Постанова від 13 квітня 2026 р. у справі №320/26105/24 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/26105/24 Суддя (судді) першої інстанції: Войтович І. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.В., Вівдиченко Т.Р.,

за участю секретаря Коренко Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу, без фіксування технічними засобами, в порядку ч. 4 ст. 229 КАС України, ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної гвардії України про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії

В С Т А Н О В И Л А

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Національної гвардії України, в якому просив суд:

- визнати дії Головного управління Національної гвардії України (ЄДРПОУ 08803498), щодо невиконання Указу Президента України № 149/2024 від 07.03.2024 р. про звільнення солдата Збройних сил України, Національної Гвардії України ОСОБА_1 з військової служби - незаконними.

- визнати дії Головного управління Національної гвардії України (ЄДРПОУ 08803498), щодо невиконання Указу Президента України № 149/2024 щодо відмови в задоволенні рапорту солдата Національної Гвардії України ОСОБА_1 на звільнення з Національної Гвардії України як особи термін строкової служби в Національній Гвардії України якого закінчився в період дії в Україні правового режиму воєнного стану-незаконними.

- визнати солдата Національної Гвардії України ОСОБА_1 особою, який підлягає звільненню зі Збройних Сил України, як особи термін строкової служби в Національній Гвардії України якого закінчився в період дії в Україні правового режиму воєнного стану.

- зобов`язати Головне управління Національної гвардії України (ЄДРПОУ 08803498) розглянути рапорт від 19.03.2024 року та звільнити з Національної Гвардії України - солдата Національної Гвардії ОСОБА_1 згідно Указу Президента України № 149/2024 від 07.03.2024 р.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися.

Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи, що особиста участь сторін в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів визнала можливим проводити розгляд справи за відсутності сторін.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є військовослужбовцем військової частини Національної Гвардії України НОМЕР_1 , яка підпорядковується ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позивач з 11 листопада 2021 року призваний на строкову військову службу до військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України.

У відповідності до Довідки № 2018 від 11.12.2021 р., ОСОБА_1 з 12.11.2021 перебуває на строковій військовій службі в Національній Гвардії України, термін якої закінчився 12 травня 2023 року.

У відповідності до Довідки № 3353 від 04.04.2024 р. ОСОБА_1 з 12.11.2021 року по 21.04.2023 року перебував в строковій військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 НГУ.

З 21 квітня 2023 року прийнятий на військову службу за контрактом на строк до моменту оголошення рішення про демобілізацію наказом командира військової частини НОМЕР_1 № 31 о/с від 21.04.2023 року.

07 березня 2024 року Президент України підписав Указ № 149/2024 «Про звільнення в запас військовослужбовців строкової військової служби», згідно якого відповідно до пункту 17 частини першої статті 106 Конституції України та Закону України "Про військовий обов?язок і військову службу" постановив: На виконання пункту 71 глави XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про військовий обов?язок і військову службу" звільнити у квітні - травні 2024 року в запас зі Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, інших утворених відповідно до законів України військових формувань військовослужбовців строкової військової служби, строк військової служби яких встановлений частиною першою статті 23 Закону України "Про військовий обов?язок і військову службу", закінчився під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 3022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 року 2102-1X, та військову службу яких продовжено понад встановлені строки відповідно до частини дев?ятої статті 23 Закону України "Про військовий обов?язок і військову службу".

У зв`язку з вищевикладеним, ОСОБА_1 19 березня 2024 року подав рапорт на ім?я командира військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України щодо звільнення його зі строкової військової служби відповідно до Указу Президента України № 149/2024 від 07.03.2024.

До рапорту долучено :

- копія витягу з наказу № 7 Державного закладу професійної (професійно технічної) освіти "Старокостянтинівський аграрно-промисловий ліцей";

- копія довідки № 179 від 18.03.2024.

Після отримання рапорта, командування військової частини НОМЕР_1 повідомило ОСОБА_1 , що він не може бути звільнений з військової служби, оскільки ним підписано контракт для подальшого проходження військової служби.

За повідомленням ОСОБА_1 він жодних контрактів чи інших документів стосовно подальшого проходження військової служби не підписував, будь яких документів не отримував.

Враховуючи наведене, на адресу відповідача в інтересах позивача направлено адвокатський запит (вих. № 227/24 від 08.04.2024 року) для надання оригіналу примірника другого екземпляра контракту з метою проведення почеркознавчої експертизи.

Військовослужбовець ОСОБА_1 з дозволу безпосереднього командування військової частини Національної Гвардії України № НОМЕР_1 в період з 10.03.2024 по 14.03.2024 перебував у короткочасному звільненні.

Як вбачається із заяви (вих. № 193/24 від 20.03.2024) внаслідок захворювання військовослужбовець ОСОБА_2 , 14 березня 2024 року в терміновому порядку госпіталізований на стаціонарне лікування до Броварської багатопрофільної клінічної лікарні (Київська область, м.Бровари), де перебував станом на 20.03.2024 р.

У зв?язку з вищевикладеним військовослужбовець ОСОБА_1 , внаслідок непередбачуваних обставин, які сталися поза його волею не має можливості прибути вчасно до військової частини для подальшого проходження військової служби.

У вказаній заяві зазначено, що в діях військовослужбовця НГУ ОСОБА_1 , відсутній умисел на самовільне залишення частини чи на дезертирство, а також міститься інформація, що з 24 лютого 2022 року по 20.03.2024 включно військовослужбовець ОСОБА_3 виконує бойові завдання в районах бойових дій. Відповідно до зазначеної заяви в інтересах позивача виражено прохання: подати до відповідної комісії документи про надання військовослужбовцю військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 - статусу учасника бойових дій; звільнити з військової служби позивача.

У відповідь на вказану заяву, відповідач склав лист-відповідь від 01.04.2024 №3/29/12-4476, яким повідомлено, що солдат ОСОБА_1 отримав посвідчення учасника бойових дій 04.04.2024 під особистий підпис. Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України № 31 о/с від 21.04.2023, солдат ОСОБА_1 прийнятий на військову службу за контрактом на строк до моменту оголошення рішення про демобілізацію.

Відповідач у листі також вказав, що, зважаючи на те, що військовослужбовець змінив вид служби зі строкової військової служби на військову службу за контрактом осіб рядового складу, положення підпункту 7-1 глави ХІ Прикінцевих положень Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не застосовуються.

Саме вказане вище рішення відповідача, оформлене листом від 01.04.2024 № 3/29/12-4476, в розумінні наведених приписів є рішенням суб`єкта владних повноважень щодо звільнення особи з публічної (військової) служби та предметом даного позову, якому і надаватиметься правова оцінка судом, тобто дотримання відповідним суб`єктом критеріїв, наведених у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судом також встановлено, що за результатами розгляду звернення (№ 173 від 15.03.2024, № 192 від 20.03.2024) в інтересах позивача ГУ НГУ листом від 17.04.2024 № 27/14-Т-976 повідомлено, що солдат ОСОБА_1 статус учасника бойових дій отримав у 2023 рік. У зв`язку з тим, що солдат ОСОБА_1 проходить військову службу за контрактом, підстав для звільнення його з військової служби відповідно до вимог Указу Президента України станом на 17.04.2024 (дата складання цього листа) немає.

Враховуючи наведене, на адресу відповідача в інтересах позивача направлено адвокатський запит (вих. № 299/24 від 13.05.2024 року) з проханням направити на адресу адвоката позивача відомості про результати розгляду рапорту позивача про звільнення від 10.03.2024 року, заяви від 20.03.2024 (вих. № 193/24), заяви від 20.03.2024 (вих. № 192/24), адвокатського запиту від 08.04.2024 (вих. № 227/24).

Однак станом на час судового розгляду справи не надано доказів, що вказаний адвокатський запит розглянуто.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), основним завданням адміністративного судочинства є забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення судом спорів, що виникають у сфері публічно-правових відносин, з метою ефективного захисту прав і свобод фізичних осіб, а також прав та інтересів юридичних осіб від порушень, допущених суб`єктами владних повноважень.

Зокрема, згідно з частиною другою статті 2 КАС України, під час розгляду справ щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди зобов`язані перевіряти, чи були такі рішення (дії) прийняті (вчинені): на законній підставі, у межах наданих повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України; із використанням повноваження саме з тією метою, для якої воно було надане; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх істотних обставин; неупереджено та безсторонньо; добросовісно; розсудливо; із дотриманням принципу рівності перед законом та недопущенням будь-яких форм дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між негативними наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване відповідне рішення чи дія; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; а також своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частина третя статті 2 КАС України визначає основні засади (принципи) адміністративного судочинства, до яких належать: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; відкритість і гласність судового розгляду та його повне технічне фіксування; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин справи; обов`язковість судового рішення; забезпечення права на апеляційний перегляд; гарантування права на касаційне оскарження у випадках, передбачених законом; розумність строків розгляду справи; неприпустимість зловживання процесуальними правами; а також відшкодування судових витрат особам, на користь яких ухвалено судове рішення.

Відповідно до частини першої статті 9 КАС України, розгляд і вирішення адміністративних справ здійснюються на засадах змагальності сторін та їх свободи у поданні доказів і доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 826/15741/18, з метою повного дотримання конституційного принципу, закріпленого у статті 129 Конституції України, положення частини третьої статті 2 та статті 9 КАС України визначають, що серед основних принципів адміністративного судочинства є змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин справи. При цьому суд зобов`язаний вживати передбачених законом заходів, необхідних для встановлення всіх обставин, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів за власною ініціативою.

У цілому принцип змагальності розглядається як один із ключових елементів концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка також включає пов`язані принципи рівності сторін та їх ефективної участі у процесі.

Зміст принципу змагальності судового процесу полягає, зокрема, у забезпеченні права особи не лише подавати власні докази, але й бути обізнаною про всі докази та пояснення, подані іншими учасниками справи, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду; мати можливість ознайомлюватися з матеріалами справи та робити з них копії; володіти необхідними знаннями або користуватися правовою допомогою представника; а також надавати свої зауваження та пояснення щодо поданих доказів у встановленому порядку та строки.

Отже, принцип змагальності разом із принципом рівності сторін становить один із ключових складників права на справедливий суд, гарантованого Конвенцією.

Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до законодавства, чинного на момент вчинення процесуальної дії, розгляду та вирішення справи.

Згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, в межах наданих повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України.

Зазначене положення означає, що суб`єкт владних повноважень повинен діяти виключно на виконання закону, за наявності визначених ним умов і обставин, не виходити за межі своїх прав та обов`язків, дотримуватися встановлених процедур і застосовувати лише передбачені законодавством способи реалізації своїх повноважень.

Поняття «на підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень має бути створений у порядку, визначеному Конституцією та законами України, і діяти на виконання відповідних норм права.

Поняття «у межах повноважень» передбачає, що такий суб`єкт має приймати рішення і вчиняти дії виключно в рамках наданих йому законом повноважень, не перевищуючи їх.

Поняття «у спосіб» означає обов`язок дотримання встановленої законом процедури та форми прийняття рішень або вчинення дій, а також використання лише тих засобів, які прямо передбачені законодавством.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить із такого.

Згідно з частинами першою та другою статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності держави, а також забезпечення її економічної та інформаційної безпеки належать до найважливіших функцій держави і є справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Відповідно до статті 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також шанування її державних символів є конституційним обов`язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до закону.

Правові відносини між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними цього обов`язку, а також загальні засади проходження військової служби визначаються Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» (Закон № 2232-XII).

Відповідно до частин першої та другої статті 2 зазначеного Закону, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності громадян України, придатних за станом здоров`я та віком, і пов`язана із захистом Вітчизни. Період проходження військової служби зараховується до страхового стажу, стажу роботи, стажу за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Порядок проходження служби, а також права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим Законом, відповідними положеннями, затвердженими Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з абзацом четвертим частини четвертої статті 4 цього Закону, одним із видів військової служби є служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу.

Відповідно до частини четвертої статті 19 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», форма, порядок і умови укладення контракту, а також підстави та наслідки його припинення (розірвання) визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами Міністерства оборони України й інших уповноважених органів, якщо інше не встановлено законом.

Порядок укладення контракту, прийняття на військову службу за контрактом і проходження такої служби, зокрема, регулюється Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, а також Інструкцією про організацію виконання цього Положення, затвердженою наказом Міністра оборони України від 10 квітня 2009 року № 170, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 19 травня 2009 року за № 438/16454.

Абзацом першим пункту 15 зазначеного Положення передбачено, що з громадянами, які виявили бажання добровільно вступити на військову службу, укладається контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України. Такий контракт є письмовою угодою, що укладається між громадянином і державою в особі Міністерства оборони України та визначає правові відносини сторін у період проходження військової служби.

Згідно з підпунктом 2 пункту 16 цього Положення, право укладати від імені Міністерства оборони України контракти про проходження військової служби надано посадовим особам, які уповноважені видавати накази по особовому складу та до компетенції яких належить призначення на відповідні посади. Такі контракти укладаються з особами, які призначені або підлягають призначенню на посади, за якими штатним розписом передбачено військові звання від рядового до старшого офіцерського складу.

Відповідно до абзацу сьомого пункту 18 цього Положення, контракт про проходження військової служби укладається, зокрема, з військовослужбовцями, які приймаються на службу за контрактом у період виникнення кризової ситуації, що становить загрозу національній безпеці, у разі оголошення мобілізації та/або запровадження правового режиму воєнного стану - до завершення особливого періоду або до прийняття рішення про демобілізацію.

Пунктом 26 цього Положення встановлено, що контракт оформлюється у двох примірниках та підписується сторонами. Підпис уповноваженої посадової особи засвідчується гербовою печаткою. Один примірник контракту зберігається в особовій справі військовослужбовця, інший передається йому особисто. Саме контракт є підставою для видання наказу по особовому складу про зарахування особи до списків особового складу Збройних Сил України та призначення її на відповідну посаду або продовження служби.

Відповідно до пункту 2.20 Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10 квітня 2009 року № 170, після проходження відбору кандидати на військову службу за контрактом разом з особовими справами та приписами військових комісаріатів направляються до військових частин.

У військових частинах щодо таких кандидатів здійснюється, зокрема, оформлення контракту про проходження військової служби. У разі успішного проходження відбору командир військової частини укладає з громадянином контракт та призначає його на відповідну військову посаду, про що видається відповідний наказ по особовому складу.

Аналіз наведених норм свідчить, що укладення контракту про проходження військової служби відбувається у два етапи. Перший етап - це узгодження волі сторін, що передбачає добровільність вступу на військову службу (суб`єктивна складова), оскільки за відсутності волі особи відповідні правовідносини не виникають. Другий етап - це зовнішнє вираження такої волі, тобто підписання контракту, що надає їй юридичної форми (об`єктивна складова). При цьому підписанню контракту передує перевірка відповідності особи вимогам, встановленим для проходження військової служби за контрактом.

Необхідною умовою набуття контрактом юридичної сили є його підписання обома сторонами - державою в особі Міністерства оборони України (через уповноважену посадову особу) та громадянином України. Лише з моменту підписання контракту виникають взаємні права та обов`язки сторін.

Відповідно до абзацу дев`ятнадцятого пункту 2.2 розділу II Положення, відомості про дату набрання чинності контрактом вносяться до відповідного розділу форми контракту та додатка до нього і засвідчуються підписом командира (начальника) військової частини, у якій зберігається перший примірник контракту. Другий примірник передається військовослужбовцю під особистий підпис. У разі продовження строку контракту або його дії відповідні записи вносяться до визначеного пункту контракту із засвідченням підписами сторін. У випадках, передбачених законодавством, або за тимчасової відсутності військовослужбовця, підпис може бути проставлений після його повернення до місця служби.

Судом встановлено, що відповідно до листа-відповіді від 01.04.2024 № 3/29/12-4476 відповідач повідомив, що солдат ОСОБА_1 отримав посвідчення учасника бойових дій 04.04.2024 під особистий підпис. Крім того, на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України № 31 о/с від 21.04.2023 він був прийнятий на військову службу за контрактом як солдат на строк до моменту оголошення рішення про демобілізацію.

Також у зазначеному листі відповідач вказав, що у зв`язку зі зміною виду військової служби - зі строкової на військову службу за контрактом осіб рядового складу - положення підпункту 7-1 глави XI Прикінцевих положень Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не підлягають застосуванню.

Судом також встановлено, що за результатами розгляду звернень (№ 173 від 15.03.2024 та № 192 від 20.03.2024), поданих в інтересах позивача, Головне управління Національної гвардії України листом від 17.04.2024 № 27/14-Т-976 повідомило про відсутність станом на 17.04.2024 підстав для звільнення солдата ОСОБА_1 з військової служби, оскільки він проходить її за контрактом.

Крім того, із заяви позивача (вих. № 193/24 від 20.03.2024) встановлено, що 14 березня 2024 року військовослужбовець ОСОБА_1 у зв`язку із захворюванням був терміново госпіталізований до Броварської багатопрофільної клінічної лікарні, де перебував станом на 20.03.2024.

У зв`язку з цим він, з причин, що не залежали від його волі, не мав можливості своєчасно прибути до військової частини для подальшого проходження служби.

У зазначеній заяві також вказано, що в діях військовослужбовця відсутній умисел на самовільне залишення військової частини або дезертирство. Водночас зазначено, що з 24 лютого 2022 року по 20.03.2024 включно він виконував бойові завдання в районах проведення бойових дій. У заяві, поданій в інтересах позивача, міститься прохання про подання документів до відповідної комісії щодо надання йому статусу учасника бойових дій, а також про звільнення з військової служби.

З урахуванням наведеного суд відхиляє доводи позивача щодо його необізнаності про існування контракту та непідписання його власноруч, оскільки його дії, зокрема подання зазначеної заяви, свідчать про усвідомлення ним своєї належності до військової частини НОМЕР_1 та звернення до керівництва з клопотанням про надання йому статусу учасника бойових дій як військовослужбовцю цієї частини, що фактично було реалізовано в його інтересах.

Інших доказів, які б спростовували зазначені обставини, матеріали справи не містять.

На виконання вимог ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду Військовою частиною НОМЕР_2 Національної гвардії України надано належним чином завірену копію контракту про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу.

Зі змісту зазначеного документа вбачається, що у графі «особистий підпис, прізвище та ініціали громадянина України - військовослужбовця» містяться прізвище позивача та його підпис, що свідчить про належне документальне оформлення волевиявлення на укладення відповідного контракту.

Водночас позивачем та його представником під час розгляду справи не було заявлено клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи з метою перевірки належності зазначеного підпису позивачу.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доказування обставин, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, покладається саме на учасників справи, крім випадків, встановлених законом. Отже, саме позивач був зобов`язаний довести обставини щодо можливого непідписання ним контракту.

Крім того, згідно зі статтею 79 КАС України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, а суд сприяє їх витребуванню лише у випадках, визначених законом. Водночас призначення експертизи здійснюється судом за наявності відповідного клопотання учасника справи або за власною ініціативою у разі необхідності спеціальних знань (стаття 98 КАС України).

Разом із тим суд апеляційної інстанції зазначає, що у даному випадку відсутні об`єктивні можливості для призначення почеркознавчої експертизи, оскільки неможливо відібрати зразки підпису позивача, необхідні для проведення відповідного дослідження.

За таких обставин відсутність належних та допустимих доказів, які б спростовували факт підписання позивачем контракту, не дає підстав для висновку про недоведеність належності такого підпису позивачу.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, за винятком випадків, передбачених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві визнаються будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги чи заперечення учасників справи, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що всі аргументи позивача отримали належну правову оцінку, інших підстав протиправності оскаржуваних рішень заявлено не було, а суд, діючи в межах принципу диспозитивності, не має повноважень самостійно виходити за межі заявлених позовних вимог та підстав.

У зв`язку з цим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції відмову у задоволенні позовних вимог.

Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 271, 272, 286, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 року-без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

Т.Р. Вівдиченко

Повне судове рішення складено «17» квітня 2026 року.