Постанова від 14 квітня 2026 р. у справі №185/6806/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3094/26 Справа № 185/6806/25 Суддя у 1-й інстанції - Перекопський М. М. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді – Свистунової О.В.,

суддів: Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.,

за участю секретаря – Піменової М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»

на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2025 року

у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, –

В С Т А Н О В И Л А:

У червні 2025 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – АТ КБ «ПриватБанк», Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідно до укладеного договору № б/н від 04 грудня 2013 року Банк надав ОСОБА_1 кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом. Однак, відповідачка порушила умови укладеного договору в частині своєчасного погашення платежів та відсотків, передбачених умовами кредитного договору, у зв`язку з чим, станом на 03 червня 2025 року за договором виникла заборгованість на загальну суму 102 443,96 грн., яка складається із заборгованості за тілом кредиту – 86 669,54 грн. та заборгованості за простроченими відсотками – 15 774,42 грн.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачки на його користь заборгованість за договором № б/н від 04 грудня 2013 року станом на 03 червня 2025 року в розмірі 102 443,96 грн. та судовий збір в розмірі 2 422,40 грн.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2025 року у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» – відмовлено.

У поданій 17 грудня 2025 року безпосередньо до суду апеляційної інстанції через підсистему «Електронний суд» апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що Банком надані належні та допустимі докази у справі, зокрема відповідачка підтвердила свою згоду на те, що підписана Заява складає між позичальником та Банком кредитний договір; та суд не врахував, що відповідачка, підписавши Заяву про приєднання до умов та правил надання банківських послуг та ознайомившись і скріпивши своїм підписом Паспорт споживчого кредиту погодилася з умовами договору щодо розміру процентної ставки та порядком зміни процентів за користування кредитом. Обставини щодо укладення договору на певних умовах та існування заборгованості по процентах за кредитним договором у визначеному Банком розмірі підтверджено письмовими доказами, які жодним чином не спростовані.

Інша вимога апеляційної скарги заявником зводилась до того, що судом не враховано дійсних обставин з приводу вчинення відповідачкою дій направлених на виконання договору та щодо не виконання останньою своїх зобов`язань належним чином, що підтверджується розрахунком заборгованості.

У відзиві на апеляційну скаргу, відповідачка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги позивача, просила її залишити без задоволення, через те, що обставини якими апелянт обґрунтовував свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді.

Сторони у судове засідання не з`явилися, були належним чином завчасно повідомлені про час та місце слухання даної справи апеляційним судом.

14 квітня 2026 року до апеляційного суду надійшло клопотання Панової В.О. про відкладення розгляду справи у зв`язку із перебуванням на лікуванні.

В силу положень частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, №11681/85, §35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 даної Конвенції (§66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України»).

Крім того, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Колегія суддів враховує, що матеріали справи містять достатньо доказів для її розгляду.

Виходячи з вищенаведених норм Конвенції та практики Європейського суду, вимог пункту 11 частини третьої статті 2 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду даної справи без участі належним чином повідомлених учасників справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що 04 грудня 2013 року між позивачем АТ «КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір шляхом підписання Анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у АТ «КБ «ПриватБанк». Відповідно до Анкети-заяви відповідачка погодилася з тим, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Тарифами», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між нею та Банком договір про надання банківських послуг.

Крім того, позивачем надано Заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 11 червня 2020 року, яка не містить даних про те, яку саме картку отримала відповідачка, строк її дії, та розмір наданого кредиту, номеру карткового рахунку, дати вручення картки відповідачці.

Також на підтвердження того, що між Банком і відповідачкою було укладено договір про надання кредиту № б/н від 11 червня 2020 року, позивачем надано в якості письмового доказу Паспорт споживчого кредиту від 11 червня 2020 року.

В порушення умов вказаного кредитного договору, відповідачка допустила прострочення повернення кредиту і сплати процентів, внаслідок чого позивач нарахував заборгованість станом на 03 червня 2025 року в розмірі 102 443,96 грн., яка складається із заборгованості за тілом кредиту – 86 669,54 грн. та заборгованості за простроченими відсотками – 15 774,42 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що Заява про приєднання до умов та правил надання послуг від 11 червня 2020 року не містить даних щодо обрання відповідачкою виду банківських послуг та їх змісту, у цій заяві зазначено лише особисті дані відповідачки та перелічено істотні умови різних договорів та умов користування кредитними картками, які можливо отримати в АТ КБ «ПриватБанк».

Також, на думку суду позивачем не підтверджені обставини щодо існування домовленості про розмір процентів за користування кредитними коштами, оскільки надана Банком Анкета-заява позичальника від 04 грудня 2013 року не містить умови щодо розміру процентів, яка була би погоджена позичальником та Банк в жодний інший спосіб не підтвердив, що було волевиявлення позичальника з приводу наведених в позовній заяві істотних умов договору з приводу процентів.

Водночас суд вважав, що Паспорт споживчого кредиту від 11 червня 2020 року не підтверджує жодних домовленостей між сторонами про істотні умови кредитного договору від 04 грудня 2013 року, оскільки містить узагальнену інформацію про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, відсутні дані щодо фактичного ліміту, річна процентна ставка обчислена на основі припущення.

Колегія суддів погоджується з таким висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частина перша статті 633 ЦК України проголошує, що публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 указаного Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Визначальним у даній справі є не безпосередньо вид чи характеристика умов, які включені до заяви позичальника чи містяться в Умовах і Правилах надання банківських послуг, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов та їх погодження сторонами кредитного договору, після чого їх можна буде розцінювати як невід`ємну складову змісту договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Для вирішення спору в даній справі обов`язковим є з`ясування обставин щодо виникнення зобов`язання боржника сплатити певну суму отриманих в кредит коштів та процентів на користь іншої сторони у строк та в порядку відповідно до цивільно-правового договору.

Позовні вимоги щодо стягнення процентів Банк обґрунтовував наявністю домовленостей про процентну ставку за кредитним договором що малася в Заяві про приєднання до умов та правил надання послуг та з огляду на зміст Паспорту споживчого кредиту, в якому умова щодо процентної ставки погоджена з позичальником під його особистий підпис.

Розроблені Банком умови договору приєднання повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим Банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що інша сторона договору лише приєднується до тих умов, з якими вона ознайомлена.

Однак, рішення суду не може обґрунтовуватись лише самими правовими підставами або аргументами, на які робиться посилання в апеляційній скарзі – без встановлення відповідних фактів.

За недоведеності заявлених в позовній заяві фактів щодо ознайомлення позичальника ОСОБА_1 з Умовами та Правилами надання банківських послуг вірні висновки суду з приводу того, що такі Умови та Правила не були частиною договору.

Зазначення в Заяві позичальника про ознайомлення позичальника з умовами надання кредиту без ідентифікації самих умов, як таких, що погоджені підписом відповідачки, не може бути належним доказом ознайомлення та погодження відповідачки саме з тією редакцією умов, на якій наполягає Банк.

Умови та Правила надання банківських послуг не містять підпису відповідачки. Позивач не надав доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мала на увазі відповідачка, підписуючи заяву позичальника.

Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.

За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, відсутність у Анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані Банком витяг з Тарифів та витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.

При цьому, згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів вважає, що витяг з Тарифів користування кредитною карткою та витяг з Умов та правил надання банківських послуг у АТ «КБ «ПриватБанк», які містяться в матеріалах даної справи не містять підпису відповідачки, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 04 грудня 2013 року шляхом підписання Анкети-заяви. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань.

Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред`явив.

Матеріали справи не містять доказів визнання відповідачкою, зокрема, факту погодження між сторонами розміру та порядку нарахування процентів у будь-якому розмірі.

Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ «КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, а тому він вправі вимагати захисту своїх прав через суд – шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.

Звертаючись до суду з цим позовом Банк на підтвердження наявності заборгованості та її розміру подав до суду розрахунок заборгованості та виписку по рахунку за період з 23 серпня 2017 року по 05 червня 2025 року (а.с.75-81).

Вказана виписка є первинним банківським документом, а тому може бути належним доказом у справі, оскільки вона надана за період часу з 23 серпня 2017 року по 05 червня 2025 року, а стягнути заборгованість позивач просить за договором від 04 грудня 2013 року та станом на 03 червня 2025 року, а отже вказаною випискою не охоплено весь період спірних правовідносин сторін, а відтак у суду відсутня можливість перевірити рух коштів по вказаним у ній рахункам, а також достовірно встановити суми використаних кредитних коштів відповідачкою за вказаним кредитним договором та суми внесених ним коштів в рахунок погашення заборгованості.

Разом з тим, із вказаної виписки по картковому рахунку відповідачки вбачається, що остання користувалася кредитними коштами та нею фактично витрачено 452 625,15 грн., з останню транзакцією 13 грудня 2019 року, після чого фактичне користування кредитними коштами Банку відповідачкою не здійснювалося, а тіло кредиту збільшувалося за рахунок стягнення відсотків за користування кредитом. При цьому, розмір кредитного ліміту збільшувався за рахунок списання відсотків, нарахування яких здійснювалося на суму фактично наданої відповідачці позики та розміру відсотків за попередній місяць, а також суми комісії та пені, тобто сума відсотків нараховувалася на суму позики + розмір відсотків за попередні місяці + розмір пені та комісії.

Крім того, з наданої позивачем виписки по картковому рахунку відповідачки вбачається, що останньою за період з 23 серпня 2017 року по 05 червня 2025 року внесено грошові кошти на загальну суму 351 388,63 грн.

Виходячи з викладеного, встановивши, що фактично відповідачкою використано кредитних коштів на суму 452 625,15 грн., а повернуто Банку кошти в розмірі 351 388,63 грн., при цьому, позивачем безпідставно було стягнуто непогоджені з відповідачкою відсотки за користування кредитом, – суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у відповідачки за вищевказаний період часу відсутня заборгованість за кредитом, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи містять належних та допустимих доказ, які підтверджують факт ознайомлення позичальника з умовами договору щодо розміру процентів за кредитним договором.

Дослідивши зібрані у справі докази окремо й в їх сукупності, колегія суддів вважає, що жоден із наданих позивачем документів не підтверджує наявність заборгованості та її розміру.

Навпаки, наданий Банком розрахунок заборгованості спростовує факт наявності заборгованості, оскільки загальна сума, яка була сплачена відповідачем складає 351 388,63 грн.

Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для висновку колегії суддів про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки вони ґрунтуються лише на припущеннях.

Зважаючи, що позивачем є юридична особа – банківська установа, яка має в своєму підпорядкуванні юридичний відділ, – зазначене вказує лише на те, що представники позивача були обізнані із нормами процесуального права, які регламентують принципи цивільного судочинства, в тому числі й такий принцип як змагальність сторін, за яким кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та диспозитивність цивільного судочинства, за яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи; учасник справи розпоряджається своїми права щодо предмету спору на власний розсуд та знає, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

В апеляційній скарзі АТ «КБ «ПриватБанк» посилається на те, що підписуючи Анкету-заяву відповідачка ознайомилася з Умовами та Правилами надання банківських послуг, Тарифами банку, а отже виявила згоду на укладення кредитного договору, проте Умови та Правила надання банківських послуг, витяг з тарифів Банку, не містять підпису відповідачки, тому відсутні підстави вважати, що остання була ознайомлений із ними.

Матеріали справи не містять належних доказів, які підтверджують факт ознайомлення позичальника з усіма умовами договору. Відсутність підпису відповідачки на Умовах та Правилах надання споживчого кредиту фактично надає можливість Банку надавати умови в будь-якій редакції та стверджувати, що зазначені умови погоджені з відповідачкою.

Зазначення в заяві позичальника про ознайомлення позичальника з умовами надання кредиту без ідентифікації самих умов, як таких, що погоджені підписом відповідачки, не може бути належним доказом ознайомлення та погодження відповідачки саме з тією редакцією умов, на якій наполягає Банк.

Умови та Правила надання банківських послуг не містять підпису відповідачки. Позивач не надав доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мала на увазі відповідачка, підписуючи заяву позичальника.

Доводи позивача в апеляційній скарзі про те, що відповідачка підписавши Анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, засвідчила, що згодна з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а дії з користування кредитними коштами та погашення заборгованості свідчать про визнання заборгованості по кредиту та згоду з умовами кредитування, – колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки жодним пунктом кредитного договору не передбачена сплата позичальником процентів за користування кредитом.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачкою було підписано Паспорт споживчого кредиту, в якому чітко зазначені всі оговорені умови кредитування, строки, відсоткова ставка та багато іншого, – колегія суддів вважає безпідставними та такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення, з огляду на наступне.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України).

Кредитодавець розміщує на своєму офіційному веб-сайті інформацію, необхідну для отримання споживчого кредиту споживачем. Така інформація повинна містити наявні та можливі схеми кредитування у кредитодавця. Споживач перед укладенням договору про споживчий кредит має самостійно ознайомитися з такою інформацією для прийняття усвідомленого рішення (частина перша статті 9 Закону України «Про споживче кредитування», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

До укладення договору про споживчий кредит кредитодавець надає споживачу інформацію, необхідну для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту. Зазначена інформація безоплатно надається кредитодавцем споживачу за спеціальною формою (паспорт споживчого кредиту), встановленою у Додатку 1 до Закону України «Про споживче кредитування», у письмовій формі (у паперовому вигляді або в електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством) із зазначенням дати надання такої інформації та терміну її актуальності. У такому разі кредитодавець визнається таким, що виконав вимоги щодо надання споживачу інформації до укладення договору про споживчий кредит згідно з частиною третьою цієї статті (частина друга статті 9 Закону України «Про споживче кредитування», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Договір про споживчий кредит, договори про надання додаткових та супутніх послуг кредитодавцем і третіми особами та зміни до них укладаються у письмовій формі (у паперовому або електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством). Кожна сторона договору отримує по одному примірнику договору з додатками до нього. Примірник договору, що належить споживачу, має бути переданий йому невідкладно після підписання договору сторонами. Примірник укладеного в електронному вигляді договору про споживчий кредит та додатки до нього надаються споживачу у спосіб, що дозволяє встановити особу, яка отримала примірник договору та додатків до нього, зокрема шляхом направлення на електронну адресу або іншим шляхом з використанням контактних даних, зазначених споживачем під час укладення договору про споживчий кредит. Обов`язок доведення того, що один з оригіналів договору (змін до договору) був переданий споживачу, покладається на кредитодавця (стаття 13 Закону України «Про споживче кредитування», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що: під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація; правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами: першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін; зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів, (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво- або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину; потрібно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання переддоговірного обов`язку кредитодавцем по наданню споживачу інформації, необхідної для порівняння різних пропозицій кредитодавця. Способом підтвердження виконання переддоговірного обов`язку кредитодавця є паспорт споживчого кредиту. Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, яка викладена у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20.

Тому, Паспорт споживчого кредиту від 11 червня 2020 року не може вважатись складовою укладеного між сторонами кредитного договору, носить інформаційний характер.

Отже, доводи позивача про те, що відповідачкою було підписано Паспорт споживчого кредиту, в якому чітко зазначені всі оговорені умови кредитування, строки, відсоткова ставка та багато іншого, є безпідставними.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Позивачем в порушення вказаних вимог процесуального закону ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції не було надано жодного доказу на підтвердження законності нарахування заборгованості по процентам за користування кредитом.

Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції та вважає, що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.

Решта доводів, приведених в апеляційній скарзі, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32).

Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення – без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» – залишити без задоволення.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 17 квітня 2026 року.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: І.Ю. Ткаченко

М.М. Пищида