Постанова від 14 квітня 2026 р. у справі №638/21148/24 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Постанова

Іменем України

15 квітня 2026 року

м. Харків

справа № 638/21148/24

провадження № 22-ц/818/1663/26

Харківський апеляційний суд у складі:

головуючого - Пилипчук Н.П.,

суддів колегії – Маміної О.В., Яцини В.Б.,

за участю секретаря – Муренченко С.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харків цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про позбавлення батьківських прав, стягнення аліментів, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 19 травня 2025 року, ухвалене суддею Шишкіним О.В.,

В С Т А Н О В И В :

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, в якому просить: позбавити відповідача ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; стягнути з відповідача ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі частини з усіх видів його доходів, але не менше 30% прожиткового мінімуму встановленого для дитини відповідного віку, починаючи з дня подачі позову до суду.

В обґрунтування позову позивачка зазначила, що починаючи з 2009 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем, від якого вона народила сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб розірваний рішенням суду від 23.12.2014 року. З того часу відповідач не проживає з нею та спільним сином однією сім`єю, ухиляється від виконання батьківських обов`язків, сином не цікавиться, не виховує, не піклується про його фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідач нехтує своїми батьківськими обов`язками та не надає матеріальної допомоги на утримання сина. 14.12.2021 року позивачка уклала шлюб з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . На підтвердження відсутності наміру виконувати свої батьківські обов`язки, ОСОБА_2 14.09.2022 року надано згоду на всиновлення сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловіком позивача ОСОБА_4 . Сину позивачки 03.02.2012 року видано посвідчення дитини – інваліда, він визнаний недієздатним, позивачка є його опікуном. З цих підстав, з метою захисту інтересів дитини, позивачка змушена звернутися до суду з даним позовом.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 19 травня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про позбавлення батьківських прав, стягнення аліментів - задоволено.

Позбавлено ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 батьківських прав відносно неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 , аліменти на утримання дитини - сина – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 06.11.2024 року і до досягнення дитиною повноліття.

Рішення в частині стягнення аліментів за один місяць допущено до негайного виконання.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовій збір у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять грн. 20 коп.).

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2025 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 19 травня 2025 року залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції в частині позбавлення батьківських прав скасувати, справу направити на розгляд до Чечелівського районного суду м. Дніпра, за встановленою підсудністю, також скасувати рішення в частині стягнення аліментів та закрити провадження в цій частині.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги факт проживання відповідача на тимчасово окупованій території та позбавив його права брати особисту участь у судовому процесі, чим порушив принцип змагальності. Суд першої інстанції не врахував наявність судового рішення між тими самими сторонами, про той самий предмет позову. Вказує, що рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 29.12.2014 року, яке набрало законної сили вже вирішено питання щодо стягнення з нього на користь позивача аліментів на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказує, що суд першої інстанції прийняв рішення з порушенням правил територіальної підсудності, оскільки позовні вимоги про позбавлення батьківських прав мали розглядатися за правилами загальної підсудності, встановленими ч. 1 ст. 27 ЦПК України, відповідно до якої позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом, отже в цій частині справа підлягає направленню на розгляд до Чечелівського районного суду м. Дніпра. Вказує, що суд першої інстанції, вирішуючи цивільну справу дійшов висновку, що надання ним згоди нинішньому чоловіку позивача - ОСОБА_4 на всиновлення спільної з позивачем дитини - ОСОБА_3 свідчить про відсутність у нього наміру виконувати свої батьківські обов`язки. Вважає такі висновки суду помилковими, оскільки він надав таку згоду ОСОБА_4 на його особисте прохання, керуючись не відсутністю наміру виконувати свої батьківські обов`язки, а виключно наміром не заважати позивачу - своїй колишній дружині будувати сім`ю. Зазначає, що суд першої інстанції, дійшов висновків про те, що він нібито з власної ініціативи самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків щодо їх з позивачем дитини - ОСОБА_3 за відсутності перешкод у спілкуванні з дитиною, що свідчить, на думку суду, про нехтування ним своїми батьківськими обов`язками. Між тим, ці висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, оскільки ініціатива відсторонення його від своєї колишньої сім`ї належала позивачу, адже саме через її особисті стосунки з ОСОБА_4 він був змушений покинути місто Харків та повернутися проживати на свою батьківщину - в Донецьку область. Висновок суду першої інстанції про небажання відповідача захищати свої процесуальні права через тривалу відсутність у нього інтересу до цивільної справи не відповідає обставинам справи. Вказує, що як тільки він дізнався про вищевказану справу, відразу почав уживати заходів для захисту своїх прав, про що свідчить факт подання до суду першої інстанції моїх заяв від 16.06.2025 року та від 03.10.2025 року, які містяться в матеріалах справи. Стосовно ухвали Шевченківського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2025 року про залишення без задоволення заяви відповідача про перегляд заочного рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 19 травня 2025 року зазначає, що у нього була відсутня можливість брати участь у судових засіданнях зокрема 13.10.2025 року і 30.10.2025 року, оскільки від проживає на тимчасово окупованій території, також вказує, що він не був обізнаний про розгляд справи. Зазначення суду першої інстанції про належне повідомлення відповідача про день, час та місце розгляду не відповідає дійсності та спростовуються фактом відсутності відповідних оголошень на офіційному вебпорталі Судової влади України.

У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ст.ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Одним із доводів апеляційної скарги відповідач зазначає, що він не був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи в суді першої інстанції.

З приводу вказаного колегія суддів зазначає.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожному гарантується право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Публічний характер судового розгляду є істотним елементом права на справедливий суд, а відкритість процесу, як правило, включає право особи бути заслуханою в суді.

Принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи (частина перша статті 8 ЦПК України).

Розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (стаття 211 ЦПК України).

Повідомлення сторін про час і місце розгляду справи проводиться судом відповідно до статті 128 ЦПК України: суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Верховний Суд наголошував, що обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Дзержинського районного суду від 05 грудня 2024 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду на 24.01.2025 року. Копія вказаної ухвали 05.12.2024 року направлялась на адресу ОСОБА_2 (а.с. 22), також 01 травня 2025 року судом повторно направлено копію вказаної ухвали на адресу відповідача (а.с. 32), між тим доказів отримання відповідачем копії ухвали про відкриття провадження у справі та судових повісток або сповіщення відповідача, який проживає на окупованій території через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України матеріали справи не містять.

За таких умов, оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню у зв`язку з порушенням норм процесуального права з ухваленням нового судового рішення.

При ухваленні нового судового рішення по суті спору апеляційний суд виходить з наступного.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з обгрнутованості позовнимх вимог.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 24.07.2009 року по 23.12.2014 року.

Батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - копія свідоцтва про народження, серії НОМЕР_3 , видане 06.10.2009 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м. Харкову Харківського міського управління юстиції, актовий запис № 4681.

Відповідач ОСОБА_2 вихованням та утриманням своєї дитини не займається, з дитиною не проживає, ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, не піклується про сина. Піклується про сина, займається його вихованням, здоров`ям, створивши необхідні умови для проживання та розвитку дитини його мати ОСОБА_1

14.12.2021 року позивачка уклала шлюб з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований Основ`янсько – Слобідським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції м. Харкова, актовий запис №691.

Позивачка 05.09.2022 року надала згоду на всиновлення ОСОБА_4 її сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (зареєстровано приватним нотаріусом Ганшиною О.Ю., реєстр №1507).

Відповідачем ОСОБА_2 14.09.2022 року надано згоду на всиновлення сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловіком позивача ОСОБА_4 .

03.02.2012 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 видано посвідчення дитини – інваліда, він визнаний недієздатним, позивачка ОСОБА_1 є його опікуном.

Як вбачається з висновку Департаменту служб у справах дітей ХМР щодо доцільності позбавлення батьківських прав від 08.05.2025 року № 205, з метою захисту прав та інтересів дитини вважають за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Із змісту висновку випливає, що розглянувши питання щодо доцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з`ясовано, що син разом із матірю, ОСОБА_1 , чоловіком матері ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , сестрою ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 мешкає за адресою: АДРЕСА_3 . За вказаною адресою створені умови для проживання дитини.

Крім того, позивачка просить суд стягнути з відповідача ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі частини з усіх видів його доходів, але не менше 30% прожиткового мінімуму встановленого для дитини відповідного віку, починаючи з дня подачі позову до суду.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Забезпечення найкращих інтересів дитини дії та рішення, що спрямовані назадоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної таетнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства», далі Закон).

Згідно з частиною першою статті 8 Закону кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного ісоціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного збатьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання ірозвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону).

Відповідно до частини сьомої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII(далі Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною першою статті 155 СКУкраїни здійснення батьками своїх прав тавиконання обов`язків мають ґрунтуватися наповазі до прав дитини та її людської гідності.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України, пунктом 2 якої визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає підстави для висновку, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав як винятковий захід є істотним правовим наслідком як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21, провадження № 61-8918сво23.

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень тазастосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки їїбатьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно з частиною першою статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, завинятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява №10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме відсудів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини укожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, уякнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Оцінюючи процес вирішення питання про встановлення опіки, який завершився рішенням про роз`єднання сім`ї, суд повинен, зокрема, переконатися, чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки) (рішення ЄСПЛ від18грудня 2008 року усправі «Савіни проти України», заява № 39948/06).

Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути донайважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (рішення ЄСПЛ від07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України», заява № 31111/04, пункти 57, 58).

Судам необхідно враховувати, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, застосовується лише у виняткових випадках, і головне за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки недостатньо спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь увихованні, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щобзабезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальній забезпеченості. Дитина має право на особливе піклування таповинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, щопозбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, і застосовувати цей захід яккрайню міру впливу та захисту прав дитини.

Правовий висновок про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу нанедобросовісних батьків, викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від29липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 07 грудня 2022 року у справі №562/2695/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 306/7/20, від 11 січня 2023 року у справі № 461/7447/17, від 07листопада 2023 року у справі № 601/928/22. Судовапрактика щодо застосування статті 164 СК України є усталеною.

Колегія суддів зазначає, що з огляду на приписи пункту 2 частини першої статті 164 СК України ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли батьки свідомо та умисно не здійснюють батьківських прав та ухиляються від їх виконання.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу при доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості зміни такої поведінки. Позбавлення батьківських прав позбавляє батька/матір спільного родинного життя з дитиною та не відповідає меті їх возз`єднання.

Реалізація взаємного спілкування між матір`ю чи батьком і дитиною становить засадову складову сімейного життя у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У справі «Савіни проти України», рішення від 18 грудня 2008 року, заява N 39948/06, ЄСПЛ зазначив, що хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (пункт 49).

У постанові від 04 квітня 2024року у справі № 553/449/20, провадження № 61-2701св24, Верховний Суд вказав, що «…сімейні відносини мають «складний» характер, і сім`я може переживати як найкращі, так й найгірші часи. Суду завжди складно зробити висновок про те, що сімейні стосунки неможливо врятувати, і тому суд має позбавляти батьків такого шансу тільки в тому разі, якщо вони становлять реальну загрозу для благополуччя дитини».

Судом не встановлено свідомого ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх обов`язків стосовно виховання дитини, свідомого нехтування батьківськими обов`язками, негідної поведінки, яка негативно впливає на дитину.

Відповідно до статті 81 ЦПК України доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача (постанова Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 358/689/22, провадження №61-13923св23).

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу і залежить від специфіки обставин, які необхідно довести у конкретній справі. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, якатримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою (частина четверта статті 19 СК України).

Тлумачення частини шостої статі 19 СК України дає підстави для висновку, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

У висновку Департаменту служб у справах дітей ХМР від 08.05.2025 року № 205 зазначено про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер та є доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінці судом.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19, провадження № 61-1344св20.

Колегія суддів вважає, що висновок Департаменту служб у справах дітей ХМР від 08.05.2025 року № 205 про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 є недостатньо обґрунтованим, у ньому не наведено підстав та аргументів, які б вказували на доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, неможливість змінити ставлення відповідача до виховання дитини.

Вказаний висновок оцінений судом апеляційної інстанції у сукупності з іншими доказами і сам по собі не є правовою підставою для застосування крайнього заходу - позбавлення батьківських прав.

Колегія суддів враховує той факт, що ОСОБА_2 проживає на тимчасово окупованій території, що ускладнює спілкування з дитиною. Відповідач заперечує проти позбавлення батьківських прав, бажає налагодити відносини з дитиною, що свідчить про те, що існує можливість того, що батько змінить ставлення до виконання своїх батьківських обов`язків, що унеможливлює застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав.

Неактивність або певна бездіяльність ОСОБА_2 як батька з урахуванням наведеного вище є недостатньою підставою для того, щоб дійти висновку про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавитийогої батьківських прав.

При цьому колегія суддів враховує, що розірвання сімейних зав`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49).

Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Отже, держави мають позитивне зобов`язання із забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 Конвенції. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків, яке тягне за собою надзвичайні правові наслідки.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц, від 08 травня 2019 року у справі № 409/1865/17-ц. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було подано до суду нотаріально завірену заяву про те, що відповідач ОСОБА_2 надає свою згоду на усиновлення його сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 .

Між тим, згода на усиновлення, викладена у його заяві, не може слугувати єдиною та безумовною підставою для позбавлення батьківських прав відносно сина, оскільки виключний перелік підстав для позбавлення батьківських прав визначено у ч. 1 ст. 164 СК України.

Сама лише згода батька на це є недостатньою підставою для позбавлення батьківських прав за відсутності доказів систематичного, свідомого ухилення батька від виконання батьківських обов`язків

Будь-який сімейний спір стосовно дитини має вирішуватися з урахуванням та якнайкращим забезпеченням інтересів дитини.

Колегія суддів вважає, що відповідач не є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків відносно дитини, що вказує на відсутність підстав для застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення його батьківських прав.

За таких обставин, достатніх підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав не встановлено. З матеріалів справи не вбачається наявність виняткових та надзвичайних обставин, які б могли виправдати розірвання сімейних зв`язків між батьком та сином.

Згідно абз. 2 п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 20 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Враховуючи вищенаведене, обставини справи та поведінку батька дитини, колегія суддів вважає за необхідне попередити відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання сина.

Стосовно доводів відповідача щодо закриття провадження в частині стягнення аліментів, колегія суддів зазначає.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачка також просила суд стягнути з відповідача ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі частини з усіх видів його доходів, але не менше 30% прожиткового мінімуму встановленого для дитини відповідного віку, починаючи з дня подачі позову до суду.

Підстави для закриття провадження у справі передбачені статтею 255 ЦПК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) вказано, що: «згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно з вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено, що: «необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України)».

За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що:

«предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зазначено, що:

«підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

Разом з тим, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права».

Отже, суд закриває провадження у справі, якщо в позовах одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного з цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист свого права.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду законної сили.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2024 року у справі № 554/527/23 (провадження № 61-11779св23) зроблено висновок, що «суд закриває провадження у справі, якщо в позовах одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного з цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист свого права. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду законної сили».

Європейський суд з справ людини у рішеннях від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України » та від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» зазначав, що існує усталена практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової визначеності, який передбачає, серед іншого, і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Як вбачається з єдиного державного реєстру судових рішень, який є загальнодоступним, рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 29.122014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 – задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , Ідн. НОМЕР_1 , уродженця смт. Новотроїцьке Волноваського району Донецької області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 700 (сімсот) гривень, щомісячно, починаючи з 16.10.2014 року та до його повноліття. Вказане судом рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Матеріали справи не містять жодних доказів, що позивач вживав до подачі вказаного позову до суду належних заходів щодо одержання аліментів з відповідача, та доказів ухилення відповідача від сплати аліментів в розумінні ч. 2 ст.191 СК України.

З наведеного вбачається, що вимоги позивача щодо стягнення аліментів на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 вже були предметом судового розгляду в рамках цивільної справи № 638/18573/14-ц між тими самими сторонами і з тих самих підстав, та за наслідками їх розгляду винесене судове рішення, яке набрало законної сили та є чинними на теперішній час.

Процесуальне законодавство України не дозволяє позивачу пред`являти новий позов до того ж відповідача з тим самим предметом і з тих самих підстав, з яких вже є ухвалене судове рішення, що набрало законної сили, оскільки це фактично призведе до переоцінки обставин, встановлених цим рішенням суду. Таке повторне звернення фактично спрямоване на ініціювання нового розгляду та вирішення справи, що не відповідає принципу юридичної визначеності та суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення аліментів.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених ст. 255 цього Кодексу.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції на підставі частини першої статті 377 ЦПК України, слід скасувати в частині стягнення аліментів, а провадження у справі в цій частині закрити.

Колегія суддів вважає за необхідне роз`яснити, що позивач не позбавлена можливості звернутися до суду із позовною заявою про зміну способу стягнення аліментів в порядку ст. 192 СК України.

Стосовно доводів апеляційної скарги щодо порушення правил територіальної підсудності, оскільки позовні вимоги про позбавлення батьківських прав мали розглядатися за правилами загальної підсудності, встановленими ч. 1 ст. 27 ЦПК України, колегія суддів зазначає.

З матеріалів справи вбачається, що у листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, в якому просила позбавити відповідача ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; стягнути з відповідача ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі частини з усіх видів його доходів, але не менше 30% прожиткового мінімуму встановленого для дитини відповідного віку, починаючи з дня подачі позову до суду.

Стаття 187 ЦПК України регламентує дії судді при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. Суддя має перевірити належність справи до юрисдикції та підсудності суду.

Правила підсудності регулюються ст. 27-30 ЦПК України.

Частиною першою статті 27 ЦПК України передбачено, що позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Згідно з частиною першою статті 28 ЦПК України позови про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

Стаття 28 ЦПК України встановлює випадки альтернативної підсудності, за якої позов за вибором позивача може бути пред`явлений в одному з двох і більше судів. А отже суд не має право обмежувати вибір позивача для розгляду справи у конкретному суді.

У постанові Верховного Суду від 11 вересня 2020 року № 725/2910/19 (провадження № 61-8546св20) зазначено, що тлумачення статей 27, 28 ЦПК України свідчить, що підсудність за вибором позивача (альтернативна підсудність) - це така підсудність, при якій позивачеві надається право за своїм вибором пред`явити позов в один з декількох вказаних у законі судів. Разом із тим, правила альтернативної підсудності не позбавляють позивача права звернутися із позовом за правилами загальної підсудності (стаття 27 ЦПК України), оскільки позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу (частина шістнадцята статті 28 ЦПК України).

У своїй постанові 09 квітня 2020 року № 200/11563/18 (провадження № 61-7883св19) Верховний суд вказав, що справи про позбавлення батьківських прав є справами позовного провадження, тому ця категорія справ підлягає розгляду за загальними правилами підсудності (відповідно до статті 27 ЦПК України) за місцем проживання відповідача або одного з них, якщо позов подається до обох батьків (частина п`ятнадцята 28 ЦПК України). Якщо в одному позові вимоги про позбавлення батьківських прав (та інші вимоги щодо захисту прав дитини) поєднуються з вимогою про стягнення аліментів (або оплату додаткових витрат на дитину), такий позов може подаватися за вибором позивача згідно з частиною першою статті 28 ЦПК України.

Поєднання в одному провадженні із вимогою про стягнення аліментів вимоги про позбавлення батьківських прав, не суперечить положенням процесуального закону. При поєднанні в одному провадженні кількох вимог, одна з яких підлягає розгляду за правилами загальної підсудності, а інша за правилами альтернативної підсудності, справа за такими вимогами може бути розглянута за правилами альтернативної підсудності у суді за вибором позивача.

Отже, колегія суддів вважає, що доводи апелянта щодо порушення правил територіальної підсудності не заслуговують на увагу.

З огляду на порушення судом першої інстанції вимог ч. 1 ст. 376 ЦПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є : неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити.

Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 19 травня 2025 року - скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про позбавлення батьківських прав – відмовити.

Попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про стягнення аліментів на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 – закрити.

Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий – Н.П. Пилипчук

Судді – О.В. Маміна

В.Б. Яцина