Постанова від 14 квітня 2026 р. у справі №580/4602/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 580/4602/25 Суддя (судді) першої інстанції: Анжеліка БАБИЧ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.В., Вівдиченко Т.Р.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 29 травня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області про визнання протиправним і скасування рішення та зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И Л А:

До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області , в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення від 19.03.2025 №232950009728 про відмову у призначенні пенсії;

- зобов`язати відповідача зарахувати до стажу роботи позивачу, що дає право на призначення пенсії, періоди роботи з 24.01.1986 до 05.05.1986, з 24.04.1990 до 09.09.1991, з 05.10.1991 до 09.08.1997.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 29 травня 2025 року позов задоволено.

Не погодившись з вказаним рішення, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Дану справу розглянуто в порядку письмового провадження, оскільки, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі.

Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скаргавідповідача підлягає залишенню без задоволення, а апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 11.03.2025 позивач звернувся заявою до органів ПФУ про призначення пенсії з інвалідності 3 групи.

19.03.2025 відповідач прийняв рішення №232950009728 про відмову у призначенні пенсії з інвалідності 3 групи відповідно до ст.30 ЗУ №1058-IV. У рішенні зазначив, що вік позивача на дату звернення 57 років 1 місяць 12 днів. Необхідний страховий стаж становить 14 років. Страховий стаж позивача 8 років 7 місяців 24 дні. До страхового стажу не зараховано періоди роботи: з 24.01.1986 до 05.05.1986, оскільки наявне виправлення номеру наказу про звільнення з роботи, з 24.04.1990 до 09.09.19991, оскільки відсутній номер наказу про звільнення з роботи, періоди роботи в Росії з 05.10.1991 до 09.08.1997, оскільки наявне виправлення дати наказу про звільнення з роботи, а з 01.01.1992 до 09.08.1997, оскільки відсутній договір між Україною та Російською Федерацією, періоди отримання допомоги по безробіттю з 29.03.2002, оскільки відсутня дата закінчення виплати допомоги по безробіттю.

Не погоджуючись з рішенням відповідача, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Переглянувши матеріали адміністративної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги у їх сукупності, а також оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла наступних висновків.

Правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян регулюються, зокрема, Законом України від 05 листопада 1991 року №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» та Законом України від 09 липня 2003 року №1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», які визначають правові засади призначення та виплати пенсій.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України №1058-IV за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі види пенсійних виплат: пенсія за віком, пенсія по інвалідності, а також пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Згідно зі статтею 24 Закону України №1058-IV страховий стаж визначається як період, протягом якого особа підлягала загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісячно сплачувалися страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. При цьому до страхового стажу для обчислення розміру пенсії за віком, а також для визначення права на пенсію по інвалідності або у зв`язку з втратою годувальника, зараховуються, крім фактично набутого страхового стажу, також періоди, передбачені зазначеною нормою, зокрема період з дня встановлення інвалідності до досягнення відповідного віку, а також період з дня смерті годувальника до дати, коли він досяг би такого віку.

Разом із тим періоди трудової діяльності, які враховувалися до стажу роботи до набрання чинності Законом України №1058-IV, підлягають зарахуванню до страхового стажу на умовах і в порядку, що діяли раніше.

Суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що до 01.01.2004 року стаж обчислювався як трудовий стаж, і відповідно до законодавства, чинного на той час, до стажу роботи зараховувалася робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях та кооперативах незалежно від форм власності, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах незалежно від характеру та тривалості роботи і перерв у ній.

Аналогічні положення містяться у статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення», відповідно до якої до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору або членства в кооперативах, незалежно від тривалості роботи та перерв.

Колегія суддів також враховує, що порядок ведення трудових книжок колгоспників у відповідний період регулювався Основними положеннями, затвердженими постановою Ради Міністрів СРСР від 21.04.1975 №310.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що до стажу роботи підлягають зарахуванню всі періоди роботи, виконаної на підставі трудового договору або членства у відповідних господарських утвореннях, незалежно від характеру та тривалості такої роботи.

Згідно з частиною першою статті 30 Закону України №1058-IV пенсія по інвалідності призначається у разі настання інвалідності за наявності страхового стажу, визначеного статтею 32 цього Закону, при цьому відповідно до частини другої цієї ж статті така пенсія призначається незалежно від часу настання інвалідності.

Частиною першою статті 32 Закону України №1058-IV визначено вимоги до тривалості страхового стажу для призначення пенсії по інвалідності залежно від віку та групи інвалідності, зокрема для осіб з інвалідністю II та III груп у віці від 56 до 59 років включно необхідною є наявність не менше 14 років страхового стажу.

Як встановлено судом першої інстанції, на момент звернення із заявою про призначення пенсії позивач досяг 57 років 1 місяця 12 днів, що відповідає вимогам закону щодо віку, необхідного для набуття права на відповідний вид пенсії, і зазначена обставина не заперечувалася відповідачем.

Відповідно до статті 44 Закону України №1058-IV заява про призначення пенсії та необхідні документи подаються до органів Пенсійного фонду України особисто або через представника, при цьому такі органи наділені правом витребовувати додаткові документи та перевіряти їх достовірність і обґрунтованість.

Порядок подання та оформлення документів для призначення пенсій визначений відповідним нормативним актом Пенсійного фонду України, яким, зокрема, встановлено перелік документів, що подаються для призначення пенсії, та вимоги до їх оформлення.

Згідно з положеннями цього Порядку орган, що призначає пенсію, під час прийняття документів зобов`язаний перевірити правильність оформлення заяви, відповідність відомостей про особу документам, що посвідчують особу, зміст і належність поданих документів, а також має право вимагати подання додаткових документів та перевіряти обґрунтованість їх видачі.

Водночас, як правильно зазначив суд першої інстанції, відповідач дійсно наділений повноваженнями щодо перевірки документів, поданих для призначення пенсії, однак такі повноваження повинні реалізовуватися з дотриманням вимог законодавства та не можуть бути підставою для безпідставного неврахування підтверджених періодів трудової діяльності.

Відповідно до статті 62 Закону України №1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, а у разі її відсутності або відсутності відповідних записів у ній стаж підтверджується іншими документами відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Положеннями Порядку №637 передбачено, що за відсутності трудової книжки або необхідних записів у ній підтвердження стажу здійснюється на підставі інших документів або, у виняткових випадках, показань свідків.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що трудова книжка є основним доказом на підтвердження стажу роботи, а інші документи використовуються лише за відсутності відповідних записів.

Щодо спірного періоду роботи з 24.01.1986 по 05.05.1986, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність неврахування такого періоду відповідачем.

Як встановлено судом, записи у трудовій книжці позивача щодо зазначеного періоду виконані належним чином, без виправлень, у хронологічній послідовності, засвідчені підписом та печаткою роботодавця, що свідчить про їх достовірність та відповідність вимогам законодавства.

Будь-які докази, які б спростовували достовірність зазначених записів, відповідачем не надано, а тому доводи про їх недійсність є необґрунтованими.

Аналогічного висновку дійшов суд першої інстанції і щодо періоду роботи з 24.04.1990 по 09.09.1991, який також підтверджується належним чином оформленими записами у трудовій книжці.

Суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що на момент внесення відповідних записів діяла Інструкція про порядок ведення трудових книжок, яка не містила обов`язкової вимоги щодо зазначення номера наказу про звільнення у кожному випадку, за умови належного засвідчення записів підписом та печаткою.

З огляду на відсутність доказів недостовірності зазначених записів, а також враховуючи їх належне оформлення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач безпідставно не зарахував зазначений період до страхового стажу позивача.

Таким чином, доводи апеляційної скарги в цій частині не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Щодо неврахування відповідачем періоду роботи позивача на території Російської Федерації з 05.10.1991 по 09.08.1997 з підстав наявності виправлення у даті наказу про звільнення, колегія суддів зазначає наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що у трудовій книжці позивача містяться відповідні записи №№ 7, 8, згідно з якими позивач 05.10.1991 був прийнятий на посаду водія, а 09.08.1997 звільнений у зв`язку з ліквідацією підприємства. Вказані записи внесені у хронологічній послідовності, без перекреслень, завірені підписом відповідальної особи та печаткою підприємства, що свідчить про їх належне оформлення та не викликає сумнівів у їх достовірності.

Наявність окремого виправлення у даті місяця наказу про звільнення, за відсутності інших недоліків, не може розцінюватися як обставина, що спростовує достовірність відповідних записів у трудовій книжці.

При цьому суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 відповідальність за організацію ведення, обліку, зберігання та видачі трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи чи організації, а тому недотримання правил їх ведення не може мати негативних наслідків для працівника, якому така трудова книжка належить, і не може впливати на обсяг його прав.

Колегія суддів також враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21.02.2018 у справі №687/975/17, від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а та від 30.09.2019 у справі №638/18467/15-а, відповідно до яких формальні недоліки у заповненні трудової книжки або первинних документів не можуть бути підставою для неврахування відповідних періодів роботи при обчисленні стажу, а також не допускається покладення на особу обов`язку доведення достовірності відомостей, що містяться у належним чином оформленій трудовій книжці.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність неврахування відповідачем зазначеного періоду роботи позивача до страхового стажу.

Щодо доводів відповідача про незарахування періоду роботи на території Російської Федерації з 01.01.1992 по 09.08.1997 у зв`язку з відсутністю відповідного міжнародного договору, колегія суддів зазначає таке.

Як установлено судом першої інстанції, записи у трудовій книжці позивача щодо зазначеного періоду належним чином оформлені, засвідчені підписом відповідальної особи та печаткою підприємства, а доказів їх недостовірності відповідачем не надано та не заперечено.

Відповідач, фактично не ставлячи під сумнів достовірність зазначених записів, обґрунтовує їх неврахування виключно відсутністю договірного врегулювання між Україною та російською федерацією, що не може бути визнано належною підставою для обмеження прав позивача.

Суд першої інстанції обґрунтовано врахував положення статті 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, відповідно до яких офіційні документи, оформлені на території однієї договірної сторони, визнаються на території іншої без додаткового посвідчення.

При цьому, хоча Законом України від 01 грудня 2022 року №2783-ІХ передбачено вихід України з зазначеної Конвенції, а також зупинення її дії у відносинах з російською федерацією, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 04 лютого 2023 року №107, якою встановлено, що під час воєнного стану та протягом визначеного періоду після його припинення документи, видані уповноваженими органами іноземних держав, приймаються на території України без спеціального посвідчення, якщо станом на 24 лютого 2022 року такі документи підлягали прийняттю без додаткової легалізації.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що сам по собі факт припинення дії Конвенції не може бути підставою для обмеження права особи на зарахування до страхового стажу відповідних періодів роботи, підтверджених належними доказами.

З урахуванням наведеного, неврахування відповідачем спірного періоду роботи позивача є безпідставним, а доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Крім того, відповідно до пункту 4.3 Порядку, орган, що призначає пенсію, зобов`язаний не пізніше десяти днів з моменту надходження заяви та необхідних документів розглянути їх та прийняти відповідне рішення.

Як установлено судом першої інстанції, відповідачем було прийнято рішення від 19.03.2025 №232950009728, однак відмова у призначенні позивачу пенсії не відповідає вимогам законодавства та порушує право позивача на соціальний захист.

З огляду на те, що порушення прав позивача було здійснено шляхом прийняття відповідного індивідуального акта, належним способом їх захисту є визнання такого рішення протиправним та його скасування.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог у цій частині, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції, а підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції не встановлено.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції

Згідно з приписами ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та прийнято судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи та обґрунтування апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, з огляду на що, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області - залишити без задоволення.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 29 травня 2025 року- без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 частини п`ятої ст. 328 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

Т.Р. Вівдиченко