Рішення від 19 квітня 2026 р. у справі №295/335/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2026 року м. Житомир справа № 295/335/26

категорія 113020100

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області про визнання протиправними і скасування дозволу та рішеннь,

установив:

У січні 2026 року ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до Богунського районного суду м. Житомира з позовом, у якому просить визнати протиправним та скасувати прийняте Управлінням Державної міграційної служби України в Житомирській області (далі – УДМС у Житомирській області) рішення №1801/66 від 30 грудня 2025 року про відкликання дозволу на імміграцію в Україну відносно громадянина Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ); визнати протиправним та скасувати прийняте Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області рішення №801122600006357 від 30 грудня 2025 року про відкликання посвідки на постійне проживання, виданої на ім`я громадянина Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ); визнати протиправним та скасувати прийняте Управлінням Державної міграційної служби України в Житомирській області рішення №1819130100020277 від 30 грудня 2025 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства відносно громадянина Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ); визнати протиправним та скасувати прийняте подання Головного управління Служби Безпеки України у м. Київ та Київській області (далі – ГУ СБУ) від 15 грудня 2025 року №51/9/2-8598.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що рішення про відкликання позивачу дозволу на імміграцію в Україну прийнято протиправно, без законних на те підстав, за відсутності будь-якої додаткової інформації, яка б свідчила про наявність підстав, передбачених пунктом 2 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-III. Зазначає, що не вчиняв жодних протиправних дій на території України, є несудимим, тому законних підстав для відкликання дозволу на імміграцію в Україну не було.

Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 12 січня 2026 року по справі відкрите спрощене позовне провадження.

Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 20 січня 2026 року справу передано на розгляд до Житомирського окружного адміністративного суду

Ухвалою суду від 13 лютого 2026 року зазначену справу прийнято до провадження.

16 лютого 2026 року до суду надійшов відзив, у якому ГУ СБУ у місті Києві та Київській області просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що підтверджує достовірність викладеної у листі № 51/9/2-8598 від 15 грудня 2025 року інформації про дії позивача, які становлять загрозу національній безпеці України, що отримана у ході виконання завдань, визначених Законом України «Про Службу безпеки України». Ця інформація ґрунтується на результатах проведення уповноваженим функціональним підрозділом ГУ СБУ, зокрема до 15 грудня 2025 року, згідно із Законом України «Про Службу безпеки України» заходів, спрямованих на усунення й нейтралізацію загроз національній безпеці в умовах правового режиму воєнного стану, що засвідчується листом УЗНД ГУ СБУ № 51/9/2-287мп від 20 січня 2026 року (копія додається у доступному учасникам адміністративного судочинства обсязі). Звертає окрему увагу на те, що виявлена загроза (дії позивача, спрямовані на взаємодію з іншими особами з метою їх залучення до діяльності відповідної міжнародної терористичної організації) у своєму розвитку не встигла набути складу кримінального або адміністративного правопорушення з боку позивача. Загрози національній безпеці України можуть виникати задовго до їх прояву у тому чи іншому юридичному складі правопорушення, що мало місце у випадку за участю позивача і стосується обставин, охоплених предметом його позову у даній судовій справі. Утворення юридичних складів правопорушень внаслідок практичної реалізації загроз національній безпеці України засвідчує не лише протиправність дій правопорушників, але й факти несвоєчасного реагування з боку уповноважених органів державної влади, недоліки у сфері їхньої діяльності, тим паче, в умовах правового режиму воєнного стану.

Управлінням Державної міграційної служби України в Житомирській області подало відзив на позовну заяву, в якому вказує, що при прийнятті 30 грудня 2025 року рішень №1801/66 і №1819130100020277, діяло на підставі Конституції України, Закону України «Про імміграцію», Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та Закону України «Про національну безпеку України», у межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством України, а відтак, позовні вимоги про визнання протиправними та скасування рішень задоволенню не підлягають.

04 березня 2026 року до суду надійшов відзив Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області, в якому зазначає, що з урахуванням дії воєнного стану в України, жодним нормативно-правовим актом не передбачено повноважень Державної міграційної служби України щодо здійснення перевірки інформації, наданої уповноваженим органом, адже така інформація сприймається як достовірна (правова позиція викладена в постанові № 160/11245/22 Верховного Суду від 01 листопада 2023 року), саме тому правомірно прийнято рішення про відкликання посвідки на постійне проживання позивача № НОМЕР_1 від 30 грудня 2025 року.

Ухвалою суду від 24 березня 2026 року позовну заяву залишено без руху через несплату судового збору.

Позивач усунув недоліки позовної заяви та сплатив судовий збір, у зв`язку з чим суд ухвалою від 20 квітня 2026 року продовжив розгляд справи.

На підставі частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Суд установив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як громадянину Арабської Республіки Єгипту надано 30 листопада 2016 року дозвіл на імміграцію №59/445 на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію».

10 лютого 2017 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ) документувався посвідкою на постійне проживання НОМЕР_2 .

15 грудня 2025 року від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області до УДМС у Житомирській області надійшло подання №51/9/2-8598вих від 15 грудня 2025 року на відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання щодо громадянина Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ).

Відповідно до змісту подання, ГУ СБУ у ході здійснення контррозвідувальних заходів, спрямованих на викриття та протидію наявним загрозам національним інтересам, національній безпеці, суверенітету та територіальної цілісності України, протидію розвідувально-підривній діяльності, отримано відомості щодо громадянина Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_1 , уродженця Єгипту, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , перебування якого в Україні становить загрозу національній безпеці держави. Відповідно до наявних відомостей, отриманих у передбачений Законом спосіб, установлено, що ОСОБА_1 є активним прихильником міжнародно-терористичної організації «Брати-мусульмани». Відповідно до інформації, отриманої у передбачений Законом спосіб, ОСОБА_1 , під час відвідування мечетей у м. Києві, планує проведення проповідей, з метою розповсюдження ідей та поглядів радикального ісламізму (салафізму) серед мусульман Київського регіону задля їх подальшого залучення до діяльності МТО «Брати-мусульмани» та інших терористичних організацій, а саме «Аль- ОСОБА_4 » та «ІДІЛ».

За результатами розгляду зазначеного листа, УДМС у Житомирській області було підготовлено проєкт висновку про відкликання рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_1 .

Листом № 8.1/3549-25 від 23 грудня 2025 року Департаментом у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України підтримано проєкт зазначеного висновку та рекомендовано до затвердження.

30 грудня 2025 року прийнято рішення №1801/66 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 2 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» та рішення №1819130100020277 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», щодо громадянина Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_1 , що стало підставою звернення позивача до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 26 Основного закону іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з частиною 1 статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Пунктом 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України № 3773-VI) закріплено, що іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Статтею 3 названого Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України № 3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 5 Закону України №3773-VI, іноземці та особи без громадянства, зазначені у частині 1 статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для оформлення посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства є дозвіл на імміграцію в Україну.

Відповідно до абзацу 2 частини 1, частин 3 та 3 статті 13 Закону України №3773-VI, в`їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється, зокрема, в інтересах забезпечення національної безпеки України та запобігання іншим протиправним діям, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України, або боротьби з організованою злочинністю. За наявності підстав, зазначених в абзацах 2, 7 і 8 частини 1 цієї правової норми, відомості про іноземця або особу без громадянства вносяться до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в`їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України. Рішення про заборону в`їзду в Україну строком на три роки приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону, або уповноваженим підрозділом Національної поліції України. У разі невиконання рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства забороняється подальший в`їзд в Україну на десять років, що додається до частини строку заборони в`їзду в Україну, який не сплив до моменту прийняття повторного рішення про заборону в`їзду в Україну.

Відповідно до частин 1 – 6 статті 26 Закону України №3773-VI, іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в`їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України. Один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України. Рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду. Іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення. Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства здійснюється органом, що його прийняв. З метою контролю за виконанням іноземцем та особою без громадянства рішення про примусове повернення службові особи органу охорони державного кордону чи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, можуть супроводжувати такого іноземця та особу без громадянства по території України.

Умови і порядок надання права на постійне проживання в Україні іноземцям та особам без громадянства, підстави і порядок отримання дозволу на імміграцію в Україну та його скасування, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань щодо надання дозволу на імміграцію та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України, порядок оскарження рішень з питань імміграції, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, визначає Закон України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-III з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України №2491-ІІІ).

За приписами частини 1 статті 1 названого Закону імміграція – це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант – це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію – це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Статтею 3 Закону України № 2491-ІІІ визначено, що правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктами 3, 4 частини 1 статті 12 Закону України № 2491-ІІІ дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Відповідно до частин 1 – 3 статті 13 Закону України №2491-ІІІ, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, разом із рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання одночасно приймає рішення про примусове повернення. Копії рішень про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення протягом п`яти календарних днів з дня прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, або вручаються їй. Відкликана або визнана недійсною посвідка підлягає вилученню центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону. Особа, стосовно якої прийнято рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, повинна виїхати з України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення. Якщо за цей час особа не виїхала з України і не оскаржила рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання до суду, вона підлягає примусовому видворенню в порядку, передбаченому законом України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 «Деякі питання у сфері імміграції» затверджено, зокрема, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання (далі – Порядок №1983).

Згідно з пунктом 21 Порядку №1983, дозвіл на імміграцію відкликається або визнається недійсним органом, що його надав. Питання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає відкликанню відповідно до статті 12 Закону України № 2491-III або визнанню недійсним відповідно до статті 121 Закону України № 2491-III.

Згідно з пунктом 22 Порядку №1983, для прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію в разі, коли ініціатором такого відкликання або визнання дозволу недійсним є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 121 Закону України № 2491-III, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. У разі коли ініціатором відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення таким органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 121 Закону України № 2491-III, яке разом з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який надав такий дозвіл.

Згідно з пунктом 23 Порядку №1983, ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС у місячний строк з дня надходження подання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. На підставі результатів аналізу зазначеної інформації приймається відповідне рішення. У разі коли ініціатором відкликання дозволу на імміграцію є іммігрант, проводяться перевірки відсутності підстав, за яких відповідно до частин другої і третьої статті 22 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства виїзд з України не дозволяється. Рішення про відкликання дозволу на імміграцію згідно з додатком 3 або визнання недійсним дозволу на імміграцію згідно з додатком 4 формується за допомогою відомчої інформаційної системи ДМС та підписується Головою ДМС або його заступником, керівником/заступником керівника територіального органу ДМС, керівником/заступником керівника територіального підрозділу ДМС шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису. У випадку відсутності технічної можливості підписання рішення шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису таке рішення підписується власноручно та сканується особою, яка його підписала, із застосуванням засобів відомчої інформаційної системи ДМС до заяви про надання дозволу на імміграцію. Про прийняте рішення протягом п`яти календарних днів письмово повідомляється ініціатору відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію. У разі коли ініціатором відкликання є іммігрант, копія рішень про відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин – не пізніше трьох робочих днів з дня їх прийняття надсилаються рекомендованим листом іммігранту на адресу, зазначену в його заяві про відкликання дозволу на імміграцію. Копії рішень про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин – не пізніше трьох робочих днів з дня їх прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, на адресу задекларованого/зареєстрованого місця проживання або на останню відому ДМС, територіальному органу ДМС або територіальному підрозділу ДМС адресу або вручаються їй.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321 затверджено, зокрема, Порядок оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (далі – Порядок №321).

Відповідно до пунктів 1, 3 Порядку №321, посвідка на постійне проживання (далі – посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні. Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну.

Відповідно до підпункту 1 пункту 64 Порядку №321, посвідка відкликається ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі, зокрема, відкликання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України № 2491-III.

Відповідно до пунктів 65 та 66 Порядку №321, рішення про скасування посвідки приймається Головою ДМС або уповноваженою ним особою, керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її відкликання або визнання недійсною. Рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки формується засобами Реєстру та підписується шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису. У випадку відсутності технічної можливості підписання рішення шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису таке рішення підписується власноручно та сканується особою, яка його підписала, до заяви-анкети із застосуванням засобів Реєстру до відомчої інформаційної системи ДМС. Копія рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки із зазначенням причин її відкликання або визнання недійсною надсилається ДМС, територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства на адресу особистої електронної пошти або рекомендованим листом (у разі відсутності електронної пошти) невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин – не пізніше трьох робочих днів з дня його прийняття (крім випадків, визначених підпунктом 4 пункту 64 цього Порядку). У разі коли посвідка була відкликана або визнана недійсною одночасно з відкликанням або визнанням недійсним дозволу на імміграцію, на підставі якого вона була оформлена, копія рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки надсилається заявнику в порядку, передбаченому пунктом 23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2025 року № 573. Копія листа (з вихідним номером та датою), яким надіслано повідомлення про відкликання або визнання недійсною посвідки, сканується до заяви-анкети із застосуванням засобів Реєстру до відомчої інформаційної системи ДМС.

Відповідно до пункту 68 Порядку №321, іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 або підпункті 1 пункту 641 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17 грудня 2013 року №1235 затверджено Інструкцію про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в`їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства (далі – Інструкція №1235).

За пунктом 1 названої Інструкції вона визначає порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в`їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства (далі особи), перебування яких на території України не дозволяється у випадках та з підстав, передбачених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Відповідно до пункту 2 Інструкції №1235, рішення про заборону в`їзду в Україну особам приймаються ДМС та її територіальними органами за наявності підстав, зазначених в абзацах 2, 3, 7 частини 1 статті 13 Закону України№3773-VI, а також у випадку, передбаченому частиною 3 цієї статті.

Відповідно до пункту 4 Інструкції №1235, рішення про заборону в`їзду в Україну особам строком на три роки приймаються ДМС та її територіальними органами з підстав, визначених абзацами 2, 3, 7 частини 1 статті 13 Закону України №3773-VI.

Відповідно до пункту 8 Інструкції №1235, рішення про заборону в`їзду в Україну особі приймається на підставі обґрунтованого звернення (подання) з дотриманням вимог пункту 7 цієї Інструкції шляхом винесення постанови про заборону в`їзду в Україну.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України та Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року № 353/271/150 затверджено Інструкцію про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі – Інструкція №353/271/150).

Відповідно до пункту 2 розділу І названої Інструкції у ній терміни «примусове повернення» та «примусове видворення» означають систему адміністративно-правових заходів, спрямованих на примушування іноземців, які незаконно перебувають в Україні, покинути територію України всупереч їх волі і бажанню.

Відповідно до пункту 4 розділу І Інструкції №353/271/150, іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.

Відповідно до абзаців третього, четвертого пункту 5 розділу І Інструкції №353/271/150, підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є, зокрема, дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України

Відповідно до пункту 6 розділу І Інструкції №353/271/150, примусове повернення з підстав, передбачених пунктом 5 цього розділу, здійснюється за рішенням органів ДМС, органу охорони державного кордону (стосовно іноземців, затриманих ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), органу СБУ з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, оформленням відповідних документів, доведенням цього рішення до іноземця та взяттям з нього зобов`язання про добровільний виїзд з України у визначений у рішенні строк, а також здійсненням подальшого контролю за фактичним виконанням іноземцем цього рішення.

Відповідно до пункту 1 розділу ІІ Інструкції №353/271/150, рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства (додаток 1) (далі – рішення про примусове повернення) готує у двох примірниках посадова особа органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ і затверджує начальник (заступник начальника) відповідного органу/підрозділу або особа, яка виконує його обов`язки, за наявності підстав, зазначених у пункті 5 розділу І цієї Інструкції, з подальшим повідомленням щодо рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства (додаток 2) упродовж 24 годин прокурора за територіальністю про підстави прийняття такого рішення.

Відповідно до пункту 3 розділу ІІ Інструкції №353/271/150, у рішенні про примусове повернення зазначається строк, упродовж якого іноземець зобов`язаний виїхати з України, який не має перевищувати 30 днів з дня прийняття такого рішення. Рішення про примусове повернення може супроводжуватися забороною подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони подальшого в`їзду обчислюється з дня винесення такого рішення. Якщо рішення про примусове повернення супроводжується забороною в`їзду в Україну, у паспортному документі іноземця проставляється відмітка про заборону в`їзду.

З оспорюваних рішень про відкликання позивачеві дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, про заборону в`їзду в Україну та про примусове повернення іноземця чи особи без громадянства вбачається, що підставою для їх прийняття було подання Головного управління Служби Безпеки України у м. Київ та Київській області від 15 грудня 2025 року №51/9/2-8598, у якому зазначено, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України, оскільки ОСОБА_1 є активним прихильником міжнародно-терористичної організації «Брати-мусульмани». Відповідно до інформації, отриманої у передбачений Законом спосіб, ОСОБА_1 , під час відвідування мечетей у місті Києві, планує проведення проповідей, з метою розповсюдження ідей та поглядів радикального ісламізму (салафізму) серед мусульман Київського регіону задля їх подальшого залучення до діяльності МТО «Брати-мусульмани» та інших терористичних організацій, а саме «Аль-Каїди» та «ІДІЛ».

Позивач не погоджується із вказаними рішеннями та зазначає, що жодних протиправних дій він не вчиняв.

У цьому контексті принагідно урахувати, що у постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 823/1499/17 Верховний Суд, вирішуючи спір у подібних правовідносинах, дійшов висновку, що підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну за пунктом 3 частини 1 статті 12 Закону України № 2491-III є саме дії іммігранта, що становлять загрозу національній безпеці України чи громадському порядку в Україні. При цьому, Суд підкреслив, що зазначена норма не визначає такої умови для прийняття рішення про скасування відповідного дозволу, як доведення вини іммігранта у кримінальному чи адміністративному провадженні.

Пунктами 3, 6, 9, 10 частини 1 статі 1 Закону України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року № 2469-VIII з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України № 2469-VIII) визначено, що громадська безпека і порядок – це захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз; загрози національній безпеці України – це явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України; національна безпека України – це захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз; національні інтереси України – це життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 3 Закону України № 2469-VIII фундаментальними національними інтересами України є державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України.

Частиною 5 цієї правової норми передбачено, що загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України і затверджуються указами Президента України.

Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020 (далі – Стратегія національної безпеки України).

За змістом частини 2 статті 12 Закону України № 2469-VIII до складу сектору безпеки і оборони входить, зокрема, Державна міграційна служба України, Служба безпеки України.

Згідно з частиною 1 статті 19 Закону України № 2469-VIII Служба безпеки України є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, що забезпечує державну безпеку, здійснюючи з неухильним дотриманням прав і свобод людини і громадянина: 1) протидію розвідувально-підривній діяльності проти України; 2) боротьбу з тероризмом; 3) контррозвідувальний захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності, оборонного і науково-технічного потенціалу, кібербезпеки, інформаційної безпеки держави, об`єктів критичної інфраструктури; 4) охорону державної таємниці.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 року № 2229-XII з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України № 2229-XII) Служба безпеки України – державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.

Статтею 2 Закону України № 2229-XII визначено, що на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Згідно з пунктом 13 статті 24 Закону України № 2229-XII Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов`язана брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил, приймати рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України, про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну.

При розгляді справи суд враховує, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, було введено воєнний стан. Строк дії Указу в подальшому продовжено відповідними Указами Президента України з 3 лютого 2026 року строком на 90 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на момент розгляду справи. У вказаний період Україна також неодноразово зазнавала прихованих атак з боку країни-агресора та її союзників, спрямованих на підривну діяльність в Україні з метою її внутрішньої дестабілізації. Вказані умови покладають на органи державної безпеки України додаткові обов`язки з метою захисту національної безпеки України та протидії підривної діяльності.

Отже, саме Служба безпеки України наділена компетенцією надавати оцінку наявності у діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенціальних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, а також повноваженнями щодо вжиття заходів превентивного характеру з метою протидії розвідувальній, розвідувально-підривній діяльності проти України, тим більше в умовах воєнного стану.

Окрім того, в контексті вказаного суд акцентує увагу на тому, що СБУ як державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України, наділена виключною компетенцією надавати оцінку наявності в діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенційних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України тощо та приймати за результатами такої оцінки відповідне рішення, спрямоване, крім іншого, на попередження загроз, прямий або опосередкований вплив на фактори запобігання їх виникненню, а також локалізацію та усунення загроз.

Таким чином, з огляду на наведені правові норми, суд приходить до висновку, що направлення Службою безпеки України подань до Державної міграційної служби України та її територіальних підрозділів щодо відкликання дозволів на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, дії яких можуть становити загрозу національній безпеці України, належить до дискреційних повноважень СБУ.

Так, судом з подання ГУ СБУ встановлено, що в ході здійснення контррозвідувальних заходів, спрямованих на викриття та протидію наявним загрозам національним інтересам, національній безпеці, суверенітету та територіальної цілісності України, протидію розвідувально-підривній діяльності, отримано відомості щодо громадянина Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_1 , уродженця Єгипту, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , перебування якого в Україні становить загрозу національній безпеці держави. Відповідно до наявних відомостей, отриманих у передбачений Законом спосіб, встановлено, що ОСОБА_1 є активним прихильником міжнародно-терористичної організації «Брати-мусульмани». Відповідно до інформації, отриманої у передбачений Законом спосіб, ОСОБА_1 , під час відвідування мечетей у м. Києві, планує проведення проповідей, з метою розповсюдження ідей та поглядів радикального ісламізму (салафізму) серед мусульман Київського регіону задля їх подальшого залучення до діяльності МТО «Брати-мусульмани» та інших терористичних організацій, а саме «Аль-Каїди» та «ІДІЛ».

При цьому, при надходженні до ДМС України та/або її територіальних органів відповідного подання про відкликання дозволу на імміграцію, останні зобов`язані у місячний термін вивчити та проаналізувати зазначену інформацію. Окрім того, у разі відкликання дозволу на імміграцію іноземцеві чи особі без громадянства, вказане також є підставою для відкликання посвідки на постійне проживання. Також у разі наявності інформації про те, що дії іноземця чи особи без громадянства створюють загрозу життєво важливим інтересам України, органи ДМС України мають право прийняти рішення про примусове повернення таких осіб до країни походження або третьої країни, та про заборону в`їзду таких осіб на територію України.

Щодо посилання позивача на порушення основоположних прав людини, зокрема через скасування дозволу на імміграцію, та неможливість повернення в Україну до родини, суд зазначає, що бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов`язки, вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до такої особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства.

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 343/2242/16, від 10 жовтня 2019 року у справі № 2340/2910/18, від 12 серпня 2020 року у справі № 755/14023/17, від 13 жовтня 2021 року у справі № 263/14519/20, від 13 квітня 2021 року у справі № 211/1113/18 (2-а/211/91/18), від 26 січня 2022 року у справі № 200/9761/20-а).

Окрім того, саме по собі проживання особи на території України протягом тривалого часу та факт наявності дружини та дітей, не означає автоматично, що особа абсолютно захищена від примусового повернення до країни походження міркуваннями збереження її приватного життя, внаслідок зобов`язань держави. З цих же підстав суд не бере до уваги доводи позивача про те, що він повністю забезпечує свою сім`ю як причину протиправності прийнятих рішень. До того ж, на підтвердження вказаного факту позивач долучив до позовної заяви лише водійське посвідчення, що само по собі не підтверджує виконання позивачем будь-якої оплачуваної роботи з метою утримання своєї сім`ї.

Підсумовуючи викладене, суд приходить до висновку, що оскаржувані рішення є правомірними, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain)» від 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Також згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Відповідно до вимог статі 139 Кодексу адміністративного судочинства України при відмові в позові судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 257, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

20.04.26