Постанова від 14 квітня 2026 р. у справі №759/14050/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/6002/2026

Справа № 759/14050/23

П О С Т А Н О В А

Іменем України

15 квітня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Шум Л.М. в м. Київ 01 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні квартирою шляхом виселення,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

У липні 2023 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом, уточнивши позовні вимоги в порядку усунення недоліків, просив виселити ОСОБА_1 з квартири за адресою АДРЕСА_1 , покласти на відповідача судові витрати.

Позов мотивував тим, що позивач є власником квартири за вказаною адресою на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 про придбання майна з прилюдних торгів від 20 січня 2022 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сєровою О.В. і згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 січня 2022 року право власності на вказану квартиру зареєстроване за ним.

Раніше зазначена квартира належала на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П., зареєстрованого в реєстрі за № з-1604, квартира була продана на електронних торгах 10 травня 2019 року, після чого ОСОБА_1 втратив право власності на квартиру, а отже з 20 січня 2022 року ОСОБА_1 та члени його сім`ї також втратили право на користування та володіння квартирою. Відповідач та члени його сім`ї ОСОБА_4 та ОСОБА_5 добровільно звільнити квартиру після її продажу відмовляються і виявляють намір в подальшому проживати в належній йому квартирі проти його волі та бажання.

Вказував, що реєстрація та проживання відповідачів в належній тому квартирі всупереч його волі створює йому перешкоди в користуванні, володінні та розпорядженні належною йому квартирою. Після припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру він не укладав з відповідачами будь-яких угод щодо їх подальшого проживання в спірній квартирі. Втрата ОСОБА_1 20 січня 2022 року права власності на квартиру тягне за собою втрату ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з 20 січня 2022 року права на користування квартиру і на реєстрацію в ній.

Враховуючи, що позивач набув право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження» та на підставі акту про реалізацію предмета іпотеки, тобто на законних підставах, він не є такою особою, яка повинна надати відповідачам при їх виселенні інше житлове приміщення в розумінні ст. 109 ЖК України.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 01 грудня 2025 року позов задоволено, усунуто перешкоди в користуванні належною ОСОБА_3 квартирою за адресою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири за вказаною адресою без надання іншого житлового приміщення, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 сплачений ним судовий збір в сумі 1073,60 грн.

Відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, просив зупинити розгляд справи до набрання законної сили рішенням у справі № 759/1657/25, скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 01 грудня 2025 року у разі набрання законної сили судовим рішенням у справі № 759/1657/25 на користь ОСОБА_1 .

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказував, що під час розгляду справи представником відповідача було подано до суду клопотання про зупинення провадження, мотивоване тим, що 29 лютого 2024 року рішенням Голосіївського районного суду м. Києва виконавчий напис, на підставі якого було відкрито виконавче провадження та в подальшому відчужено спірну квартиру, було визнано таким, що не підлягає виконанню, вказане рішення набрало законної сили. Після цього ОСОБА_1 через свого представника звернувся до суду із позовом про витребування спірної квартири із чужого незаконного володіння. Справа зареєстрована під № 759/1657/25 у Святошинському районному суді м. Києва, копія ухвали про відкриття провадження з реєстру судових рішень була додана до клопотання. Таким чином, розгляд питання про виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири є передчасним, оскільки ОСОБА_1 має всі підстави для повернення спірної квартири у власність.

Вказував, що суд сприйняв дану інформацію, однак провадження у справі не зупинив, при цьому суд неодноразово відкладав розгляд даної справи на такі дати, які були пізніше дат судових засідань у справі № 759/1657/25. Тобто формально суд не зупинив провадження, але при цьому чекав, яке буде прийняте рішення у справі № 759/1657/25.

Однак в певний момент суд несподівано ухвалив оскаржуване рішення, хоча рішення у справі № 759/1657/25 ще не було. Останнє судове засідання в цій справі відбулось 21 листопада 2025 року, після чого суд видалився для ухвалення рішення, яке на сьогоднішній день ще навіть не проголошене.

Наголошував, що у даній справі суд ухвалив оскаржуване рішення про виселення трьох осіб, одним із яких є відповідач ОСОБА_1 , який знаходиться в процесі повернення спірної квартири до своєї власності, тобто оскаржуване рішення виглядає необґрунтованим та передчасним. З метою економії процесуальних можливостей суд мав усі підстави для зупинення розгляду справи № 759/14050/23 до вирішення справи № 759/1657/25, однак не зробив цього.

Таким чином, ОСОБА_1 змушений звертатися до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення про виселення, оскільки в порядку виконання рішення його в майбутньому може бути виселено з квартири, яку він вже поверне у власність.

Підсумовував, що судом першої інстанції порушено п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, яка передбачає обов`язок суду зупинити провадження в справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, яка розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону не відповідає.

З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що квартира за адресою АДРЕСА_1 належала відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 12 вересня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченком Н.П. за реєстровим № 1604, право власності зареєстроване Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна згідно (а. с. 76).

14 січня 2022 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Яцишиним А.М. складено акт про реалізацію предмета іпотеки, а саме квартири за адресою АДРЕСА_1 у ВП № НОМЕР_4 з примусового виконання виконавчого напису № 25297, вчиненого 31 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В.А., яким стягнуто на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість, що виникла по договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 405/307/08-1 від 13 червня 2008 року, боржником за яким є ОСОБА_1 , стягнення заборгованості проводиться за період з 12 вересня 2016 року по 12 вересня 2017 року, загальна сума заборгованості становить 59291 доларів США та сума плати, що здійснена стягувачем за вчинення виконавчого напису (а. с. 77).

ОСОБА_3 є власником квартири за адресою АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з електронних торгів, що було предметом іпотеки, від 20 січня 2022 року, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сєровою О.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 288 відповідно до ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 47 Закону України «Про іпотеку» та на підставі акту про реалізацію предмета іпотеки приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Яцишина А.М. від 14 січня 2022 року (а. с. 5).

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, 20 січня 2022 року право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_3 згідно свідоцтва про придбання нерухомого майна з електронних торгів від 20 січня 2022 року (а. с. 6).

Згідно витягів з Реєстру територіальної громади м. Києва від 09 лютого 2022 року та від 31 липня 2023 року, в квартирі за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (а. с. 7 зворот, а. с. 12).

Судом також встановлено, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 29 лютого 2024 року у справі № 752/10999/22, копія якого знаходиться на а. с. 78 - 80, задоволено позов ОСОБА_1 до АТ «Сенс-Банк», третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Визнано виконавчий напис № 25297, вчинений 31 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В.А. про звернення стягнення за договором про надання відновлювальної кредитної лінії № 405/307/08-1 від 13 червня 2008 року в розмірі 59291 доларів США на користь ПАТ «Укрсоцбанк» таким, що не підлягає виконанню.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 22 січня 2025 року відкрито провадження в справі № 759/1657/25 за позовом ОСОБА_1 до АТ «Сенс Банк», ОСОБА_3 , треті особи приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Яцишин А.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сєрова О.В., ДП «СЕТАМ» про визнання недійсними електронних торгів, визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна, витребування майна з чужого незаконного володіння (а. с. 117), в зв`язку з чим ОСОБА_1 через свого представника 18 лютого 2025 року подав до Святошинського районного суду м. Києва заяву шляхом її направлення з електронної адреси ІНФОРМАЦІЯ_1 про зупинення провадження в справі № 759/14050/23 до завершення розгляду по суті справи № 759/1657/25 (а. с. 116 - 118).

18 лютого 2025 року Святошинським районним судом м. Києва складено акт про те, що під час отримання електронного листа, який надійшов з електронної адреси ІНФОРМАЦІЯ_1 виявлено, що надіслана кореспонденція не містить інформацію про ЕЦП (а. с. 119).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Вирішуючи клопотання про зупинення провадження до набрання законної сили рішенням у справі № 759/1657/25 за позовом ОСОБА_1 до АТ «Сенс Банк», ОСОБА_3 , треті особи приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Яцишин А.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сєрова О.В., ДП «СЕТАМ» про визнання недійсними електронних торгів, визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна, витребування майна з чужого незаконного володіння, яке ОСОБА_1 мотивував тим, що теоретично в порядку виконання рішення його в майбутньому може бути виселено з квартири, яку він вже поверне у власність, апеляційний суд враховує, що на дату ухвалення судом першої інстанції рішення у цій справі і на дату перегляду цієї справи судом апеляційної інстанції, позивач ОСОБА_3 був і є власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , набутої ним за результатами прилюдних торгів.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Отже, така підстава зупинення провадження у справі, як неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у цій справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.

З урахуванням того, що зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, апеляційним судом відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення провадження в справі, як необґрунтованого.

З огляду на зазначене доводи апеляційної скарги про незупинення провадження у справі судом першої інстанції з підстав, передбачених п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, самі по собі не є підставою для скасування судового рішення у справі. Проте оцінюючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що судове рішення не є законним, обґрунтованим та не ґрунтується на засадах верховенства права з таких підстав.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 та члени його родини ОСОБА_4 , ОСОБА_5 відмовляються добровільно звільнити квартиру після її продажу і виявляють намір у подальшому проживанні в належній позивачу квартирі проти його волі та бажання. Оскільки позивач набув право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 , відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження» та на підставі акту про реалізацію предмета іпотеки, тобто на законних підставах, він не є такою особою, яка повинна надати відповідачам при їх виселенні інше житлове приміщення у розумінні статті 109 ЖК УРСР.

Апеляційний суд не може погодитися з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зазначено, що: «загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями, ЖК України не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв`язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини. А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу».

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 11 грудня 2024 року у справі № 753/2350/23 (провадження № 61-8720 св 24), від 19 листопада 2025 року у справі № 404/3927/23 (провадження № 61-3346св24).

У справі № 404/3927/23 Верховним Судом досліджувалися подібні правовідносини, у яких позивач вказував, що придбав квартиру на прилюдних електронних торгах, проведених ДП «Сетам», з реалізації арештованого нерухомого майна, яка належала ОСОБА_3 . Зазначав, що до реалізації квартири на прилюдних торгах у ній ОСОБА_3 не проживав, помешкання займала і дотепер займає його мати ОСОБА_2, належну позивачу на праві приватної власності квартиру не звільнила. Колишній власник квартири ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу їх проведення, акта про реалізацію предмета іпотеки та свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування державної реєстрації права власності розглянута судами першої та апеляційної інстанції. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 04 квітня 2023 року у справі № 404/7738/21 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Однак, незважаючи на рішення апеляційного суду, відповідачка, яка є матір`ю колишнього власника ОСОБА_3, продовжує проживати в квартирі, на письмову вимогу про звільнення в строк до 10 травня 2023 року квартиру не звільнила. На підставі викладеного позивач просив суд виселити без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Відмовляючи позивачу в задоволенні його вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився Верховний Суд у постанові від 19 листопада 2025 року, виходив із того, що позивач заявив вимогу про виселення відповідачки без надання іншого житла зі спірної квартири, яка була предметом іпотеки. Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що квартира придбана за рахунок кредитних коштів, тому ОСОБА_2 не може бути виселена без надання іншого житлового приміщення.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції не врахував, що спірна квартира придбана ОСОБА_1 12 вересня 2001 року, а кредитний договір ним укладено 13 червня 2008 року, тобто не за кредитні кошти, при цьому позивачем не надано доказів наявності у відповідача іншого житла, а тому підстави для виселення ОСОБА_1 без надання іншого житлового приміщення були відсутні.

Крім того, задовольняючи позов, судом першої інстанції не враховано пропорційність втручання держави в право на житло.

Так, у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які необхідно оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17).

Суд першої інстанції встановив, що право власності на квартиру зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з електронних торгів, що було предметом іпотеки, від 20 січня 2022 року, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сєровою О.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 288.

У цій справі суд захистив право власника квартири ОСОБА_3 , проте під час розгляду спору не взяв до уваги баланс інтересів сторін спору а саме, баланс між захистом права власності позивача та захистом прав відповідача як особи, яка продовжує користуватися квартирою, яка раніше на праві власності належала ОСОБА_1 .

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 29 лютого 2024 року у справі № 752/10999/22, копія якого знаходиться на а. с. 78 - 80, задоволено позов ОСОБА_1 до АТ «Сенс-Банк», третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Визнано виконавчий напис № 25297, вчинений 31 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В.А. про звернення стягнення за договором про надання відновлювальної кредитної лінії № 405/307/08-1 від 13 червня 2008 року в розмірі 59291 доларів США на користь ПАТ «Укрсоцбанк» таким, що не підлягає виконанню.

Отже, рішенням суду 29 лютого 2024 року, яке набрало законної сили 04 квітня 2024 року, згідно наявної на копії цього рішення відмітки, та за відсутності в Єдиному державному реєстрі судових рішень відомостей про його оскарження, визнано недійсним виконавчий напис № 25297, вчинений 31 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В.А., який став однією із підстав набуття ОСОБА_3 права власності на квартиру, в якій проживає відповідач, оскільки саме в порядку примусового виконання даного виконавчого напису квартиру було відчужено на електронних торгах ОСОБА_3 .

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири, так і на наймача (рішення у справах Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року, Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).

У цій справі після втрати ОСОБА_1 права власності на квартиру, в якій зареєстроване місце його проживання, за відсутності в матеріалах справи відомостей про наявність у відповідача іншого житла, та за наявності в матеріалах справи відомостей про реєстрацію місця проживання позивача ОСОБА_3 у АДРЕСА_2 , що вказує на наявність у позивача іншого житла, враховуючи, що первісна підстава набуття позивачем права власності відпала, виселення відповідача буде надмірним для нього тягарем.

За таких обставин інтереси відповідача, який користується квартирою, перевищують інтереси позивача як власника квартири.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 29 травня 2024 року в справі № 523/5211/21 (провадження № 61-16564св23) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють у своїх інтересах та інтересах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, у якій позивач ОСОБА_1 є власником будинку, право власності набуто в порядку реалізації предмета іпотеки на торгах, де відповідач ОСОБА_2 був боржником за виконавчим провадженням. Відмовляючи у позові в цій справі, Верховний Суд виходив із того, що рішеннями судів, які набрали законної сили, визнано недійсними договори відступлення прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, які стали однією із підстав набуття ОСОБА_1 права власності на будинок, в якому проживають відповідачі https://reyestr.court.gov.ua/Review/119960556).

Апеляційний суд звертає увагу, що суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин ст. 7, 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», які було виключено на підставі Закону № 1871-IX від 05 листопада 2021 року, а тому не підлягали застосуванню, таким чином, судом першої інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права.

Також суд першої інстанції послався на положення ст. 109 ЖК УРСР, залишивши поза увагою, що з 07 травня 2022 року назву кодексу змінено на ЖК України на підставі Закону України «Про дерадянізацію законодавства України».

Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права.

Щодо доводів позивача про те, що реєстрація відповідача в належній тому квартирі всупереч його волі створює йому перешкоди в користуванні, володінні та розпорядженні належною йому квартирою, апеляційний суд звертає увагу, що згідно п. 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 р. № 265, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі заяви власника житла про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за формою згідно з додатком 6.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла без згоди на те зареєстрованої особи.

В матеріалах справи відсутні докази, що позивач звертався до органу реєстрації або центру надання адміністративних послуг з заявою про зняття відповідача ОСОБА_1 з зареєстрованого місця проживання і йому було би в цьому відмовлено.

З урахуванням вищевикладеного позов не підлягав задоволенню як недоведений та необґрунтований, і був задоволений судом першої інстанції без достатніх на те підстав та з порушенням норм матеріального права.

З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене в результаті неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування, із прийняттям нової постанови про відмову в позові.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат і стягує з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1610,40 грн., сплачений ним за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 01 грудня 2025 року скасувати та прийняти нову постанову.

Відмовити ОСОБА_3 в позові до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні квартирою шляхом виселення.

Стягнути з ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 1610,40 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 16 квітня 2026 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.