Постанова від 19 квітня 2026 р. у справі №120/4204/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/4204/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Маслоід Олена Степанівна

Суддя-доповідач - Сторчак В. Ю.

20 квітня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Сторчака В. Ю.

суддів: Матохнюка Д.Б. Граб Л.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Козятинської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Козятинської міської ради з вимогами про:

- визнання протиправною відмову відповідача, яка полягає в ненаданні позивачеві частини щорічної основної відпустки за 2025-2026 роки в кількості чотирнадцяти днів з 12.02.2025 та зобов`язання призначити відпустку згідно заяви від 28.01.2025;

- визнання протиправною відмову відповідача, яка полягає в ненаданні позивачеві щорічної відпустки за 2024-2025 роки в кількості дев`ятнадцяти діб з 26.02.2025, для проходження реабілітації після війни та зобов`язання призначити відпустку згідно заяви від 28.01.2025;

- визнання протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає в невиплаті матеріальної допомоги на оздоровлення позивачеві та зобов`язання здійснити нарахування та виплату матеріальної допомоги на оздоровлення позивачеві.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною відмову Козятинської міської ради у наданні ОСОБА_1 щорічної відпустки, згідно його заяв від 28.01.2025.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з`ясування обставин справи і, як наслідок, невірного вирішення справи та прийняття необґрунтованого рішення.

Відповідач направив на адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог без змін, а скаргу позивача - без задоволення, оскільки вважає, що судом вірно встановлені обставини справи та надано їх належну правову оцінку.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач є начальником Служби у справах дітей Козятинської міської ради, а також має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 .

28.01.2025 позивач звернувся до відповідача із заявами: про надання частини щорічної основної відпустки за період роботи 2025-2026 років тривалістю 14 календарних днів з 12.02.2025; про надання частини невикористаної відпустки за 2024 рік тривалістю 19 календарних днів з 26.02.2025; про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення при виході у щорічну відпустку.

У заявах позивач зазначив, що потребує відпочинку та проходження реабілітаційних процедур після участі у бойових діях і лікування.

29.01.2025 Служба у справах дітей Козятинської міської ради подала на розгляд керівництва подання №56 із пропозиціями щодо включення працівників служби до загального графіка відпусток на 2025 рік. У цьому поданні для начальника служби - Пахольчука В.О. - пропонувалося визначити: додаткову відпустку з 12.02.2025 по 12.03.2025; щорічну основну відпустку - у червні-липні 2025 року.

Враховуючи наведене, відповідачем у наданні запитуваних позивачем відпусток відмовлено, оскільки відповідно до затвердженого графіка відпусток щорічна основна відпустка позивача запланована на червень 2025 року.

Вважаючи протиправною відмову відповідача у наданні відпусток та виплаті матеріальної допомоги на оздоровлення, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з обгрунтованості вимог позивача, відтак і наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог. Зокрема, судом відмовлено у задоволенні вимог позивача в частині зобов`язання відповідача призначити відпустку згідно поданих позивачем 28.01.2025 заяв, тобто у конкретні дати (з 12.02.2025 та з 26.02.2025), оскільки на момент звернення до суду, а саме 28.03.2025, зазначені у заявах періоди відпусток уже сплинули, а тому їх фактичне надання є об`єктивно неможливим. Також суд вказав. що не може зобов`язати відповідача надати відпустку заднім числом, оскільки це суперечить самому змісту права на відпустку як форми відпочинку, що має бути реалізованою у межах чинного трудового періоду. Щодо вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача у невиплаті матеріальної допомоги на оздоровлення, суд зазначив, що матеріальна допомога на оздоровлення є супровідним платежем, що надається працівникові при наданні щорічної відпустки. Така допомога виплачується у зв`язку з виходом у щорічну відпустку та не є самостійною формою соціальної підтримки. Оскільки у даному випадку відпустка позивачеві фактично не була надана, підстав для виплати матеріальної допомоги на оздоровлення не виникло, а тому говорити про бездіяльність відповідача у цій частині немає правових підстав, адже відповідне зобов`язання роботодавця виникає лише в момент фактичного надання відпустки.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору та, відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги позивача.

Згідно зі ст. 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Відповідно до ст. 74 Кодексу законів про працю України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

За змістом ч.ч. 4, 5 ст. 79 Кодексу законів про працю України черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Державні гарантії права на відпустки працівників, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначає Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР(далі - Закон №504), згідно з ч. 1 ст. 2 якого право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Ст. 10 Закону №504 визначено, що щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватись одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо від неї.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, - 69 календарних днів.

Щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються: 1) особам віком до вісімнадцяти років; 2) особам з інвалідністю; 3) жінкам перед відпусткою у зв`язку з вагітністю та пологами або після неї; 4) жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю; 5) одинокій матері (батьку), які виховують дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків; 6) дружинам (чоловікам) військовослужбовців; 7) ветеранам праці та особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; 8) ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, а також членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України; 9) батькам - вихователям дитячих будинків сімейного типу; 9-1) працівникам, які є членами пожежно-рятувальних підрозділів для забезпечення добровільної пожежної охорони не менше року; 10) в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором.

Наведені норми утворюють узгоджену систему правового регулювання, що визначає загальні засади реалізації працівником права на відпочинок. Конституція встановлює обов`язок органів влади діяти в межах закону та гарантує право кожного на відпустку як складову трудових прав. Кодекс законів про працю конкретизує порядок надання відпусток і запроваджує механізм погодження графіків, який має враховувати як інтереси роботодавця, так і працівника. Закон України «Про відпустки» деталізує види, тривалість і умови відпусток, а також визначає категорії осіб, які користуються додатковими гарантіями, зокрема правом на відпустку у зручний для них час. У сукупності ці положення спрямовані на забезпечення належної реалізації працівниками їхнього права на відпочинок.

Положення п. 10 ч. 14 ст. 10 Закону України «Про відпустки», яким передбачено можливість надання щорічних відпусток у зручний для працівника час в інших випадках, визначених законодавством, колективним або трудовим договором, необхідно тлумачити у взаємозв`язку зі спеціальними нормами законодавства, які встановлюють додаткові соціальні гарантії окремим категоріям громадян.

Однією з таких спеціальних норм є п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до якого учасникам бойових дій надається право використання щорічної відпустки у зручний для них час, а також додаткова оплачувана відпустка тривалістю 14 календарних днів на рік.

Таким чином, учасники бойових дій є особами, для яких закон прямо передбачає особливий порядок реалізації права на відпустку - не за загальним графіком, а у зручний для них період. Ця норма має імперативний характер і спрямована на забезпечення належного соціального захисту громадян, з урахуванням потреб у відновленні здоров`я, реабілітації та адаптації після служби.

У даному випадку суд вірно зазначив, що позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням встановленого зразка, а тому на нього поширюються пільги та гарантії, передбачені ст. 12 вказаного вище закону. Відтак, оскільки підстави, наведені відповідачем для відмови у наданні щорічної відпустки, є формальними та не ґрунтуються на законі, оскільки суперечать спеціальним нормам, що мають пріоритет над загальними правилами черговості відпусток відмова відповідача у наданні позивачеві відпустки, згідно його заяв від 28.01.2025 обгрунтовано визнана судом протиправною.

Щодо вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача призначити відпустку згідно поданих позивачем 28.01.2025 заяв, тобто у конкретні дати (з 12.02.2025 та з 26.02.2025), то судом першої інстанції встановлено, що на момент звернення до суду, а саме 28.03.2025, зазначені у заявах періоди відпусток уже сплинули, а тому їх фактичне надання є об`єктивно неможливим. Окрім того, як вірно вказав суд першої інстанції, він не може зобов`язати відповідача надати відпустку заднім числом, оскільки це суперечить самому змісту права на відпустку як форми відпочинку, що має бути реалізованою у межах чинного трудового періоду.

Щодо вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача у невиплаті матеріальної допомоги на оздоровлення, суд також вірно зазначив, що матеріальна допомога на оздоровлення є супровідним платежем, що надається працівникові при наданні щорічної відпустки. Така допомога виплачується у зв`язку з виходом у щорічну відпустку та не є самостійною формою соціальної підтримки. Оскільки у даному випадку відпустка позивачеві фактично не була надана, підстав для виплати матеріальної допомоги на оздоровлення не виникло, а тому, в даному випадку відсутня протиправна бездіяльність відповідача, адже відповідне зобов`язання роботодавця виникає лише в момент фактичного надання відпустки.

Враховуючи встановлені у справі обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку і, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Щодо інших доводів скаржників, колегія суддів зазначає, що у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії», заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року відповідає.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Апеляційний суд вважає, що Вінницький окружний адміністративний суд не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення, внаслідок чого апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.6 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому відповідно до п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу судове рішення за результатами її розгляду судом апеляційної інстанції в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Сторчак В. Ю.

Судді Матохнюк Д.Б. Граб Л.С.