Постанова від 14 квітня 2026 р. у справі №705/1428/25 — Черкаський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2026 року

м. Черкаси

Справа № 705/1428/25

Провадження № 22-ц/821/922/26

Категорія: 310000000

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої: Карпенко О.В.

суддів: Василенко Л.І., Новікова О.М.

за участю секретаря: Руденко А.О.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

представник позивача: адвокат Гупало Максим Михайлович,

відповідач: ОСОБА_2 ,

представник відповідача: адвокат Єременко Ірина Валентинівна

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси в режимі відео конференції апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гупала Максима Михайловича на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 лютого 2026 року(ухвалене під головуванням судді Душина О.В. в приміщенні Уманського міськрайонного суду Черкаської області, повний текст рішення складено 12 лютого 2026 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя, -

в с т а н о в и в :

Короткий зміст позовних вимог

10 березня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що з 1999 року сторони у справі почали проживати разом однією сім`єю, як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу у належній відповідачу квартирі.

19.11.2005 між ним та відповідачем було укладено шлюб, але в подальшому подружнє життя не склалося і 04.07.2017 шлюб було розірвано.

Вказує, що за період шлюбу сторони придбали двокімнатну квартиру, згідно договору купівлі-продажу квартири від 08.12.2008, посвідченого приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Очеретяною В.В., за адресою: АДРЕСА_1 , яка була зареєстрована на ОСОБА_2 .

Відповідно до умов договору купівлі - продажу квартири та домовленістю сторін вартість квартири становить 175 376 грн. За змістом основного зобов`язання по договору оплата за квартиру повинна була бути здійснена з відтермінуванням і боржник (покупець) повинен сплатити залишок ціни квартири у розмірі 164 574,95 грн, щомісячно до 20 числа поточного місяця на протязі 15 років: починаючи з січня 2008 року по листопад 2023 року по 915 грн; останній платіж на суму 789,95 грн боржник зобов`язаний сплатити до 20 грудня 2023 року.

Під час укладання договору купівлі продажу квартири, вказує позивач, він підписав заяву в нотаріуса, якою надавав згоду на купівлю квартири за спільні кошти подружжя, вказаний факт підтверджується п. 12 вищезазначеного договору.

Вказує, що з 18.04.2001 до 16.01.2012 він офіційно працював в торговому відділі Уманської міської ради на різних посадах, отримував відповідну заробітну плату, що підтверджується відповідним довідками. Надалі рік офіційно працював та Тепличному комбінаті, а далі з 01.01.2013 по 16.10.2022 - директором Уманського комунального видавничо - поліграфічного підприємства Черкаської обласної ради.

Станом на січень 2008 року (дата першого платежу по договору) заробітна плата позивача становила 2078,11 грн, а платіж становив 915,00 грн, тобто менше половини.

До липня 2017 року, зазначає позивач, він кожного місяця спільно з відповідачем відкладав з своїх доходів певну суму на оплату вказаної квартири, які щомісяця відповідач вносила в касу ВАТ «Уманьфермаш» продавця квартири, що підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордеру. В кожній квитанції було зазначено, що кошти отримувалися від ОСОБА_2 .

Після розірвання шлюбу з відповідачем, вказує позивач, ним було передано їй половину коштів на сплату повної вартості квартири, однак в 2020 році йому стало відомо, що мати відповідачки звернулася до суду з позовом про визнання договору недійсним в частині покупця, визнання покупцем по договору купівлі-продажу (цивільна справа № 705/875/20), де зі змісту даної справи вбачається, що кв. АДРЕСА_2 , з самого початку мала купуватися ОСОБА_3 для своєї сім`ї за власні кошти, але, в подальшому, дана цивільна справа була залишена без розгляду.

Вказує, що усно звертався до відповідача щодо поділу спільного сумісного майна, набутого ними під час шлюбу, однак відповідач відмовилася в добровільному порядку визнати належну позивачу частку у спільному майні, у зв`язку з чим він вимушений звернутись до суду з позовом про поділ майна подружжя за захистом своїх законних прав.

З урахуванням наведеного, позивач просить суд ухвалити рішення, яким визнати право власності на частину квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя - задоволено частково.

Визнано квартиру за адресою : АДРЕСА_1 спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Проведено поділ спільного майна ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наступним чином:

Виділено у приватну власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за належну йому частку у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 в сумі 53 489,68 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на сплату судового збору у сумі 738,83 грн.

Рішення суду першої інстанції, мотивоване тим, що презумпція спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, не спростована, тому суд дійшов висновку, що квартира, розташована за адресою: по АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю сторін.

Вирішуючи вимоги в частині розподілу часток у спільному майні подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що позивач фактично самоусунувся від сплати своїх зобов`язань за договором іпотеки, тому суд вважав, що дотримання презумпції рівності часток в спільній власності буде несправедливим по відношенню до відповідача, яка належним чином за рахунок власних коштів, починаючи з 04 липня 2017 року виконувала зобов`язання за договором іпотеки, сплатила кошти і виконала зобов`язання перед кредитором.

Таким чином, суд вважав, що спільним сумісним є лише та частка в спільній квартирі, яка була виплачена позивачем та відповідачем спільно до моменту припинення фактичних шлюбних відносин, тобто до 04 липня 2017 року.

Вирішуючи вимоги в частині поділу майна, суд першої інстанції врахував, що в судовому засіданні позивач зазначав, а відповідач це підтвердила, що спірною квартирою подружжя ніколи не користувалося, сторони робили в ній ремонт та завжди там проживали батьки відповідача, тому спільне користування спірним майном є неможливим.

Суд дійшов висновку, що поділ майна з урахуванням ідеальних часток є неефективним способом захисту, буде потребувати нового судового розгляду та вважав, що найбільш доцільним та ефективним варіантом поділу майна буде присудження позивачу грошової компенсації як еквіваленту його частки у спільному майні.

Визначаючи розмір компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, суд прийняв як вартість спільного майна на момент вирішення спору вартість квартири, яка зазначена в договорі купівлі-продажу квартири від 08.12.2008, тобто 175 376 ,00 грн.

Таким чином, виходячи з цього, розмір компенсації, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування його частки в спільному майні становить 53 489,68 грн. із виділенням відповідачу у приватну власність спірної квартири.

Відмовляючи в задоволенні клопотання про застосування строків позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що позивач про порушення свого права дізнався лише в березні 2020 році, коли мати відповідачки ОСОБА_4 подала до Уманського міськрайонного суду позовну заяву про визнання договору недійсним в частині покупця, визнання покупцем за договором купівлі продажу, при цьому, залучила ОСОБА_1 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача.

Також суд вважав доведеним стороною позивача той факт, що строк був не порушений, оскільки, з 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким «5. Розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктами 12-14 такого змісту: «12. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Карантин тривав з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року. 3 24.02.2022 по даний час на території України відповідно до Указу президента України запроваджено військовий стан в зв`язку з повномаштабною агресією РФ, у який також було зупинено строк позовної давності.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі, поданій 12 березня 2026 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Гупало М.М., вважаючи оскаржуване рішення незаконним, необгрунтованим, просив скасувати рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 лютого 2026 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Апеляційна скарга, зокрема, мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов вірних висновків, що при поділі майна подружжя, також враховуються борги подружжя, проте в подальшому, самостійно здійснив оцінку сплачених платежів та визначив суми, сплачені сторонами і вираховував частки та кількість сплати спільно та окремо відповідачем, однак, вважає, що такі дії виходять за межі заявлених позовних вимог в частині їх вирішення.

Суд без будь-яких законних підстав та не маючи жодних правових підстав для прийняття таких висновків, вирішує про зміну частки у спільній власності подружжя, посилаючись лише на те, що дотримання презумпції рівності часток в спільній власності буде несправедливим по відношенню до відповідача.

Вважає помилковим висновок суду, що спільним сумісним є лише та частка в спільній квартирі, яка була виплачена позивачем та відповідачем спільно до моменту припинення між ними фактичних шлюбних відносин, тобто до 04.07.2017.

Суд першої інстанції порушив презумпцію рівності часток подружжя у спільному майні, вийшов за межі позовних вимог та прийшов до неправильного висновку, що спільним є 61/100 часток квартири, а 39/100 часток спірної квартири є індивідуальною власністю відповідача.

Суд першої інстанції не врахував позицію, висловлену у постанові Верховного Суду від 21.06.2023 у справі №654/3751/18, де зазначено, що при вирішенні спору про поділ майна, необхідно встановити не лише обсяг спільно нажитого майна, а й врахувати інші істотні обставини, що мають значення для справи, зокрема, можливість спільного користування певним видом майна у разі визначення ідеальних часток у цьому майні та спільного користування неподільною річчю, а також чи був визначений сторонами певний порядок користування спірним майном, матеріальне становище співвласників щодо можливості сплати грошової компенсації при перевищенні вартості частки, що підлягає виділу іншому із подружжя.

Суд дійшов помилкового висновку, що поділ майна з урахуванням ідеальних часток є неефективним способом захисту та буде потребувати нового судового розгляду.

Вказує, що суд вийшов за межі позовних вимог, вирішуючи питання про компенсацію будь-яких коштів сторонами, так як позовні вимоги стосуватись саме визнання за позивачем права власності на частку квартири, інших позовних вимог від позивача до суду не надходило. Позивач не просив виділяти у приватну власність квартиру відповідачу, а позивачу сплачувати компенсацію.

Суд першої інстанції не застосував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, згідно яких присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.

Суд першої інстанції, приймаючи рішення про стягнення на користь позивача грошової компенсації за частку двокімнатної квартири, прийняв необгрунтоване рішення, так як виходив із суми вартості квартири на момент укладення договору купівлі –продажу від 08.12.2008, а не на момент розгляду справи та визначив лише 53 489,68 грн, хоча офіційна вартість даної квартири відповідно до довідки про оціночну вартість об`єкта становить 2 681 144,20 грн.

Докази реальної вартості майна станом на початок 2026 року не подавались до суду першої інстанції, оскільки позивачем не було заявлено вимоги про реальний поділ майна та/або компенсації його вартості.

Відзив на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу, який надійшов на адресу Черкаського апеляційного суду 06 квітня 2026 року, ОСОБА_2 , вважаючи доводи апеляційної скарги необгрунтованими та такими, що не відповідають дійсності, а рішення Уманського міськрайонного суду від 12 лютого 2026 року законним, обгрунтованим та неупередженим, просила відмовити в апеляційній скарзі в повному обсязі, а ухвалене судом першої інстанції рішення залишити без змін.

Фактичні обставини справи

Як вбачається з наявних матеріалів справи, 19 листопада 2005 року між сторонами було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу, виданого Уманським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Черкаській області, актовий запис № 657.

04 липня 2017 року шлюб між сторонами розірвано, про що отримано свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , актовий запис № 34.

Під час перебування у шлюбі на підставі договору купівлі-продажу квартири від 08.12.2008, посвідченого приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Очеретяною В.В., реєстровий № 5694, ОСОБА_2 набула право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (колишня АДРЕСА_3 . Відповідно до умов договору купівлі - продажу квартири та домовленістю сторін, вартість квартири становить 175 376,00 грн. Основне зобов`язання по договору оплата за квартиру повинна була бути здійснена з відтермінуванням і боржник (покупець) повинен сплатити залишок ціни квартири у розмірі 164 574,95 грн., щомісячно до 20 числа поточного місяця на протязі 15 років: починаючи з січня 2008 року по листопад 2023 року по 915 грн; останній платіж на суму 789,95 грн боржник зобов`язаний сплатити до 20 грудня 2023 року. Дану квартиру сторони за взаємною згодою зареєстрували за дружиною ОСОБА_2 . Під час укладання договору купівлі продажу квартири позивач підписав заяву в нотаріуса, якою надавав згоду на купівлю квартири за спільні кошти подружжя, вказаний факт підтверджується п. 12 вищезазначеного договору.

Судом встановлено, що 22.12.2008 між АТ «Уманьферммаш» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого в забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором та іпотекодавцем зобов`язань за цим договором, іпотекодавець (відповідач) надав в іпотеку належне йому на праві власності майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (колишня АДРЕСА_3 .

Відповідно до пункту 1.4 договору іпотеки предмет іпотеки належить Іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Очеретяною В.В. 08 грудня 2008 року, реєстр за № 5694, зареєстрованого в державному реєстрі правочинів 08 грудня 2008 року за № 3263423. Право власності на вказану квартиру зареєстровано у реєстрі прав власності на нерухоме майно за номером 25548427, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданим Уманським виробничим відділком комунального підприємства Черкаське обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації 15 грудня 2008 року, номер витягу 21272938.

На укладання цього договору була надана письмова згода другого з подружжя (чоловіка).

Позиція Черкаського апеляційного суду

Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог поданої апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов до наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

В повній мірі зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір

не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного

або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

У даній справі спірні правовідносини стосуються поділу спільного майна подружжя, а саме квартири АДРЕСА_2 .

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому, конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження № 61-35779св18), від 20 травня 2022 року у справі № 330/1079/20 (провадження № 61-5763св21).

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Тлумачення змісту статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

Отже, у сімейному праві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об`єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним з подружжя, який це заперечує, не доведено інше.

Державна реєстрація спірного нерухомого майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі.

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 СК України дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (стаття 68 СК України).

Згідно з частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

У частині першій статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (частина друга статті 70 СК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому, суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому, не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2021 року у справі № 756/2527/16-ц (провадження № 61-5837св20), вказано, що «виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. […] вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто».

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2019 року в справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18)).

У постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 456/828/17 (провадження № 61-252св17), зроблено висновок, що: «статтею 70 СК України передбачено два випадки, коли суд має право відступити від начал рівності часток подружжя у праві спільної власності. По-перше, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя у спільній сумісній власності подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. По-друге, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування».

До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

Поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19)).

Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 243/6275/16-ц (провадження № 61-42813св18)).

Встановивши, що спірна квартира була набута сторонами під час зареєстрованого шлюбу на підставі договору купівлі продажу, укладеному за нотаріально посвідченої згоди позивача, а відповідачкою ОСОБА_2 презумпція спільності права власності подружжя не спростована, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що квартира, розташована за адресою : АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю позивача та відповідача.

Даний факт сторонами не оспорюється.

Здійснюючи розподіл часток у спільному майні подружжя, суд першої інстанції встановив, що 22.12.2008 між АТ «Уманьферммаш» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого в забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором та іпотекодавцем зобов`язань за цим договором, іпотекодавець (відповідач) надав в іпотеку належне йому на праві власності майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (колишня АДРЕСА_3 .

Також судом першої інстанції встановлено, що відповідачем здійснювались платежі за спірну квартиру протягом 2008 – 2020 років, на загальну суму 171 729,00 грн, з яких сума 102 484,05 грн. сплачені відповідачем під час перебування сторін у шлюбі, а 69 244,95 грн, кошти сплачені після розірвання шлюбу та були особистими коштами відповідача.

За наведених обставин, суд першої інстанції визначив, що використаний в інтересах сім`ї спільний борг сторін (кредит), отриманий відповідачем для придбання вищевказаної квартири, і дійшов вірного висновку, що і зобов`язання за вказаним боргом сторони повинні були нести спільно в рівних частинах.

Проте дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відступу від засад рівності часток подружжя, вважаючи, що позивач фактично самоусунувся від сплати своїх зобов`язань за договором іпотеки і помилково вважав, що дотримання презумпції рівності часток в спільній власності буде несправедливим по відношенню до відповідача, яка належним чином за рахунок власних коштів, починаючи з 04 липня 2017 року виконувала зобов`язання за договором іпотеки, таким чином її сплативши і виконавши зобов`язання перед кредитором.

Колегія суддів вважає, що погашення ОСОБА_2 кредитних зобов`язань на суму 69 244,95 грн за рахунок особистих коштів після розірвання шлюбу між сторонами не є підставою для відступлення від рівності часток подружжя у спільному сумісному майні, проте є підставою для звернення ОСОБА_2 із позовом до ОСОБА_1 про повернення половини сплачених коштів за кредитним зобов`язанням після розірвання шлюбу.

Крім того, підстава для врахування боргів подружжя при поділі спільного сумісного майна та відступу від засад рівності часток подружжя при поділі спірної квартири, не може враховуватись судом самостійно, оскільки такі вимоги не входили до предмета спору у даній справі.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає помилковим визначення часток у спільній сумісній власності (61/200 та 139/200) без належних підстав (договору або обставин, що дозволяють відступити від принципу рівності), оскільки згідно зі ст. 70 СК України, частки дружини та чоловіка є рівними ( кожному), якщо інше не встановлено законом чи домовленістю.

Колегія суддів зауважує, що сторони не заявляли вимоги та не доводили обставин наявності підстав для відступу від засади рівності часток подружжя, передбачених частиною другою статті 70 СК України.

Також суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про здійснення поділу майна шляхом визнання за відповідачем права особистої власності на спірну квартиру з одночасним присудженням позивачу грошової компенсації вартості належної йому частки, яка має бути стягнута з відповідача на його користь, оскільки позивачем не заявлялись вимоги про поділ майна подружжя в натурі.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Аналогічний припис містить частина перша статті 13 ЦПК Україну у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

Позивач не заявляв вимог про припинення права спільної сумісної власності на квартиру, виділення у приватну власність відповідача та стягнення грошової компенсації за належну йому частку у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 , а тому суд першої інстанції порушив норми права, вийшовши за межі позовних вимог у даній справі.

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У даній справі ОСОБА_1 при зверненні до суду з позовом до ОСОБА_2 , просив визнати за ним право власності на 1/2 частину спірної квартири.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції, у резолютивній частині рішення вказав про визнання спірної квартири спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Крім того, суд здійснив поділ квартири між сторонами шляхом виділення у приватну власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 ; стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за належну йому частку у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 в сумі 53 489,68 грн.

При цьому, суд першої інстанції не врахував, що позивач не пред`являв вимог про виділення у приватну власність ОСОБА_2 спірної квартири зі стягненням грошової компенсації з ОСОБА_2 на користь позивача за належну йому частку у праві спільної сумісної власності.

Колегія суддів зауважує, що визнання спільного майна особистим (особистою приватною власністю) без законних підстав (наприклад, набуття до шлюбу чи в дар) є порушенням принципу спільної сумісної власності.

Посилання суду першої інстанції, що поділ майна з урахуванням ідеальних часток є неефективним способом захисту, буде потребувати нового судового розгляду є помилковими, оскільки поділ на ідеальні частки припиняє режим спільної сумісної власності, перетворюючи її на спільну часткову, що є ефективним способом захисту права власності.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що поділ майна подружжя здійснюється в натурі відповідно до визначених судом часток, при цьому не виключається звернення одного із подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

Аналіз змісту позову ОСОБА_1 свідчить, що ним пред`явлено саме позов про визнання права на частку в праві спільної власності на квартиру, а не позов про її поділ в натурі, тому вимога позивача про визнання за ним права власності на 1/2 частину спірної квартири є ефективним способом захисту та цілком охоплюється його вимогою про визнання спірної квартири спільним сумісним майном подружжя.

Колегія суддів констатує, що задоволення позову щодо поділу майна у такий спосіб відповідає змісту порушеного права позивача як співвласника спільного сумісного майна подружжя та не суперечить судовій практиці вирішення подібних спорів (див. постанову Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 753/4498/19, провадження № 61-10250св23).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами ч.1 ст.376 ЦПК України є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки рішення суду першої інстанції постановлене із порушенням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги сторони позивача та скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про задоволення позову.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи те, що після перегляду даної справи в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про скасування рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 лютого 2026 року та ухвалення нового рішення про задоволення позову, то, відповідно, вирішує питання розподілу судових витрат, зокрема судового збору.

Виходячи з положень ст.141 ЦПК України колегія суддів вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі 1 211,20 грн.

Оскільки позивач при зверненні з апеляційною скаргою вказав та надав відповідні підтверджуючі документи, що є особою, якій встановлена ІІ група інвалідності і згідно ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, тому необхідно стягнути з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 1 816,65 грн. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 258, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гупала Максима Михайловича – задовольнити.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 лютого 2026 року – скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя -задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 (РНОПКК НОМЕР_2 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_4 ) право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 211,20 грн., сплачений позивачем у суді першої інстанції.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1 816,65 грн за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України.

Головуюча О.В. Карпенко

Судді О.М Новіков

Л.І. Василенко

/ повний текст постанови суду виготовлений 16 квітня 2026 року/