Постанова від 07 квітня 2026 р. у справі №907/1013/25 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 907/1013/25

Західний апеляційний господарський суд в складі колегії суддів:

головуючий суддя Желік М.Б.

судді Орищин Г.В.

Галушко Н.А.

за участю секретаря судового засідання Гуньки О.П.

розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи підприємця Симчери Мирослава Івановича від 05.01.2026 (вх. №01-05/26/26 від 05.01.2026)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 11.12.2025 (повне рішення складено 15.12.2025, суддя Лучко Р.М.)

у справі №907/1013/25

за позовом Приватного акціонерного товариства “Закарпатавтотранс”, м. Ужгород

до відповідача Фізичної особи-підприємця Симчери Мирослава Івановича, с. Дешковиця Хустського району Закарпатської області

про стягнення 3 598 485,48 грн

за участю представників:

від позивача: представник Логойда В.М.;

від відповідача: не з`явилися

Учаснику процесу роз`яснено права та обов`язки, передбачені ст.ст. 35, 42, 46, Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст.222 Господарського процесуального кодексу України фіксування судового засідання здійснюється технічними засобами.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 11.12.2025 у справі №907/1013/25 позов задоволено, стягнуто з ФОП Симчери Мирослава Івановича на користь ПАТ «Закарпатавтотранс» 2 932 885,48 грн заборгованості, 665 600,00 грн. штрафу та 43 181,83 грн у повернення сплаченого судового збору.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач звернувся до Західного апеляційного господарського суду зі скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 11.12.2025 у справі №907/1013/25 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.01.2026 справу розподілено колегії суддів Західного апеляційного господарського суду у складі: Желік М.Б. - головуючий суддя, члени колегії судді – Орищин Г.В., Галушко Н.А.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 26.01.2026, після усунення скаржником недоліків апеляційної скарги, відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву до 20.02.2026, призначено розгляд справи на 25.02.2026.

17.02.2026 позивач подав відзив на апеляційну скаргу (вх. №01-04/1416/26), в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене рішення - без змін.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 25.02.2026 за клопотанням апелянта відкладено розгляд справи на 08.04.2026.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 02.04.2026 задоволено клопотання представника апелянта – адвоката Косаковського В.О. про участь у судовому засіданні, призначеному на 08.04.2026, в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів.

07.04.2026 апелянт подав клопотання (01-04/2870/26) про відкладення розгляду справи у зв`язку з перебуванням на лікарняному. Також апелянт повідомив, що договір про надання правової (правничої) допомоги №1-АО від 09.09.2026, на підставі якого у адвокати Білоцерківець Ю.С. та Косаковський В.О. здійснювали представництво інтересів апелянта у цій справі, розірвано з 06.04.2026. До клопотання додано копію медичного висновку.

07.04.2026 адвокат Косаковський В.О. подав заяву (вх.№01-04/2878/26), у якій повідомив суд про те, що відповідно до повідомлення ФОП Симчери М.І. від 06.04.2026 договір 1-АО від 09.09.2025, на підставі якого здійснювалось представництво його інтересів у справі, припинив свою дію, у зв`язку з чим повноваження адвокатів Білоцерківця Ю.С. та Косаковського В.О. втратили свою дію і адвокати не мають права в подальшому приймати участь в судових засіданнях.

08.04.2026 позивач подав заперечення (01-04/2894/26) на клопотання апелянта про відкладення розгляду справи, в якому просив визнати неповажною причину неявки відповідача в судове засідання, а саму неявку – визнати зловживанням процесуальними правами, та у зв`язку з виходом за межі строків апеляційного розгляду справи станом розглянути апеляційну скаргу по суті.

В судове засідання 08.04.2026 апелянт не з`явився. Головуючий суддя оголосив короткий зміст клопотання апелянта про відкладення розгляду справи.

Представник позивача проти відкладення розгляду справи заперечив, зазначивши, що доданий до клопотання медичний висновок не містить прізвища відповідача, при цьому відповідач жодного разу не скористався можливістю з`явитися особисто в судові засідання під час розгляду справи в суді першої інстанції, довіряючи це своїм адвокатам, тому той факт, що відповідач синхронно (у день виходу на лікарняний) за власною ініціативою та без пояснення причин розірвав договір зі своїми адвокатами, свідчить про недобросовісність поведінки сторони з метою затягування розгляду справи.

Колегія суддів, порадившись на місці, ухвалила відмовити у задоволенні клопотання апелянта про відкладення розгляду справи.

Так, відповідно до ч.11 ст.270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Апелянт (Симчера М.І.) в клопотанні про відкладення розгляду справи повідомив суд про неможливість прибути в судове засідання у зв`язку з перебуванням на лікарняному. Однак копія медичного висновку про тимчасову непрацездатність №111-44494-5А7А-ВН64 від 2026-04-06, виданого КНП «Іршавський центр первинної медичної допомоги» Іршавської міської ради Закарпатської області, яку додано до цього клопотання, не може слугувати доказом перебування Симчери М.І. на лікарняному, оскільки не містить прізвища пацієнта, чи будь-яких інших відомостей, за якими можливо було б ідентифікувати особу, якій видано медичний висновок.

Щодо обставин розірвання договору про надання правничої допомоги з адвокатами, які здійснювали представництво апелянта під час розгляду цієї справи, слід зазначити, що за змістом повідомлення про розірвання договору від 06.04.2026 ФОП Симчера М.І. скористався правом клієнта, передбаченим у п.3.3. договору, на будь-якій стадії виконання договору у будь-який час і з будь-яких причин (або без їх пояснення) розірвати договір з адвокатським об`єднанням в односторонньому порядку. Водночас, в апелянта впродовж розгляду апеляційної скарги було достатньо часу для укладення договору з іншими адвокатами з метою забезпечення належного захисту та представництва інтересів відповідача в суді.

Таким чином, апелянт не довів поважності причин неявки в судове засідання.

Окрім того, колегія суддів апеляційної інстанції враховує, що розгляд справи вже було відкладено за клопотанням апелянта ухвалою суду від 25.02.2026. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору чи певного процесуального питання у відповідному судовому засіданні.

Зважаючи на те, що явка сторін в судове засідання не визнавалась судом обов`язковою та беручи до уваги принцип розумності строків розгляду справи судом, закріплений у п.10 ч.3 ст.2 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги за відсутності апелянта.

Представник позивача в судовому засідання надав суду пояснення щодо фактичних обставин спору та доводів, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив у задоволенні вимог скарги відмовити та залишити оскаржене рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши апеляційну скаргу, заслухавши пояснення учасників справи, присутніх в судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, взявши до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, а відтак оскаржуване рішення слід залишити без змін, з огляду на таке.

Розгляд справи в суді першої інстанції. Короткий зміст позовних вимог, заперечень відповідача та рішення суду першої інстанції.

Приватне акціонерне товариство «Закарпатавтотранс» звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця Симчери Мирослава Івановича 2 932 885,48 грн заборгованості за автостанційні послуги та 665 600,00 грн штрафу за період з лютого 2019 року до липня 2025 року, посилаючись на неналежне виконання відповідачем умов договору № 02 про надання послуг автостанцією перевізникові від 11.02.2019.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначав, що з наданих позивачем доказів неможливо встановити кількість пасажирів, які здійснили посадку на будь-якій станції позивача, а відтак і ціну за якою такі були придбані, а також не доведено факти зривів рейсів та не заїзду на станції, тому нарахування штрафних санкцій є необґрунтованим.

Місцевий господарський суд, ухвалюючи оскаржене рішення, керувався такими висновками:

- факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань з оплати вартості автостанційних послуг відповідно до п.п. 3.3., 3.4. договору про надання послуг автостанцією перевізникові №02 від 11 лютого 2019 року, п.п. 1, 2 додаткової угоди від 11.02.2019 до цього договору щодо перерахування позивачу 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, реалізація квитків якому здійснювалася безпосередньо перевізником (його агентами чи водіями) з 15.07.2020 до 31.07.2025 включно на загальну суму 5 658 069,00 грн підтверджується матеріалами справи та не заперечено відповідачем у встановленому законом порядку

- враховуючи, що відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України суд позбавлений можливості при ухваленні рішення виходити за межі позовних вимог, позовні вимоги ПрАТ «Закарпатавтотранс» підлягають до задоволення в заявленій до стягнення сумі основної заборгованості 2 932 885,48 грн.;

- правомірним є нарахування відповідачу штрафу за зірвані ним у період з квітня 2019 року до липня 2025 року 3468 рейсів та 3816 випадків незаїзду автобусів перевізника на автостанції власника, що з урахуванням встановленого у п.п. 4.2.1., 4.2.2. договору штрафу за кожен подібний випадок в сумі 100,00 грн дає підстави для нарахування перевізнику 728 400,00 грн штрафу за відповідні порушення;

- враховуючи, що відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України суд позбавлений права виходити за межі позовних вимог при ухваленні рішення, а відтак підлягають до задоволення судом вимоги про стягнення з відповідача штрафу в розмірі 665 600,00 грн.

Узагальнені доводи апелянта (відповідача) та заперечення позивача.

Вимоги апеляційної скарги відповідача обґрунтовано такими доводами:

- згідно з наданими позивачем актами у жодному випадку не вказано назву автостанції та кількість пасажирів прописом, що суперечить вимогам договору, де вказано що форма актів повинна відповідати узгодженому сторонами цієї угоди взірцю; вказане порушення умов договору тягне за собою неможливість встановити кількість пасажирів, які здійснили посадку на будь-якій станції позивача, а відтак і ціну за якою такі були придбані, оскільки у відповідних актах такі назви станцій не вказуються, а відповідно до наявного у матеріалах справи листування між позивачем та відповідачем, у різний період здійснення своєї діяльності відповідач встановлював різні тарифи на перевезення пасажирів з фіксованою ціною відправлення з кожної станції позивача окремо;

- в акті звірки взаєморозрахунків позивач нарахував винагороду автостанції за жовтень 2022 року за реалізацію квитків перевізником поза касами автостанцій (12%) на суму 43200 грн. (300 пасажирів), однак такі розрахунки не відповідають таблиці тарифних цін, не враховують різниці вартості квитка залежно від місця посадки пасажира та залежно від знижок для пільгових категорії пасажирів;

- відповідно до наданого позивачем зведення порушень виконаних рейсів за диспетчерським журналом за жовтень 2022 року, на думку позивача, встановлено ряд порушень, що виявлялися у зриві рейсів та не заїзді на автостанції автотранспортом відповідача, зокрема вказано на не заїзди на автостанцію Тячів та автостанцію Ужгород на зворотньому шляху, однак відповідно до розкладу руху та наданих тарифних цін, відповідач також міг здійснювати посадку та висадку пасажирів та продаж квитків поза касою автостанції з пункту відправлення Мукачево, Хуст, Іршава, Виноградово, про незаїзди на такі автостанції позивача у наведених відомостях за жовтень 2022 року не вказано;

- за відправку з кожної з цих станції та прибуття на таку станцію відповідно до наведеної таблиці тарифних цін позивача була різна ціна, однак враховуючи вищенаведені розрахунки із матеріалів справи встановити з якої станції відбувалося відправлення не вдається можливим, а відтак навіть арифметично вивести кількість можливих пасажирів та ціну придбаного ними квитка поза касою автостанції не можливо також, що свідчить про хибність розрахунків позивача наведених у акті звірки взаєморозрахунків, які є основою заявлених позовних вимог стосовно стягнення винагороди позивача у розмірі 12%;

- сторона відповідача відомості диспетчерського журналу, акти про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій не визнає та відомості з таких матеріалів вважаються такими, що не доведені доказами по справі;

- за жовтень 2022 року у жодному акті про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій не стоїть підпис водія – перевізника;

- недоліки доказів, наданих позивачем, в сукупності свідчать про те, що кількість пасажирів не існувало та їх точна кількість позивачем не доведена навіть в силу положень договору та актів, які складені всупереч встановленого зразка;

- аналогічні порушення містяться у всіх подібних матеріалах, що в свою чергу свідчить про неможливість задоволення позовних вимог щодо стягнення винагороди власника – позивача відповідно до п. 3.3, 3.4 договору та додаткової угоди, якою затверджено таку винагороду у розмірі 12%;

- належними та допустимими доказами не доведено жодного факту продажу відповідачем квитків самостійно, а докази ,що долучені до позовної заяви, не можуть підтверджувати такий факт, так як виконані позивачем самостійно та всупереч договірним умовам;

- сторона відповідача не визнає відомості відображені у зведенні порушень виконаних рейсів за диспетчерським журналом, оскільки такі не підтверджено матеріалами позовної заяви;

- до матеріалів справи долучено лише зведення із диспетчерського журналу, однак копії самого диспетчерського журналу на підставі якого такі відомості були сформовані у матеріалах справи відсутні;

- з матеріалів, що додані до позовної заяви вбачається наявність різної кількості реалізованих квитків у різні періоди, що свідчить про нестабільність продажу білетів, а також може свідчити про відсутність продажів у певні дні;

- відсутність проданих білетів не викликає обов`язку водія здійснювати виїзд на маршрут, а відтак і відсутність обов`язку заїзду на станції;

- зрив рейсу може бути підтверджено фактом повернення білетів пасажирами, поряд з цим, таких фактів одиниці;

- позовні вимоги щодо стягнення з відповідача штрафних санкцій у розмірі 665 600 гривень не підлягають до задоволення які такі, що не підтверджені доказами у справі;

- позивач стверджує, що між сторонами має місце «діловий звичай» за яким сторони проводили взаємне зарахування зустрічних грошових зобов`язань за договором №02 від 11.02.2019, проте означене твердження позивача сторона відповідача не визнає та наголошує, що таких взаємовідносин між контрагентами за договором №02 не відбувалось;

- вказане суперечить пт.291.6. Податкового кодексу України, яким законодавець імперативно встановив, що суб`єкти господарювання повинні здійснювати розрахунки за відвантажені товари (виконані роботи, надані послуги) виключно в грошовій формі - готівковій або безготівковій (у тому числі з використанням електронних грошей), вимоги цього пункту поширюються на відповідача, який є платником єдиного податку і якому заборонено проводити взаємне зарахування зустрічних грошових зобов`язань;

- Верховний суд у постанові від 25.01.2022 у справі № 914/346/20 (914/156/21) вказав, що важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог - є безспірність вимог, які зараховуються, а саме - відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань;

- жодних належних та допустимих доказів того, що між сторонами погоджено припиняти зобов`язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог позивачем не надано, матеріали справи не містять будь-яких підписаних відповідачем листів, угод, актів про зарахування зустрічних вимог, актів звірки чи будь яких інших документів, які дають підстави вважати про можливість такого зарахування;

- ціна позову базується на математичних обрахунках, в основу яких взяті зарахування зустрічних вимог, то вказане не відповідає дійсним обставинам справи та є вільним трактуванням позивачем як умов договору так і порядку його виконання;

- суд першої інстанції взяв до уваги інформацію від Закарпатської митниці щодо перетину митного кордону України за період з 11.02.2019 до 12.11.2025 транспортними засобами перевізника із зазначенням номера кожного транспортного засобу окремо та дати в`їзду/виїзду в/з України, яка підтверджує, що щодо кожного рейсу (за номером транспортного засобу) із наданих позивачем актів про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій за період з 15.07.2020 по 31.07.2025, в тому числі й актів, що не підписані водіями відповідача, кількість пасажирів (разом з водієм) за відповідним номером транспортного засобу є більшою, ніж зазначена в таких актах, разом з цим, будь-яких підтверджень, що саме ці особи були клієнтами ФОП Симчера М.І., які придбали квитки поза касами автостанцій, з яких відповідач мав перерахувати 12% винагороди позивачу суду не надано, та відповідно такі обставини не доведені;

- відповідач здійснював перевезення пасажирів, не лише тих, що придбали квитки поза касами позивача, а і тих, які придбали квитки безпосередньо у таких касах, тому кількість пасажирів, про які зазначено у листах Закарпатської митниці різниться з наданими матеріалами, що також на думку відповідача ставить під сумнів обставини зазначені у актах;

- суд першої інстанції констатував, що більшість з наданих позивачем актів оформлено на автостанції Ужгород-1, однак таке твердження само по собі спростовує обставини правильності проведених розрахунків позивачем щодо винагороди автостанції, оскільки як зазначалося раніше на різних станціях відповідач встановлював різні ціни за квитки, однак як вбачається з тексту рішення судом взято до уваги лише ціни із станції Ужгород;

- сторона відповідача навела розрахунки, що вказують на неправильність розрахунків позивача при вирахуванні розміру 12% винагороди автостанції;

- всі без винятку надані позивачем розрахунки 12% винагороди є неправильними та при їх перерахунку у жодному випадку ціна за квиток, за якою відповідач мав би здійснювати їх реалізацію не збігається з середньою ціною за квиток, який вказується у відповідних таблицях позивачем; вказане зумовлено тим, що у відповідних актах позивачем вказано кількість пасажирів, яка не відповідає дійсності та підлягало доведенню позивачем, однак судом цю обставину залишено без уваги;

- в сукупності з тією обставиною, що на актах про кількість пасажирів майже всюди відсутні підписи водія та відомості, які зазначені у цих актах, зокрема щодо кількості пасажирів викликають сумнів, на думку сторони відповідача така кількість є надуманою, водій фізично не міг поставити свій підпис у такому акті, оскільки не був присутнім при його складанні, а у разі якщо би був присутнім то зазначив би про неправильну кількість пасажирів;

- суд при вирішенні питання про стягнення з відповідача 12% винагороди відповідно до п.п. 3.3., 3.4. договору, п.п. 1, 2 додаткової угоди від 11.02.2019 до договору поверхнево дослідив обставини зазначені позовній заяві, відзиві на позовну заяву та матеріалах доданих до таких, послався на ст. 79 ГПК України вирішивши, що докази надані позивачем є більш вірогідними;

- стягуючи з відповідача штраф, суд застосував стандарт вірогідності доказів, проігнорувавши вимоги ст.74 ГПК України, у якій визначено, що кожна сторона, у цьому випадку - позивач, повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач наводить такі аргументи на спростування доводів скаржника:

- в кожному акті про фіксацію кількості пасажирів назва автостанції присутня - і якщо вона навіть не написана рукою особи, яка цей акт складала, то вона чітко вбачається із штемпеля автостанції, який проставлений на кожному акті, як правило, це АС “Ужгород-1”, що є останньою автостанцією на українському відрізку маршруту (далі вже перетин автобусом державного кордону у міжнародному автомобільному пункті пропуску);

- переважну більшість актів (за рідкісними виключеннями) складено автостанцією “Ужгород-1”; оскільки це найближча до закордонних пунктів призначення маршруту відповідача українська автостанція, це означає, що по тарифних сітках відповідача тариф з неї до пунктів призначення (який є складовою розрахунку винагороди позивача) є найнижчим, тобто і розмір самої винагороди позивача за надані автостанційні послуги - найменшим, а відтак - права відповідача у будь-якому разі не можуть бути порушені;

- на частині актів про фіксацію кількості пасажирів підпис водія присутній;

- сторони у договірному порядку врегулювали таку ситуацію - згідно п. 1 додаткової угоди від 11.02.2019 у випадку відмови водія від підпису у договорі проставляється відповідна відмітка, що є традиційним заходом реагування на відмову особи від підписання документів;

- щодо доводу апелянта про те, що кількість пасажирів у актах зазначена лише цифрами, але не зазначена прописом, такий недолік є формальним та не впливає на правомірність позиції позивача і обґрунтованість його вимог;

- аргументація відповідача є голослівною, ані контррозрахунку кількості пасажирів, ані квитково-облікових документів, які б підтвердили іншу кількість пасажирів і які повинен мати відповідач по своїх рейсах в силу вимог ст. 53 Закону України “Про автомобільний транспорт”, ані інших документів (з кордону абощо), ані посилання на те, що вказівка пасажирів цифрою є незрозумілою (нечитабельною) тощо;

- на додаткове підтвердження позиції позивача ним за адвокатським запитом було витребувано з митниці дані щодо кількості осіб (у щоденному розрізі), які перетинали державний кордон у спірному періоді в автобусах відповідача; АС “Ужгород-1” є останньою автостанцією на території України перед МАПП “Ужгород”, тобто наступна можливість здійснити посадку в автобус є вже лише на території Словаччини, при цьому кількість пасажирів, що здійснили посадку в автобус на АС “Ужгород-1” (яка заактована в доданих до справи актах) у кожному календарному дні є меншою, ніж кількість пасажирів в автобусі, що була зафіксована Закарпатською митницею на кордоні і повідомлена у відповіді митниці на адвокатський запит; це прямо свідчить про те, що дані позивача в актах є правдивими (різниця пасажирів пояснюється посадкою пасажирів також з квитками, придбаними у касах автостанцій, а не лише у перевізника);

- з огляду на відсутність будь-яких доказів з боку відповідача і, навпаки, надання позивачем як власних первинних документів, так і незалежного їх документального підтвердження даними офіційного державного органу, суд першої інстанції абсолютно правильно застосував у даному випадку концепцію “вірогідності доказів”, передбачену ст. 79 ГПК України;

- у додаткових угодах до договору про надання послуг автостанцією перевізникові №2 від 11.02.2019 на обслуговування кожного маршруту (п. 2) сторонами узгоджено порядок фіксації виконання рейсів, причому забезпечено справедливий (двосторонній) порядок складання таких документів, аби кожна із сторін могла доводити свою позицію документально; збоку перевізника (відповідача) це заповнення дорожніх листів, де кожною автостанцією на шляху слідування (яка передбачена затвердженим розкладом руху) проставляються відмітки (штемпель) про прибуття / відправлення автобуса; з боку автостанції (позивача) це внесення аналогічних даних в електронний диспетчерський журнал (до якого під`єднані всі автостанції позивача);

- диспетчерський журнал позивача - це електронний програмний комплекс, що є складовою АСУ “Автостанція”, що містить ряд даних, в т. ч. розклади руху автобусів, тарифи на проїзд, перелік пільг, що надаються при продажу квитків, звітну інформацію про прибуття / відправлення автобусів, зриви рейсів, незаїзди на транзитні чи кінцеві автостанції, кількість квитків, проданих касами автостанцій на той чи інший рейс та іншу релевантну інформацію; тому аргументи про ненадання позивачем «копії диспетчерського журналу» є нелогічними;

- відповідач ставить під сумнів достовірність даних диспетчерського журналу позивача, однак при цьому не надає суду копій дорожніх листів з відмітками автостанцій позивача про прибуття / відправлення (у додаткових угодах наголошено, що саме позивач проводить таку фіксацію у дорожніх листах, тобто має бути в наявності штемпель автостанції);

- жодне положення договору (як і чинного законодавства) не надає перевізнику права не виконувати розклад руху з мотивів недостатньої кількості проданих квитків; єдиною підставою для звільнення перевізника від відповідальності за невиконання розкладу є наявність форс-мажорних обставин (наприклад, потрапляння автобуса в ДТП, закриття траси через стихійне лихо і тому подібні обставини), але в сукупності з своєчасним повідомленням автостанції про неможливість виконання рейсу;

- при обчисленні суми винагороди позивача (12%) використовується багатофакторна модель: по-перше, пасажири здійснюють посадку з різних автостанцій (хоча переважно актування відбувалося на АС “Ужгород-1”, але все ж не тільки); по-друге, пасажири слідують до різних автостанцій, тобто у кожного пасажира вартість квитка різна і з цієї різної вартості нараховується винагорода 12%; по-третє, як зазначає сам апелянт, в ряді випадків ним по тарифній таблиці надавалися пільги (знижки на квитки для окремих категорій осіб); у рівнянні з кількома змінними показниками пряме ділення не здатне дати чітку відповідність вартості квитка по тарифній таблиці - результат поділу загальної суми винагороди за місяць на загальну кількість пасажирів з квитками перевізника залежить від питомої ваги тих чи інших перерахованих вище факторів у загальному підсумку обрахунку;

- відповідач не згідний з розрахунками позивача, однак не надав суду і позивачу контр-розрахунок суми позовних вимог за весь спірний період, ґрунтуючи його на отриманій виручці від реалізації квитків самим перевізником, його агентами чи водіями;

- у перевізника розвинута система продажів квитків і має місце практика непроведення нарахування 12% збору на користь автостанції (власне чого і виник спір), тому квитки більш активно продаються через його канали продажів, оскільки при прямій купівлі квитка у перевізника для пасажира це дешевше на ті самі 12% (через порушення апелянтом умов договору), відтак, далеко не у всіх зірваних апелянтом рейсах пасажири мали квитки саме автостанції, а отже існувала необхідність повернення квитків касами автостанцій; договір сторін чітко передбачає доведення факту виконання чи невиконання рейсів документами сторін - з боку позивача диспетчерським журналом, а з боку відповідача дорожніми листами з відмітками автостанцій позивача;

- позивач надав відповідачу послуг на 5.658.069 грн., не отримав за них оплату, частково утримав ці кошти з виручки, яку мав переказати відповідачу, і таким чином виставив у позов до суду вже меншу суму - тільки 2.932.885,48 грн. (сальдо взаємних розрахунків сторін за послуги по договору); відповідач має повне право перерахувати позивачу всю суму 5.658.069 грн. і попросити позивача повернути йому в якості виручки за реалізацію квитків касами автостанцій різницю у розмірі 2.725.183,52 грн., фактично утриману позивачем, однак вказане не має відношення до предмета позову, в межах заявленої до стягнення суми заборгованості;

- наявність акту звірки не є обов`язковою умовою для задоволення позовних вимог чи для підтвердження обґрунтованості вимог одного суб`єкта господарювання до іншого; позивач в процесі підготовки до позову підготував такий акт звірки, однак відповідач ухилився від будь-якої реакції на надісланий йому акт звірки.

Окрім того, у відзиві на апеляційну скаргу позивач звертає увагу на те, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції вказав, що вважає правомірним нарахування відповідачу штрафу за зірвані рейси та випадки незаїзду автобусів перевізника на автостанції власника, що з урахуванням встановленого у п.п. 4.2.1., 4.2.2. договору штрафу за кожен подібний випадок в сумі 100,00 грн дає підстави для нарахування перевізнику 728400,00 грн штрафу за відповідні порушення. Разом з тим, враховуючи, що відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України суд позбавлений права виходити за межі позовних вимог при ухваленні рішення, а відтак підлягають до задоволення судом вимоги про стягнення з відповідача штрафу в розмірі 665600,00 грн.

Позивач просить врахувати, що виставлена позивачем і задоволена (стягнута) судом сума штрафних санкцій у розмірі 665600 грн. є повною і правильною, водночас розрахунок позовних вимог за наслідками опрацювання даних диспетчерського журналу по фактам зривів рейсів / незаїздів зводився позивачем в таблицю з використанням програми MS Excel. При цьому колонки таблиці щодо загальної кількості зривів / незаїздів у підсумку таблиці запрограмованими формулами таблиці підраховувалися окремо (по кількості таких зривів / незаїздів за окремі періоди), а колонка щодо загального розміру штрафних санкцій - окремо (по сумах штрафних санкцій за окремі періоди). В результаті технічної помилки при програмуванні формули підрахунку одна з колонок незаїздів автобусів на автостанцію була просумована двічі, через що показник загальної кількості виявився помилковим. Натомість у сумі штрафних санкцій у гривнях помилки немає, тобто на законність і обґрунтованість як позовної вимоги, так і рішення суду це не вплинуло.

Таким чином, правильними є кількість (всього) зривів рейсів - 3468 (як і було вказано у позові і рішенні суду), кількість незаїздів - 3188 (а не 3816, як вказано у позові та рішенні суду) і сума штрафів 665600 грн. (як і було вказано у позові і рішенні суду).

Виправлений розрахунок додано до відзиву на апеляційну скаргу.

Фактичні обставини справи, правильно встановлені судом першої інстанції.

11 лютого 2019 року між Приватним акціонерним товариством «Закарпатавтотранс», як власником та Фізичною особою-підприємцем Симчерою Мирославом Івановичем, як перевізником на підставі заяви останнього від 11.02.2019 було укладено договір про надання послуг автостанцією перевізникові за №02 (надалі - договір), за умовами п. 1.1. якого власник за завданням перевізника надає йому на території своїх автостанцій (автовокзалів) комплекс обов`язкових та передбачених законодавством послуг, пов`язаних з організацією «і здійсненням процесу прийняття та відправлення пасажирів транспортом перевізника, продажем проїзних квитків та квитанцій на перевезення багажу, диспетчерським управлінням, організацією прибуття і відправлення автобусів, інформуванням водіїв щодо умов дорожнього руху, а також інші послуги відповідно до вимог Закону України «Про автомобільний транспорт» і Правил.

Право перевізника на здійснення міжнародних перевезень пасажирів автобусами підтверджується долученим до позовної заяви витягом Укртрансбезпеки із зазначенням номеру та дати рішення про видачу ліцензії - №812 від 12.10.2018 року.

Власник надає перевізникові послуги з обслуговування перевезень пасажирів автобусами за маршрутом (маршрутами), перелік яких наведено у додатку №1, що є невід`ємною частиною цього договору (п. 1.2. договору).

В додатку №1 до договору сторонами визначено перелік маршрутів перевізника – Тячів – Прага, періодичність виконання: згідно з розкладом руху, строком дії з 26.12.2018 року по 25.12.2021.

Згідно з п. 3.1. договору грошові кошти в розмірі 85% від суми вартості за тарифом реалізованих квитків (тобто чистої суми вартості за тарифом на перевезення пасажирів та багажу, без урахування додаткових зборів та ПДВ), а також ПДВ на дану суму (застосовується тільки для договорів з перевізниками — платниками ПДВ на загальних умовах) підлягають перерахуванню на розрахунковий рахунок перевізника.

Відповідно до п. 3.2. договору власник перераховує перевізникові кошти від продажу квитків на проїзд в автобусі, за перевезення багажу, а також страхові платежі (якщо перевізник здійснює страхування пасажирів без участі власника) протягом п`яти днів з дня відправлення відповідного рейсу шляхом безготівкового переказу на рахунок перевізника.

Якщо перевізник не має поточних банківських рахунків, розрахунок власника з перевізником проводиться шляхом видачі готівкових грошових коштів з каси автостанції (автовокзалу) виключно за наявності в одержувача (одержувачів) довіреності, завіреної печаткою та підписом (у разі відсутності печатки довіреність завіряється нотаріально) та документа, зазначеного в довіреності (паспорт, водійське посвідчення одержувача).

Положеннями пунктів 3.3., 3.4. договору визначено, що у разі попереднього продажу квитків перевізником самостійно, агентом перевізника чи водієм перевізника після закриття квитково-касової відомості частину автостанційного збору, за вирахуванням вартості послуг з касового продажу квитків громадянам, та суму винагороди за надання послуг згідно з предметом цього договору, за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків, перевізник зобов`язаний перерахувати автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку.

Порядок фіксації кількості квитків, проданих перевізником самостійно, агентом перевізника чи водієм перевізника після закриття квитково-касової відомості встановлюється за окремою домовленістю сторін.

Згідно з укладеною між Приватним акціонерним товариством «Закарпатавтотранс» та Фізичною особою-підприємцем Симчерою Мирославом Івановичем додатковою угодою від 11.02.2019 до договору сторони домовились встановити наступний порядок фіксації пасажирів із квитками, що реалізовані перевізником самостійно або агентом перевізника:

Кількість таких пасажирів за звітній період встановлюється на підставі актів, які складаються персоналом автостанцій власника. Форма актів повинна відповідати узгодженому сторонами цієї угоди взірцю (додаток №1 до цієї угоди). Одночасно із заповненням актів працівники власника роблять відмітку у квитково-облікових документах водіїв перевізника. Із актом водій перевізника ознайомлюється під розпис, а у разі його відмови - в акті робиться відповідна відмітка. Акти (їх зведені реєстри) надсилаються перевізнику або надаються його представникам при проведенні звірки розрахунків за звітній період.

Сторони домовились, що у разі продажу квитків перевізником самостійно чи агентом перевізника, перевізник зобов`язаний перерахувати власнику суму у розмірі 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, зафіксованого у спосіб, визначений цією угодою.

Додатком №1 до додаткової угоди від 11.02.2019 до договору сторони погодили форму акту про кількість пасажирів, які здійснили посадку на автостанції без квитків, придбаних в касах автостанції.

В подальшому сторонами укладено ряд додаткових угоди до договору, зокрема:

- додаткова угода від 20.12.2021, пунктом 1 якої доповнено додаток №1 до договору новим маршрутом Тячів – Прага, періодичність виконання: згідно з розкладом руху, строком дії з 27.10.2021 до 25.12.2026;

- додаткова угода від 14.06.2022, пунктом 1 якої доповнено додаток №1 до договору новим маршрутом Тячів – Кладно, періодичність виконання: згідно з розкладом руху, строком дії з 25.05.2021 до 08.11.2023;

- додаткова угода від 26.10.2020, пунктом якої змінено банківські реквізити перевізника;

- додаткова угода від 30.08.2022, пунктом 1 якої доповнено додаток №1 до договору новим маршрутом Тячів (UA) – Кладно (CZ), періодичність виконання: згідно з розкладом руху, строком дії з 15.08.2022 до 14.08.2025.

Пунктом 2 додаткових угод від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022 визначено, що власник надає перевізникові послуги з обслуговування перевезень пасажирів автобусами за вищевказаними та іншими маршрутами перевізника, фіксуючи прибуття та відправлення автобусів з/на автостанцію у дорожніх листах перевізника та диспетчерському журналі власника, а перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів у відповідності до умов договору про надання послуг автостанцією перевізникові №02 від 11.02.2019, затверджених розкладів руху та вимог законодавства України.

За змістом п. 9.1. договору цей договір набирає чинності з дня підписання і діє до дати, якою встановлено останній день строку дії договору перевізника із організатором перевезень. У разі здійснення перевезень на основі дозволу організатора, цей договір діє до дати, якою встановлено останній день строку дії такого дозволу.

Долученими до позовної заяви дозволами серії АН №003560 від 25.05.2021 (дійсний до 08.11.2023), серії АІ №001988 від 15.08.2022 (дійсний до 14.08.2025), серії АН №007525 від 27.10.2021 (дійсний до 25.12.2026), серії БВ №005754 від 26.12.2018 (дійсний до 25.12.2021), виданими Міністерством інфраструктури України підтверджується надання відповідачу (перевізнику за договором) дозволу на здійснення міжнародних пасажирських перевезень за визначеними в додатку №1 до договору (з урахуванням його доповнень додатковими угодами від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022) маршрутами протягом строку їх дії та за затвердженим розкладом руху, до якого на території України включено наступні автостанції:

- автостанція Тячів (вул. Маяковського (Княгині Ольги), 4а);

- автостанція Хуст (вул. І. Франка, 118);

- автостанція Виноградів (вул. Чкалова, 87);

- автостанція Іршава (вул. Гагаріна (Незалежності), 42);

- автостанція Мукачево (вул. Ак. Павлова (Юрія Чорі), 14/16);

- автостанція Ужгород-1 (вул. Станційна, 2).

Власником усіх наведених автостанцій є позивач у справі – Приватне акціонерне товариство «Закарпатавтотранс», що не заперечується учасниками справи та відповідає відкриті інформації з сайту Державної служби України з безпеки на транспорті – «Перелік автостанцій» (https://services.dsbt.gov.ua/bus-stations).

За час дії договору (в межах строку чинності дозволів перевізника відповідно до додатку №1 до договору з урахуванням його доповнень додатковими угодами від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022) позивач, як власник автостанцій надавав відповідачу визначені в договорі автостанційні послуги, за наслідком чого відповідно до долученої до позову зведеної банківської виписки за період з 11.09.2020 до 09.06.2025 в порядку п. 3.1. договору власник перерахував перевізнику грошові кошти в загальній сумі 2 989 667,00 грн та на визначених договором умовах здійснено утримання грошових коштів в розмірі 1 007 620,68 грн.

Наведені обставини не заперечуються відповідачем, підтверджуються, в тому числі, долученими до відзиву на позов банківськими виписками по рахунку перевізника за період з 01.01.2020 до 27.09.2025 та доданими до позовної заяви розрахунками заборгованості, актами звірки розрахунків (підписаними позивачем у справі), а відтак, не ставляться судом під сумнів.

Водночас, за твердженням позивача, відповідач неналежно виконував договірні зобов`язання в частині встановленого у п.п. 3.3., 3.4. договору, п.п. 1, 2 додаткової угоди від 11.02.2019 до договору обов`язку перевізника перерахувати власнику суму у розмірі 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, що реалізовані перевізником самостійно або агентами чи водіями перевізника, у зв`язку з чим за підрахунками позивача заборгованість відповідача в цій частині за період з 11.02.2019 по 31.07.2025 становить 5 658 069,00 грн.

На підтвердження цих обставин позивач надав суду акти про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій за період з 15.07.2020 до 31.07.2025, оформлені на зазначених у розкладі руху до дозволів серії АН №003560 від 25.05.2021, серії АІ №001988 від 15.08.2022, серії АН №007525 від 27.10.2021, серії БВ №005754 від 26.12.2018 автостанціях позивача та підписаними диспетчерами позивача і водіями відповідача (частина) із зазначенням назви автостанції (шляхом проставляння штемпеля такої автостанції), кількості пасажирів, які здійснили посадку в автобуси без придбаних на автостанції квитків (в тому числі дітей), номеру автобуса, даних водія.

Згідно з наданою інформацією Закарпатської митниці (лист №7.7-2/27/8.19/10461 від 14.11.2025) щодо перетину митного кордону України за період з 11.02.2019 до 12.11.2025 транспортними засобами перевізника із зазначенням номеру кожного транспортного засобу окремо та дати в`їзду/виїзду в/з України вбачається, що щодо кожного рейсу із наданих позивачем актів про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій за період з 15.07.2020 по 31.07.2025 кількість пасажирів (разом з водієм) з відповідним номером транспортного засобу є більшою ніж зазначена в таких актах.

Вказані розрахунки на суму 5 658 069,00 грн здійснені позивачем виходячи із станцій оформлення актів та з урахуванням вартості послуг перевезення у відповідний період (тарифів перевізника), які повідомлялися останнім власнику листами від 06.07.2020, 10.10.2020, 24.07.2020, 11.02.2021, 03.06.2022, 04.08.2022, 05.10.2022, 05.04.2022, 08.04.2022, 08.07.2022, 08.08.2022, 10.11.2022, 11.03.2022, 11.11.2022, 13.06.2022, 15.03.2022, 15.08.2022, 22.04.2022, 25.02.2022, 28.11.2022, 31.05.2022, 06.08.2023, 16.05.2023, 30.11.2023, 03.06.2024, 05.07.2024, 07.07.2024, 12.01.2024, 20.05.2024, 20.06.2024, 26.01.2024, 28.07.2024, 18.03.2025, 20.01.2025, 21.03.2025, 22.06.2025, 10.04.2025.

Водночас, предметом позовних вимог позивачем визначено стягнення 2 932 885,48 грн заборгованості з посиланням на ту обставину, що інша частина заборгованості відповідача на суму 2 725 183,52 грн підлягає зарахуванню в рахунок несплаченої ним перевізнику відповідно до п. 3.1. договору компенсації 85% від суми реалізованих на рейси перевізника квитків через каси автостанцій.

Також, позивач з посиланням на долучені до позовної заяви зведення (витяги) з диспетчерського журналу автостанцій позивача (система «Сервер даних») стверджує, що за період з квітня 2019 року до липня 2025 року включно вбачається, що в означений період мали місце факти зривів перевізником рейсів без попередження та за відсутності форс-мажорних обставин в загальній кількості 3468 рейсів та факти незаїздів автобусів перевізника на автостанції власника в кількості 3816 випадків, у зв`язку з чим ПрАТ «Закарпатавтотранс» в порядку п.п. 4.2.1., 4.2.2. договору нарахувало Фізичній особі-підприємцю Симчері М.І. 665 600,00 грн штрафних санкцій.

Надіслані позивачем 16.06.2025 та 29.08.2025 (фіскальні чеки від 16.06.2025, від 29.08.2025, опис вкладення в цінний лист, поштова накладна за трек-номером 8801500207541) на адресу відповідача претензії від 16.06.2025 за №205/07-10, від 29.08.2025 за №316/02-10 разом з рахунком-вимогою на оплату №139 від 27.08.2025 та актом надання послуг від 27.08.2025 на суму 3 598 485,48 грн залишені відповідачем без відповіді та задоволення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.

Предметом спору у справі є позовна вимога про стягнення заборгованості та штрафних санкцій за договором про надання послу автостанцією перевізникові.

Згідно з ч.1 ст.901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Організація діяльності автомобільного транспорту в Україні окремо визначається Законом України “Про автомобільний транспорт” за змістом абз. 11 ч. 1 ст. 1 якого автостанцією є споруда або комплекс будівель, споруд, стоянок та під`їздів для прийняття, відправлення, управління рухом автобусів та обслуговування пасажирів.

За змістом ч. 1 ст. 28 Закону України “Про автомобільний транспорт” на автостанціях забезпечується: прийом та відправлення автобусів і пасажирів; організація продажу квитків населенню; диспетчерське управління і регулювання руху автобусів; контроль екіпіровки та санітарного стану автобусів, дорожньої документації водіїв та дотримання визначеного режиму роботи підприємств, установ і організацій, розташованих на їх території; організація побутового обслуговування пасажирів і водіїв.

Окремо послуги, що надаються автостанцією обумовлені у ст. 36 Закону України “Про автомобільний транспорт”, за змістом якої автостанції надають пасажирам послуги, пов`язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, а автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, - послуги, пов`язані з відправленням та прибуттям автобусів згідно з розкладом руху.

До обов`язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями пасажирам, належать: продаж квитків; користування приміщеннями для чекання поїздки, облаштованими місцями для сидіння; можливість користування громадськими вбиральнями; інформування щодо розкладу руху автобусів та вартості поїздки.

До обов`язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями автомобільному перевізнику, належать: продаж квитків; організація прибуття та відправлення автобуса з облаштованих платформ; інформування водія щодо умов дорожнього руху на маршруті.

Власники автостанцій несуть відповідальність за якість та безпеку послуг, що надаються автостанціями пасажирам та автомобільним перевізникам, технічний та санітарно-гігієнічний стан будівель, споруд, обладнання та території автостанції.

Відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, із власниками автостанцій врегульовано у ст. 32 Закону України “Про автомобільний транспорт” згідно з приписами якої такі відносини визначаються договором.

Предметом договору автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, з власниками автостанцій є надання послуг та виконання робіт, пов`язаних з відправленням і прибуттям пасажирів.

Власники автостанцій зобов`язані укласти договір з автомобільним перевізником, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, тільки за наявності в нього договору із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування про організацію перевезення на автобусних маршрутах загального користування чи дозволу органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на обслуговування маршрутів загального користування, що пролягають через цю автостанцію.

Відправлення чи прибуття автобусів приміських, міжміських та міжнародних автобусних маршрутів загального користування здійснюється тільки з автостанцій, а в разі їх відсутності - із зупинок, передбачених розкладом руху.

Порядок здійснення перевезень пасажирів та їх багажу автобусами, таксі, легковими автомобілями на замовлення, а також обслуговування пасажирів на автостанціях врегульовано Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. № 1184 із змінами та доповненнями) (надалі – Правила), які в силу п. 1 Правил є обов`язковими для виконання організаторами регулярних перевезень, замовниками транспортних послуг, автомобільними перевізниками, автомобільними самозайнятими перевізниками, персоналом автомобільного транспорту, автостанціями та пасажирами.

Організація роботи автостанцій, їх взаємовідносини з автомобільними перевізниками врегульовані в розділі V Правил, за змістом п. 114 яких перелік послуг, які надаються автостанцією автомобільному перевізникові, їх обсяги і вартість визначаються в договорі, укладеному між ними з урахуванням вимог, встановлених цими Правилами.

У п. 115 Правил визначено, що продаж квитків здійснюється власником автостанції, автомобільним перевізником, водієм чи іншим суб`єктом господарювання, уповноваженим на це автомобільним перевізником чи власником автостанції.

За встановленими у справі обставинами, сторони договору у положеннях п.п. 3.3., 3.4. визначили можливість попереднього продажу квитків перевізником самостійно (через агентів чи водія) та обов`язок перевізника в такому разі перерахувати автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку суму винагороди за надання послуг згідно з предметом цього договору, за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків, розмір якої сторонами встановлено у п. 2 додаткової угоди від 11.02.2019 до договору в сумі 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира.

При цьому, у п.1 додаткової угоди від 11.02.2019 до договору сторонами визначено порядок фіксації пасажирів із квитками, що реалізовані перевізником самостійно або агентом перевізника – на підставі актів, які складаються персоналом автостанцій власника за встановленою в додатку №1 до такої додаткової угоди від 11.02.2019 до договору формою.

Матеріали справи свідчать, що в період з 15.07.2020 до 31.07.2025 перевізник систематично здійснював реалізацію власними силами (через власних агентів та/або власних водіїв) квитків на визначені в додатку №1 до договору рейси (Тячів – Прага та Тячів – Кладно), у зв`язку з чим диспетчери автостанцій позивача в цей період складали акти про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій (копії яких долучено до позовної заяви) із зазначенням назви рейсу, номерного знаку автобуса, прізвища та ініціалів водія, кількості пасажирів (в тому числі дітей).

Долучені до позовної заяви акти про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків містять відтиск штемпеля автостанції із зазначення її найменування (міста автостанції), а відтак, суд вважає такі акти належними та допустимими доказами на підтвердження обставин щодо кількості пасажирів на відповідні рейси, квитки яким були самостійно продані перевізником, у зв`язку з чим в нього виникає визначений в п.п. 3.3., 3.4. договору, п.п. 1, 2 додаткової угоди від 11.02.2019 до договору обов`язок перерахувати власнику автостанції (позивачу) суму у розмірі 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, що за наданими суду актами та розрахунками становить 5 658 069,00 грн.

Суд першої інстанції в оскарженому рішенні врахував, що усі долучені до позову акти містять відомості про автостанцію їх оформлення (більшість актів – Ужгород-1), а зазначення назви автостанції не в назві акту, а шляхом проставляння відтиску її штемпеля за будь-яких обставин не може вважатися суттєвим дефектом затвердженої сторонами форми акту, що унеможливлює використання його як доказу в справі. Наведеним спростовуються доводи апелянта, аналогічні викладеним у відзив на позов, щодо недотримання форми фіксації таких пасажирів відповідно до затвердженої сторонами форми акту про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій (додаток №1 до додаткової угоди від 11.02.2019 до договору).

Суд першої інстанції також обґрунтовано врахував, що більшість з наданих позивачем актів оформлено на автостанції Ужгород-1 та саме з урахуванням тарифів на проїзд з цієї автостанції, які є найменшими серед інших п`яти автостанцій позивача, останнім здійснено розрахунок заборгованості в цій частині (відповідно до листів перевізника від 06.07.2020, 10.10.2020, 24.07.2020, 11.02.2021, 03.06.2022, 04.08.2022, 05.10.2022, 05.04.2022, 08.04.2022, 08.07.2022, 08.08.2022, 10.11.2022, 11.03.2022, 11.11.2022, 13.06.2022, 15.03.2022, 15.08.2022, 22.04.2022, 25.02.2022, 28.11.2022, 31.05.2022, 06.08.2023, 16.05.2023, 30.11.2023, 03.06.2024, 05.07.2024, 07.07.2024, 12.01.2024, 20.05.2024, 20.06.2024, 26.01.2024, 28.07.2024, 18.03.2025, 20.01.2025, 21.03.2025, 22.06.2025, 10.04.2025).

В апеляційній скарзі відповідач повторює аргументи відзиву на позов щодо відсутності підписів водіїв на долучених до позовної заяви копіях актів про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій. Проте, такі доводи суд першої інстанції правильно відхилив, адже в умовах додаткової угоди від 11.02.2019 до договору сторони погодили, що у разі відмови водія від підписання акту - в ньому робиться відповідна відмітка. В наявних в матеріалах справи актах в графі «підпис водія» проставлено відмітки «відмовився».

Наведена в актах інформації додатково підтверджується інформацією від Закарпатської митниці (лист №7.7-2/27/8.19/10461 від 14.11.2025) щодо перетину митного кордону України за період з 11.02.2019 до 12.11.2025 транспортними засобами перевізника із зазначенням номеру кожного транспортного засобу окремо та дати в`їзду/виїзду в/з України, згідно з якою з кожного рейсу (за номером транспортного засобу) із наданих позивачем актів про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій за період з 15.07.2020 до 31.07.2025, в тому числі й актів, що не підписані водіями відповідача, кількість пасажирів (разом з водієм) за відповідним номером транспортного засобу є більшою, ніж зазначена в таких актах.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Правильно застосувавши стандарт доказування «вірогідність доказів» суд першої інстанції взяв до уваги, що відповідач не надав будь-яких доказів, які б спростовували відомості, які зазначені в актах про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій за період з 15.07.2020 до 31.07.2025, щодо кількості пасажирів, які придбавали квитки на означені рейси безпосередньо в перевізника (його агентів чи водіїв), що додатково підтверджується й інформацією, наданою Закарпатською митницею. Долучені до відзиву на позов банківські виписки по рахунку відповідача за період з 01.01.2020 до 27.09.2025 в сукупності з наданою позивачем власною зведеною банківською випискою за період з 11.09.2020 до 09.06.2025 навпаки підтверджують, що у спірний період дії договору відповідач, як перевізник жодного разу не здійснював будь-яких платежів на користь позивача, як власника за договором, в тому числі й на виконання п.п. 3.3., 3.4. договору, п.п. 1, 2 додаткової угоди від 11.02.2019 до договору – 12% винагороди від вартості проїзду пасажирів за самостійно проданими квитками.

Таким чином, факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань з оплати вартості автостанційних послуг відповідно до п.п. 3.3., 3.4. договору про надання послуг автостанцією перевізникові №02 від 11 лютого 2019 року, п.п. 1, 2 додаткової угоди від 11.02.2019 до договору щодо перерахування позивачу 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, реалізація квитків якому здійснювалася безпосередньо перевізником (його агентами чи водіями) з 15.07.2020 до 31.07.2025 включно на загальну суму 5 658 069,00 грн підтверджується матеріалами справи.

Відповідач наведеного не спростував ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ні в апеляційній скарзі, в тому числі не надав контррозрахунку позовних вимог у цій частині.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

При цьому, ст. 525 ЦК України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов`язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами ст. 629 ЦК України щодо обов`язковості договору для виконання сторонами.

Згідно із ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Враховуючи, що позивач визначив предметом позову стягнення з відповідача 2 932 885,48 грн заборгованості позовні вимоги у вказаному розмірі підлягають до задоволення.

При цьому, слід відхилити доводи апелянта про неправомірність зарахування зустрічних однорідних вимог (утримання виручки як стверджує позивач), оскільки у цьому випадку такі обставини не входять до предмету доказування у справі.

Окрім того, в п.п. 4.2.1., 4.2.2. договору сторони погодили, що перевізник сплачує власникові за зрив рейсу без попередження відповідно до підпункту 2.3.4 пункту 2.3 цього Договору та за відсутності форс-мажорних обставин у міжнародному та міжобласному сполученні (з використанням автобусів підвищеної комфортності) - 100 (сто) грн.

За порушення графіка руху, зокрема, у разі незаїзду на автостанцію згідно розкладу руху - 100 (сто) грн.

Матеріали справи, а саме: помісячні зведення (витяги) з диспетчерського журналу автостанцій позивача (система “Сервер даних”) свідчать, що в період з квітня 2019 року по липень 2025 року мали місце факти зривів перевізником рейсів Тячів – Прага та Тячів – Кладно без попередження власника автостанцій та за відсутності форс-мажорних обставин в загальній кількості 3468 рейсів та факти незаїздів автобусів перевізника на автостанції власника в кількості 3816 випадків, у зв`язку з чим Приватним акціонерним товариством “Закарпатавтотранс” відповідно до наданого суду розрахунку в порядку п.п. 4.2.1., 4.2.2. договору нараховано Фізичній особі-підприємцю Симчері Мирославу Івановичу 665 600,00 грн штрафних санкцій.

Положеннями пункту 2 укладених між сторонами додаткових угод від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022 до договору визначено, що власник надає перевізникові послуги з обслуговування перевезень пасажирів автобусами за вищевказаними та іншими маршрутами перевізника, фіксуючи прибуття та відправлення автобусів з/на автостанцію у дорожніх листах перевізника та диспетчерському журналі власника, а перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів у відповідності до умов договору про надання послуг автостанцією перевізникові №02 від 11.02.2019, затверджених розкладів руху та вимог законодавства України.

Таким чином, відомості диспетчерського журналу позивача є встановленим сторонами у справі джерелом підтвердження факту прибуття та відправлення автобусів з/на автостанцію, в тому числі й доказом відсутності факту прибуття автобуса на відповідну автостанцію, а відтак є належним і допустимим доказом на підтвердження означених обставин.

При цьому, як правильно зазначив суд першої інстанції, за умови невідповідності вимог позивача та відсутності зазначених ним фактів зривів рейсів та/або незаїздів на автостанцію належним доказом на спростування такої обставини є відомості дорожніх листів перевізника з відмітками автостанції про факт прибуття автобуса, про що також сторони домовились у п. 2 додаткових угод від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022 до договору.

Водночас, відповідач не надав жодних доказів на спростування позовних вимог позивача у цій частині, а відтак слід вважати встановленими обставини зривів перевізником за договором в період з квітня 2019 року до липня 2025 року рейсів в загальній кількості 3468 рейсів та незаїзди автобусів перевізника на автостанції власника в кількості 3816 випадків у цей період.

Доводи апелянта про відсутність обов`язку здійснювати заїзд на автостанцію за відсутності проданих на автостанції квитків не відповідають вимогам законодавства. Зокрема, відповідно до ч.2 ст.40 Закону України «Про автомобільний транспорт» встановлено обов`язок водія автобуса дотримуватися визначеного маршруту та розкладу руху автобуса, що з урахуванням наданих перевізнику Міністерством інфраструктури України дозволів серії АН №003560 від 25.05.2021, серії АІ №001988 від 15.08.2022, серії АН №007525 від 27.10.2021, серії БВ №005754 від 26.12.2018 передбачає необхідність заїзду за затвердженим Міністерством інфраструктури України розкладом руху на визначені у таких дозволах автостанції, зокрема, на території України: автостанція Тячів (вул. Маяковського (Княгині Ольги), 4а); автостанція Хуст (вул. І. Франка, 118); автостанція Виноградів (вул. Чкалова, 87); автостанція Іршава (вул. Гагаріна (Незалежності), 42); автостанція Мукачево (вул. Ак. Павлова (Юрія Чорі), 14/16); автостанція Ужгород-1 (вул. Станційна, 2).

Частиною 4 статті 32 Закону України “Про автомобільний транспорт” імперативно визначено, що відправлення чи прибуття автобусів приміських, міжміських та міжнародних автобусних маршрутів загального користування здійснюється тільки з автостанцій, а в разі їх відсутності - із зупинок, передбачених розкладом руху.

Також, у спірний період (квітень 2019 року - липень 2025 року) чинними були Порядок організації регулярних, нерегулярних і маятникових перевезень пасажирів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, затверджений наказом Міністерства транспорту України 09.02.2004 № 75 (Порядок №75 втратив чинність з 24.12.2024) та Порядок організації регулярних, нерегулярних та маятникових (човникових) перевезень пасажирів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, затверджений наказом Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України 05 вересня 2024 року № 966.

Обов`язок посадки/висадки пасажирів з автобуса при міжнародних регулярних, спеціальних регулярних, маятникових, нерегулярних, перевезеннях пасажирів тільки на автостанціях, а в разі їх відсутності - на зупинках, передбачених розкладом руху чи договором перевезень визначено у п. 2.4. Порядку №75 та абзаці 2 пункту 3 розділу ІІ Порядку №966.

Окрім того, відповідно до абзацу 1 пункту 3 розділу ІІ Порядку №966 відправлення чи прибуття автобусів при міжнародних регулярних перевезеннях здійснюється тільки з/до автостанцій, а в разі їх відсутності - із/до зупинок, передбачених розкладом руху.

Відповідний обов`язок перевізника здійснювати відправлення свого транспорту виключно з автовокзалів, автостанцій та диспетчерських пунктів, визначених розкладом руху за певним маршрутом, затвердженим організатором перевезень визначений також і в умовах укладеного між сторонами п. 2.3.1. Договору.

Наведеними приписами Закону України “Про автомобільний транспорт”, Порядку №75 та Порядку №966, положеннями укладеного між сторонами договору спростовуються аргументи відповідача щодо можливості незаїзду автобусів перевізника на визначені в розкладі руху відповідно до дозволів серії АН №003560 від 25.05.2021, серії АІ №001988 від 15.08.2022, серії АН №007525 від 27.10.2021, серії БВ №005754 від 26.12.2018 автостанції позивача, а факт продажу такою автостанцією квитків не має жодного відношення до дотримання перевізником визначеного нормативно порядку здійснення міжнародних пасажирських перевезень автомобільним транспортом.

Відтак нарахування відповідачу штрафу за зірвані ним у період з квітня 2019 року до липня 2025 року рейсів та випадки незаїзду автобусів перевізника на автостанції власника є правомірним і позовні вимоги про стягнення такого штрафу з відповідача на користь позивача є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Водночас, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за можливе врахувати повідомлення позивача, викладене у відзиві на апеляційну скаргу про те, що правильними є кількість (всього) зривів рейсів - 3468 (як вказано в оскаржуваному рішенні суду), а кількість незаїздів становить 3188 (а не 3816, як помилково вказано у позові та відображено в оскаржуваному рішенні суду). При цьому, загальна сума штрафів становить 665600 грн., відтак помилкове зазначення про те, що правомірним нарахування відповідачу штрафу в розмірі 728 400,00 грн за відповідні порушення, не призвело до неправильного вирішення справи по суті в цій частині позовних вимог.

Доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновки місцевого господарського суду щодо обґрунтованості позовних вимог, апелянт не довів порушення застосування судом норм матеріального чи процесуального права.

Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Відповідно до чинного законодавства рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Враховуючи встановлені обставини справи, межі перегляду оскаржуваного рішення, доводи сторін, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про те, що вимоги апеляційної скарги не підлягають до задоволення, відтак оскаржуване рішення слід залишити без змін.

В порядку положень ст.129 ГПК України судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, слід покласти на скаржника.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 269, 270, 275, 276, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні вимог апеляційної скарги Фізичної особи підприємця Симчери Мирослава Івановича від 05.01.2026 (вх. №01-05/26/26 від 05.01.2026) – відмовити.

2. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 11.12.2025 у справі №907/1013/25 – залишити без змін.

3. Судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги – покласти на скаржника.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки встановлені ст. 287, 288 ГПК України протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.

Повну постанову складено 20.04.2026.

Головуючий суддя Желік М.Б.

суддя Галушко Н.А.

суддя Орищин Г.В.