Постанова від 06 квітня 2026 р. у справі №185/14162/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/768/26 Справа № 185/14162/24 Суддя у 1-й інстанції - Болдирєва У. М. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Свистунової О.В., Городничої В.С.

при секретарі – Пікос А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 , фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про встановлення факту перебування у трудових відносинах, зобов`язання вчинити дії, стягнення невиплаченої заробітної плати, визнання незаконним наказу про звільнення, стягнення вихідної допомоги, компенсації за невикористані відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А :

У грудні 2024 року позивач звернулась до суду із позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про встановлення факту перебування у трудових відносинах, зобов`язання вчинити дії, стягнення невиплаченої заробітної плати, визнання незаконним наказу про звільнення, стягнення вихідної допомоги, компенсації за невикористані відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.

Позов мотивовано тим, що у період з 01 жовтня 2019 року по 08 лютого 2022 року вона фактично працювала продавцем продовольчих товарів без оформлення трудових відносин у ФОП ОСОБА_3 у магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованому за адресою АДРЕСА_1 . Робочий день тривав з 07 до 19 години без перерви, сім днів поспіль позивачка працювала, наступні сім днів відпочивала. Відпусток за цей період у неї не було. Заробітну плату вона отримувала готівкою за кожен тиждень роботи у розмірі 1-2 відсотки від виторгу, що складало у середньому 4000-6000 грн на місяць.

09 лютого 2022 року позивачка була офіційно прийнята на роботу до ФОП ОСОБА_3 на посаду «продавець хлібобулочних виробів», 28 лютого 2022 року звільнена за угодою сторін, однак насправді така угода не укладалася і з наказом вона не була ознайомлена і продовжувала фактично працювати. 11 липня 2023 року з нею був укладений трудовий договір, однак з цим договором та записами у трудовій книжці вона не була ознайомлена. 09 липня 2024 року був виданий наказ про її звільнення за згодою сторін, фото наказу їй надіслали в додаток «Вайбер» через чотири дні. Насправді ніякої угоди про звільнення позивачка з відповідачем не укладала.

Просила захистити своє порушене право у такий спосіб:

1) Установити факт перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах з відповідачем за професією продавця продовольчих товарів, яка виконувала роботу без укладення трудового договору та встановити період роботи з 01 жовтня 2019 року до 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року,

2) Зобов`язати відповідача внести записи до трудової книжки ОСОБА_1 про прийняття на роботу за професією продавця продовольчих

товарів у період роботи з 01 жовтня 2019 року до 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року

3) Стягнути з відповідача невиплачену заробітну плату в розмірі 433 841 грн 19 коп з утриманням та сплатою відповідно до законодавства податку на доходи фізичних осіб, військового збору та суми єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи,

4) Визнати незаконним наказ № 113/24 від 09 липня 2024 року про звільнення з роботи ОСОБА_1 за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).

5) Зобов`язати відповідача видати наказ про звільнення з роботи ОСОБА_1 після незаконного звільнення та поновлення на роботі, розірвавши трудовий договір, укладений на невизначений строк, за власним бажанням в зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України 24 серпня 2024 року.

6) Стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку 24 916 грн 45 коп без утримання податків та обов`язкових зборів.

7) Стягнути з відповідача грошову компенсацію за невикористані відпустки при звільненні за період з 01 жовтня 2019 року до 30 червня 2023 року включно в сумі 21 045 грн 60 коп без утримання податків та обов`язкових зборів.

8) Стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені до дня звернення до суду в сумі 47 916 грн 25 коп без утримання податків та обов`язкових зборів.

9) Зобов`язати відповідача внести записи про трудову діяльність ОСОБА_1 до трудової книжки серії НОМЕР_1 від 26 вересня 1989 року

10) Зобов`язати відповідача внести записи до трудової книжки серії НОМЕР_1 від 26 вересня 1989 року про трудову діяльність ОСОБА_1 з назвою професії «продавець продовольчих товарів».

11) Стягнути з відповідача у відшкодування моральної шкоди 20 000 грн.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2025 року позовні вимоги задоволено частково та вирішено установити факт перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах з фізичною особою – підприємцем ОСОБА_3 у періоди з 01 жовтня 2019 року до 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року на посаді продавця продовольчих товарів;

зобов`язати фізичну особу – підприємця ОСОБА_3 внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 про роботу за професією продавця продовольчих товарів у періоди з 01 жовтня 2019 року до 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року;

стягнути з фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період роботи на посаді продавця продовольчих товарів з 01 жовтня 2019 року до 08 лютого 2022 року у розмірі 317 617 (триста сімнадцять тисяч шістсот сімнадцять) грн 64 коп з відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів;

стягнути з фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період роботи на посаді продавця продовольчих товарів з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року у розмірі 109 393 (сто дев`ять тисяч триста дев`яносто три) грн 55 коп з відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів;

Стягнути з фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 5000 (п`ять тисяч) грн. В іншій частині позову відмовити. Вирішено питання стосовно судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що на теперішній час позивачка поновлена на роботі у ФОП ОСОБА_3 на посаді продавця продовольчих товарів, отримала відповідні компенсаційні виплати, отже право позивачки, порушене винесенням наказу про її звільнення № 113/24 від 09 липня 2024 року, є фактично поновленим, тому відсутні підстави для визнання незаконним цього наказу; обов`язковою умовою для застосування положень частини 3 статті 38 КЗпП України є наявність судового рішення, що набрало законної сили і підтверджує невиконання роботодавцем законодавства про працю. На день розгляду справи відсутнє судове рішення, яке набрало законної сили і яке підтверджує невиконання відповідачем вимог законодавства про працю стосовно ОСОБА_1 , відтак право позивачки розірвати трудовий договір за власним бажанням згідно з частиною 3 статті 38 КЗпП нічим не підтверджене. Тому відсутні підстави для зобов`язання відповідача видати наказ про звільнення позивачки з роботи на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, а також для задоволення похідних вимог про стягнення з відповідача вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; до теперішнього часу ОСОБА_1 не звільнена з посади продавця продовольчих товарів ФОП ОСОБА_3 .

Суду не надано доказів, що тривалість щорічної відпустки позивачки становить більше 24 календарних днів, отже на день розгляду справи судом відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки компенсації за невикористані відпустки; на теперішній час як у позивачки, так і у відповідача відсутня трудова книжка серії НОМЕР_1 , доказів протилежного судом не отримано. Тому у разі ухвалення судом рішення про зобов`язання відповідача внести записи саме до цієї трудової книжки це рішення буде завідомо таким, що не може бути виконане. Відтак позовні вимоги про внесення записів до трудової книжки серії НОМЕР_1 задоволенню не підлягають.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати частково та ухвалити нове рішення у відповідній частині, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В апеляційній скарзі фізична особа-підприємець ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Апеляційні скарги мотивовані тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.

Фактичні обставини справи.

Вимога щодо встановлення факту трудових відносин та стягнення коштів.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 , уклала трудові відносини з фізичною особою - Підприємцем ОСОБА_3 та була прийнята офіційно на роботу за професією продавця хлібобулочних виробів 09.02.2022 року, що підтверджується повідомленням ГУ ДПС У ДНІПРОПЕТРОВСЬКІЙ ОБЛ. про прийняття працівників на роботу від 08.02.22 р.

При прийомі на роботу, 01 жовтня 2019 року, позивачкою надано ФОП трудову книжку, на даний час не видано її на руки.

Згідно з індивідуальними відомостями про застраховану особу формою ОК5 від 03.12.2024 року, ОСОБА_1 було звільнено з роботи через 20 днів, 28.02.2022 р. та прийнято офіційно на роботу тільки 11 липня 2023 року.

Фактично ОСОБА_1 працювала за професією продавця продовольчих товарів без оформлення трудових відносин з 01 жовтня 2019 року до 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року у зазначеного ФОП в магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 » на ринку селища шахтобудівників (СШБ) (адреса: АДРЕСА_2 ).

Між сторонами виник спір щодо фактичного перебування ОСОБА_1 у трудових правовідносинах з ФОП ОСОБА_3 у періоди з 01 жовтня 2019 року по 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року.

Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 підтвердили обставини, на які посилається позивачка в обґрунтування вимог про встановлення факту її трудових правовідносин з відповідачем у періоди з 01 жовтня 2019 року по 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року.

Наведені показання свідків узгоджуються між собою і повністю підтверджують зазначені позивачкою обставини щодо її роботи продавцем у ФОП ОСОБА_3 у період з 01 жовтня 2019 року по 08 лютого 2022 року з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року. При цьому свідки ОСОБА_4 ОСОБА_5 , ОСОБА_7 не є родичами позивачки і працівниками ФОП ОСОБА_3 , тому не мають будь-якої заінтересованості в результаті розгляду справи. Показання цих свідків є чіткими та послідовними, не викликають жодного сумніву в їх достовірності. Також факт неофіційної роботи позивачки продавцем у ФОП ОСОБА_3 з літа 2020 року підтвердив у своїх показаннях свідок ОСОБА_11 , який є представником відповідача за довіреністю і забезпечує роботу належних відповідачу магазинів.

Показаннями свідків підтверджується, що позивачка у період з 01 жовтня 2019 року по 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року виконувала роботу на визначеному робочому місці – у магазині ФОП ОСОБА_3 «Турецька випічка», за певною посадою – продавця продовольчих товарів, з визначеною трудовою функцією – приймання товару, продаж, прибирання магазину. Позивачка дотримувалася правил внутрішнього трудового розпорядку, а саме графіку роботи (тиждень через тиждень), визначеного робочого часу (з 07 до 19 години), носіння на робочому місці спеціального одягу (фартуху). Крім того позивачка отримувала систематично заробітну плату – щотижня у відсотках від виручки за проданий товар. Така форма оплати праці не суперечить вимогам статті 6 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої можуть встановлюватися інші системи оплати праці за погодженням роботодавця та працівників.

Тому наявні підстави для встановлення факту перебування позивачки у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_3 у період з 01 жовтня 2019 року до 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року на посаді продавця продовольчих товарів та зобов`язання відповідача внести відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_1 .

Задовольняючи частково позовні вимоги, районний суд обґрунтовано виходив з того, що позов є обгрунтованим, а тому наявні підстави для встановлення факту перебування позивачки у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_3 у період з 01 жовтня 2019 року до 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року на посаді продавця продовольчих товарів.

Відповідно до частини 6 статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про нарахування та виплату такому працівникові заробітної плати у розмірі не нижче середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді без урахування фактично виплаченої заробітної плати, про нарахування та сплату відповідно до законодавства податку на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи.

Так, за даними Головного управління статистики у Дніпропетровській області середня заробітна плата працівників за видом економічної діяльності «оптова та роздрібна торгівля» складала у жовтні 2019 року – 10 280 грн, у листопаді 2019 року – 10 531 грн, у грудні 2019 року – 10 508 грн, у січні 2020 року – 10 538 грн, у лютому 2020 року – 10 228 грн, у березні 2020 року – 10 130 грн, у квітні 2020 року – 8726 грн, у травні 2020 року – 9862 грн, у червні 2020 року – 10 027 грн, у липні 2020 року – 10 591 грн, у серпні 2020 року – 10 573 грн, у вересні 2020 року – 10 958 грн, у жовтні 2020 року – 10 861 грн, у листопаді 2020 року – 10 883 грн, у грудні 2020 року – 11 559 грн, у січні 2021 року – 11 002 грн, у лютому 2021 року – 11 001 грн, у березні 2021 року – 11 623 грн, у квітні 2021 року – 11 342 грн, у травні 2021 року – 11 989 грн, у червні 2021 року – 12 694 грн, у липні 2021 року – 12 337 грн, у серпні 2021 року – 12 399 грн, у вересні 2021 року – 12 622 грн, у жовтні 2021 року – 12 502 грн, у листопаді 2021 року – 12 834 грн, у грудні 2021 року – 14 084 грн, у січні 2022 року – 13 009 грн.

Як вбачається з матеріалів справи заробітна плата за 8 днів лютого 2022 року нарахована позивачці, виходячи з виплаченої роботодавцем заробітної плати за 19 днів лютого у розмірі 4571 грн, а саме: 4571 : 19 х 8 = 1924 грн 64 коп.

Отже загальний розмір заробітної плати, яка підлягає виплаті позивачці за період з 01 жовтня 2019 року до 08 лютого 2022 року становить 317 617 грн 64 коп.

За період з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року позивачка розрахувала розмір своєї заробітної плати, виходячи з розміру заробітної плати своєї напарниці ОСОБА_13 за відповідний період на підставі відомостей про застраховану особу (форма ОК5) у зв`язку з відсутністю статистичних даних за цей період, а саме: у березні 2022 року – 6530 грн, у квітні 2022 року – 6550 грн, у травні 2022 року – 6550 грн, у червні 2022 року – 6550 грн, у липні 2022 року – 6600 грн, у серпні 2022 року – 6600 грн, у вересні 2022 року – 6600 грн, у жовтні 2022 року – 6750 грн, у листопаді 2022 року – 6750 грн, у грудні 2022 року – 6750 грн, у січні 2023 року – 6780 грн, у лютому 2023 року – 6780 грн, у березні 2023 року – 6780 грн, у квітні 2023 року – 6800 грн, у травні 2023 року – 6800 грн, у червні 2023 року – 6800 грн, за 11 днів липня – 2423 грн 55 коп.

Загальний розмір заробітної плати, яка підлягає виплаті позивачці за період з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року становить 109 393 грн 55 коп.

Відповідач на ці вимоги не відреагував, лише підтвердив, що позивач працювала у нього, а інших доказів суду надано не було, у зв`язку з чим колегія суддів погоджується із судовим рішенням в цій частині.

Вимога про визнання незаконним наказу про звільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України

Відповідно до Правил організації діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5, накази з кадрових питань на підприємстві мають бути оформлені відповідно до вимог Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях.

Службовий документ - офіційно зареєстрований службою діловодства або відповідним чином засвідчений документ, що одержаний чи створений установою у процесі її діяльності та має відповідні реквізити (пункт 2 розділу І Правил організації діловодства).

Розпорядча документація фіксує рішення нормативно-правового або організаційно-розпорядчого характеру з основних питань діяльності установи, адміністративно-господарських або кадрових (особового складу) питань (постанови, рішення, накази, розпорядження) (пункт 3 розділу ІІ Правил організації діловодства).

Розпорядчий документ може бути відмінено (змінено, доповнено) лише новим розпорядчим документом (пункт 6 розділу ІІ Правил організації діловодства).

З розпорядчим документом з кадрових питань (особового складу) обов`язково ознайомлюють згаданих у ньому осіб, які на першому примірнику документа чи на спеціальному бланку проставляють свої підписи із зазначенням дати ознайомлення (пункт 11 частини 9 розділу ІІ Правил організації діловодства).

Так, Позивачка просить визнати незаконним та скасувати наказ № 113/24 від 09 липня 2024 року про її звільнення за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), посилаючись на те, що такої угоди між нею та роботодавцем насправді не було укладено.

Тобто порушенням права позивачки є її звільнення за угодою сторін без відповідної підстави.

Проте, на день розгляду справи судом наказ № 113/24 від 09 липня 2024 року про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України вже не має юридичної сили, оскільки скасований наказом ФОП ОСОБА_3 № 122/24 від 20 серпня 2024 року як виданий помилково. (том 1, а.с.126)

Також, наказом ФОП ОСОБА_3 № 122/24 від 20 серпня 2024 року зі змінами, внесеними наказом № 126/24-К від 30 серпня 2024 року, ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді продавця продовольчих товарів з 23 серпня 2024 року, зобов`язано бухгалтера ФОП ОСОБА_3 провести повний розрахунок з ОСОБА_1 з дня звільнення – 09 липня 2024 року по 22 серпня 2024 року, виплатити ОСОБА_1 середній заробіток на весь час вимушеного прогулу по 22 серпня 2024 року та грошову компенсацію за невикористані відпустки при звільненні з для прийому на роботу (12 липня 2023 року) по день звільнення (09 липня 2024 року).

Таким чином суд першої інстанції встановив, що відповідач своїми діями щодо скасування наказу № 113/24 від 09 липня 2024 року, поновлення позивачки на роботі, виплаті їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу та грошової компенсації за невикористані відпустки, фактично поновив порушене право позивачки, а тому обгрунтовано визнав, що відсутні підстави для визнання незаконним цього наказу.

Вимога про зобов`язання видати наказ про звільнення на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України

У позовній заяві позивач просить зобов`язати відповідача видати наказ про її звільнення з роботи, розірвавши трудовий договір, укладений на невизначений строк, за її власним бажанням в зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України.

Згідно з частиною 3 статті 38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.

Отже обов`язковою умовою для застосування положень частини 3 статті 38 КЗпП України є наявність судового рішення, що набрало законної сили і підтверджує невиконання роботодавцем законодавства про працю.

Так, на день розгляду справи відсутнє судове рішення, яке набрало законної сили і яке підтверджує невиконання відповідачем вимог законодавства про працю стосовно ОСОБА_1 , відтак право позивачки розірвати трудовий договір за власним бажанням згідно з частиною 3 статті 38 КЗпП нічим не підтверджене.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що місцевий суд, відмовляючи в задоволенні позову в цій частині, обгрунтовано виходив з того, що відсутні підстави для зобов`язання відповідача видати наказ про звільнення позивачки з роботи на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, а також для задоволення похідних вимог про стягнення з відповідача вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Вимога про стягнення грошової компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до ст.24 Закону України «Про відпустки», ст. 83 Кодексу Законів про працю України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

За змістом наведених положень закону компенсація за всі невикористані дні щорічної відпустки виплачується лише у разі звільнення працівника. Працюючому працівнику може бути виплачена компенсація лише за частину невикористаної щорічної відпустки. Отже за бажанням працюючого працівника лише після використання ним 24 календарних днів щорічної відпустки (за робочий рік, за який надається відпустка), за решту днів невикористаної щорічної відпустки має бути виплачено грошову компенсацію.

Судом першої інстанції встановлено факт перебування позивачки у трудових відносинах з відповідачем у періоди з 01 жовтня 2019 року по 08 лютого 2022 року та з 01 березня 2022 року до 11 липня 2023 року. Починаючи з 23 серпня 2024 року позивачку поновлено на роботі і за нею зберігається робоче місце.

До теперішнього часу ОСОБА_1 не звільнена з посади продавця продовольчих товарів ФОП ОСОБА_3 . Суду не надано доказів, що тривалість щорічної відпустки позивачки становить більше 24 календарних днів, отже на день розгляду справи судом відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки компенсації за невикористані відпустки.

Вимога про внесення записів до трудової книжки серії НОМЕР_1

Позивачка заявляє вимогу про зобов`язання відповідача внести записи про її трудову діяльність до трудової книжки серії НОМЕР_1 , посилаючись на те, що саме цю трудову книжку вона віддала роботодавцеві при прийомі на роботу у жовтні 2019 року.

Натомість представник відповідача у судовому засіданні пояснив, що трудова книжка серії НОМЕР_1 у відповідача відсутня, ним оформлена нова трудова книжка на ім`я позивачки, що не заборонено діючим законодавством.

Отже на теперішній час як у позивачки, так і у відповідача відсутня трудова книжка серії НОМЕР_1 , доказів протилежного судом не отримано. Тому у разі ухвалення судом рішення про зобов`язання відповідача внести записи саме до цієї трудової книжки це рішення буде завідомо таким, що не може бути виконане. Відтак позовні вимоги про внесення записів до трудової книжки серії НОМЕР_1 задоволенню не підлягають.

Вимога про відшкодування моральної шкоди

Так, судом встановлено, що відповідачем винесений наказ № 113/24 від 09 липня 2024 року про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України, який в подальшому скасований самим відповідачем наказом № 122/24 від 20 серпня 2024 року як виданий помилково.

Отже сам відповідач визнав факт порушення ним трудового законодавства при звільненні позивачки за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України. Наказ про звільнення був скасований лише після того, як позивачка звернулась з письмовою претензією, її порушене право було поновлене 20 серпня 2024 року.

Згідно статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Як передбачено статтею 280 Цивільного кодексу України, якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, що викладений у постанові від 01 вересня 2020 року у справі 216/3521/16-ц, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Таким чином внаслідок будь-якого порушення прав особи виникає право на відшкодування моральної шкоди і таке відшкодування є належним та ефективним способом захисту, що відповідає змісту порушеного права та характеру його порушення.

Незважаючи на те, що наказ про звільнення позивачки за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України на теперішній час скасований роботодавцем, внаслідок неправомірних дій відповідача позивачка відчувала психологічний дискомфорт та душевне хвилювання, витрачала час та ресурси на звернення за юридичною допомогою з метою відновлення свого порушеного права. Втрата позивачкою роботи внаслідок неправомірного наказу про звільнення призвела до матеріальних труднощів, вимушених обмежень у витрачанні коштів на задоволення повсякденних потреб. У зв`язку з чим колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки у відшкодування моральної шкоди 5000 грн.

Саме такий спосіб захисту порушеного права позивачки є ефективним і має на меті не лише компенсацію завданої моральної шкоди, а і запобігання вчиненню роботодавцем у майбутньому подібних порушень.

Щодо розподілу судових витрат

Так, Позивачкою понесені витрати на сплату судового збору у розмірі 5809 грн 56 коп відповідно до обсягу заявлених позовних вимог, що підтверджується квитанцією № 0252-7438-4649-4038 від 17 січня 2025 року. (том 1, а.с.70)

Згідно з частиною 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Загальна сума заявлених позовних вимог (ціна позову), визначена позивачкою, становить 547 719 грн 49 коп.

Загальний розмір позовних вимог, які підлягають задоволенню, становить 432 011 грн 19 коп, отже підлягає задоволенню 78,87 відсотків заявлених вимог. Пропорційно розмір судових витрат на сплату судового збору, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивачки становить 5809,56 : 100 х 78,87 = 4582 грн.

Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 141 ЦПК України, у разі часткового задоволення позову інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У позовній заяві позивачкою заявлені витрати на правову допомогу у розмірі 15 000 грн, відповідачем у відзиві заявлені витрати на правову допомогу у розмірі 20 000 грн.

Відповідно до положень статті 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до вимог статті 137 ЦПК України, розмір витрат сторони у справі на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги.

До позовної заяви та відзиву на позов не додано завірених копій договорів про надання правничої допомоги, укладених між сторонами та їх представниками. Тому витрати сторін на правничу допомогу належним чином не підтверджені і не підлягають розподілу між сторонами

Згідно з частиною п`ятою статті 12 ЦПК України, яка також покладає і на суд певні обов`язки зі створення для сторін змагального процесу, суд керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Статтею 43 Конституції України проголошено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

КЗпП України визначає механізм захисту трудових прав працівників, що включає в себе, зокрема, право на працю, та визначає способи захисту прав працівників.

При цьому КЗпП України визначає можливість працівника оскарження наказу про його звільнення.

Частиною першою статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, згідно з якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Отже, колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновками суду першої інстанції, та вважає, що суд, з урахуванням встановлених фактичних обставин, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог позивачки.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Посилання апеляційної скарги ОСОБА_1 на те, що суд першої інстанції не стягнув середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та відповідно вимог про стягнення компенсації на невикористані відпустки, колегія суддів вважає необгрунтованими, оскільки позивачка з роботи не звільнена, а також ці вимоги були предметом розгляду справи та суд першої інстанції дав їм належної оцінки.

Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є необгрунтованими, колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення суду.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що прав позивачки він не порушував, є безпідставними, оскільки як зазначалося вище право позивачки на працю було порушено, а як встановлено судом першої інстанції відповідач своїми діями щодо скасування наказу № 113/24 від 09 липня 2024 року, поновлення позивачки на роботі, виплаті їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу та грошової компенсації за невикористані відпустки, фактично поновив порушене право позивачки, а тому підстави для висновку про відсутність порушень є необгрунтованою.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Отже, встановивши фактичні обставини у справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційних скарг не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваному судовому рішенні, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявників з висновками суду щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом.

Згідно статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про законність та обґрунтованість рішення суду, що дає підстави суду апеляційної інстанції відповідно до статті 375 ЦПК України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 — залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 — залишити без задоволення.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2025 року — залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частина постанови проголошена 07 квітня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 16 квітня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді О.В. Свистунова

В.С. Городнича