Постанова від 14 квітня 2026 р. у справі №380/24886/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/24886/25 пров. № А/857/2445/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Курильця А.Р.,

суддів Гінди О. М., Заверухи О. Б.,

розглянувши в змішаній формі в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі № 380/24886/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Личаківського районного суду м. Львова, треті особи: слідчі судді Білоус Ю.Б., Мармаш В.Я., Жовнір Г.Б., Грицко Р.Р. про визнання протиправними бездіяльності та дій, відшкодування моральної шкоди,-

суддя в 1-й інстанції – Москаль Р.М.,

час ухвалення рішення – 24 грудня 2025 року,

місце ухвалення рішення – м.Львів,

дата складання повного тексту рішення – не зазначено,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 (далі – позивач) звернулася в суд з адміністративним позовом до Держави Україна в особі Личаківського районного суду м. Львова, треті особи: слідчі судді Білоус Ю.Б., Мармаш В.Я., Жовнір Г.Б., Грицко Р.Р., в якому просила:

1.визнати протиправною умисну бездіяльність та процесуальні дії Личаківського районного суду м. Львова та суддів (Білоуса, Мармаша, Жовніра, Грицко);

2.усунути суддів-третіх осіб від подальшого розгляду моїх справ;

3.забезпечити ефективний розгляд справи про поновлення на роботі;

4.стягнути матеріальну і моральну шкоду у сумі 500 000 грн;

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі.

Не погоджуючись з такою ухвалою, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що предметом позову є бездіяльність державного органу (суду як публічно-правового суб`єкта) у вирішенні заяви про відвід судді та забезпечення ефективного розгляду справи, що є публічно-правовим спором. Частина позовних вимог стосується бездіяльності державного органу (Личаківського районного суду м. Львова) у межах публічних повноважень, зокрема невиконання обов`язку розглянути заяви про відвід судді та забезпечити ефективне правосуддя. Такі дії/бездіяльність підпадають під юрисдикцію адміністративного суду відповідно до статті 19 КАС України. Суд не взяв до уваги практику ЄСПЛ та висновки Верховного Суду щодо доступу до ефективного засобу правового захисту та права на справедливий суд, зокрема щодо контролю за бездіяльністю судових органів як суб`єкта владних повноважень. Разом із вимогами визнати бездіяльність протиправною, заявлено вимогу про відшкодування моральної шкоди, що виникла внаслідок порушення публічних прав.

Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.1 ч.1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з визначенням, наведеним у пункті 7 частини першої статті 4 КАС України, суб`єктом владних повноважень є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

За змістом пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Стаття 5 КАС України закріплює, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Зі змісту позовної заяви слідує, що «позивачка звертається з адміністративним позовом про визнання протиправною бездіяльності та процесуальних рішень суддів та органів влади, а саме: Системне ігнорування заяв про відвід слідчого судді Білоуса Ю.Б., попри наявність конфлікту інтересів з ДБР, ОГП та ВРП; Формальні відмови у відводах іншими суддями того ж суду (Мармаш В.Я., Жовнір Г.Б., Грицко Р.Р.); Не розгляд справи про поновлення на роботі лікаря (№ 463/7182/25); Непроведення досудового розслідування ДБР, ЛРУП №1 ГУНП у Львівській області, щодо підслідних суду, що створює конфлікт інтересів та сприяє процесуальній тяганині.».

Як встановлено судом першої інстанції, Неїлик Г.М. є позивачкою у цивільній справі №463/7182/25, оскаржує наказ про оголошення їй догани як лікарю-статистику та інші рішення та дії в порядку ЦПК України (https://reyestr.court.gov.ua/Review/129634121);

Також Неїлик Г.М. є скаржником в порядку кримінально-процесуального законодавства, оскаржує постанову старшого слідчого в ОВС Першого слідчого відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові Скреклі В.В. від 24.11.2025 року про закриття кримінального провадження № 62025140110003362 від 12.09.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК України (https://reyestr.court.gov.ua/Review/132577451, справа №463/12013/25), в межах якого заявляла відвід головуючому судді (https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746973, провадження №1-кс/463/11304/25).

Колегія суддів зауважує, що позивачка в позовній заяві вказує про «конфлікт інтересів судді Білоуса Ю.Б. — одночасно розглядає скарги на ДБР, який є підслідним органом; формальні відмови у відводах інших суддів (Мармаш, Жовнір, Грицко); тривалу процесуальну тяганину, непроведення досудового розслідування ДБР; відсутність ефективного внутрішнього засобу правового захисту».

Зазначене, на переконання ОСОБА_1 , свідчить «про структурну проблему судової системи та нездатність держави забезпечити безсторонній суд і ефективний захист».

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується із судом попередньої інстанції, що позовні вимоги зумовлені незгодою позивачки із діями/бездіяльністю суддів Личаківського районного суду м. Львова при вирішенні судових справ, вчиненням (невчиненням) цими суддями передбачених процесуальним законом дій, зокрема вирішення питання про відвід.

Стаття 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (частина перша статті 5 КАС України).

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частин першої та третьої статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Конституційний Суд України у пункті 4.2 Рішення від 23.05.2001 № 6-рп/2001 роз`яснив, що порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судового розгляду справ у першій інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень, належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий. Що ж стосується актів, дій або бездіяльності посадових і службових осіб органів судової влади, що належать до сфери управлінської діяльності, то вони можуть бути оскаржені до суду на загальних підставах.

Таким чином, оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 1340/4052/18, а також у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 320/3328/19, від 26 травня 2021 року у справі № 460/9271/20, від 06 липня 2021 року у справі № 240/533/21, від 31 січня 2023 року у справі № 640/13808/21, від 30 травня 2025 року у справі № 440/11265/24 та багатьох інших.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 03 квітня 2018 року у справі № 820/5586/16, дії суду (судді), вчинені при виконанні своїх обов`язків щодо здійснення правосуддя (самостійного виду державної діяльності, яка здійснюється шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях в особливій, установленій законом процесуальній формі адміністративних, цивільних, кримінальних та інших справ), є процесуальними, а не управлінськими. Оскарження в будь-який спосіб процесуальних актів, дій (бездіяльності) судів і суддів при розгляді конкретної справи поза передбаченим процесуальним законом порядком не допускається. У порядку адміністративного судочинства можуть бути оскаржені акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності та не пов`язані зі здійсненням судом провадження у справі, результатом якого є прийняття акта органом судової влади.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, сформованої у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 826/56/18, оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише в межах відповідної судової справи, у якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Варто зауважити, що в суд першої інстанції застосував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в згаданих вище постановах.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви (скарги) та визначення складу суду для її розгляду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та із судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності. Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними визначеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі відповідного порядку оскарження рішень, дій та бездіяльності суду.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2025 року у справі № 560/19107/24.

Таким чином, позовні вимоги про оскарження дій/бездіяльності, які стосуються вчинення/невчинення судом (суддею) передбачених процесуальним законом дій, не можуть бути оскаржені поза межами порядку, передбаченого процесуальним законом.

З уваги на це спірні правовідносини за своїм змістом не є владно-управлінськими, стосуються дій/бездіяльності суду (судді) щодо процесуальних питань у межах конкретної справи. Цей спір не можна класифікувати як публічно-правовий і суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про те, що спір у цій справі не може бути розглянутий у порядку адміністративного судочинства.

Беручи до уваги підстави та обставини, на яких ґрунтується позовна заява, колегія суддів уважає необґрунтованими доводи скаржника про те, що вирішення заяви про відвід судді та забезпечення ефективного розгляду справи є публічно-правовим спором, стосується Личаківського районного суду м. Львова у межах публічних повноважень, зокрема невиконання обов`язку розглянути заяви про відвід судді та забезпечити ефективне правосуддя і такі дії/бездіяльність підпадають під юрисдикцію адміністративного суду відповідно до статті 19 КАС України.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, заяви позивачки про відвід розглядалися Личаківським районним судом м.Львова, за наслідком чого постановлено відповідні ухвали.

Судова колегія також враховує, що позовні вимоги в цій справі заявлені до Держави України, однак варто зауважити, що Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай органи, яких відповідач зазначає порушниками своїх прав або діями якого завдано шкоду. До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц.

Окрім того, предметом цього спору є також стягнення на користь позивача моральної шкоди. Така позовна вимога є похідною від основних вимог про визнання протиправною бездіяльності, пред`явлених до Держави України.

Відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС України, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Ураховуючи, що цей спір не є публічно-правовим, тому відносини щодо відшкодування моральної шкоди є цивільними правовідносинами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, міститься висновок про те, що здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, що діяла на час розгляду справи № 757/43355/16-ц у судах першої й апеляційної інстанцій).

Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовні вимоги про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду) не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства, вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 Цивільного кодексу України.

Подібні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 03 квітня 2018 року у справі № 820/5586/16, від 13 березня 2018 року у справі № 800/554/17, від 22 березня 2018 року у справі № П/9901/135/18, від 24 квітня 2018 року у справі № 800/404/17 та від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц.

Узагальнюючи вищезазначене колегія суддів констатує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для відмови у відкриття провадження в адміністративній справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Відповідно до приписів ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.

Враховуючи наведене вище, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції – без змін.

Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі № 380/24886/25 – без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Головуючий суддя А. Р. Курилець

судді О. М. Гінда

О. Б. Заверуха

Повне судове рішення складено 15 квітня 2026 року.