводи своєї скарги, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Остапенка С.Л.посилається на висновки, викладені у постанові Верховного Судувід 12 жовтня 2022 року у справі № 203/3435/21, відповідно до якого наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

14 квітня 2026 року через підсистему «Електронний суд» надійшло клопотання представника ОСОБА_1 – адвоката Остапенка С.Л. про розгляд справи за відсутності скаржника та його представника.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства. Клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з`явились.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана ухвала суду відповідає.

Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що рішення державного виконавця ухвалене відповідно до закону, в межах його повноважень, а право заявника на час винесення оскаржуваної постанови не було порушено.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Згідно зі статтею 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Відповідно до частини третьої статті 451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, – а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», № 18357/91, § 40).

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.

Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що на виконанні Центрального відділу Державної виконавчої служби у міста Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебували виконавчі провадження у відношенні ОСОБА_1 , а саме:

ВП № 25958750 з примусового виконання виконавчого листа № 2-2744 від 22.11.2010, виданого Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя про стягнення солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» суми боргу 1730 грн. Виконавче провадження було відкрито 12.04.2011. Державним виконавцем 17.03.2014 винесено постанову про заміну сторони виконавчого провадження з ПАТ «Кредитпромбанк» на правонаступника ПАТ «Дельта Банк». В результаті вжитих державним виконавцем виконавчих дій, 20.02.2015 винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження»;

ВП № 25962079 з примусового виконання виконавчого листа № 2-2744 від 22.11.2010, виданого Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя про стягнення солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» 306973,28 грн. Виконавче провадження було відкрите 12.04.2011. Державним виконавцем 17.03.2014 винесено постанову про заміну сторони виконавчого провадження з ПАТ «Кредитпромбанк» на правонаступника ПАТ «Дельта Банк». В результаті вжитих державним виконавцем заходів виконавчих дій, державним виконавцем 20.02.2015 ухвалено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до інформації, що міститься в АСВП, боржник ОСОБА_1 борги за виконавчими провадженнями не погасив, також не було погашено виконавчий збір та витрати виконавчого провадження.

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчудження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта відомості наявні обтяження: обтяження № 11568698, зареєстроване 02.09.2011 на підставі постанови про арешт майна боржника, оголошення заборони на його відчуження, ВП №25962079 від 12.04.2011 Шевченківський ВДВС Запорізького МУЮ, об`єкт обтяження: невизначене майно, все нерухоме майно.

Зазначене підтверджується листом Центрального відділу Державної виконавчої служби у міста Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) № 159115/9 від 28.11.2024 про надання відповіді на адвокатський запит.

30.05.2025 заявник звернувся до Центрального відділу Державної виконавчої служби у міста Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) з клопотанням про скасування обтяжень нерухомого майна.

Листом Центрального відділу Державної виконавчої служби у міста Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), посилаючись на вимоги ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», заявнику відмовлено в задоволенні клопотання про скасування обтяжень нерухомого майна, у зв`язку з відсутністю законних підстав, щодо зняття арешту з (коштів) майна боржника.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови і порядок виконання судових рішень, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час видачі виконавчого листа від 22.11.2010 року № 2-2744, пред`явлення його до виконання та накладення арешту на майно боржника були врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, який втратив чинність 05.10.2016 року.

Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Аналогічна за змістом норма закріплена у частині першій статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності з 05.10.2016 року.

Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.

Згідно із частиною другою статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент накладення арешту на майно боржника) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Схожі за змістом приписи містяться у статті 56 Закону України «Про виконавче провадження».

Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

Термін «завершення виконавчого провадження» застосовувався у нормі статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» як узагальнююче поняття процесуальної стадії виконавчого провадження.

Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно з статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно з статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно з статтею 48 цього Закону.

У Законі України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду справи) відсутня норма, аналогічна нормі частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження». Закон України «Про виконавче провадження» не містить такого поняття, як «завершення виконавчого провадження», водночас окремо врегульовує виконавчі дії щодо закінчення виконавчого провадження у статті 39 та щодо повернення виконавчого документа стягувачу в статті 37 Закону.

Частина перша статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» визначала, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо: 1) є письмова заява стягувача; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення; 4) стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, авансування яких передбачено цим Законом, незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані за безпосередньої участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу, або майно, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи майно боржника, розшук яких здійснювався органами Національної поліції, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 8) коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно; 9) наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Аналогічні підстави для повернення виконавчого документа стягувачу визначені і в подальшому в частині першій статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності з 05.10.2016 року.

Правові підстави для повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, у статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» визначались так: виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі відновлення судом строку для подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, та прийняття апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню) (частина перша цієї статті); виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягувачем є держава, у випадках, передбачених частиною першою статті 47 цього Закону, повертається до органу, який пред`явив виконавчий документ до виконання (частина друга цієї статті).

У Законі № 1404-VIII на відміну від Закону № 606-XIV повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, не визначається як окрема підстава завершення виконавчого провадження, а є правовою підставою для закінчення виконавчого провадження (пункт 10 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII).

Виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 3-1) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 5) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; 6) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; 7) визнання боржника банкрутом; 8) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа. У випадках, передбачених пунктами 1-6, 8, 9, 11-13 частини першої цієї статті, виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав (частини перша та друга статті 49 Закону № 606-XIV).

Підстави для закінчення виконавчого провадження на момент розгляду цієї справи у судах визначені у частині першій статті 39 Закону № 1404-VIII.

Отже, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного (приватного) виконавця не проводяться (подібні висновки у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 569/6234/22).

Таким чином, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону № 606-XIV (частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII), свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIII).

Водночас частиною п`ятою статті 47 Закону № 606-XIV визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (аналогічна норма міститься в частині п`ятій статті 37 Закону № 1404-VIII).

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Наслідки завершення виконавчого провадження визначені статтею 50 Закону № 606-XIV.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 50 Закону № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Схожі за змістом норми містяться у частинах першій, другій статті 40 Закону № 1404-VIII.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Враховуючи наведене, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).

Матеріали справи не мстять доказів, які б свідчили про виконання скаржником виконавчих листів № 2-2744 від 22.11.2010, виданих Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя про стягнення солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» 306973,28 грн., виконавчі документи про стягнення з ОСОБА_1 суми боргу були повернуті стягувачу, що не є підставою для зняття арешту з майна боржника; а стягувач не пропустив строку на повторне пред`явлення до примусового виконання виконавчого документу.

Таким чином, правильним є висновок суду першої інстанції, що судом не встановлено бездіяльності посадової особи Центрального відділу Державної виконавчої служби у міста Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо відмови у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про ухвалення постанови про зняття арешту та заборони відчуження всього нерухомого майна, що належить ОСОБА_1 , які були накладені на підставі постанови про арешт майна боржника, оголошення заборони на його відчуження, в межах виконавчого провадження ВП № 25962079 від 12.04.2011, Шевченківський ВДВС Запорізького МУЮ, тому відсутні підстави для зобов`язання Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) зняти арешт та заборону відчуження всього нерухомого майна, що належить ОСОБА_1 , які були накладені на підставі постанови про арешт майна боржника, оголошення заборони на його відчуження в межах виконавчого провадження ВП № 25962079 від 12.04.2011, Шевченківський ВДВС Запорізького МУЮ.

Відповідно до ст. 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Згідно з ч. 3 ст. 451 ЦПК України якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Посилання скаржника на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 203/3435/21, не заслуговують на увагу, оскільки Верховний Суд їх дійшов за інших встановлених обставин, що мають значення для справи, зокрема, під час розгляду справи № 203/3435/21 суди встановили, що виконавчий лист від 05 липня 2016 року, на виконання якого накладений арешт на майно боржника, визнаний таким, що не підлягає виконанню, однак у цій справі судове рішення, за яким видано виконавчий лист не виконано, і виконавчі листи підлягають виконанню.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, вони фактично дублюють доводи первісної скарги, яким суд надав належну оцінку, перевіривши обставини справи належним чином.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду, апеляційна скарга не містить.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі вищевикладеного, з огляду на те, що суд першої інстанції правильно встановивши дійсні обставини справи під час розгляду скарги по суті, правильно визначившись із нормами матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Остапенка С.Л., повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Остапенка С.Л. слід залишити без задоволення, а ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя 06 листопада 2025 року – без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Остапенка Сергія Леонідовича – залишити без задоволення.

Ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя 06 листопада 2025 року в цій справі – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 21 квітня 2026 року.

Головуючий:

Судді: