Рішення від 11 травня 2025 р. у справі №760/15495/24 — Солом'янський районний суд міста Києва

Справа №760/15495/24 2/760/3151/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2025 року м. Київ

Солом`янський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Ішуніної Л. М.,

за участю секретаря судового засідання Воловіченко Л. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, в якому просив: визнати спільним сумісним майном подружжя квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ним право приватної спільної часткової власності на 1/2 частину вказаної квартири та визнати за відповідачем право приватної спільної часткової власності на 1/2 частину квартири.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 10 листопада 2006 року між ним та відповідачем було укладено шлюб, який рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 19 листопада 2019 року розірвано. Під час перебування у шлюбі, за договором купівлі-продажу від 25 липня 2019 року № 1276, була придбана вказана вище квартира, яка зареєстрована на ім`я відповідача в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

У пункті 9 зазначеного договору вказано, що відповідач (покупець) подає заяву, в якій свідчить та повідомляє нотаріуса, продавця та всіх заінтересованих осіб, що купує квартиру, яка є предметом цього договору, за власні особисті кошти і набуває нерухоме майно в особисту приватну власність. Згода на укладання цього договору з підтвердженням цього факту надана чоловіком покупця (позивачем), що викладена у заяві, посвідченій приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу.

Позивач зазначає, що дана заява була подана ним як дозвіл одного з подружжя на укладення іншим з подружжя договору купівлі-продажу квартири, яка, зважаючи на презумпцію спільної власності подружжя, вважається спільною власністю подружжя, проте жодним чином не свідчить про його згоду на те, що квартира є особистою власністю відповідача.

Позивач вважає, що оскільки квартира придбана під час шлюбу, вона є спільною сумісною власністю подружжя, а відповідач перешкоджає йому у здійсненні права володіння, користування та розпорядження квартирою. Крім того, відповідач позбавила його доступу та права користування квартирою.

Ураховуючи викладене, а також те, що згоди щодо поділу майна між ними не досягнуто, він вимушений був звернутися до суду з указаним позовом.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 липня 2024 року для розгляду вказаної заяви визначено головуючого суддю Ішуніну Л. М.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 09 липня 2024 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) сторін.

02 вересня 2024 року через систему Електронний суд надійшов відзив на позовну заяву від представника відповідача - адвоката Омельчука С. Л., в якому він заперечував проти задоволення позову, посилаючись на те, що квартира придбана відповідачем за її особисті кошти, що підтверджується пунктом 9 договору купівлі-продажу від 25 липня 2019 року № 1276 та відповідно не є об`єктом права спільної сумісної власності. На момент придбання квартири сторони лише формально перебували у шлюбі, однак фактично тривалий час не підтримували шлюбних стосунків, не вели спільного господарства та проживали окремо, що підтверджується рішенням суду про розірвання шлюбу.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 10 вересня 2024 року змінено порядок розгляду справи зі спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на розгляд справи в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче провадження.

25 вересня 2024 року до суду надійшла відповідь на відзив від сторони позивача, в якій зазначив, що відповідачем не доведено будь-якими належними доказами відсутність шлюбних відносин між ними на момент придбання спірної квартири.

Зокрема, в рішенні суду про розірвання шлюбу зазначено лише про те, що сторони звернулись до суду із спільною заявою про розірвання шлюбу 26 липня 2019 року, однак в рішенні не встановлено точного часу відколи сторони не підтримують шлюбних відносин.

Крім того, зауважив, що сторони проживали однією сім`єю, а розлучення було лише формальністю, оскільки в лютому 2022 року вони знову зареєстрували шлюб.

Наполягав на тому, що відповідачем не надано доказів придбання спірної квартири, а його заява у пункті 9 договору купівлі-продажу є згодою на витрати спільних сімейних коштів на придбання зазначеної квартири.

26 листопада 2024 року ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, посилаючись на обставини, викладені у відзиві.

Вислухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи та проаналізувавши надані докази, суд виходить з наступного.

За загальним правилом статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом встановлено, що позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі з 10 листопада 2006 року, який рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 19 листопада 2019 року у справі № 760/21599/19 розірвано. Рішення набрало законної сили 19 грудня 2019 року.

25 липня 2019 року, тобто в період шлюбу, відповідачем укладено з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чайкою І. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 1276.

Цього ж дня, перед підписанням договору купівлі-продажу у присутності приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чайки І. Г., яка засвідчила справжність його підпису, позивач підписав заяву такого змісту: «Я, ОСОБА_1 , цією заявою надаю згоду моїй дружині ОСОБА_2 укласти договір купівлі-продажу квартири за яким вона купує квартиру АДРЕСА_1 , визначаючи ціну та всі умови договору купівлі-продажу за її власним розсудом. Цим стверджую, що зазначена квартира придбається моєю дружиною за власні особисті кошти і набуває нерухоме майно в особисту приватну власність. До підписання цієї заяви мені нотаріусом роз`яснено, що згідно зі статтями 60-65 Сімейного кодексу України майно (в т.ч. гроші), яке набуте подружжям під час шлюбу с їхньою спільною сумісною власністю; володіння, користування і розпорядження одним із подружжя таким майном здійснюється за згодою другого з подружжя. Цим підтверджую, що вказаний вище правочин укладається в інтересах сім`ї і мені роз`яснено, що визначені у договорі зобов`язання створюють обов`язки і для мене. Цим стверджую, що знаходжусь в твердій пам`яті і ясній свідомості, дію добровільно, розумію значення своїх дій і не помиляюся у відношенні майбутнього правочину».

Відповідно до пункту 1 вказаного договору купівлі-продажу ОСОБА_3 передає у власність ОСОБА_2 , а остання приймає квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 738147980000, та зобов`язується сплатити обумовлену цим договором грошову суму.

Продаж цей вчинено за 1 275 815 грн, що є еквівалентом 50 000 доларів США згідно курсу Національного банк України на день укладення договору. Продавець своїм підписом під цим договором підтверджує факт повного розрахунку за продану квартиру, одержання від покупця грошей в сумі 1 275 815 грн та відсутність по відношенню до нього будь-яких претензій фінансового характеру (пункт 4 договору).

Відповідно до пункту 9 договору відповідач подає заяву, в якій свідчить та повідомляє нотаріуса, продавця і усіх заінтересованих осіб, що купує квартиру, яка є предметом цього договору, за власні особисті кошти і набуває нерухоме майно в особисту приватну власність, згода на укладання цього договору з підтвердженням цього факту надана чоловіком покупця - ОСОБА_1 , яка викладена в заяві, справжність підпису на якій засвідчено Чайкою І. Г., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 25 липня 2019 року за реєстровим № 1275.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 175172503, на підставі зазначеного вище договору купівлі-продажу квартири, право власності на неї зареєстровано за ОСОБА_2 .

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначив, що вищевказана квартира придбана у період його перебування з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, тому є спільною власністю подружжя, а у пункті 9 договору зазначається саме про згоду надану ним на придбання такої квартири за спільні кошти подружжя, у зв`язку з чим, нерухоме майно підлягає розподілу між подружжям в рівних частках.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Отже, конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована (виключення зазначені у статті 57 СК України), й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільності набутого майна щодо певного об`єкта в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23).

Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 638/2341/20 вказував, що критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Пунктом 3 частини першої статті 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України).

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно із частинами першою-третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Верховний Суд неодноразово зауважував, що по своїй суті згода подружжя є одностороннім правочином (постанови Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року у справі № 303/2983/19).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 викладено правовий висновок, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Вчинення згоди подружжя - це односторонній правочин, оскільки особа тим самим реалізує своє право та робить це можливим для інших осіб здійснити своє право.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям.

Крім того, у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна.

Отже, з урахуванням наведених приписів чинного законодавства та судової практики, суд не може своїм рішенням підміняти домовленість (договір) між подружжям, яка не суперечить умовам законодавства України та моральним засадам суспільства.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 466/7242/22.

Враховуючи викладене, встановивши, що перед придбанням відповідачем спірної квартири, позивач надав свою письмову згоду на те, що таке майно буде придбаватися нею за особисті кошти та набувається нею в особисту приватну власність, і ця згода була відображена в умовах договору купівлі-продажу квартири від 25 липня 2019 року (пункт 9 договору), суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для віднесення такого майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя та його поділу.

Посилання відповідача на те, що підписуючи згоду він надавав її лише на укладення договору купівлі-продажу квартири, яка за встановленою у чинному законодавстві презумпцією буде набуватись у спільну власність подружжя, а не на те, що квартира є особистою власністю відповідача судом оцінюються критично, оскільки умови про придбання квартири відповідачем за власні кошти в особисту власність були прямо викладені у цій заяві. При цьому, підписуючи заяву позивач засвідчив, що знаходився в твердій пам`яті і ясній свідомості, діяв добровільно, розумів значения своїх дій і не помиляється у відношенні майбутнього правочину. Крім того, факт підписання такої згоди позивач не оспорює. Також, не оспорює і дійсність зазначеного правочину і договору купівлі-продажу, а правові підстави для визнання вказаного одностороннього правочину нікченим судом не встановлені.

Твердження позивача про те, що спірна квартира була придбана за час шлюбу сторін, а тому є їх спільною сумісною власністю відповідно до презумпції спільності майна подружжя, є помилковими, оскільки у даному випадку відповідач таку презумпцію спростувала.

Крім того, з рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 листопада 2019 року у справі № 760/21599/19 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вбачається, що станом на дату звернення до суду, 26 липня 2019 року, сторони вже не підтримували шлюбних стосунків, не вели спільного господарства та проживали окремо. Також зазначено, що спір щодо поділу майна між заявниками відсутній. Викладене, у сукупності з встановленими вище судом обставинами, додатково спростовує позицію позивача про те, що квартира є спільно набутим майном.

Повторна реєстрація шлюбу між сторонами 17 лютого 2022 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 17 лютого 2022 року жодним чином не спростовує вищевстановлених судом обставин щодо віднесення спірної квартири до особистої власності відповідача.

Посилання позивача на висновки, викладені у постановвах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 та від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16- ц щодо того, що якщо заява одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною, не можуть бути застосвані у цій справі, оскільки встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка розглядається. Зокрема, у вказаних справах не було нотаріально посвідченої згоди одного з подружжя щодо придбання та набуття в особисту власність іншим з пожружжя нерухомого майна.

При цьому суд зауважує, що на переконання Верховного Суду, доказами придбання майна одним з подружжя за особисті кошти, зокрема, можуть бути: банківські виписки на підтвердження спрямування грошових коштів чи нотаріальна заява/згода другого з подружжя, що майно придбавається за особисті кошти, тощо (постанови Верховного Суду від 21 квітня 2022 року у справі № 461/1617/15-ц, від 25 січня 2023 року у справі № 756/10871/20, від 10 липня 2024 року у справі № 466/7242/22, від 30 липня 2024 року у справі № 522/10944/21, від 19 лютого 2025 року у справі № 209/3761/20).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою, п' ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням зазначеного вище, надавши обґрунтовану правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, беручи до уваги, що перед придбанням відповідачем спірної квартири обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму нерухомого майна, ОСОБА_1 погодив набуття квартири дружиною в особисту приватну власність за її особисті кошти, і ця воля була відображена у тексті договору купівлі-продажу, не довів, що спірна квартира придбана за рахунок спільних коштів подружжя, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Крім того, частиною п`ятою статті 265 ЦПК України передбачено, що у резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.

Ураховуючи те, що позов не підлягає задоволенню, то судові витрати, відповідно до пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 7, 9, 57, 60, 63, 65 СК України, статтями 1-18, 76-81, 141, 228, 229, 235, 241, 244, 245, 258, 259, 263-265, 268, 272,352-355 ЦПК України, су

ВИРІШИВ

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Л. М. Ішуніна