Постанова від 15 квітня 2026 р. у справі №160/29591/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 квітня 2026 р.м. ОдесаСправа № 160/29591/25

Головуючий в 1 інстанції: Бутенко А.В.

Дата і місце ухвалення: 05.01.2026 року, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 січня 2026 року у справі №160/29591/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Адміністрації Державної прикордонної служби України, про визнання протиправним та скасування рішення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_2 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Адміністрації Державної прикордонної служби України, про відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовною заявою, у якій, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив:

- визнати протиправними дії начальника відділення зв`язку - начальника зв`язку відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) лейтенанта ОСОБА_3 щодо відмови 24.09.2025 року ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України;

- визнати протиправним та скасувати рішення начальника відділення зв`язку - начальника зв`язку відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) лейтенанта ОСОБА_3 № 841 від 24.09.2025 року про відмову у перетинанні державного кордону України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_4 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_3 ), матеріальну шкоду у розмірі 28 567,37 грн, моральну шкоду у розмірі 150 000 грн, а також судові витрати.

У листопаді 2025 року третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2 - звернулася до суду першої інстанції з позовною заявою, в якій просила стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_4 на її користь компенсацію моральної шкоди у розмірі 200 000 грн.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 05 січня 2026 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , а також у задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_2 відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апелянти подали апеляційні скарги, в яких посилаються на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що, на їх думку, призвело до неправильного вирішення справи.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про правомірність рішення відповідача №841 від 24.09.2025 року про відмову у перетині державного кордону України. Апелянт вказує, що під час проходження прикордонного контролю ним було надано повний перелік документів, які в сукупності підтверджують як наявність у його дружини статусу особи з інвалідністю ІІ групи, так і його право на супровід такої особи при виїзді за межі України.

Зокрема, апелянт наголошує, що статус інвалідності його дружини підтверджувався не лише пенсійним посвідченням, а й іншими документами, зокрема довідкою медико-соціальної експертної комісії та витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, які свідчать про встановлення ІІ групи інвалідності. При цьому, на думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно не врахував, що зазначені документи підтверджують безперервність статусу інвалідності, а тому формальний підхід до окремих реквізитів документів не може бути підставою для обмеження права на виїзд за межі України.

Крім того, апелянт зазначає, що відповідачем безпідставно зроблено висновок про відсутність належного підтвердження родинних зв`язків, оскільки такі зв`язки випливали із сукупності наданих документів, зокрема паспортів, свідоцтва про народження дитини та інших документів, що дозволяли ідентифікувати членів сім`ї. На переконання апелянта, відсутність окремого документа, зокрема свідоцтва про шлюб, не може свідчити про відсутність родинних відносин та бути самостійною підставою для відмови у перетині державного кордону.

Також апелянт звертає увагу на те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам щодо фактичного характеру обмеження його права на виїзд за межі України, гарантованого статтею 33 Конституції України, та не перевірив дотримання відповідачем принципу пропорційності при прийнятті оскаржуваного рішення. На думку апелянта, відповідач, діючи як суб`єкт владних повноважень, повинен був діяти не формально, а з урахуванням усіх обставин справи, проте цього зроблено не було.

Окремо апелянт зазначає про наявність підстав для відшкодування матеріальної шкоди, яка, за його твердженням, виникла внаслідок неможливості здійснення запланованого виїзду, а також моральної шкоди, завданої протиправними діями відповідача, що полягали у безпідставному обмеженні його прав та спричиненні душевних переживань.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні її позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, не врахувавши, що вона є особою з інвалідністю ІІ групи, а тому має підвищений рівень соціального захисту та потребує особливого ставлення з боку держави.

Апелянтка зазначає, що внаслідок прийняття відповідачем рішення про відмову у перетині державного кордону вона була позбавлена можливості реалізувати своє право на виїзд за межі України, що призвело до істотних моральних страждань, пов`язаних із порушенням звичного способу життя, необхідністю зміни запланованих обставин, а також погіршенням її психологічного стану.

На її думку, суд першої інстанції формально підійшов до оцінки заявлених вимог, не дослідив у повному обсязі обставини справи та не врахував, що протиправність рішення відповідача є підставою для відшкодування моральної шкоди, завданої особі.

У зв`язку з цим апелянтка вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення її позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_5 (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України заперечує проти її задоволення, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

Відповідач зазначає, що під час здійснення прикордонного контролю уповноваженою службовою особою було встановлено відсутність у позивача належних документів, які б підтверджували підстави для перетину державного кордону України. Зокрема, надане пенсійне посвідчення не містило відомостей про групу інвалідності, а тому не могло бути використане як документ, що підтверджує відповідний статус особи.

Крім того, відповідач вказує, що довідка до акту огляду медико-соціальною експертною комісією, яка, за твердженням позивача, підтверджує інвалідність, під час проходження прикордонного контролю надана не була, а подані до суду матеріали не підтверджують факту її пред`явлення у пункті пропуску. Також, на думку відповідача, відсутні належні докази, що підтверджують родинні зв`язки між позивачем та особою, яку він супроводжує, оскільки свідоцтво про шлюб під час контролю не надавалось.

Відповідач наголошує, що прикордонний контроль здійснюється у межах повноважень, визначених законодавством, та передбачає перевірку документів з метою встановлення наявності законних підстав для перетину державного кордону, у зв`язку з чим рішення про відмову у перетині державного кордону було прийнято правомірно.

Також відповідач зазначає, що оскаржуване рішення має разовий характер, вичерпало свою дію фактом виконання та не створює перешкод для подальшого перетину державного кордону за наявності належних документів.

Щодо заявлених вимог про відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідач вказує на відсутність підстав для їх задоволення у зв`язку з відсутністю протиправності у його діях та причинно-наслідкового зв`язку між прийнятим рішенням і заявленими збитками.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 відповідач також заперечує проти її задоволення та зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Відповідач повторно наголошує, що під час здійснення прикордонного контролю відсутні належні документи, які б підтверджували статус особи з інвалідністю у спосіб, визначений законодавством, а тому підстав для перетину державного кордону не було.

Крім того, відповідач вказує, що документи, на які посилається апелянтка, не були надані уповноваженій службовій особі під час проходження прикордонного контролю, а тому не могли бути враховані при прийнятті рішення.

Також відповідач зазначає, що заявлені вимоги про відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими, оскільки відсутні докази протиправності дій відповідача, а також належні докази заподіяння моральних страждань та їх розміру.

Справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши матеріали справи, а також законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 24.09.2025 року ОСОБА_1 , разом із дружиною ОСОБА_2 та донькою, прибув до міжнародного пункту пропуску для поромного, морського та річкового вантажно-пасажирського сполучення на території товариства з обмеженою відповідальністю «Поромний комплекс Орлівка» з метою виїзду за межі України.

Під час проходження прикордонного контролю позивачем було пред`явлено уповноваженій службовій особі Державної прикордонної служби України, зокрема, наступні документи: довідку ІНФОРМАЦІЯ_6 №5/2441 від 20.08.2025 року, відповідно до якої ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 11 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у зв`язку з наявністю дружини з числа осіб з інвалідністю ІІ групи строком до 05.11.2025 року, військовий квиток серії НОМЕР_4 ; посвідчення учасника бойових дій № НОМЕР_5 ; паспорт громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 , посвідчення водія, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, договір страхування, сертифікат на транспортний засіб, довідку до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12ААД № 090550, відповідно до якої ОСОБА_2 встановлено ІІ групу інвалідності строком до 01.10.2025 року, витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 150/25/2219/В від 15.09.2025 року (рішення № 150/25/2219/Р), відповідно до якого встановлено ІІ групу інвалідності, пенсійне посвідчення № НОМЕР_6 ОСОБА_2 , відповідно до якого пенсію призначено довічно, паспорт громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_2 , свідоцтво про народження дитини та паспорт дитини для виїзду за кордон.

За результатами здійснення прикордонного контролю начальником відділення зв`язку - начальником зв`язку відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) лейтенантом ОСОБА_3 прийнято рішення № 841 від 24.09.2025 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у перетинанні державного кордону України у зв`язку з відсутністю у особи, яку він супроводжує, пенсійного посвідчення із зазначенням групи інвалідності.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивачі звернулись до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з того, що рішення відповідача №841 від 24.09.2025 року про відмову у перетині державного кордону України є правомірним та прийнятим у межах наданих повноважень.

Суд першої інстанції виходив із того, що під час проходження прикордонного контролю позивачем не було надано належних документів, які б підтверджували наявність у особи, яку він супроводжує, статусу особи з інвалідністю у спосіб, визначений чинним законодавством, зокрема пенсійного посвідчення із зазначенням групи інвалідності або інших документів, що беззаперечно підтверджують такий статус.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність належних доказів, що підтверджують родинні зв`язки між позивачем та особою, яку він супроводжує, що, на думку суду, також виключає можливість застосування положень пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України.

Також суд першої інстанції зазначив, що відповідач діяв у межах повноважень, визначених Законом України «Про прикордонний контроль», а тому підстав для визнання протиправним оскаржуваного рішення не вбачається.

У зв`язку з визнанням правомірності дій відповідача суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, оскільки відсутній склад правопорушення, зокрема протиправність поведінки відповідача та причинно-наслідковий зв`язок між його діями та заявленими позивачами збитками.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 33 Конституції України кожному гарантується свобода пересування та право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, встановлених законом.

Статтею 64 Конституції України передбачено, що обмеження конституційних прав допускається лише у випадках, прямо визначених законом, і такі обмеження повинні бути необхідними, обґрунтованими та пропорційними.

Правове регулювання спірних правовідносин здійснюється Законом України «Про прикордонний контроль» №1710-VI, Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» №3857-XII, а також постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».

Відповідно до статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» рішення про відмову у перетинанні державного кордону України повинно бути обґрунтованим та містити конкретні підстави такої відмови.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується матеріалами справи, 24.09.2025 року у міжнародному пункті пропуску для поромного, морського та річкового вантажно-пасажирського сполучення «Поромний комплекс Орлівка» начальником відділення зв`язку - начальником зв`язку відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) лейтенантом ОСОБА_3 прийнято рішення №841 від 24.09.2025 року про відмову у перетинанні державного кордону України ОСОБА_1 .

Підставою для прийняття зазначеного рішення визначено відсутність у особи, яку супроводжує позивач, пенсійного посвідчення із зазначенням групи інвалідності.

Разом з тим, як встановлено судом апеляційної інстанції, під час проходження прикордонного контролю позивачем було надано документи, які у своїй сукупності підтверджують наявність у його дружини інвалідності II групи, зокрема довідку медико-соціальної експертної комісії, витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, пенсійне посвідчення, а також довідку територіального центру комплектування та соціальної підтримки про надання відстрочки, яка прямо підтверджує наявність дружини з числа осіб з інвалідністю.

Аналіз положень абзаців 2-3 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №57, свідчить про те, що законодавець передбачає альтернативні документи, які підтверджують інвалідність, та не встановлює вимоги щодо наявності виключно пенсійного посвідчення із зазначенням групи інвалідності як єдиного доказу.

Отже, правове значення має факт підтвердження інвалідності відповідними документами, а не форма окремого документа чи наявність у ньому певних реквізитів.

Таким чином, відповідач, приймаючи рішення №841 від 24.09.2025 року, фактично не врахував надані документи у їх сукупності, застосував критерій, який не передбачений чинним законодавством, та безпідставно звузив обсяг права позивача на виїзд за межі України.

Такий підхід суперечить принципу верховенства права, складовими якого є правова визначеність, заборона свавілля та пропорційність втручання у права особи.

Усталена практика Верховного Суду виходить з того, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний оцінювати докази у їх сукупності, а рішення не може ґрунтуватися на формальному підході або застосуванні критеріїв, не передбачених законом.

Позиція колегії суддів також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої втручання держави у права особи повинно бути не лише передбачене законом, але й обґрунтоване та пропорційне, а надмірний формалізм є неприпустимим.

У даному випадку відповідач фактично не заперечував наявність інвалідності як юридичного факту, однак обмежився формальним підходом до оцінки одного документа, проігнорувавши інші надані докази.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що рішення №841 від 24.09.2025 року прийняте з порушенням вимог статті 19 Конституції України, статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» та пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, є необґрунтованим, непропорційним та таким, що підлягає скасуванню.

Вирішуючи питання щодо заявлених позивачем вимог про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Згідно зі статтями 1166, 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями органів державної влади, підлягає відшкодуванню незалежно від вини таких органів.

Для покладення обов`язку з відшкодування шкоди необхідною є наявність сукупності таких умов: протиправність поведінки, наявність шкоди та причинно-наслідковий зв`язок між ними.

Як встановлено колегією суддів, рішення №841 від 24.09.2025 року є протиправним, що свідчить про наявність першої з наведених умов.

З матеріалів справи вбачається, що внаслідок прийняття зазначеного рішення позивач не зміг реалізувати заплановану поїздку, зокрема здійснити виліт з м. Бухарест, у зв`язку з чим ним були понесені витрати на пальне, проживання, страхування, харчування, а також інші пов`язані витрати, що підтверджуються наданими платіжними документами, квитанціями та банківськими виписками.

Надані докази містять необхідні реквізити, узгоджуються між собою за змістом та часовими межами і підтверджують фактичне понесення витрат саме у зв`язку з поїздкою 24.09.2025 року.

Колегія суддів враховує, що зазначені витрати мають безпосередній причинно-наслідковий зв`язок із протиправною відмовою у перетині державного кордону, оскільки у разі відсутності такого рішення позивач мав реальну можливість здійснити заплановану поїздку.

Відтак, заявлені вимоги про відшкодування матеріальної шкоди є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких особа зазнала внаслідок протиправної поведінки щодо неї.

Разом з тим, для вирішення питання про її відшкодування необхідним є встановлення сукупності умов, зокрема наявності шкоди, її характеру та причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою та такими наслідками.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2025 року у справі №9901/54/19 зазначила, що саме лише визнання рішення суб`єкта владних повноважень протиправним і його скасування не є безумовним підтвердженням наявності підстав для відшкодування моральної шкоди та не звільняє позивача від обов`язку доказування відповідних обставин.

З матеріалів справи вбачається, що позивачі зазнали певних негативних емоцій, пов`язаних із відмовою у перетинанні державного кордону України, однак такі переживання є природною реакцією на відповідну життєву ситуацію та не виходять за межі звичайних життєвих незручностей.

Колегія суддів враховує, що порушене право позивачів підлягає ефективному захисту шляхом визнання протиправними дій відповідача та скасування відповідного рішення, що є належним та достатнім способом відновлення їхніх прав.

Належних та допустимих доказів, які б свідчили про заподіяння позивачам моральної шкоди, її інтенсивність, тривалість та істотність, матеріали справи не містять.

За таких обставин підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, тоді як апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення по суті спору.

Колегія суддів також враховує, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, а ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи, у зв`язку з чим відповідно до вимог законодавства вони звільнені від сплати судового збору.

Керуючись статтями 242-246, 308, 310, 311, 315, 317, 319 КАС України, суд –

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 січня 2026 року у справі №160/29591/25 - скасувати.

Прийняти у справі нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії начальника відділення зв`язку - начальника зв`язку відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) щодо прийняття рішення про відмову 24 вересня 2025 року у перетинанні державного кордону України ОСОБА_1 .

Визнати протиправним та скасувати рішення начальника відділення зв`язку - начальника зв`язку відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) № 841 від 24 вересня 2025 року про відмову у перетинанні державного кордону України ОСОБА_1 .

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) матеріальну шкоду у розмірі 28 567,37 грн (двадцять вісім тисяч п`ятсот шістдесят сім гривень 37 копійок).

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди - відмовити.

У задоволенні адміністративного позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2 - відмовити.

Судовий збір розподілу не підлягає.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду в строки та порядку, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук