Постанова від 15 квітня 2026 р. у справі №420/41029/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 квітня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/41029/25

Головуючий в 1 інстанції: Радчук А.А Дата і місце ухвалення: 16.02.2026р., м. Одеса

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого – Ступакової І.Г.

суддів – Бітова А.І.

– Лук`янчук О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:

- визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не проведені ОСОБА_1 перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 13.05.2023 по 24.11.2025, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про Державний бюджет України на 2023-2025 роки, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням компенсації частини втрати доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2001 № 159;

- зобов`язати військову частини НОМЕР_1 провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 13.05.2023 по 24.11.2025, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про Державний бюджет України на 2023-2025 роки, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням компенсації частини втрати доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2001 № 159.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідачами у спірний період протиправно обчислювався посадовий оклад та оклад за військовим званням без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого у 2023-2025 рр.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не проведені ОСОБА_1 перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 13.05.2023 по 19.05.2023 та з 18.06.2025 по 24.11.2025, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про Державний бюджет України на 2023, 2025 роки, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».

Зобов`язано військову частини НОМЕР_1 провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 13.05.2023 по 19.05.2023 та з 18.06.2025 по 24.11.2025, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про Державний бюджет України на 2023, 2025 роки, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».

У задоволенні решти позовних вимог – відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення від 16.02.2026 р. в частині відмови в задоволенні позову та прийняти нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, змінити судове рішення в частині стягнути з військової частини НОМЕР_1 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 500 грн. за розгляд справи в першій інстанції. Також, просить стягнути з військової частини НОМЕР_1 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000 грн за розгляд справи в апеляційній інстанції.

В своїй апеляційній скарзі позивач зазначає, що судом першої інстанції не враховано обставин того, що рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025 у справі № 320/29450/24, скасовано пункт 2 Постанови № 481, яким установлено фіксовану величину для обрахунку грошового забезпечення військовослужбовців 1762,00 грн, що виключає можливість її застосування до спірних правовідносин.

Отже, на думку апелянта, ОСОБА_1 має право на перерахунок та виплату грошового забезпечення (посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення) не лише за періоди з 13.05.2023 по 19.05.2023 та з 18.06.2025 по 24.11.2025, а за весь період проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 , тобто з 13.05.2023 по 24.11.2025, виходячи з розмірів окладу за військове звання та посадового окладу, які повинні обчислюватись шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України» на 2023-2025 роки на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до Постанови № 704.

Також, позивач вважає, що наявні підстави для задоволення позову в частині нарахування та виплати йому компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Крім іншого, позивач зазначає, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні необґрунтовано зауважив, що буде справедливим, розумним та співмірним розміром професійної правової допомоги, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача – 3 328 грн з розрахунку одного розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб встановленого законом на 01 січня 2026 року. На переконання Апелянта, така сума не відповідає наданій правничій допомозі адвоката, так як є несправедливою та неспівмірною розміром професійної правової допомоги.

18.03.2026 р. Військова частина НОМЕР_1 надала до суду заперечення щодо розподілу судових витрат, в яких просила у стягненні з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судових витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000 грн за розгляд справи в апеляційній інстанції відмовити повністю, на що в свою чергу ОСОБА_1 подав заперечення на клопотання (заяву) про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які враховані колегією суддів при розгляді цієї справи.

Також, не погоджуючись з вказаним рішенням Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення від 16.02.2026 р. в частині задоволення позову та прийняти нове рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позову в повному обсязі.

В своїй апеляційній скарзі відповідач зазначає, що підстав застосовувати при визначенні складових грошового забезпечення п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 відповідно до якого розміри окладів за військовим званням військовослужбовців визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року відсутні. А отже, в діях відповідача немає протиправності, а навпаки всі дії відповідають вимогами чинної редакції Постанови №704. Усім військовослужбовцям ЗСУ продовжують нараховувати та виплачувати грошове забезпечення у відповідності до вимог Постанови №704 у чинній редакції.

Апелянт вважає, що за загальним правилом застосування нормативно-правових актів у разі існування неузгодженості між підзаконними актами, у разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності та саме тому в даному випадку застосуванню підлягає механізм, який визначає множення саме розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., а не 50% розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.

Відповідач зазначає, що судом першої інстанції безпідставно присуджено до стягнення за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 328,00 грн. оскільки жодним чином не пов`язані з розглядом справи №420/41029/25 адміністративним судом.

Позивачем подано до суду відзив на апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 в якому просить залишити апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 без задоволення та заявляє клопотання про стягнення з військової частини НОМЕР_1 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу за розгляд справи в апеляційній інстанції у розмірі 12 000 грн.

Військова частини НОМЕР_1 надала заперечення на відзив, в яких просить у стягненні з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000 грн за розгляд справи в апеляційній інстанції відмовити повністю.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга військової частини НОМЕР_1 не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 13.05.2023 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , по підтверджується копією військового квитка позивача серії НОМЕР_2 .

Згідно з Витягом з наказу командира військової частини від 24.11.2025 № 337/СЧ/ДСК був виключений зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 24.11.2025 року.

Звернення позивача до суду з даним позовом обумовлено тим, що за період проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 , а саме з 13.05.2023 року по 24.11.2025 року відповідачем нараховувалось та виплачувалось грошове забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.

Позивач звернувся до Військовій частині НОМЕР_1 з запитом щодо перерахунку грошового забезпечення за період з 13.05.2023 року по 24.11.2025 року із застосуванням окладів виходячи з прожиткового мінімуму на відповідний рік.

У відповіді від 04.12.2025 року №24733 на вказаний запит зазначено, що правові підстави для проведення зазначених перерахунків відсутні. Всі проведені нарахування і виплати ОСОБА_2 військовою частиною НОМЕР_1 з 01.07.2023 по 24.11.2025 здійснювались відповідно до вимог ПКМУ № 704, НМОУ № 260, ЗУ № 2011-XII та наказів командира військової частини НОМЕР_1 .

В листі повідомлено, що нарахування та виплата грошового забезпечення ОСОБА_2 проводилась, військовою частиною НОМЕР_3 з 13.05.2023 по 30.06.2023.

Не погоджуючись із діями відповідача щодо нарахування та виплати грошового забезпечення із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року, замість прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Суд першої інстанції розглядаючи справу дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог, а саме задовольнив позовні вимоги, що стосуються періоду з 13.05.2023 р. по 19.05.2023 р. та з 18.06.2025 р. по 24.11.2025 р., проте відмовив в задоволені позову в частині періоду з 20.05.2023 р. по 17.06.2025 р.

Також, суд зазначив, що враховуючи відсутність підстав вважати, що право на отримання компенсації буде порушене відповідачем, задоволення позову у цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам, тому відмовив в задоволенні цієї частини позовних вимог.

Також, вирішуючи питання розподілу судових витрат понесених позивачем на правничу допомогу, суд зазначив, що аналізуючи документи надані представником позивача на підтвердження витрат на правничу (правову) допомогу, враховуючи категорію та складність справи, предмет позову, з огляду на розгляд справи без проведення судових засідань, а також наявність сталої судової практики щодо спорів з даним предметом позову, суд вважає справедливим, розумним та співмірним розміром професійної правової допомоги, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача – 3328 грн. з розрахунку одного розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб встановленого законом з 01 січня 2026 року.

Надаючи правову оцінку рішенню суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 9 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", яка передбачала з 01.03.2018 збільшення розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців.

Пунктом 2 постанови № 704, установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додатком 1 до постанови № 704, встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 4 постанови № 704 (в первинній редакції) передбачалось, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб".

Пунктом 6 постанови № 103, внесено зміни до постанови № 704, внаслідок яких пункт 4 постанови № 704 викладено у новій редакції, а саме: "4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14".

При цьому, зміни до додатків 1, 12, 13 і 14 не вносилися.

Отже, станом на 01.01.2018 та 01.01.2019 пункт 4 постанови № 704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник, як "розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року".

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року по справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п. 6 постанови Кабінету Міністрів України № 103, яким були внесені зміни до п. 4 постанови Кабінету Міністрів України № 704.

Вказаною постановою скасовані зміни, у тому числі до п.4 постанови Кабінету Міністрів України № 704, та відновлено його попередню редакцію (станом на 30.07.2018), згідно якої розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Відповідно до частини другої статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Отже, з 29.01.2020 року - дня набрання законної сили рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду у справі № 826/6453/18 - діє редакція пункту 4 постанови № 704, яка діяла до зазначених змін.

Таким чином, оскільки зміни внесені постановою № 103, зокрема, до пункту 4 постанови № 704, визнані у судовому порядку нечинними, з 29.01.2020 року діє редакція пункту 4 постанови № 704, яка діяла до зазначених змін, в якій передбачено, що для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням застосовується не прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 року, а прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, але з гарантією того, що такий показник прожиткового мінімуму повинен становити не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.

В той же час, при вирішенні питання щодо можливості застосування мінімальної заробітної плати, в даному випадку не менше її 50 відсотків, як розрахункової величини при обрахунку посадового окладу, суд враховує, що пунктом 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, який набрав чинності 01 січня 2017 року, встановлено, що після набрання чинності цим Законом мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Норми пункту 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VIII були чинними як на дату прийняття постанови №704, так і станом після 29.01.2020 року неконституційними не визнавалися.

Враховуючи юридичну силу законів та підзаконних нормативно-правих актів, яким є постанова № 704, місце таких в системі нормативно-правових актів, оскільки всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм, перевагу слід надати положенням Закону, як акту вищої юридичної сили з урахуванням принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України.

Таким чином, застосовуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 11.12.2019 року по справі № 240/4946/18, щодо застосування норм права, а саме пункту 3 розд. ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 06.12.2016 року № 1774-VІІІ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, за якою після набрання чинності цим Законом положення нормативно-правових актів щодо обчислення виплат у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають, суд дійшов висновку, що п.4 постанови № 704 з 29.01.2020 року має застосовуватись у наступній редакції: Розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14..

Так, у постанові від 02.08.2022 року по справі №440/6017/21 Верховний Суд на підставі аналізу, у тому числі, норм Закону №2262-XII та Постанови №704 зазначив, що :

а) з 01.01.2020 положення пункту 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;

б) через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом № 1082-IX, у осіб з числа Військовослужбовців виникло право на отримання довідки про розміри грошового забезпечення для перерахунку пенсії за формою, що передбачена додатком 2 до Порядку №45, з урахуванням оновлених даних про розмір посадового окладу та окладу за Військовим (спеціальним) званням, які визначаються шляхом застосування пункту 4 постанови №704 із використанням для їх визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

в) встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за Військовим (спеціальним) званням.

Отже, згідно Постанови №704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня відповідного року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.

Статтею 7 Закону України від 07.12.2017 №2246-VIII «Про Державний бюджет України на 2018 рік» визначено, що станом на 01.01.2018 прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає - 1762,00 грн.

Статтею 7 Закону України від 14.11.2019 №294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» передбачено, що станом на 01.01.2020 прожитковий мінімум на одну працездатну особу дорівнює - 2102,00 грн.

Статтею 7 Закону України від 15.12.2020 №1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено, що станом на 01.01.2021 прожитковий мінімум на одну працездатну особу - 2270,00 грн.

Статтею 7 Закону України від 02.12.2021 року № 1928-IX «Про Державний бюджет України на 2022 рік» встановлено, що станом на 01.01.2022 прожитковий мінімум на одну працездатну особу 2481,00 грн.

Статтею 7 Закону України від 03.11.2022 року № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» встановлено, що станом на 01.01.2023 прожитковий мінімум на одну працездатну особу 2684,00 грн.

Статтею 7 Закону України 09.11.2023 № 3460-IX «Про Державний бюджет України на 2024 рік» встановлено, що станом на 01.01.2024 прожитковий мінімум на одну працездатну особу 3028,00 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2025 року 3028 грн.

Разом з тим, 20.05.2023 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 року № 481, якою внесені зміни до п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», згідно з якими абз. 1 п. 4 викладено в такій редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».

Водночас рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 у справі № 320/29450/24, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025, визнано дії Кабінету Міністрів України при прийнятті Постанови № 481 неправомірними та визнано протиправним та нечинним пункт 2 Постанови № 481 стосовно внесення змін до пункту 4 Постанови № 704.

Згідно з частинами першою - третьою статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Отже, з огляду на визначені в частинні третій статті 7 КАС України загальні засади пріоритетності законів над підзаконними актами, пункт 2 Постанови № 481 стосовно внесення змін до пункту 4 Постанови № 704 в частині, що суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу, а саме закону про Державний бюджет України на відповідний рік не має застосовуватись як такий, що є протиправним і таким, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили.

Сталою є правова позиція Верховного Суду про те, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи.

Так, згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18, від 10 березня 2020 року у справі № 160/1088/19 та від 10 січня 2023 року у справі № 340/507/22).

Таким чином, пункт 4 Постанови № 704 підлягає застосуванню у спірних правовідносинах у первинній редакції, а саме в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - закону про Державний бюджет України на відповідний рік, із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік), оскільки суд не вправі, вирішуючи спір, застосовувати дефектний нормативно-правовий акт безвідносно до того чи був він чинним чи ні на момент виникнення спірних відносин.

Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що у період з 13.05.2023 р. по 24.11.2025 р. грошове забезпечення позивача має обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року.

Наведене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 17.02.2026 у справі №520/5814/24, яка в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України підлягає врахуванню при вирішенні спірних правовідносин.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, що стосуються реалізації конституційного права на соціальний захист, і сформулював юридичні позиції, згідно з якими за Конституцією України певні категорії громадян України потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави; до них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі, у тому числі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, органах, що забезпечують суверенітет і територіальну цілісність, її економічну та інформаційну безпеку (Рішення від 20.03.2002 № 5-рп/2002, Рішення від 17.03.2004 № 7-рп/2004, Рішення від 20.12.2016 № 7-рп/2016).

Так, у Рішенні від 20.12.2016 № 7-рп/2016 Конституційний Суд України зазначив, що організаційно-правові та економічні заходи, спрямовані на забезпечення належного соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей, пов`язані з особливістю виконуваних ними обов`язків щодо забезпечення однієї з найважливіших функцій держави - захист суверенітету і територіальної цілісності України (частина перша статті 17 Основного Закону України); потреба в додаткових гарантіях соціального захисту цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена, зокрема, тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей.

У первинній редакції пункту 4 Постанови № 704 Кабінет Міністрів України визначив розрахунковою величиною для визначення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями прожитковий мінімум, встановлений законом на поточний рік, як державний соціальний стандарт, встановлений законом, який був покликаний забезпечити достатній рівень життя військовослужбовців на фоні росту цін та інфляції в країні та уникнути необхідності одноразових, штучних підвищень грошового забезпечення за рахунок видання окремих нормативно-правових актів.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05.10.2000 № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (далі за текстом - Закон № 2017-III) державні соціальні стандарти - встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою, зокрема визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України (положення статті 2 Закону № 2017-III).

Згідно з приписами статті 6 Закону № 2017-III базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового обслуговування, соціального захисту, культури, охорони здоров`я та освіти.

Відповідно до пояснювальної записки до проєкту Постанови № 704 необхідність її прийняття була зумовлена потребою реформування системи грошового забезпечення військовослужбовців, оптимізації структури грошового забезпечення та підвищення рівня грошового забезпечення військовослужбовців, який узгоджено з мінімальною заробітною платою в державі шляхом установлення розмірів посадових окладів, окладів за військовим званням у співвідношенні до прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.

Натомість, пункт 4 Постанови № 704 в редакції пункту 2 Постанови № 481 замінює такий державний соціальний стандарт як прожитковий мінімум на сталу величину – 1762.00 грн, застосування якої при визначенні посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців не лише суттєво зменшує їх розміри окладів, а й зводить нанівець мету прийняття Постанови № 704 як такої.

Така зміна правового регулювання щодо розрахунку грошового забезпечення військовослужбовців скасовує основну новелу пункту 4 Постанови № 704, яка полягала в тому, що розміри посадових окладів, окладів за військовим званням співвідносилися до прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який установлюється законом про Державний бюджет на відповідний календарний рік, а також призводить до збільшення питомої частки додаткових видів грошового забезпечення, що нівелює ідею оптимізації структури грошового забезпечення та гарантії захищеності грошового забезпечення військовослужбовців від негативних економічних факторів.

Приписи пункту 4 Постанови № 704 у первинній редакції відповідали вимогам Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII, який запровадив розрахунковою величиною для визначення посадових окладів різних категорій публічних службовців саме прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений для працездатних осіб на 1 січня календарного року.

Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що у заявлений позивачем в позовній заяві період з 13.05.2023 р. по 24.11.2025 р. розрахунок грошового забезпечення має обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року. Висновки суду першої інстанції про те, що у період з 20.05.2023 р. по 17.06.2025 р. не було підстав для обрахунку грошового забезпечення виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2023, 01.01.2024, 01.01.2025, є необґрунтованими, тому рішення в цій частині підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

В свою чергу доводи апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 не знайшли свого підтвердження, а суд першої інстанції ухвалюючи рішення в частині позовних вимог за період з 13.05.2023 р. по 19.05.2023 р. та з 18.06.2025 р. по 24.11.2025 р. дійшов обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позову.

Таким чином на переконання колегії суддів грошове забезпечення позивача у спірний період з 13.05.2023 р. по 24.11.2025 р. визначалось із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року, тобто, всупереч вищенаведеним нормам права та висновкам суду апеляційної інстанції, а відтак, позивач має право на перерахунок виплаченого йому грошового забезпечення, отриманих у період з 13.05.2023 р. по 24.11.2025 р.

Що стосується позовних вимог в частині нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення, колегія суддів зазначає наступне.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-III).

Стаття 1 Закону №2050-ІІІ передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

За приписами статті 2 Закону №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Відповідно до статті 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (ст.4 Закону №2050-ІІІ).

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Тобто зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1- 3 Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Такий підхід до розуміння зазначених норм права, сформулював Верховний Суд України ще у постановах від 19.12.2011 у справі № 6-58цс11, від 11.07.2017 у справі №2а-1102/09/2670 та підтримується Верховним Судом, зокрема, у постановах від 22.06.2018 у справі № 810/1092/17, від 13.01.2020 у справі № 803/203/17, від 29.04.2021 у справі № 240/6583/20, від 12 вересня 2024 року у справі № 400/5837/23 та інші.

З метою реалізації Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 21 лютого 2001 року №159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати.

Пунктами 2, 3 Порядку № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01 січня 2001 року.

Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:

- пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат);

- соціальні виплати (допомога сім`ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо);

- стипендії;

- заробітна плата (грошове забезпечення).

Згідно із пунктом 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Зміст наведених положень дає підстави вважати, що основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком №159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу, у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер.

Дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 200/15033/21.

Колегія суддів зазначає, що компенсація за порушення строків виплати доходу виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата, індексація тощо) особи (працівника) з вини відповідача (роботодавця) не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.

Виплата компенсації втрати частини доходів проводиться незалежно від порядку і підстав їх (доходів) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені (такий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року в справі №803/203/17, від 15 жовтня 2020 року в справі №240/11882/19, від 29 квітня 2021 року в справі №240/6583/20, від 05 липня 2022 року в справі №420/7633/20, від 29 березня 2023 року в справі №120/9475/21-а, від 12 вересня 2024 року в справах №400/5837/23, №240/18489/23, від 10 жовтня 2024 року в справі №280/5397/19, від 18 грудня 2024 року в справі №755/15005/23 та багато інших).

У постановах від 14 травня 2019 року у справі № 804/2994/18, від 23 грудня 2020 року у справі №640/7975/15-а, від 05 липня 2022 року у справі №420/7633/20 Верховний Суд виходив з того, що право особи на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати виникає з моменту фактичного порушення строку виплати доходу. Тобто така компенсація підлягає нарахуванню за весь період невиплати відповідного доходу.

Аналогічний підхід Верховний Суд застосував у постанові від 24 січня 2025 року у справі № 380/1607/24, зазначивши, що право на компенсацію втрати частини доходу в особи пов`язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати. Компенсація, передбачена Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» і Порядком №159, виплачується саме у разі порушення строків виплати доходу, а не у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі судового рішення, несвоєчасного виконання рішення суду тощо.

За встановленого правового регулювання виплати компенсації втрати частини доходів та враховуючи висновки Верховного Суду, колегії суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині, оскільки позивач має право на спірну компенсаторну виплату втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати безвідносно до попереднього нарахування та виплати спірних сум грошового забезпечення.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги позивача знайшли своє підтвердження в цій частині вимог, а висновки суду першої інстанції в цій частині не відповідають обставинам справи та ґрунтуються на неправильному трактуванні норм чинного законодавства, у зв`язку з чим рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового про задоволення позову.

Також, що стосується питання розподілу судових витрат понесених в суді першої інстанції, а також заявленого клопотання позивача про стягнення 12000 грн. витрат на адвоката понесених в суді апеляційної інстанції, враховуючи позицію Військової частини НОМЕР_1 викладеної з цього питання в своїх запереченнях, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до норм пункту 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до положень частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Колегія суддів наголошує на тому, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Належним доказом для відшкодування витрат на правову допомогу є документи у яких конкретизовано справу у якій таку допомогу надано.

Як вбачається з матеріалів справи, 13.11.2025 року між ОСОБА_1 та Адвокатом Лаховою Оленою Вадимівною, укладено договір про надання правничої допомоги.

Судом встановлено, що на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції позивачем надано:

- договір про надання правничої допомоги від 13.11.2025 року, відповідно до предмету якого КЛІЄНТ доручає, а АДВОКАТ приймає на себе зобов`язання надавати правничу допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором;

- додаток до вказаного договору, в якому визначено вартість юридичних послуг;

- акт приймання-передавання наданих юридичних послуг до Договору про надання правничої допомоги від 13 листопада 2025 року від 09.12.2025 року.

Відповідно до вказаного акту адвокат надав клієнту наступні юридичні послуги:

- Надання попередньої (первинної) консультації клієнту щодо захисту його порушених прав - 1000 грн.;

-Збір інформації та документації необхідної для захисту прав КЛІЄНТА - 1500 грн.;

- Адвокатський запит - 1000 грн.;

- Підготовка до суду заяв по суті справи (позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву) з додатками - 5000 грн.

Загальна вартість наданих послуг складає 8500 грн.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції позивачем надано:

- акт приймання-передавання наданих юридичних послуг до Договору про надання правничої допомоги від 23.02.2026 року та від 01.04.2026 року.

Дослідивши надані акти встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному адміністративному суді, позивач поніс судові витрати на правничу допомогу адвоката на загальну суму 12 000 грн, що складаються з:- з підготовки та подання до суду апеляційної скарги – 6 000 грн.- з підготовки та подання відзиву на апеляційну скаргу відповідача – 6 000 грн.

Суд встановив, що позивачем не надано доказів сплати зазначених кошів, проте відсутність доказів сплати понесених витрат не є перешкодою для їх присудження. (така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.01.2021 р. у справі № 280/2635/20), що спростовує позицію відповідача викладену в своїх заереченнях.

Разом з тим вирішуючи питання щодо конкретної суми, яка підлягає стягненню на користь позивача, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон України від 05 липня 2012 року №5076-VI "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI).

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правничої допомоги, можуть бути: договір про надання правничої допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правничої допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності є:

1) надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;

4) надання правничої допомоги свідку у кримінальному провадженні;

5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;

6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами;

7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України;

8) надання правничої допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань;

9) захист прав, свобод і законних інтересів викривача у зв`язку з повідомленням ним інформації про корупційне або пов`язане з корупцією правопорушення.

Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності.

В свою чергу, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 14 листопада 2019 року у справі №826/15063/18 виклав висновки, згідно яких: "…суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Отже, колегія суддів наголошує, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг".

Так, у справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Крім того, наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02.07.2020 у справі № 362/3912/18 та від 31.07.2020 у справі № 301/2534/16-ц.

Надаючи оцінку співмірності заявленого представником позивача розміру відшкодування витрат на правничу допомогу із обсягом виконаних ним робіт, суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції із понесених витрат у розмірі 8500 грн., зменшив таку суму до 3328 грн., з чим погоджується колегія суддів.

Загалом щодо заявленої представником позивача суми до стягнення у розмірі 8500 грн. та 12000 грн. колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що слід розділити надані адвокатом послуги як неминучі та такі, що не є необхідними та виокремити таку послугу, як підготовка до суду позовної заяви, тобто витрати пов`язані саме з діяльністю адвоката щодо підготовки позиції в суді, викладеної у позові.

В свою чергу, щодо зазначення в Детальному описі інших робіт адвоката, а саме послуги як надання попередньої (первинної) консультації клієнту щодо захисту його порушених прав; збір інформації та документації необхідної для захисту прав клієнта; адвокатський запит, то на переконання колегії суддів такі послуги взагалі не є неминучим чи необхідним, а тим паче більшість з них взагалі виходить за межі розгляду справи в суді.

Колегія суддів наголошує, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними у договорі конкретного розміру гонорару. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи не тільки те, чи були вони фактично понесені, але і оцінювати їх необхідність та неминучість.

Аналогічний правовий висновок наведений у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2023 року у справі № 140/5295/21.

Слід також зазначити, що обсяг виконаних адвокатом послуг не відповідає критерію розумності їхнього розміру у розумінні приписів частини 5 статті 134 КАС України, оскільки предмет спору у цій справі є типовим та на сьогоднішній час наявна достатня кількість судової практики з аналогічних спорів, а надання позивачем до суду протягом розгляду інших заяв, зокрема відзиву на апеляційну скаргу, який повністю дублює позицію викладену в інших процесуальних документах раніше, є його правом, а не обов`язком, а тому як наслідок в даному випадку покладати тягар понесених позивачем витрат на відповідача є не справедливим. Також, суд зазначає, що апеляційна скарга відповідача повністю дублює позиціє викладену раніше, тому заявлені до стягнення 6000 грн. є неспіврозмірними з обсягом виконаної роботи.

Колегія суддів наголошує, що позивач вільний у виборі адвоката, який буде супроводжувати його справу, а розмір сплаченого гонорару є цивільно-правовими правовідносинами, що склались між адвокатом та позивачем. Присудженні до стягнення з відповідача витрати повертаються позивачу, а не адвокату, а в свою чергу адвокат, у відповідності до Договору про надання правничої допомоги, отримав свій гонорар у встановленому між сторонами договору розмірі.

Крім того вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним.

Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Суд також має враховувати чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 травня 2023 року у справі № 440/7120/20.

Отже, суд першої інстанції, на підставі матеріалів справи, обґрунтовано зменшив відшкодування витрат на правову допомогу до 3328 грн., вважаючи таку суму співмірною зі складністю справи та витраченим адвокатом часом, з чим погоджується колегія суддів, оскільки решти послуг наданих адвокатом не були неминучими та обов`язковими та більшість з них взагалі була надана поза межами розгляду цієї справи, та з цих же обґрунтувань колегія суддів вважає, що в суді апеляційної інстанції до стягнення підлягають витрати у розмірі 2500 грн.

З огляду на викладене, апеляційна скарга Військової частини НОМЕР_1 не спростовує висновки суду першої інстанції, проте апеляційна скарга ОСОБА_1 є частково обґрунтованою, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині відмови в задоволені позову з ухваленням нового рішення про задоволення позову, а також підлягає частковому задоволенню вимога позивача про стягнення судові витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 2500 грн.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 262, 263, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 – залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року в частині відмови у задоволені позову - скасувати.

Ухвалити по справі нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не проведені ОСОБА_1 перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 20.05.2023 р. по 17.06.2025 р., з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про Державний бюджет України на 2023, 2024, 2025 роки, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням компенсації частини втрати доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2001 № 159.

Зобов`язати військову частини НОМЕР_1 провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 20.05.2023 р. по 17.06.2025 р., з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про Державний бюджет України на 2023, 2024, 2025 роки, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням компенсації частини втрати доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2001 № 159.

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) витрати на професійну правничу допомогу понесені в суді апеляційної інстанції у розмірі 2500,00 грн. (дві тисячі п`ятсот гривень).

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Повний текст судового рішення виготовлений 16 квітня 2026 року.

Головуючий: І.Г. Ступакова

Судді: А.І. Бітов

О.В. Лук`янчук