Постанова від 11 лютого 2026 р. у справі №363/1822/25 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 363/1822/25

Провадження № 22-ц/824/2935/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 лютого 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Акцент Банк» на заочне рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 серпня 2025 року у справі за позовом акціонерного товариства «Акцент Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В :

04 квітня 2025 року позивач звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 17 квітня 2024 року між АТ «А-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ABH0CT155101713301443490 шляхом підписання відповідачем Заяви про надання кредиту та Графіку погашення, які є складовими договору. На підставі вказаного договору Банк надав відповідачу кредит у розмірі 100 000,00 грн строком на 24 місяці, до 16 квітня 2026 року, зі сплатою 75 % річних та без встановлення комісії. Позивач зазначає, що свої зобов`язання за договором виконав у повному обсязі, надавши кредитні кошти у погодженому розмірі.

Позивач вказує, що відповідач належним чином зобов`язання за договором не виконує, у зв`язку з чим станом на 04 квітня 2025 року утворилась заборгованість у загальному розмірі 163 499,35 грн, яка складається із заборгованості за тілом кредиту у сумі 98 026,24 грн, заборгованості за процентами у сумі 58 204,71 грн та пені у розмірі 7 268,40 грн. Посилаючись на положення статей 525, 526, 530, 610, 612, 625, 549 ЦК України, позивач зазначає, що невиконання або неналежне виконання грошового зобов`язання є підставою для застосування передбачених договором та законом правових наслідків, зокрема стягнення заборгованості та неустойки.

Окремо позивач обґрунтовує правомірність нарахування пені умовами договору та положеннями Закону України «Про споживче кредитування», зазначаючи, що обмеження, встановлені пунктом 6 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону, не поширюються на спірний договір, оскільки його укладено після спливу визначеного законом строку, у зв`язку з чим нарахування пені не заборонено.

Крім того, позивач зазначає, що кредитний договір укладено в електронній формі з використанням електронного підпису відповідача, застосування якого погоджено сторонами в Анкеті-заяві про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг. Посилаючись на положення Законів України «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про електронні довірчі послуги», «Про споживче кредитування», а також нормативно-правові акти Національного банку України, позивач вказує, що електронний документ, підписаний електронним підписом, має юридичну силу, є належним доказом укладення договору та прирівнюється до документа, підписаного власноручно.

Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ "А-БАНК" заборгованість за кредитним договором № АВНОCT155101713301443490 від 17.04.2024 року у розмірі 163 499,35 грн станом на 04 квітня 2025 року, яка складається з наступного: 98 026,24 грн - загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту); 58 204,71 грн - загальний залишок заборгованості за процентами; 0.00 грн - загальний залишок заборгованості за комісією; 7 268,4 грн - загальний залишок заборгованості за пенею. Позивач також просив стягнути з відповідача на користь АТ "А-БАНК" судові витрати у розмірі сплаченого судового збору - 2422,40 грн.

Заочним рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 27 серпня 2025 року позов задоволено частково та стягнути із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Акцент Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 156 230 грн 95 коп., а також судовий збір в розмірі 2 422 грн 40 коп., а всього 158 653 грн 35 коп. В задоволенні решти вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 28 вересня 2025 року позивач направив апеляційну скаргу. Апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення в частині відмовлених позовних вимог та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Позивач також просив стягнути з відповідача на користь АТ "А-БАНК" судові витрати у розмірі сплаченого судового збору при подані апеляційної скарги.

Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 12 лютого 2026 року сторони не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги та відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення пені зазначив, що факт укладення кредитного договору, надання кредитних коштів та наявність заборгованості за тілом кредиту і процентами підтверджені належними доказами та підлягають стягненню; водночас встановлено, що прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання виникло у період дії воєнного стану, під час якого позичальник звільняється від відповідальності за таке прострочення, у тому числі від сплати неустойки; нарахована позивачем пеня здійснена за період дії воєнного стану, у зв`язку з чим підлягає списанню кредитодавцем, а не стягненню; відтак вимоги про стягнення пені є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону і матеріалах справи, у зв`язку з чим у цій частині позову відмовлено.

Незважаючи на те, що апелянт під час розгляду справи судом першої інстанції не викладав у повному обсязі своєї правової позиції, аргументи, наведені ним в апеляційній скарзі, вже були охоплені предметом дослідження суду першої інстанції з огляду на встановлені обставини справи та надані докази. Суд першої інстанції здійснив їх всебічний аналіз, надав належну правову оцінку та дійшов обґрунтованих висновків, які не спростовуються доводами апеляційної скарги та не дають підстав для їх перегляду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на викладене, а також ураховуючи усталену практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої суд вищої інстанції не зобов`язаний надавати детальну відповідь на кожен довід сторони та може обмежитися підтвердженням мотивів, наведених судом нижчої інстанції, колегія суддів апеляційного суду не вбачає підстав для повторного детального аналізу аргументів, викладених в апеляційній скарзі.

Наведені апелянтом доводи охоплюються межами дослідження, здійсненого судом першої інстанції, отримали належну правову оцінку та не спростовують правильності його висновків, у зв`язку з чим підстави для їх переоцінки чи додаткового мотивування відсутні.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно застосував норми цивільного законодавства, які, на його думку, є загальними, тоді як спірні правовідносини підлягають регулюванню спеціальним законом у сфері споживчого кредитування; вказує, що положення цього закону передбачають звільнення споживача від відповідальності лише щодо договорів, укладених у визначений період, а оскільки спірний кредитний договір укладено після такого строку, обмеження щодо нарахування та стягнення неустойки не застосовуються, у зв`язку з чим пеня підлягає стягненню.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами апелянта та зазначає, що наведені ним положення законодавства регулюють різні за змістом правовідносини. Норми Закону України «Про споживче кредитування», на які посилається апелянт, спрямовані на врегулювання окремих питань відповідальності у визначений законом період, який не пов`язаний із запровадженням воєнного стану, тоді як положення цивільного законодавства прямо встановлюють особливості відповідальності за порушення грошових зобов`язань саме у період дії воєнного стану. Таким чином, підстав вважати, що зазначені норми виключають або обмежують застосування відповідних положень цивільного законодавства, не вбачається.

Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18)).

У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем) (пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).

Тлумачення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов`язань. Така особливість проявляється:1) в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування;2) в договорах на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит; 3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної частиною 2 статті 625 ЦК України, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. У разі якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Так, Касаційний суд вже робив висновки щодо застосування пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до зобов`язань, які виникли на підставі окремих договорів. Зокрема, вказувалося, що: на договір про надання поворотної фінансової допомоги (позики) розповсюджується дія пункту 18 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 вересня 2023 року в справі № 910/8349/22);на кредитний договір розповсюджується дія пункту 18 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України (див. постанову Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 706/68/23 (провадження № 61-8279св23).

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 360, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Акцент Банк» залишити без задоволення.

Заочне рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 серпня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько