Постанова від 11 березня 2026 р. у справі №752/26513/23 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 752/26513/23

Провадження № 22-ц/824/2956/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 березня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 29 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання відсутнім права іпотекодержателя, визнання іпотеки припиненою та скасування державної реєстрації іпотеки, зняття заборони відчуження нерухомого майна та скасування державної реєстрації заборони відчуження, скасування рішення державного реєстратора,

В С Т А Н О В И В :

19 грудня 2023 року позивач звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , право власності на яку набуте на підставі договору купівлі-продажу від 18.08.2010 та належним чином зареєстроване. 24.06.2015 між ним та відповідачем укладено договір позики, на забезпечення виконання якого укладено іпотечний договір щодо зазначеної квартири, який у подальшому змінено 12.08.2015 зі збільшенням суми зобов`язання. Умовами іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя на позасудове звернення стягнення у разі невиконання зобов`язання.

Позивач указував, що у травні 2016 року державним реєстратором на підставі позасудового звернення стягнення було зареєстровано право власності на спірну квартиру за відповідачем, після чого позивача фактично виселено з житла. Надалі відповідач відчужила майно шляхом укладення нових договорів іпотеки та позики з третьою особою, що призвело до повторної реєстрації права власності на квартиру за іншою особою. Водночас наказом Міністерства юстиції України від 19.09.2016 відповідні реєстраційні дії були скасовані та поновлено первинні записи про право власності позивача та іпотеку.

Разом із тим, як зазначав позивач, відповідач повторно звернула стягнення на предмет іпотеки у вересні 2016 року на підставі тих самих документів, що вже були визнані такими, що не відповідають вимогам законодавства, внаслідок чого знову було зареєстровано право власності на квартиру за відповідачем. У подальшому у 2023 році державними реєстраторами неодноразово вчинялися реєстраційні дії щодо припинення та поновлення права власності на спірну квартиру, зокрема із врахуванням судових рішень, унаслідок чого право власності знову зареєстровано за відповідачем.

Позивач вважав такі дії протиправними, посилаючись на те, що після первинного набуття відповідачем права власності на предмет іпотеки іпотека припинилася в силу закону, а відтак відповідач втратила статус іпотекодержателя та не мала права на повторне звернення стягнення. Крім того, на його думку, повторна державна реєстрація права іпотеки та подальші реєстраційні дії здійснені без належних правових підстав, з порушенням вимог законодавства та без згоди власника майна.

Також позивач наголошував на відсутності належних документів для позасудового звернення стягнення, зокрема визначення вартості предмета іпотеки, та на порушенні процедури, встановленої законом. У зв`язку із цим вважав, що рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за відповідачем є незаконним, а записи про іпотеку та заборону відчуження підлягають припиненню.

Враховуючи викладене, позивач просив суд:

1) визнати відсутнім з 01.08.2016 права іпотекодержателя у ОСОБА_2 , яке виникло на підставі іпотечного договору №825 укладеного 24.06.2015 з доповненням від 12.06.2015 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (запис в Державному реєстрі прав на нерухоме майно №10167679 від 24.06.2015);

2) визнати іпотеку за іпотечним договором від 24.06.2015 припиненою та скасувати державну реєстрацію іпотеки - запис №10167007 від 24.06.2015;

3) зняти заборону відчуження нерухомого майна, накладену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левчук І.І. 24.06.2015 за реєстровим №826 та скасувати запис про державну реєстрацію заборони відчуження - запис №10167007 від 24.06.2015;

4) скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Каплуна Ю.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з індексним №31530362 від 23.09.2016, яким проведено державну реєстрацію права власності на об`єкт майна з реєстраційним №665935580000, а саме спірну квартиру за ОСОБА_3 , номер запису про право власності 16540156 від 22.09.2016.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 29 серпня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 29 вересня 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат, понесених позивачем у судах першої та апеляційної інстанцій.

09 січня 2026 року до апеляційного суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, судові витрати покласти на позивача.

У судове засідання, призначене на 12 березня 2026 року, з`явився представник відповідача ОСОБА_4 Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову зазначив, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту шляхом вимоги про визнання відсутнім права іпотекодержателя замість вимог про визнання іпотеки припиненою або відсутності права іпотеки, що виключає можливість відновлення порушеного права у разі його встановлення, а отже є самостійною підставою для відмови у позові, з огляду на положення ЦК України та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до яких захист прав у сфері іпотеки здійснюється шляхом припинення або визнання відсутності іпотеки як речового права, а не шляхом визнання відсутності права іпотекодержателя, при цьому наявність записів у Державному реєстрі створює презумпцію існування відповідного речового права до його припинення у встановленому законом порядку, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог про визнання іпотеки припиненою та скасування її державної реєстрації, оскільки встановив, що на момент прийняття оскаржуваного рішення державного реєстратора іпотека не була припинена у передбачений статтею 17 Закону України «Про іпотеку» спосіб, а реалізація предмета іпотеки в порядку позасудового звернення стягнення фактично не була завершена внаслідок скасування реєстраційних дій Міністерством юстиції та поновлення попереднього стану записів, у зв`язку з чим відсутні підстави вважати припиненим основне зобов`язання або іпотеку, що виключає задоволення позовних вимог, при цьому похідні вимоги про скасування державної реєстрації та зняття обтяжень також не підлягають задоволенню як такі, що залежать від первинних вимог іпотекодавця, які є необґрунтованими та недоведеними належними доказами.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що у порядку судового захисту підлягає охороні виключно порушене, невизнане або оспорюване право особи, а відсутність у особи відповідного суб`єктивного права виключає можливість надання йому судового захисту, оскільки сам по собі факт існування або відсутності записів у державному реєстрі щодо майна, яке не належить позивачу, не породжує порушення його прав та інтересів.

У даній справі позивач фактично сам посилається на те, що відбулося звернення стягнення на спірну квартиру, і саме з цим обставинним фактом він пов`язує припинення іпотеки, водночас питання законності чи незаконності такого звернення стягнення вже було предметом судового розгляду та отримало остаточну правову оцінку у постанові Верховного Суду, якою підтверджено факт належного здійснення звернення стягнення та визначено належність спірного майна відповідній особі.

За таких обставин апеляційний суд вважає, що позивачем не наведено та не доведено, яке саме його суб`єктивне право є порушеним, невизнаним або оспореним, а також не обґрунтовано, у чому полягає необхідність судового захисту, оскільки право власності на спірну квартиру за позивачем відсутнє, як і будь-яке інше речове чи зобов`язальне право, яке могло б бути предметом судового захисту у межах заявленого позову.

Крім того, правова конструкція частини першої статті 4 ЦПК України передбачає, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом саме своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, що свідчить про персональний характер права на судовий захист та його нерозривний зв`язок із наявністю у особи відповідного суб`єктивного права.

Отже, можливість звернення до суду та отримання судового захисту може бути реалізована виключно щодо прав, які належать особі, тоді як у даному випадку позивач не є власником спірного майна, не володіє речовими правами на нього та не довів існування іншого охоронюваного законом інтересу, який би підлягав судовому захисту, у зв`язку з чим сам факт наявності або відсутності записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо спірної квартири не може свідчити про порушення його прав.

Вказані обставини, у сукупності з висновками суду першої інстанції, додатково підтверджують обґрунтованість відмови у задоволенні позову та є підставою для залишення оскаржуваного судового рішення без змін, а апеляційної скарги - без задоволення.

Аналізуючи положення ч. 1 ст. 4 ЦПК України, слід дійти висновку, що дана норма закріплює загальне право особи на звернення до суду як основну процесуальну гарантію захисту її прав, свобод та законних інтересів. При цьому реалізація такого права пов`язується із наявністю визначених юридичних підстав, а саме: порушення, невизнання або оспорювання відповідних прав чи інтересів.

Зміст цієї статті підкреслює, що судовий захист є механізмом відновлення або підтвердження суб`єктивних прав, а також засобом їх охорони у випадку виникнення правового спору.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).

У відповідності до положень частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У даній справі позивачем не доведено наявності порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, який би підлягав судовому захисту. Матеріали справи свідчать, що право власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 відсутнє, а спірні реєстраційні записи стосуються майна, яке йому не належить. Наведені позивачем доводи фактично зводяться до незгоди з діями щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно третьої особи та не свідчать про порушення його суб`єктивних прав. За таких обставин підстави для судового захисту в розумінні статей 4, 15 ЦК України та статті 4 ЦПК України відсутні.

Крім того, як вже встановлено судом, питання законності звернення стягнення на предмет іпотеки вже було предметом судового розгляду у іншій справі, за результатами якого Верховним Судом надано остаточну правову оцінку та підтверджено правомірність вчинених реєстраційних дій і набуття права власності відповідною особою.

21.06.2023 Верховним Судом було прийнято постанову у справі №752/19664/19, якою було скасовано постанову Київського апеляційного суду від 08.11.2022 та залишено в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2022 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено в позові про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора № 31530362 від 23.09.2016 та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру (рішення №31530362 від 23.09.2016).

У подальшому, 17.08.2023 державний реєстратор Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради Тараненко О.О. припинила запис про право власності №50173242 за ОСОБА_1 та зареєструвала право власності (запис №51474545) за ОСОБА_2 на підставі іпотечного договору №825 від 24.06.2015 та доповнення до нього № 1052 від 12.08.2015, а також на підставі постанови Верховного Суду від 21 червня 2023 року по справі №752/19664/19.

За таких обставин колегія суддів виходить з того, що звернення з даним позовом фактично спрямоване на повторний судовий перегляд правовідносин, які вже були остаточно вирішені судовим рішенням, що набрало законної сили. Вказане свідчить про намагання сторони ініціювати повторний розгляд спору в обхід принципу остаточності судового рішення.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що у правовій системі України діє принцип правової визначеності, який виключає можливість повторного розгляду однакових спорів між тими самими сторонами з тих самих підстав, а також перегляду остаточних судових рішень поза межами встановлених законом процедур.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (пункт 61 рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], No. 28342/95, ECHR 1999-VII).

В основі принципу юридичної визначеності, як одного з істотних елементів принципу верховенства права, лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися.

У низці своїх рішень ЄСПЛ, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, також указав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін.

Базове тлумачення принципу res judicata вміщено в рішеннях ЄСПЛ від 03.12.2003 у справі «Рябих проти Росії», від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 18.11.2004 у справі «Праведная проти Росії», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Понамарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності.

Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (пункт 52 рішення ЄСПЛ у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), № 52854/39, ECHR 2003-IX, пункт 46 рішення ЄСПЛ у справі «Устименко проти України» № 32053/13).

З урахуванням наведеного, колегія суддів доходить висновку, що у даній справі відсутні підстави для повторного судового втручання у правовідносини, які вже були предметом остаточного судового розгляду.

Більше того, у цьому випадку відсутнє як порушене право позивача, так і належний предмет судового захисту, а обраний спосіб захисту фактично спрямований на ініціювання повторного розгляду вже вирішеного спору, що суперечить принципу правової визначеності та положенням процесуального закону.

Суд апеляційної інстанції також враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у справі № 914/2350/18 (914/608/20), відповідно до якої у системному зв`язку з положеннями абзацу другого частини третьої статті 26 Закону України № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» судове рішення може бути підставою для визнання, зміни або припинення речових прав та обтяжень.

У разі якщо суд не встановлює та не визначає відповідне речове право або обтяження, такі права підлягають відновленню на підставі даних архівної складової Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. При цьому для відновлення попереднього стану достатнім є наявність судового рішення про скасування реєстраційної дії або документів, на підставі яких така реєстрація була проведена.

Аналогічний підхід застосовується і до випадків державної реєстрації зміни чи припинення речових прав та обтяжень, передбачених абзацом третім частини третьої статті 26 вказаного Закону, коли у разі скасування відповідних реєстраційних дій правовий стан об`єкта повертається до того, який існував до їх вчинення, шляхом внесення відповідних записів на підставі даних реєстру та судового рішення.

Виходячи з наведеного правового регулювання, апеляційний суд зазначає, що наслідком скасування реєстраційних дій є відновлення попереднього реєстраційного стану об`єкта нерухомого майна, а не автоматичне виникнення або припинення речових прав поза межами встановленої процедури.

Застосовуючи вказані підходи до обставин цієї справи, колегія суддів доходить висновку, що сам по собі факт наявності або відсутності певних реєстраційних записів щодо спірного майна не породжує для позивача матеріально-правових наслідків, оскільки спірне майно йому не належить, а відтак відновлення чи зміна реєстраційного стану не впливає на його суб`єктивні права чи обов`язки.

Таким чином, у сукупності наведених обставин колегія суддів зазначає, що у даній справі одночасно відсутні як порушене, невизнане або оспорюване право позивача, що виключає можливість надання йому судового захисту в розумінні статей 4, 15 ЦК України та статей 4, 5 ЦПК України, так і наявність процесуальних підстав для повторного судового розгляду спору, який вже був остаточно вирішений судовим рішенням, що набрало законної сили. Зазначені обставини у своїй сукупності виключають можливість задоволення позовних вимог та свідчать про обґрунтованість висновків суду першої інстанції

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 29 серпня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько