Постанова від 07 квітня 2026 р. у справі №331/3102/14-ц — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 08.04.2026 Справа № 331/3102/14-ц

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №331/3102/14 Головуючий у 1 інстанції Мінасов В.В.

Провадження № 22-ц/807/99/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Гончар М.С.,

Трофимової Д.А.

за участю секретаря судового засідання Бєлової А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 листопада 2014 року, ухвалене у м. Запоріжжі у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 правонаступником якого є ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про визнання права власності та визначення часток співвласників,-

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2014 року позивач звернулась до суду з позовом, в якому зазначала, що з 1977 року вона зареєстрована та проживає в б. АДРЕСА_1 . Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 04.10.2012 року встановлено факт того, що вона є користувачем частини будинку за АДРЕСА_1 , що складається з кімнати 1-2 площею 15 кв.м, кухні 1-1 площею 6,1 кв.м, коридору 3 1 площею 4,1 кв.м, загальною площею 25,2 кв.м. Крім того, вона фактично користується сараєм літ.В розмірами 3,30х1,80 кв.м. Зазначена частка домоволодіння перейшла в користування позивача за побутовою угодою, укладеною 29.09.1977 року з особою, яка в той час володіла цією часткою. Право власності на неї ні за ким не зареєстроване. Відповідачі є співвласниками домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , яке складається з житлових будинків літ.А та літ.Б та надвірних побудов. Позивач зазначає, що, оскільки вона заволоділа часткою домоволодіння добросовісно, за згодою особи, яка фактично володіла цим майном до неї, і користується нею відкрито і безперервно на протязі 37 років, за свій рахунок утримує це майно, вона набула право власності на вищезазначену частку домоволодіння в порядку набувальної давності. У зв`язку з визнанням за нею права власності на частку домоволодіння підлягають зміні частки всіх інших співвласників домоволодіння. Позивачка просила суд визнати за нею право власності на частку домоволодіння АДРЕСА_1 , яка знаходиться в її користуванні та визначити частки всіх співвласників домоволодіння.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 листопада 2014 року, позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 11/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , які складаються з частка житлового будинку літ.Б , яка складається з кімнати 1-4 площею 14,8(15,3) кв.м , прибудови літ.б№, яка складається з кухні 1-3 площею 6,1 (6,4 кв.м), прибудови літ.бІ, яка складається з коридору 1-1 площею 2,7 кв.м, кладової 1-2 площею 1,4 кв.м – загальною площею 4,1 кв.м, козирка до прибудови літ. бІ, сараю літ.В, навісу літ.Т, 1/5 частини вбиральні літ.З, 1/5 частини паркану № 3, 1/5 частини воріт.

Визначено частки співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 в розмірі: ОСОБА_5 – 1/16 частина домоволодіння; ОСОБА_6 - 1/16 частина домоволодіння; ОСОБА_7 – 1/16 частка домоволодіння, ОСОБА_8 – 1/16 частка домоволодіння, ОСОБА_4 – 13/50 частин домоволодіння; ОСОБА_9 – 17/200 частин домоволодіння; ОСОБА_10 – 17/200 частин домоволодіння, ОСОБА_3 - 21/100 частина домоволодіння.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що на час розгляду справи скаржниця була співвласницею спірного домоволодіння, між тим до участі у справі залучена не була. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 не надала жодного доказу порушення її права, факт передачі позивачці майна на підставі побутової угоди, виключає набуття нею права власності в порядку набувальної давності.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 23 січня 2024 року апеляційне провадження закрито.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Запорізького апеляційного суду 23 січня 2024 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей.

Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що сторони в судове засідання не з`явилися, надали суду заяви про розгляд справи в їх відсутність. Позивач на позові наполягає, відповідачі позов визнали. Вивчивши матеріали справи, надані докази, суд вважав, що вимоги позову підлягають задоволенню з наступних підстав;

судом встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2012 року в справі № 2-о/0808/113/2012 встановлено факт того, що ОСОБА_2 є користувачем частини будинку за АДРЕСА_1 , що складається з кімнати 1-2 площею 15 кв. м, кухні 1-1 площею 6,1 кв. м, коридору 3- 1 площею 4,1 кв. м, загальною площею 25,2 кв. м. Згідно з довідкою квартального комітету № 33 від 24 лютого 2014 року ОСОБА_2 зареєстрована та проживає за адресою АДРЕСА_1 з 1977 року. Як вбачається з матеріалів інвентарної справи на домоволодіння АДРЕСА_1 , дослідженої в судовому засіданні за участю спеціаліста, право власності на домоволодіння зареєстроване за ОСОБА_11 - 8/25, ОСОБА_4 - 19/100, ОСОБА_5 - 7/100, ОСОБА_12 - 7/100, ОСОБА_7 - 7/100, ОСОБА_8 - 7/100, ОСОБА_9 - 21/200, ОСОБА_13 - 21/200. Згідно висновку Запорізького міжміського бюро технічної інвентаризації від 24 листопада 1997 року, при визначенні часток співвласників не була врахована частина будинку літ.Б, яка на теперішній час знаходиться в користуванні позивачки. Право власності на цю частку домоволодіння ні за ким не зареєстроване. Рішенням виконкому Запорізької міської ради від 11 січня 1954 року № 4 за житловим будинком АДРЕСА_1 закріплена площа користування в розмірі 910 кв. м. Рішенням виконкому Запорізької міської ради від 11 січня 1954 року № 4 залишки земельної ділянки у розмірі 240 кв. м залишені в тимчасове користування. Фактична площа земельної ділянки складає 1150 кв. м;

згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи № 15 від 29 вересня 2014 року, проведеної експертом ТОВ "ЗМБТІ" Кобець Ю. В., у фактичному користуванні ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1 знаходиться частка житлового будинку літ.Б, яка складається з кімнати 1-4 площею 14,8 (15,3) кв. м, прибудови літ. б№, яка складається з кухні 1-3 площею 6,1 (6,4 кв. м), прибудови літ.бІ, яка складається з коридору 1-1 площею 2,7 кв. м, кладової 1-2 площею 1,4 кв. м - загальною площею 4,1 кв. м, козирка до прибудови літ. бІ, сараю літ. В, навісу літ. Т, 1/5 частини вбиральні літ. З, 1/5 частини паркану № 3, 1/5 частини воріт, і яка складає 11/100 часток домоволодіння. Розмір часток всіх співвласників з урахуванням частки домоволодіння, що знаходиться в користуванні ОСОБА_2 , згідно того ж висновку експерта, складає: ОСОБА_14 - 1/16 частина домоволодіння; ОСОБА_12 - 1/16 частина домоволодіння; ОСОБА_7 - 1/16 частка домоволодіння, ОСОБА_8 - 1/16 частка домоволодіння, ОСОБА_4 - 13/50 частин домоволодіння; ОСОБА_9 - 17/200 частин домоволодіння; ОСОБА_13 - 17/200 частин домоволодіння, ОСОБА_3 - 21/100 частина домоволодіння;

відповідно до статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Згідно статті 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Тому позов є обґрунтованим, доведеним та таким, що підлягає задоволенню.

Колегія суддів не погоджується з таким рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, щорішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2012 року в справі № 2-о/0808/113/2012 встановлено факт того, що ОСОБА_2 є користувачем частини будинку за адресою АДРЕСА_1 , що складається з кімнати 1-2 площею 15 кв. м, кухні 1-1 площею 6,1 кв. м, коридору 3- 1 площею 4,1 кв. м, загальною площею 25,2 кв. м.

Згідно з довідкою квартального комітету № 33 від 24 лютого 2014 року ОСОБА_2 зареєстрована та проживає за адресою АДРЕСА_1 з 1977 року.

Згідно з висновком Запорізького міжміського бюро технічної інвентаризації від 24 листопада 1997 року, при визначенні часток співвласників не була врахована частина будинку літ.Б, яка на теперішній час знаходиться в користуванні позивачки. Право власності на цю частку домоволодіння ні за ким не зареєстроване. Рішенням виконкому Запорізької міської ради від 11 січня 1954 року № 4 за житловим будинком АДРЕСА_1 закріплена площа користування в розмірі 910 кв. м. Рішенням виконкому Запорізької міської ради від 11 січня 1954 року № 4 залишки земельної ділянки у розмірі 240 кв. м залишені в тимчасове користування. Фактична площа земельної ділянки складає 1150 кв. м.

Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи № 15 від 29 вересня 2014 року, проведеної експертом ТОВ "ЗМБТІ" Кобець Ю. В., у фактичному користуванні ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1 знаходиться частка житлового будинку літ.Б, яка складається з кімнати 1-4 площею 14,8 (15,3) кв. м, прибудови літ. б№, яка складається з кухні 1-3 площею 6,1 (6,4 кв. м), прибудови літ.бІ, яка складається з коридору 1-1 площею 2,7 кв. м, кладової 1-2 площею 1,4 кв. м - загальною площею 4,1 кв. м, козирка до прибудови літ. бІ, сараю літ. В, навісу літ. Т, 1/5 частини вбиральні літ. З, 1/5 частини паркану № 3, 1/5 частини воріт, і яка складає 11/100 часток домоволодіння. Розмір часток всіх співвласників з урахуванням частки домоволодіння, що знаходиться в користуванні, згідно того ж висновку експерта, складає: ОСОБА_14 - 1/16 частина домоволодіння; ОСОБА_12 - 1/16 частина домоволодіння; ОСОБА_7 - 1/16 частка домоволодіння, ОСОБА_8 - 1/16 частка домоволодіння, ОСОБА_4 - 13/50 частин домоволодіння; ОСОБА_9 - 17/200 частин домоволодіння; ОСОБА_13 - 17/200 частин домоволодіння, ОСОБА_3 - 21/100 частина домоволодіння.

На момент розгляду справи ОСОБА_3 був власником 8/25 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору по поділ спадщини між ОСОБА_15 та ОСОБА_3 після померлої ОСОБА_16 від 23 лютого 2010 року питання щодо розподілу частки померлої у домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 не вирішувалося.

Згідно постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії за №472/02-31 від 23 лютого 2022 року, встановлено, що ОСОБА_17 за життя не надав згоди на видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, а тому у видачі свідоцтва на право власності на 2/25 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , після померлої ОСОБА_16 – ОСОБА_15 відмовлено.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 22 січня 226 року витребувано у Запорізької міської ради інформацію щодо власників квартири АДРЕСА_2 на момент до 05 листопада 2014 року.

Згідно відповіді Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради від 04.02.2026 року №01-26/01/0624 інформацію щодо власників квартири АДРЕСА_2 на момент до 05 листопада 2014 року не надано.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).

У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії").

ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).

Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Частиною 1 статті 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина 1 статті 317 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Отже, право власності є центральним інститутом будь-якої цивільно-правової системи, а підстави набуття права власності, якими є передбачені законом юридичні факти, за наявності яких особа набуває майно (стає його власником), є підставою виникнення права власності.

Одним із способів набуття речових прав є набувальна давність, порядок реалізації якої визначений положеннями статті 344 Цивільного кодексу України.

Так, згідно з частиною 1 статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частини 3 статті 344 Цивільного кодексу України якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (частина 4 статті 344 Цивільного кодексу України).

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Можливість пред`явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України, а також частини 4 статті 344 Цивільного кодексу України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв`язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.

Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник.

Отже, інститут набувальної давності є одним із первинних способів виникнення права власності, тобто такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ - не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базується на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним.

Добросовісне володіння означає, що особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 зазначено, що за змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

У цій справі суд першої інстанцій мотивував судове рішення про задоволення позову тим, що позивач надав належні, допустимі, достовірні та достатні докази на підтвердження наявності правових підстав щодо володіння спірним нерухомим майном, а відповідно й наявності у нього добросовісності такого володіння.

Колегія суддів вважає наведений висновок суду першої інстанцій не обґрунтованим.

За змістом статті 344 Цивільного кодексу України власник за давністю володіння (чи незаконний власник) не має жодного права на майно, а лише намагається набути таке право. Тому, набувач повинен довести, що він не знав і не міг знати про те, що майно придбане у особи, що не мала права на його відчуження. При цьому, під час розгляду справи, суду необхідно врахувати і встановлювати характер володіння (добросовісне і недобросовісне) з урахуванням обставин справи, з якими виникло володіння чужим майном.

Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України.

Безперечний системний зв`язок з критерієм добросовісності власника за набувальною давністю володіння мають положення статті 388 Цивільного кодексу України, згідно з якими добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати, що набуває майно у особи, що не має права його відчужувати.

Разом з тим, суд зазначає, що позивачем не надано жодних доказів щодо наявності побутової угоди, укладеної 29.09.1977 року з особою, яка в той час володіла цією часткою.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Встановлення рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2012 року в справі № 2-о/0808/113/2012 факту того, що ОСОБА_2 є користувачем частини будинку за адресою АДРЕСА_1 , що складається з кімнати 1-2 площею 15 кв. м, кухні 1-1 площею 6,1 кв. м, коридору 3- 1 площею 4,1 кв. м, загальною площею 25,2 кв. м. не може бути беззаперечною підставою для визнання за нею права власності на майно за набувальною давністю.

Позивачем всупереч вищевикладених вимог щодо доказування не надано суду належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження наявності правових підстав щодо володіння спірним нерухомим майном, а відповідно і наявності у нього добросовісності такого володіння, відтак колегія суддів дійшла висновку про відсутність передбачених статтею 344 Цивільного кодексу України правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю, у зв`язку з чим відмовляє у задоволенні позовних вимог.

Оскільки позовна вимога щодо визначення часток співвласників є похідною від позовної вимоги про визнання права власності, колегія суддів відмовляє в задоволенні такої вимоги без додаткового обґрунтування.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги зайшли своє підтвердження під час розгляду колегією суддів матеріалів справи.

Враховуючи встановлені вище обставини справи, невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи, порушення судом норм процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, у зв`язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Згідно із частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до пункту 4 частини 1статті 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування судового рішення, та розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Положеннями частини 1, 2 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.

З мотивувальної частини постанови вбачається, що суд приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 та відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 правонаступником якого є ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про визнання права власності та визначення часток співвласників, у зв`язку з зазначеним, підлягають відшкодуванню судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 605 гривень 60 копійок.

Керуючись ст. ст. 279, 368, 369, 374, 376, 381-384ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 листопада 2014 року скасувати, ухвалити постанову наступного змісту.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 правонаступником якого є ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про визнання права власності та визначення часток співвласників – залишити без задоволення.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 605 гривень 60 копійок.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 20 квітня 2026 року.

Головуючий

Судді: