Постанова від 06 квітня 2026 р. у справі №629/5109/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2026 року

м. Харків

справа № 629/5109/25

провадження № 22-ц/818/1539/26

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Тичкової О.Ю.,

суддів – Маміної О.В., Яцини В.Б.,

за участю секретаря судового засідання – Риндіч О.Б.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: Державна інноваційна фінансово-кредитна установа,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Центральне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків апеляційну скаргу Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 05 листопада 2025 року у складі судді Мицик С.А.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання інформацію, розміщену у статті «Офіційне повідомлення» від 01 травня 2025 року на офіційному вебсайті Державної інноваційної фінансово-кредитної установи ( далі ДІФКУ) за посиланням (https://sfii.gov.ua/oficijne povidomlennya/), такою, що порушує право ОСОБА_1 на використання імені (ПІБ) та на захист персональних даних (ПІБ, фотографія, інформація щодо кримінального провадження); порушує право на честь, гідність та ділову репутацію; порушує право на презумпцію невинуватості; є неправомірним поширенням персональних даних; є неправомірним поширенням інформації, що стосується кримінального провадження. Просив зобов`язати Державну інноваційну фінансово-кредитну установу протягом 5 календарних днів з моменту набрання рішенням суду законної сили видалити зазначену статтю зі свого офіційного вебсайту (https://sfii.gov.ua/oficijne-povidomlennya/); заборонити ДІФКУ в подальшому публікувати на своєму офіційному вебсайті будь яку інформацію з використанням повного імені та персональних даних ОСОБА_1 до винесення обвинувальних вироків, які набрали законної сили або без згоди Позивача; зобов`язати ДІФКУ установу протягом 5 календарних днів з моменту набрання рішенням суду законної сили спростувати розміщену 01.05.2025 інформацію шляхом розміщення на офіційному сайті публікації такого змісту: «01 травня 2025 року на сайті ДІФКУ була розміщена інформація, що стосувалася ОСОБА_1 , яку суд визнав такою, що порушує немайнове право ОСОБА_1 , право на презумпцію невинуватості, право на честь, гідність та ділову репутацію та є неправомірним поширенням персональних даних. Приносимо щирі вибачення ОСОБА_1 за спричиненні незручності»; Також просив стягнути з ДІФКУ на користь ОСОБА_1 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначав, що 18.04.2025 старшим слідчим Шевченківського УП ГУ НП у місті Києві Кузюком Д.В. його було повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 191 КК України. ІНФОРМАЦІЯ_1 на офіційному вебсайті (https://sfii.gov.ua) було опубліковано статтю з його фотографією та під заголовком «Офіційне повідомлення» , в якому зазначено «18 квітня 2025 року першому заступнику голови правління ДІФКУ ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у межах кримінального провадження за частиною 4 ст. 191 КК України, яке розслідує Шевченківське УП ГУ НП у місті Києві за процесуального керівництва Шевченківської окружної прокуратури міста Києва. Досудовим розслідуванням встановлено, в період виконання обов`язків голови правління, ОСОБА_1 , зловживаючи службовим становищем, здійснював незаконне нарахування та виплату заробітної плати у 2022–2024 роках, що може призвести до завдання збитків на суму понад 2,5 млн. грн. Наразі, установа, яка визнана потерпілою стороною у кримінальному провадженні, повністю співпрацює зі слідством та продовжує свою діяльність відповідно до вимог чинного законодавства. Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Позивач вважає вказану у цій статті інформацію, про нібито вчинення ним злочину, як таку, що подана не як припущення чи факт розслідування, а як встановлений факт, оскільки публікація вказаної інформації в офіційному джерелі юридичної особи, створила враження у необмеженого кола осіб, що він вже є винним у кримінальному правопорушенні, і таким чином принизила його ділову репутацію, гідність та честь, завдала моральної шкоди, а також поставила під сумнів його професійну компетентність та ставить під загрозу подальшу професійну реалізацію та репутацію в очах суспільства. Відповідач, як роботодавець, її посадові та службові особи, у тому числі голова правління ОСОБА_2 , особисто, як керівник та відповідальна за дії підлеглих особа, не мали законного права публікувати на своєму офіційному веб-сайті у мережі інтернет персональну та конфіденційну інформацію щодо нього та його фотографію, як особи, якій повідомлено про підозру та не мали законного права розголошувати дані досудового розслідування, без письмового дозволу уповноважених осіб.

Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 05 листопада 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано такою, що порушує особисте немайнове право ОСОБА_1 на використання імені, інформацію, розміщену у статті «Офіційне повідомлення» від 01 травня 2025 року на офіційному вебсайті Державної інноваційної фінансово-кредитної установи за посиланням (https://sfii.gov.ua/oficijne povidomlennya/), а саме: «18 квітня 2025 року першому заступнику голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи Шкуракову С.О. було повідомлено про підозру у межах кримінального провадження за частиною 4 ст. 191 Кримінального кодексу України, яке розслідує Шевченківське УП ГУ НП у місті Києві за процесуального керівництва Шевченківської окружної прокуратури міста Києва. Досудовим розслідуванням встановлено, в період виконання обов`язків голови правління, ОСОБА_1 , зловживаючи службовим становищем, здійснював незаконне нарахування та виплату заробітної плати у 2022–2024 роках, що може призвести до завдання збитків на суму понад 2,5 млн. грн. Наразі, установа, яка визнана потерпілою стороною у кримінальному провадженні, повністю співпрацює зі слідством та продовжує свою діяльність відповідно до вимог чинного законодавства. Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Зобов`язано Державну інноваційну фінансово-кредитну установу(код ЄДРПОУ 00041467) протягом 5 (п`яти) календарних днів, з дня набрання цим рішенням суду законної сили, видалити публікацію зі свого офіційного вебсайту, яка поширена ІНФОРМАЦІЯ_2 в мережі Інтернет на веб-сайті Державної інноваційної фінансово-кредитної установи за адресою: https://sfii.gov.ua/oficijne-povidomlennya/.

Стягнуто з Державної інноваційної фінансово-кредитної установи (код ЄДРПОУ 00041467) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , і.п.н. НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , моральну шкоду в розмірі 10000 (десять тисяч) гривень та 1937 (одну тисячу дев`ятсот тридцять сім) гривень 92 коп. судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Судове рішення обґрунтовано тим, що позивач довів факт використання власного ім`я позивача у публікації на сайті відповідача до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього таким, що призвів до порушення особистого немайнового права позивача, яке підлягає захисту. Тому, з метою поновлення порушеного немайнового права на ім`я, яке передбачає відновлення можливості фізичній особі вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері приватного життя, враховуючи спосіб його порушення через мережу інтернет та наслідки, що їх спричинило це порушення, позивач має право вимагати від відповідача припинити дії з використанням його імені, що порушили його особисте немайнове право, шляхом видалення з публікації посилання на власне ім`я. При цьому, суд вважав, що незаконне поширення відповідачем інформації відносно позивача, в даному випадку негативні, формують у суспільстві негативну громадську думку, руйнують імідж та репутацію позивача, створюють для нього негативні наслідки, ставить під сумнів дотримання ним законодавства України. Тому суд дійшов висновку, що достатньою сатисфакцією моральної шкоди, спричиненої позивачу порушенням його особистого немайнового права на використання імені, буде 10000 грн. Враховуючи, що немайнові права позивача на використання імені були порушенні відповідачем шляхом опублікування інформації на веб-сайті, суд вважав, що обраний позивачем спосіб захисту, а саме: визнання інформації такою, що порушує немайнове право позивача на використання імені та зобов`язання відповідача видалити зазначену інформацію, підлягає задоволенню. Водночас, суд вважав відсутніми підстави для задоволення вимог в частині зобов`язання відповідача вибачитись перед позивачем, оскільки такий спосіб захисту не передбачений ЦК України. Також суд вважав недоведеними заявлені позивачем вимоги щодо порушення оприлюдненою статтею його ділової репутації.

В апеляційній скарзі, представник Державної інноваційної фінансово-кредитної установи просить рішення суду скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог та стягнути з позивача понесені відповідачем судові витрати.

В обґрунтування апеляційних вимог посилається на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, а також незаконність та необґрунтованість судового рішення.

Вважає, що судом не враховано, що ОСОБА_3 обіймав посаду першого заступника ДІФКУ, тобто був публічною особою. А тому, межа допустимої критики та обсяги поширеної інформації щодо нього, є значно ширшими, оскільки він безпосередньо відіграє важливу роль у діяльності Установи та його службова діяльність становила суспільний інтерес, а тому Позивач повинен бути терпимим до публічної критики, межа якої є ширшою від критики інших осіб. Зазначає, що ДІФКУ відіграє важливу роль у соціально-економічному розвитку держави, утворена з метою здійснення фінансової підтримки інноваційної діяльності суб`єктів господарювання різних форм власності, а тому діяльність керівництва є предметом особливої суспільної уваги. Крім того вважає, що судом не враховано, що в опублікованій на офіційному вебсайті ДІФКУ інформації, було наведено положення ч. 1 ст.62 Конституції України, а тому, пряме посилання на презумпцію невинуватості виключає будь-які твердження про доведеність вини позивача та підтверджує те, що Установа діяло коректно, обмежившись нейтральним інформуванням про фактичний перебіг кримінального провадження. Вказана інформація містила виключно правдиву інформацію, основану на відомостях з ЄРДР, отриману від органів дізнання після закінчення досудового розслідування та прямо наголошувала про презумпцію невинуватості. Вважає, що позивачем не надано доводів того, що внаслідок інформації від слідчих органів були порушені його особисті немайнові права, не наведено жодного належного доказу, що вказана публікація нібито формує негативну громадську думку, руйнує його репутацію. Таким чином стягнення з відповідача на відшкодування моральної шкоди 10 000 грн вважає безпідставним та необґрунтованим, оскільки позивачем її розмір не підтверджено належними доказами ті ґрунтується на припущенні. Крім того, вважає помилковим висновок суду щодо покладення на ДІФКУ обов`язку щодо відшкодування позивачу судового збору, оскільки встановлені обставини та доводи відповідача унеможливлюють правомірне присудження таких витрат у повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу, представник ОСОБА_1 – адвокат Зеленський М.С., просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін, а також стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правничу допомогу в розмірі 6 500 грн. Вважає, що положення ст.296 ЦК України мають імперативний характер і не має виключень, тобто, дії ДІФКУ є протиправними та такими, що порушують конституційні права, свободі та законні інтереси людини, оскільки відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора, і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим, а їх розголошення передбачає встановлену ст.397 ККУ відповідальність. Вважає, що відповідач, як роботодавець, а також його посадові та службові особи не мали законного права публікувати на своєму офіційному вебсайті у мережі інтернет ім`я ОСОБА_1 , як особи, якій повідомлено про підозру, у зв`язку з чим, вказані особи протиправно втрутились у його приватне життя, адже не мали на це повноважень. Крім того, у виниклих правовідносинах відсутній будь-який суспільний інтерес, адже публікацію зроблено саме роботодавцем на своєму офіційному вебсайті, виключно з власної ініціативи, а не засобами масової інформації, а тому такі дії відповідача, є беззаперечно підставою для відшкодування моральної шкоди, розмір якої, вважає справедливим.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, згідно копій наказів ДІФКУ від 01.09.2020, № 8/п від 30.05.2022, № 32-к/тр від 30.05.2022 та № 3-к/тр від 27.01.2025, ОСОБА_1 з 02.09.2020 переведено на посаду першого заступника голови правління, а з 30.05.2022 покладено виконання обов`язків голови правління до призначення голови правління ДІФКУ в установленому законом порядку. З 30.05.2022 ОСОБА_1 приступив до виконання обов`язків голови правління; з 27.01.2025 припинив виконання обов`язків голови правління (а.с. 9-10).

Як вбачається з копії повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень вбачається, 18.04.2025 ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст. 191 КК України (а.с. 11), на теперішній час вирок по кримінальному провадженню за обвинуваченням ОСОБА_1 судом не ухвалено.

01 травня 2025 року на офіційному вебсайті Державної інноваційної фінансово- кредитної установи (https://sfii.gov.ua) було опубліковано статтю з фотографією ОСОБА_1 під заголовком «Офіційне повідомлення», в якій зазначено, що «18 квітня 2025 року першому заступнику голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у межах кримінального провадження за частиною 4 ст. 191 Кримінального кодексу України, яке розслідує Шевченківське УП ГУ НП у місті Києві за процесуального керівництва Шевченківської окружної прокуратури міста Києва. Досудовим розслідуванням встановлено, в період виконання обов`язків голови правління, ОСОБА_1 зловживаючи службовим становищем, здійснював незаконне нарахування та виплату заробітної плати у 2022–2024 роках, що може призвести до завдання збитків на суму понад 2,5 млн грн. Наразі, Установа, яка визнана потерпілою стороною у кримінальному провадженні, повністю співпрацює зі слідством та продовжує свою діяльність відповідно до вимог чинного законодавства. Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Станом на 05.11.2025 зазначена публікація є у публічному доступі в мережі Інтернет за адресою https://sfii.gov.ua/oficijne-povidomlennya/.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Положеннями ст.ст.269, 270 ЦК України передбачені поняття та види особистих немайнових прав, перелік яких, окрім встановлених Конституцією України, цим Кодексом та іншим законом, не є вичерпними.

Відповідно до статті 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

Відповідно до частини другої статті 272 ЦК України фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав, а згідно із частиною третьою статті 273 цього Кодексу діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.

Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов`язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням (стаття 276 ЦК України).

Главою 22 ЦК України регулюються особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, серед яких передбачене ст.ст.294-296 ЦК України право на ім`я.

Статтею 296 ЦК України визначено право на використання імені, зокрема у частині 4 вказаної статті зазначено, що ім`я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 62 Конституції України гарантується презумпція невинуватості, яка передбачає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Наведені положення чинного законодавства узгоджуються із частиною другою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка передбачає, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку, а також із практикою Європейського суду з прав людини.

Пункт 2 статті 6 забороняє будь-які заяви з боку посадових осіб державних органів стосовно поточного кримінального розслідування, які давали б громадськості підстави вважати підозрюваного винним і наперед формували б бачення фактів представниками відповідних судових органів («Ізмоїлов та інші проти Росії» (Ismoilov and Others v. Russia), 2008, § 161; «Буткевічюс проти Литви» (Butkeviиius v. Lithuania), 2002, § 53). Такі упереджені висловлювання порушують питання, передбачені пунктом 2 статті 6, незалежно від інших міркувань, передбачених пунктом 1 статті 6, як-от ті, що стосуються шкідливої досудової публічності справи. Проте, органи державної влади все ж можуть інформувати громадськість стосовно кримінального розслідування, що триває, за умови розсудливості та обачності («Фатуллаєв проти Азербайджану» (Fatullayev v. Azerbaijan), 2010, § 159; «Аллене де Рібемон проти Франції» (Allenet de Ribemont v. France), 1995, § 38; «Гарицький проти Польщі» (Garycki Poland), 2007, § 69).

Впливаючи на громадську думку, шкідлива кампанія у пресі може негативно позначитися на

справедливості судового розгляду і на презумпції невинуватості заявника («Нінн-Гансен проти

Данії» (Ninn-Hansen v. Denmark) (ухв.), 1999; «Ангелов проти Болгарії» (Anguelov v. Bulgaria) (ухв.), 2004). Наприклад, показ зображень підозрюваного на телебаченні може порушувати питання за пунктом 2 статті 6 («Рупа проти Румунії (№ 1)» (Rupa v. Romania (no. 1)), 2008, § 232).

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини «Корбан проти України» від 04 липня 2019 року зазначено, що частина друга статті 6 Конвенції не дозволяє посадовим особам оголошувати особу винною до засудження цієї особи судом. Посадові особи повинні повідомляти громадськість про кримінальні розслідування шляхом, наприклад, інформування про підозри, затримання та зізнання, якщо вони роблять це обережно. Має значення обране ними формулювання (рішення у справі «Турьєв проти Росії» від 11 жовтня 2016 року, п. 19).

Аналогічне визначення презумпції невинуватості наведено у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Шагін проти України» від 10 грудня 2009 року, у якому наголошено на тому, як важливо державним посадовим особам добирати слова, оприлюднюючи свої заяви ще до судового розгляду справи, порушеної проти особи, та визнання її винною у вчиненні того чи іншого злочину (рішення у справі «Дактарас проти Литви» від 24 листопада 2000 року, п. 41).

Предметом позову у цій справі є захист особистого немайнового права на використання імені, яке охороняється відповідно до частини четвертої статті 296 ЦК України. При цьому, порушення прямої законодавчої заборони на використання імені підозрюваної чи обвинуваченої особи до набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно неї, не може тлумачитись як критика у засобах масової інформації чи висвітлення її слів та вчинків.

А тому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що висвітленні імені позивача у публікації на офіційному сайті відповідача, до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо позивача, є прямим порушенням норми частини четвертої статті 296 ЦК України, незалежно від того, чи є така особа публічною.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 07 липня 2021 року у справі № 537/3205/17, від 25 травня 2022 року у справі № 757/16900/20, від 07 червня 2022 року у справі № 757/37614/19, від 15 листопада 2023 року у справі № 757/30830/18.

Посилання відповідача на положення статті 29 Закону України «Про інформацію», якою передбачено поширення інформації з обмеженим доступом за умови, якщо вона є суспільно необхідною та є предметом суспільного інтересу, у зв`язку з чим право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення, в даному випадку не свідчать щодо відсутності порушення немайнового права позивача на використання його імені, оскільки наявність суспільного інтересу не виключає необхідності дотримання положення частини четвертої статті 296 ЦК України.

Слід зазначити, що цивільним законодавством встановлено заборону не на поширення інформації про кримінальні провадження, яка може бути предметом суспільного інтересу, а саме на використання імені обвинуваченої особи до набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно неї при поширенні цієї інформації. Більше того, частиною сьомою статті 296 ЦК України передбачено можливість використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах, і це не є порушенням її права. А отже твердження апелянта щодо відсутності обмеження у використанні інформації яка відтворювала фактичний зміст інформації що міститься в матеріалах органів досудового розслідування, не спростовують висновків суду щодо порушення відповідачем норм ч. 4 ст.296 ЦК України.

Щодо заперечень апелянта з приводу стягнення судом на відшкодування моральної шкоди 10 000 грн, у зв`язку з її необґрунтованістю, оскільки позивач не звертався про медичну чи психологічну допомогу, що на думку апелянта свідчить про відсутність реальних страждань для компенсації моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна.

Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд першої інстанції обґрунтовано, виходячи із обставин справи і наданих позивачем доказів, врахувавши характер та обсяг заподіяних позивачу моральних страждань та виходячи із засад розумності і справедливості, стягнув з відповідача на користь позивача 10 000 грн.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).

Законодавець в статті 23 ЦК передбачив відкритий перелік обставин, які враховуються судом при визначенні розміру грошової компенсації (характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування; інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості).

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.

При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

З урахуванням встановлених у справі обставин , суд дійшов обґрунтованого висновку, що незаконне поширення відповідачем імені позивача у інформації що має наслідком формування у суспільстві негативної громадської думки, руйнує імідж та репутацію позивача, створює для нього негативні наслідки, ставить під сумнів дотримання ним законодавства України, у зв`язку з чим, дійшов висновку, що відшкодування у розмірі 10000 грн відповідає глибині та характеру моральних страждань позивача і буде справедливою сатисфакцією завданої йому моральної шкоди.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства. Суд першої інстанції, всебічно та об`єктивно дослідивши обставини справи, дійшов правильного висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, врахувавши понесені позивачем моральні страждання, обравши достатній та співмірний розмір компенсації моральної шкоди.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та зводяться до незгоди з рішенням суду та переоцінки доказів у справі.

За таких обставин апеляційний суд погоджується з висновком суду щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог і доводи апеляційних скарг не є підставою для скасування даного судового рішення, у зв`язку з чим, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скаргу – без задоволення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ІІПК України та Закону України «Про судовий збір» не вирішувалося.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384,389 ЦПК України, апеляційній суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної інноваційної фінансово-кредитної установи - залишити без задоволення.

Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 05 листопада 2025 року, – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О.Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

В.Б. Яцина