Рішення від 01 квітня 2026 р. у справі №686/25640/25 — Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області

Справа № 686/25640/25

Провадження № 2/686/3523/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2026 року м. Хмельницький

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області

у складі: головуючої судді – Хараджі Н.В.,

при секретарі судових засідань – Козуляк І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Хмельницькому цивільну справу за позовом АТ «УКРСИББАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних витрат, -

ВСТАНОВИВ:

08 вересня 2025 року представник АТ «УКРСИББАНК» - адвокат Валентина Останкова звернулася до Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області з позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних витрат.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, представник позивача зазначила, що згідно з вимогами Закону України «Про акціонерні товариства» № 514-VІ від 17.09.2008 р. були внесені зміни у Статут АКІБ «УкрСиббанк», відповідно до яких нове повне найменування Банку стало: Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». Згідно з положеннями Цивільного кодексу України та Закону України «Про акціонерні товариства» дані зміни не є реорганізацією або ліквідацією юридичної особи АКІБ «УкрСиббанк».

В подальшому, у зв`язку з приведенням своєї діяльності у відповідність до вимог Закону України «Про акціонерні товариства» загальними зборами акціонерів банку 17.10.2018 року було прийнято рішення про зміну типу товариства на приватне акціонерне товариство та про зміну найменування Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» на АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «УКРСИББАНК», яке є правонаступником за всіма правами та обов`язками Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк».

АКІБ «УкрСиббанк» (поточне найменування АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «УКРСИББАНК», надалі - Банк, Позивач) та ОСОБА_1 (надалі - Позичальник, Відповідач 1), уклали договір про надання споживчого кредиту №11350698000 від 23.05.2008 року (надалі - Кредитний договір ). Відповідно до умов кредитного договору Позивач надав Відповідачу 1 кредит (грошові кошти) в сумі 10400.00 дол. США, а Відповідач 1 зобов`язався щомісяця повертати наданий кредит та сплачувати проценти в порядку та на умовах кредитного договору, але у будь - якому випадку повернути кредит та проценти у повному обсязі не пізніше 22.05.2015 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту (п.п.1.1, 1.2. кредитного договору). Копія кредитного договору, як доказ, надається.

В забезпечення виконання кредитних зобов`язань позичальника по вказаному кредитному договору прийняті порука ОСОБА_2 (надалі - Відповідач 2) згідно договору поруки № 206162 від 23.05.2008 року та порука ОСОБА_3 згідно договору поруки № 206167 від 23.05.2008 року.

Відповідно із ст. ст.553, 554 ЦК У країни, п. п. 1.1.-1.5 договору поруки поручитель зобов`язується відповідати за виконання позичальником зобов`язань перед кредитором щодо повернення у повному розмірі кредиту, сплати процентів, пені, що виникли з кредитного договору, як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. Відповідальність поручителя і позичальника є солідарною. Підписанням договору поруки поручитель підтвердив, що йому добре відомі усі умови вищевказаного кредитного договору. Причини невиконання позичальником своїх зобов`язань по кредитному договору ніяким чином не можуть вплинути на виконання поручителем зобов`язань по договору поруки. Копії договорів поруки, як докази, надаються.

В зв`язку з тривалим невиконанням позичальником своїх зобов`язань щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами виникла прострочена заборгованість за вказаним договором.

АТ «УКРСИББАНК» звернулося до суду з позовом про стягнення солідарно з позичальника та поручителів заборгованості за вказаним кредитним договором.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 19.02.2015 року у справі № 686/12673/13-ц позов задоволено частково: на користь ПАТ «УКРСИББАНК» стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у сумі 90997.77 грн., пеню в сумі 1000.00 грн., а також судові витрати в сумі 1053.11 гри., а всього 93050.88 грн. В частині позовних вимог до ОСОБА_3 відмовлено.

За період з 02.04.2017 року до 23.02.2022 року погашення заборгованості не здійснювалося. Рішення суду не виконується.

Довідка розрахунок заборгованості за кредитним договором станом на 26.08.2025 року, що сформовані шляхом витягу зведеної інформації з електронних облікових систем бухгалтерського обліку банку та перенесення її на паперові носії, надається до позовної заяви як докази.

Відповідно до положень ст.625 ЦК України Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За прострочення погашення суми боргу, що підлягає стягненню за рішенням суду (з урахуванням сум погашення за відповідний період), необхідно стягнути солідарно з відповідачів 3 % річних у сумі 13682.30 грн. та інфляційні у сумі 45122.56 грн. за період прострочення з 02.04.2017 по 23.02.2022 року.

Розрахунок 3% річних здійснений за формулою та як доказ надається у додатку 1: 93050.88 грн. (сума що підлягає стягненню за рішенням суду) х 3% : 365 х 1789 (кількість днів прострочення за період з 02.04.2017 по 23.02.2022 року) = 13682.30 грн.

Розрахунок інфляційної різниці здійснений за формулою та як доказ надається у додатку 2:93050.88 грн. (сума що підлягає стягненню за рішенням суду), х 148.49 (середній індекс інфляції за період прострочення з 02.04.2017 по 23.02.2022 року) = 138173.44 - 93050.88 = 45122.56 грн. Всього до стягнення (13682.30 грн. + 45122.56 грн. ) = 58804.86 грн.

Обґрунтування стягнення 3% річних за період з 02.04.2017 року по 23.02.2022 року: Відповідно сталої практики Верховного Суду внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання (у тому числі не повернення позики в іноземній валюті) у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статті 625 ЦК України, за увесь час прострочення, а право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували поданню такого позову, (постанови ВС від 16.01.2019 у справі №373/2054/16, від 8.11.2019 року у справі 127/15672/16-ц та інші)

Згідно п.18 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України « У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Відповідно до п. 12 та п. 19 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України строк позовної давності продовжується на період дії карантину та зупиняється на строк дії воєнного стану в Україні, а саме:

12. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОУШ-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.{Розділ доповнено пунктом 12 згідно із Законом № 540-ІХвід 30.03.2020}

19. У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану .{Розділ доповнено пунктом 19 згідно із Законом № 2120-ІХ від 15.03.2022: в редакції Закону № 3450-ІХвід 08.11.2023}

За наслідками розгляду справи №910/18489/20 Велика Палата Верховного Суду у п. 100 постанови від 06.09.2023 зробила висновок, що саме з 02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (СОУШ-19)", а тому початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме із моментом набрання чинності 02.04.2020 цим законом (п. 79 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №167/1058/20).

Строк дії карантину, що був введений у 2020 році, неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України та діяв до 24 год. 00 хв. ЗО червня 2023 року, та був відмінений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОУШ-19, спричиненої коронавірусом ЗАК8-СоУ-2".

Правові позиції щодо застосування пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладені у постановах Верховного Суду, а саме: від 11.02.2020 у справі № 916/612/19; від 25.08.2021у справі № №914/1560/20; від 22.09.2022 у справі № 920/724/21; від 07.09.2022 у справі № 679/1136/21; від 20.04.2023 у справі № 728/1765/21 та ін.

В той же час з 24.02.2022 року до цього часу в Україні діє воєнний стан, що був введений Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався та діє на момент подання позову. Так, Указом Президента України від 05.02.2024 №49/2024, затвердженим Законом України від 06.02.2024 №3564-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні до 13 травня 2024 року, Указом Президента «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 06.05.2024 № 271/2024, затвердженим Закон № 3684, воєнний стан в Україні продовжено із 05:30 14 травня 2024 року строком на 90 діб, — до 05:29 12 серпня 2024 року та є продовженим на сьогодні.

Таким чином, з урахуванням положень п.п. пункту 12, 18, 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України вимоги Банку щодо стягнення 3% річних та інфляційних за період з 02.04.2017 року по 23.02.2022 року заявлені в межах строку позовної давності.

На підставі викладеного представник позивача просила суд стягнути на користь АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «УКРСИББАНК» 3% річних у сумі 13682.30 грн. та інфляційні у сумі 45122.56 грн. за період прострочення з 02.04.2017 по 23.02.2022 року солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Також просила стягнути судовий збір у розмірі 3028 грн., а саме по 1514 грн., з кожного відповідача на користь АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «УКРСИББАНК».

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.09.2025 року, головуючим суддею визначено суддю Продана Б.Г.

Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16.09.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі. Розгляд якої постановлено розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

15 жовтня 2025 року від представника відповідачів Терлича Валерія Габоровича через підсистему «Електронний суд» до суду надійшов відзив на позов, у якому зазначено, що на 29.10.2025 року о 11.00 призначено підготовче засідання по даній справі за позовом АТ «Укрсиббанк» про стягнення з відповідачів 3% річних та інфляційних втрат в сумі 58804.86 грн.

Також зазначено, що 16.09.2025 року ухвалою Хмельницького міськрайонного суду відкрито провадження 686/25640/25 по справі за позовом АТ «Укрсиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат з наданням відповідачам права подати до суду відзив на заявлений позов.

Відповідачі не визнають заявлений позов, вважаючи його безпідставним та необґрунтованим з посиланням на таке:

Позов ґрунтується на твердженнях позивача, що відповідачі не виконали рішення апеляційного суду Хмельницької області від 19.02.2015 року у справі №686/12673/13-ц, яким був частково задоволений позов і стягнуто на користь ПАТ «УКРСИББАНК» солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за договором про надання споживчого кредиту №11350698000 від 23.05.2008 року у сумі 90997.77 грн., пеню в сумі 1000.00 грн., а також судові витрати в сумі 1053.11 грн., а всього 93050.88 грн.

Позивач стверджує, що за період з 02.04.2017 року до 23.02.2022 року погашення заборгованості не здійснювалося. Рішення суду не виконується.

А тому за прострочення погашення суми боргу, що підлягала стягненню за рішенням суду необхідно стягнути солідарно з відповідачів 58804.86 грн. яка складається з 3 % річних у сумі 13682.30 грн. та інфляційні втрати у сумі 45122.56 грн. за період прострочення з 02.04.2017 по 23.02.2022 року.

Окрім рішення суду, жодних доказів виконання чи не виконання рішення суду позивачем не представлено.

Відсутні докази отримання позивачем виконавчих листів для звернення в органи ДВС.

Відсутні докази відкритих виконавчих провадження про стягнення з відповідачів заборгованості по рішенню суду.

Реєстр боржників не містить інформації, що відповідачі є боржниками за виконавчими провадженнями стягувача-позивача.

За таких обставин позивач не довів свого права на стягнення інфляційних витрат та 3 % річних, із-за прострочення виконання рішення суду.

Відповідачі стверджують про відсутність в них заборгованості перед позивачем за невиконання судового рішення.

Оскільки, як вбачається за даними реєстру боржників, доказів про відкрите виконавче провадження щодо відповідачів в органах ДВС відсутні, тому позивач не довів суду факт не сплати коштів відповідачами.

За аналогією - відсутність у стягувача оригіналу боргового документи – розписки – в даному випадку - оригіналів виконавчих листів - свідчать про відсутність боргового зобов`язання.

Посилання позивача на строк, за який підлягають стягненню кошти відповідачів, з 02.04.2017 р. (дати набуття чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" по 23,02,2022 р. – початок дії в Україні воєнного стану, що був введений Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" N64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 N2102-IХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, суперечить правовій нормі ст.625 ЦК України яка передбачає, що право на стягнення коштів з посиланням на ст. 625 ЦК України обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову, що підтверджено постановою ВП ВС від 16.01.2019 р. справа № 373/2054/16, від 08.11.2019 справа 127/15672/16.

Таким чином, твердження позивача, що з урахуванням положень п.п. пункту 12, 18, 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України вимоги Банку щодо стягнення 3% річних та інфляційних за період з 02.04.2017 року по 23.02.2022 року заявлені в межах строку позовної давності, не відповідають діючому законодавству та судовій практиці.

Враховуючи викладене, представник відповідачів просить відмовити у задоволенні позову.

Також просить поновити строк на подання відзиву, оскільки договір про надання правничої допомоги з адвокатом було укладено лише 13.10.2025 року.

Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 29.10.2025 року закрито підготовче провадження по справі та призначено до судового розгляду по суті.

17 листопада 2025 року від представника позивача ОСОБА_4 через підсистему «Електронний суд» до суду надійшла відповідь на відзив, у якій вона просила прийняти та долучити зазначену відповідь до матеріалів цивільної справи, а також задовольнити позовні вимоги АТ «УКРСИББАНК» в повному обсязі.

У зв`язку зі смертю судді ОСОБА_5 на підставі розпорядження №528 від 16.02.2026 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.02.2026 року, вказана справа надійшла до провадження судді Хараджі Н.В.

Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20.02.2026 року прийнято до провадження цивільну справу за позовом АТ «УКРСИББАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних витрат і призначено судове засідання на 02 квітня 2026 року о 10 год. 00 хв.

Представники позивача Агабалаєва Яна Валеріївна та ОСОБА_6 у судове засідання не з`явилися, проте через підсистему «Електронний суд» подали заяву про розгляд справи за їх відсутності.

У поданій заяві зазначили, що позовні вимоги АТ «Укрсиббанк» підтримують у повному обсязі та не заперечують проти заочного розгляду справи і ухвалення заочного рішення.

Представник відповідачів, Терлич Валерій Габорович, подав до суду заяву, в якій просив розглянути справу за його відсутності на підставі наявних у справі матеріалів та відмовити у задоволенні позову. Свою позицію він обґрунтував тим, що відсутні вимоги про стягнення основного боргу, а кредитні правовідносини не підпадають під дію ст. 625 ЦК України. Крім того, відповідачі не внесені до реєстру боржників, і щодо них не відкрито виконавчих проваджень.

Також він зазначив, що за аналогічних обставин у справі 686/25637/25 суд відмовив у задоволенні позову Укрсиббанк. Окрім цього, до спірних правовідносин підлягає застосування строк позовної давності, який на момент розгляду справи вже сплив.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося у зв`язку з неявкою у судове засідання представників позивача та відповідачів.

Дослідивши письмові матеріали справи та наявні у ній докази, всебічно і повно з`ясувавши обставини, на яких вони ґрунтуються, та застосувавши норми матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, суд встановив такі обставини та дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що 23.05.2008 року між Акціонерним товариством «УКРСИББАНК» (правонаступником АКІБ «УкрСиббанк») та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11350698000, відповідно до умов якого позичальнику надано кредитні кошти у розмірі 10400,00 доларів США зі строком повернення до 22.05.2015 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 23.05.2008 року укладено договір поруки № 206162 з ОСОБА_2 , відповідно до якого остання зобов`язалася відповідати перед кредитором за виконання позичальником своїх зобов`язань у повному обсязі. Відповідальність поручителя є солідарною з позичальником.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 19.02.2015 року у справі № 686/12673/13-ц позовні вимоги банку задоволено частково та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь банку заборгованість у розмірі 93050,88 грн., що включає основну заборгованість, пеню та судові витрати. Вказане рішення набрало законної сили.

Встановлено, що зазначене судове рішення відповідачами не виконано, а за період з 02.04.2017 року по 23.02.2022 року погашення заборгованості не здійснювалося.

На підтвердження розміру заборгованості позивачем надано довідку-розрахунок заборгованості за кредитним договором станом на 26.08.2025 року, сформовану шляхом витягу з електронних облікових систем бухгалтерського обліку банку та перенесення відповідних даних на паперові носії.

Відповідно до положень статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, зобов`язаний на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання позивач просить стягнути солідарно з відповідачів 3% річних у сумі 13682,30 грн. та інфляційні втрати у сумі 45122,56 грн. за період з 02.04.2017 року по 23.02.2022 року.

Розрахунок 3% річних здійснено за формулою: 93050,88 грн. х 3% : 365 х 1789 днів = 13682,30 грн.

Розрахунок інфляційних втрат здійснено таким чином: 93050,88 грн. х 148,49 = 138173,44 грн. – 93050,88 грн. = 45122,56 грн.

Загальна сума, яка підлягає стягненню, становить 58804,86 грн.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що згідно з листом Першого відділу державної виконавчої служби у місті Хмельницькому ХМУ МЮ України від 14.10.2025 року № 152391 виконавчі провадження щодо примусового виконання рішень стосовно ОСОБА_1 станом на 13.10.2025 року відсутні.

Водночас щодо ОСОБА_2 перебували на виконанні виконавчі провадження про стягнення заборгованості на користь відповідних органів, які завершено у зв`язку з відсутністю у боржника майна та коштів, на які може бути звернуто стягнення.

За результатами перевірки майнового стану боржника встановлено відсутність у нього майна та коштів, достатніх для задоволення вимог стягувача, у зв`язку з чим виконавчі провадження завершено на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», а виконавчі документи повернуто стягувачу.

Таким чином, встановлені судом обставини свідчать про існування між сторонами спору, що виник із невиконання грошового зобов`язання, підтвердженого судовим рішенням, та пов`язаний із застосуванням правових наслідків його прострочення, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України.

Згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Згідно із ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків, інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому, факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції («Hornsby v. Greece»), заява № 183571/91», ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), «Ільхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey»), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Отже, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV«Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку, за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ до виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом, свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 лютого 2026 року по справі № 751/9914/24 враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

Разом з тим, згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов`язання не може вважатися натуральним навіть за умов пропуску стягувачем строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов`язання.

Предметом даного спору є вимога АТ «УКРСИББАНК» до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.

Нарахування трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України має компенсаційний, а не штрафний характер, є способом захисту майнового права кредитора та полягає у відшкодуванні втрат від знецінення грошових коштів і компенсації за користування ними боржником.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/24111/19, зазначала, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, а зобов`язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов`язання, залежить від нього та поділяє його правову долю.

Як встановлено судом, рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 19.02.2015 року у справі № 686/12673/13-ц позов задоволено частково: на користь ПАТ «УКРСИББАНК» стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у сумі 90997.77 грн., пеню в сумі 1000.00 грн., а також судові витрати в сумі 1053.11 гри., а всього 93050.88 грн. В частині позовних вимог до ОСОБА_3 відмовлено.

Встановлено, що зазначене судове рішення відповідачами не виконано, а за період з 02.04.2017 року по 23.02.2022 року погашення заборгованості не здійснювалося.

З матеріалів справи вбачається, що згідно з листом Першого відділу державної виконавчої служби у місті Хмельницькому ХМУ МЮ України від 14.10.2025 року № 152391 виконавчі провадження щодо примусового виконання рішень стосовно ОСОБА_1 станом на 13.10.2025 року відсутні.

Водночас щодо ОСОБА_2 перебували на виконанні виконавчі провадження про стягнення заборгованості на користь відповідних органів, які завершено у зв`язку з відсутністю у боржника майна та коштів, на які може бути звернуто стягнення.

За результатами перевірки майнового стану боржника встановлено відсутність у нього майна та коштів, достатніх для задоволення вимог стягувача, у зв`язку з чим виконавчі провадження завершено на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», а виконавчі документи повернуто стягувачу.

Доказів того, що на виконанні у відділі державної виконавчої служби перебуває відкрите виконавче провадження з приводу виконання рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 19.02.2015 року, за яким боржниками є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а стягувачем — АТ «УкрСиббанк», представником позивача до матеріалів справи не додано. Клопотання про витребування зазначеної інформації не заявлялося.

Отже, факт відсутності виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби, у сукупності з пропуском строку пред`явлення такого виконавчого листа до виконання та відсутністю відомостей про поновлення цього строку, унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки зазначена норма підлягає застосуванню виключно до грошового зобов`язання, яке є таким, що підлягає виконанню.

У зв`язку з цим вимоги про стягнення з боржників 3 % річних та інфляційних втрат не ґрунтуються на вимогах закону, а відтак є безпідставними.

У відповідності до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Європейський суд з прав людини (далі-ЄСПЛ) зауважив, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27.10.1993).

Згідно із практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Принцип оцінки доказів «поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, підтверджених доказами.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

Певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, справа № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти та відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок їх у сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги АТ «УКРСИББАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат є необґрунтованими, недоведеними та такими, що задоволенню не підлягають.

Разом з тим, представник відповідачів у поданій заяві зазначив, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню строк позовної давності, який на момент розгляду справи сплив.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Тобто, позовна давність - це встановлений законом строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати примусового здійснення захисту свого права шляхом подання позовної заяви до суду.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із сплином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст. 267 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.05.2018 року у справі №369/6892/15-ц виклала правовий висновок про те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

У постанові КЦС ВС від 20.12.2023 у справі № 208/5593/20 вказано, що якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Тобто, позовна давність застосовується лише в тому випадку, коли суд визнає позовну заяву обґрунтованою, тобто такою, що підлягає задоволенню.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову АТ «УКРСИББАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат у зв`язку з його необґрунтованістю та безпідставністю, підстави для застосування строку позовної давності відсутні, а заява представника відповідачів з цього приводу розгляду не підлягає.

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, у зв`язку із висновком суду про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог судові витрати не підлягають відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 2-5, 12-13, 76-80, 141, 258-259, 263-265 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову АТ «УКРСИББАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних витрат відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до Хмельницького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його складення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата виготовлення повного тексту рішення суду 21.04.2026 року.

Суддя Хмельницького

міськрайонного суду Н.В. Хараджа