Постанова від 13 квітня 2026 р. у справі №486/1397/25 — Миколаївський апеляційний суд

14.04.26

22-ц/812/653/26

Єдиний унікальний номер судової справи 486/1397/25

Номер провадження 22-ц/812/653/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

14 квітня 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,

з секретарем судового засідання Лівшенком О.С.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Петренко Оленою Миколаївною, рішення, яке ухвалено Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області 26 листопада 2025 року, під головуванням судді Булкат М.С., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

УСТАНОВИЛА:

У липні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів (далі – ТОВ «ФК «ЄАПБ») звернулося до Південноукраїнського міського суду Миколаївської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Ухвалою судді Південноукраїнського міського суду Миколаївської області від 25 липня 2025 року цивільну справу передано за підсудністю до Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 23 березня 2018 року між Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №010/0069/82/0453684.

Відповідно до умов кредитного договору позичальник зобов`язався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати інші зобов`язання в повному обсязі у строки і на умовах, передбачених договором.

24 липня 2024 року між АТ «Райффайзен Банк» та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено договір відступлення права вимоги №114/2-72 (далі - договір відступлення права вимоги), у відповідності до умов якого, АТ «Райффайзен Банк» передає (відступає) ТОВ «ФК «ЄАПБ» за плату, а товариство приймає належні АТ «Райффайзен Банк» права вимоги до боржників, вказані у реєстрі(ах) боржників.

Згідно п.п.2.2 договору відступлення права вимоги, відступлення новому кредитору прав вимоги відбувається за умови виконання новим кредитором п.3.2 договору, та з моменту підписання сторонами реєстру(ів) боржників. Внаслідок передачі (відступлення) Портфеля Заборгованості за цим договором, новий кредитор заміняє первісного кредитора у кредитних договорах і договорах забезпечення, що входять до Портфеля Заборгованості і відповідно вказані у реєстрі боржників, та набуває прав грошових вимог первісного кредитора, включаючи право вимагати від боржників та поручителів належного виконання всіх грошових та інших зобов`язань за кредитними договорами та договорами забезпечення (п.п.2.3 договору відступлення права вимоги).

Відповідно до Реєстру боржників №2 від 26 липня 2024 року до договору відступлення права вимоги №114/2-72 від 24 липня 2024 року ТОВ «ФК «ЄАПБ» набуло права грошової вимоги до відповідача в сумі 105 096 грн. 77 коп., що складає заборгованість за основною сумою боргу.

З моменту отримання права вимоги до відповідача, а саме з 25 липня 2024 року позивачем не здійснювалося нарахування жодних штрафних санкцій.

Посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_1 має непогашену заборгованість перед ТОВ «ФК «ЄАПБ» за кредитним договором №010/0069/82/0453684 від 23 березня 2018 року у розмірі 105 096 грн. 77 коп., позивач просив стягнути її з відповідача.

Відповідач ОСОБА_1 , від імені якого діє представник – адвокат Петренко О.М., подав до міськрайонного суду заяву, в якій просив у задоволенні позову відмовити. Зазначав, що позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки позивач не довів факту отримання ним кредитних коштів. Подані позивачем документи лише засвідчують право на отримання кредиту, але не підтверджують фактичного перерахування або видачі грошових коштів. Позивач не надав первинних бухгалтерських документів, передбачених Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Положенням НБУ за №75, зокрема виписок з особового рахунку, які підтверджують рух коштів та операції за кредитом. Наданий розрахунок заборгованості складено представником позивача без підтвердження первинними документами, тому він не може вважатися належним доказом. Також позивач не надав доказів видачі відповідачу банківської картки, відкриття рахунку та здійснення будь-яких операцій із кредитними коштами. Крім того, позивач не довів, що відповідача було письмово повідомлено про відступлення прав вимоги, як передбачено умовами договору. У поданих матеріалах відсутні відомості про те, з якого моменту відповідач нібито порушив кредитні зобов`язання. Важливим є й те, що строк кредиту закінчився 23 березня 2022 року, тому трирічний строк позовної давності сплив, що відповідно до положень ст.267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позові.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 листопада 2025 року позов ТОВ «ФК «ЄАПБ» задоволено в повному обсязі.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ» заборгованість за кредитним договором №010/0069/82/0453684 від 23 березня 2018 року у розмірі 105 096 грн. 77 коп., а також повернення судового збору у розмірі 3 028 грн.

Рішення міськрайонного суду обґрунтовано тим, що відповідно до наявних в матеріалах справи відомостей встановлено, що відповідач умови кредитного договору належним чином не виконував, допустивши порушення термінів повернення кредитних коштів.

Загальні твердження відповідача про недоведеність вимог без надання власних доказів не спростовують належних і допустимих доказів, поданих позивачем.

Водночас суд враховував, що відповідач, заперечуючи проти позову, не вчинив жодних процесуальних дій для підтвердження своїх доводів: не подав клопотань про витребування доказів, не надав власного розрахунку заборгованості за договром, не спростував факту отримання та належності йому банківської картки, виданої при укладенні договору. Така поведінка свідчить про недобросовісне здійснення процесуальних прав і не може розглядатися як належне спростування доказів позивача. Окрім того, відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду, факт отримання кредитної картки та можливість користування нею є належним доказом надання кредиту в межах встановленого ліміту; банк у таких випадках не зобов`язаний надавати додаткові документи щодо видачі коштів, оскільки кредитні правовідносини виникають з моменту активації та видачі картки позичальнику.

Враховуючи зазначене міськрайонний суд дійшов висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ» суми заборгованості за кредитним договором №010/0069/82/0453684 від 23 березня 2018 року в розмірі 105 096 грн. 77 коп.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якого діє представник – адвокат Петренко О.М., посилаючись на порушення міськрайонним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення міськрайонного суду скасувати та постановити у справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не прийняв до уваги, що жоден із наданих позивачем доказів не містив будь-яких відомостей щодо отримання кредитних коштів, жоден документ не підтверджував саме дату та спосіб отримання відповідачем зазначеної суми кредиту, не містив особового рахунку відповідача, на який були зараховані та з якого були зняті кредитні кошти, тому такі документи не могли бути підставою для стягнення заборгованості за кредитним договором за невиконання кредитних зобов`язань, необґрунтовано були взяті судом першої інстанції до уваги і на підставі цих доказів було ухвалено незаконне рішення.

Учасники справи в судове засідання апеляційної інстанції не з`явилися, були повідомлені про місце, день та час судового засідання шляхом направлення судової повістки: позивачу через підсистему «Електронний суд», відповідачу ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку, представнику відповідача ОСОБА_2 через підсистему «Електронний суд».

Представник відповідача ОСОБА_1 – адвокат Петренко О.М. надіслала на адресу апеляційної інстанції заяву про розгляд справи без участі сторони відповідача, з посиланням на те, що апеляційну скаргу підтримують та просять її задовольнити.

Зважаючи на вимоги ст.ст.128,130, ч.2 ст.372 ЦПК України колегія суддів визнала неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи, враховуючи, зокрема, що матеріали справи є достатніми для проведення судового розгляду.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в ст.263 ЦПК України.

Так, відповідно до ч.ч.1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення таким вимогам відповідає в повному обсязі.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Зобов`язання виникають з підстав, передбачених ст.11 ЦК України, зокрема із договорів.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст.530 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною 2 статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст.1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Частиною 1 статті 1055 ЦК України визначено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.

При цьому, в ч.1 ст.207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ч.1 ст.1077 ЦК України).

Також, кредитор у зобов`язанні може бути замінений з підстав, визначених положеннями ст.512 ЦК України, зокрема, у зв`язку з переданням ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 516 ЦК України). До нового кредитора у зобов`язанні переходять права первісного кредитора у зобов`язання в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.514 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що 23 березня 2018 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №010/0069/82/0453684, шляхом підписання заяви про надання кредиту «Кредитна картка».

На умовах цієї заяви-договору з дати початку кредитування клієнт має право отримати, а банк зобов`язаний за умови відсутності (недостатності) коштів на картковому рахунку надати клієнту в межах поточного ліміту кошти (кредит), а клієнт зобов`язаний повернути банку кредит та сплатити проценти за його користування. Кредит надається шляхом зарахування коштів кредиту на картковий рахунок одночасно з ініціюванням клієнтом платіжних (видаткових) операцій за картковим рахунком або шляхом договірного списання банком коштів кредиту з карткового рахунку у випадках, визначених договором. Метою кредиту є придбання клієнтом товарів (робіт, послуг) для задоволення власних потреб, не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Розмір поточного ліміту на дату підписання заяви 33 600 грн. (пункт 1.3 вищевказаного договору).

Строк кредиту – сукупність періодів, протягом яких банк визначає поточний ліміт відповідно до пункту 2 договору. На дату підписання заяви строк кредиту становить 48 місяців, що починається з 23 березня 2018 року та закінчується 23 березня 2022 року (пункт 1.4 договору).

Процентна ставка фіксована – 42% річних (пункт 1.5 договору) (а.с.6-7).

Заява про надання кредиту «Кредитна картка» №010/0069/82/0453684 від 23 березня 2018 року, додаток №1 до заяви №010/0069/82/0453684 від 23 березня 2018 року, заява на отримання кредиту за програмою кредитування «Кредитна картка», паспорт споживчого кредиту за програмою кредитування «Кредитна картка» були підписані ОСОБА_1 власноручно, що останнім не заперечується.

Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого позивачем, за кредитним договором №010/0069/82/0453684 від 23 березня 2018 року за період з 26 липня 2024 року по 02 липня 2025 року боржник ОСОБА_1 має заборгованість у сумі 105 096 грн. 77 коп., що становить заборгованість за основною сумою боргу.

24 липня 2024 року між АТ «Райффайзен Банк» та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено договір відступлення права вимоги №114/2-72, у відповідності до умов якого, АТ «Райффайзен Банк» передає (відступає) ТОВ «ФК «ЄАПБ» за плату, а ТОВ «ФК «ЄАПБ» приймає належні АТ «Райффайзен Банк» права вимоги до боржників, вказані у реєстрі(ах) боржників (Портфель Заборгованості).

Згідно п.п.2.2 цього договору відступлення новому кредитору прав вимоги відбувається за умови виконання новим кредитором п.3.2 договору, та з моменту підписання сторонами реєстру(ів) боржників, складених за формою, наведеною в додатку №2 до договору. Сторони погодили, що реєстр(и) боржників підписуються сторонами не пізніше 10 робочих днів з дати підписання договору та попереднього реєстру боржників.

Внаслідок передачі (відступлення) Портфеля Заборгованості за цим договором, новий кредитор заміняє первісного кредитора у кредитних договорах та договорах забезпечення, що входять до Портфеля Заборгованості і відповідно вказані у реєстрі боржників, та набуває прав грошових вимог первісного кредитора, включаючи право вимагати від боржників та поручителів належного виконання всіх грошових та інших зобов`язань за кредитними договорами та договорами забезпечення (п.п.2.3 договору відступлення права вимоги).

Згідно витягу з Реєстру Боржників №2 від 26 липня 2024 року до договору відступлення права вимоги №114/2-72 від 24 липня 2024 року, ТОВ «ФК «ЄАПБ» набуло права грошової вимоги до відповідача в сумі 105 096 грн. 77 коп., що становить заборгованість за основною сумою боргу.

Надані копії договору та витягу з реєстру боржників в повному обсязі підтверджують факт переходу до позивача права вимоги до ОСОБА_1 за укладеним ним з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» кредитним договором.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач своїх зобов`язань за кредитним договором не виконав, а тому у позивача, який є новим кредитором згідно з договором відступлення права вимоги, виникло право вимоги до ОСОБА_1 про стягнення боргу саме у розмірі, який доведений дослідженими доказами.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки він відповідає обставинам справи та вимогам законодавства.

Доводи апеляційної скарги про необґрунтованість розрахунку кредитної заборгованості є безпідставними, оскільки на його спростування відповідач не надав власного розрахунку, який б спростовував правильність розрахунків заборгованості наданих позивачем, а за висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 11 липня 2018 року у справі №753/7883/15 (провадження №61-12395св18), доводи сторони про необґрунтованість розрахунку кредитної заборгованості є безпідставними, якщо на його спростування сторона не надала власного розрахунку.

За такого, аргументи апеляційної скарги про відсутність доказів, які б підтверджували розмір заборгованості є неприйнятними, оскільки така заборгованість обумовлена невиконанням умов договору щодо повернення суми кредиту.

Таким чином, суд першої інстанції, стягнувши вказану заборгованість з відповідача, правильно вказав, що оскільки відповідач у добровільному порядку належним чином не виконав своїх договірних зобов`язань щодо повернення коштів, він повинен їх відшкодувати у примусовому порядку.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції, який з дотриманням вимог цивільно-процесуального закону перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст.129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідач не заявляв клопотання про проведення у цій справі судової економічної експертизи, не надав свого розрахунку, чи інших доказів, які б давали суду підстави для висновку про необґрунтованість наданого позивачем розрахунку заборгованості, або встановлення іншого розміру заборгованості.

Отже, аргументи апеляційної скарги про відсутність доказів, які б підтверджували розмір заборгованості, визначений позивачем, є неприйнятними, оскільки така заборгованість обумовлена невиконанням умов договору щодо повернення суми кредиту та передбачених процентів за користування кредитними коштами. Ці складові викладені в умовах укладеного договору.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 30 квітня 2025 року у справі №464/1980/23 (провадження №61-5339св24).

Безпідставними при цьому є доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не отримував кошти, оскільки у матеріалах справи наявні відповідні документи (розрахунки), які доводять отримання та користування відповідачем кредитних коштів, та які підтверджують рух коштів, що свідчить про визнання ним зобов`язань.

Щодо посилання в апеляційній скарзі на положення ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин між сторонами), яка визначає, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, то колегія суддів зауважує, що зазначене положення вищевказаного Закону врегульовує питання ведення бухгалтерського обліку та не визначає критерії належності та допустимості доказів у судовому процесі.

Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги про недоведеність позивачем розміру заборгованості за кредитним договором є неспроможними.

ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, §23).

Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб`єктивним тлумаченням особи, яка подала апеляційну скаргу, як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким міськрайонний суд дав належну правову оцінку, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення були належним чином оцінені надані докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Додаткових доказів, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції, суду апеляційної інстанції також не надано. Докази ж та обставини, на які посилається відповідач у апеляційні скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Петренко О.М., залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Петренко Оленою Миколаївною, – залишити без задоволення.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 листопада 2025 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.О. Тищук

Повний текст судового рішення

складено 20 квітня 2026 року