Рішення від 15 квітня 2026 р. у справі №201/3901/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

№ 201/3901/26

провадження 2-а/201/61/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2026 року місто Дніпро

суддя Соборного районного суду міста Дніпра Антонюк О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання незаконною і скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 24 березня 2026 року звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Чернівці про визнання незаконною і скасування постанови про накладення адміністративного стягнення, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові посилається на те, що 30 вересня 2024 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 було винесено дві постанови: постанову № 3889 про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. З ст. 210-1 КУпАП у вигляді штрафу у розмірі 17 000.00 грн. та постанову № 3890 про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП у вигляді штрафу у розмірі 17 000.00 грн..

Позивач не згоден з вказаними постановами, виходячи з наступного.

Щодо постанови № 3889 від 30 вересня 2024 року (за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП): 1. Відсутність події та складу правопорушення (п. 1 ст. 247 КУпАП): позивач у повному обсязі виконав вимоги Закону № 3633-IX, вчасно (06 липня 2024 року, тобто в межах встановленого 60-денного строку) оновивши свої персональні дані через електронний кабінет призовника (додаток «Резерв+»). Відповідно до Приміток до ст. 210 та ст. 210-1 КУпАП, адміністративна відповідальність за цими статтями не застосовується у разі, якщо відповідач має можливість отримати персональні дані позивача шляхом електронної взаємодії з Єдиним державним реєстром призовників, військовозобов`язаних та резервістів «Оберіг». Станом на 11 вересня 2024 року (момент складання протоколу) та 30 вересня 2024 року (момент винесення постанови), оновлені дані позивача вже перебували у відкритому для відповідача доступі в реєстрі «Оберіг». Таким чином, відповідач мав безперешкодний доступ до актуальної інформації про позивача, що згідно з законом виключає можливість притягнення до відповідальності. Порушення права на захист та фальсифікація даних про захисника: у тексті постанови вказано адвоката Головка О.С. (договір № 1085855 від 16 вересня 2024 року). Позивач офіційно заявляє, що не знайомий з цією особою, ніколи не укладав з ним жодних угод та не бачив його під час оформлення документів.

Щодо постанови № 3890 від 30 вересня 2024 року (за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП): відсутність складу адміністративного правопорушення та порушення територіальної підсудності: позивач перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 . Всупереч положень ст. 33, 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», позивач не був взятий на облік до ІНФОРМАЦІЯ_4 , а отже, у відповідача були відсутні правові підстави для видання будь-яких розпорядчих документів стосовно позивача. Оскільки Направлення № 3907 не було вручене позивачу (відсутній підпис про отримання), у нього не виникло юридичного обов`язку з`являтися на медичний огляд. Відсутність факту отримання законної вимоги повністю виключає склад правопорушення.

Відповідно до п. 6 та п. 27 Постанови КМУ №560, виклик для проходження ВЛК має здійснюватися виключно шляхом вручення повістки встановленого зразка, а не «направлення». Відповідач не надав жодних об`єктивних доказів (відеофіксації), що підтверджували б вину позивача або факт його відмови. Також, всупереч п. 3 глави ІІ Наказу МОУ № 402, у позивача не було з собою медичних документів для проходження огляду, що було об`єктивною перешкодою для роботи ВЛК. В Акті зазначено про «відмову», проте в самому Направленні немає жодної відмітки про це, завіреної належним чином, що є порушенням ст. 280 КУпАП (обов`язок з`ясувати всі обставини справи).

Отже, висновок: постанова є незаконною, оскільки вона винесена на підставі недопустимих доказів, за відсутності відеофіксації та з порушенням права позивача на захист (ст. 63 Конституції України, ст. 268 КУпАП), а також з порушенням ч. 2 ст. 19 Конституції України, що згідно з п. 3 ч. 3 ст. 286 КАС України є підставою для її скасування.

Щодо пропуску строку і поновлення строку звернення до суду.

Про існування оскаржуваних постанов відповідача позивачу стало відомо виключно з матеріалів виконавчих проваджень № 80465931 від 11 березня 2026 року та № 80466021 від 17 березня 2026 року. Проте в обох провадженнях боржником було помилково вказано іншу особу — « ОСОБА_2 », що унеможливлювало ідентифікацію себе як сторони справи та ознайомлення з документами. Момент виникнення права: лише 19 березня 2026 року державними виконавцями були винесені постанови про виправлення помилки у ВП № 80465931 та ВП № 80466021. Оскільки копії оскаржуваних постанов відповідача позивачу ніколи не надсилалися, саме дата 19 березня 2026 року є моментом, коли позивач фактично набув процесуального статусу сторони та дізнався про порушення своїх прав.

Відповідачем у постановах було вказано завідомо невірну адресу проживання позивача, тому він міг отримати копії постанов поштою та дізнався про їх існування раніше, ніж 19 березня 2026 року через органи ДВС.

Вважає, що пропуски строків пред`явлення постанов до виконання (ст. 303 КУпАП) - основна підстава для визнання документів такими, що не підлягають виконанню: згідно зі ст. 303 КУпАП, постанова про накладення адміністративного стягнення не підлягає виконанню, якщо її не було пред`явлено до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. Цей строк є присічним (остаточним). Оскаржувані постанови № 3889 та № 3890 винесені 30 вересня 2024 року, отже, граничний строк для їх пред`явлення до примусового виконання сплив 30 грудня 2024 року. Відповідач звернувся до органів ДВС лише 12 лютого 2026 року. (через 13 місяців після завершення законного терміну).

Особа не може нести відповідальність за правопорушення, якого вона не скоювала, або вина якої у скоєнні правопорушення не доведена поза розумним сумнівом. Через незаконне притягнення до адмінвідповідальності ОСОБА_1 не може вільно розпоряджатися своїми грошовими коштами через арешт карткового рахунку, на який надходь його грошове забезпечення.

Таким чином, позивач вважає вказані постанови незаконними, постанови складалася без врахування його зауважень та конкретної обстановки і норм права, в них взагалі не вірно відображені всі обставини події, доказів правопорушення не надано, тобто факт порушення оснований на припущеннях, що є порушенням закону. Позивач вважає вказані дії відповідача протиправними і незаконними, оскаржувані постанови є протиправними, не відображають дійсних обставин справи, складені за відсутності належних доказів та з порушенням законодавства, тому просив поновити йому строк на оскарження постанов № 3889 та № 3890 від 30 вересня 2024 року, скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_2 № 3889 від 30 вересня 2024 року про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та закрити справу про адміністративне правопорушення, скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_2 № 3890 від 30 вересня 2024 року про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та закрити справу про адміністративне правопорушення, а також стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (Код ЄДРПОУ: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1064.96 грн., задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Представник ІНФОРМАЦІЯ_5 позовні вимоги не визнав, заперечували проти позову, вказавши, що у вказаний позивачем день і час ними дійсно було зафіксоване адміністративне правопорушення з боку позивача ОСОБА_1 , в передбаченому законом порядку повноважною особою було складено постанови з роз`ясненням їх змісту порушнику, постанова вручена (направленням). Оспорювані постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності по ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладенню штрафу в розмірі 17 000 грн. обґрунтовані. Вважають вказані дві постанови законними, складені постанови вірно, всі істотні умови при їх складанні дотримано і правильно відображено. Вважають, що все ними зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов`язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, нічиїх прав не порушували і будь-якої шкоди не завдавали. Позов вважають не доведеним і безпідставним та не можливим його задоволення. Просили в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

З`ясувавши думку сторін, дослідивши матеріали адміністративної справи, оцінивши надані і добуті докази, суд вважає позов не обгрунтованим і не підлягаючим задоволенню.

Відповідно до ст. 5 КАС України кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України орган державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією та законами України.

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дії їй бездіяльності Конституцією чи іншими законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно статті 6 Конституції України органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Стаття 19 Конституції України передбачає, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Судом з наданих позивачем документів і доказів відповідно до позиції ОСОБА_1 з`ясовано, що 30 вересня 2024 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 було винесено дві постанови: постанову № 3889 про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. З ст. 210-1 КУпАП у вигляді штрафу у розмірі 17 000.00 грн. та постанову № 3890 про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП у вигляді штрафу у розмірі 17 000.00 грн..

Позивач не згоден з вказаними постановами, виходячи з наступного.

Щодо постанови № 3889 від 30 вересня 2024 року (за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП): 1. На думку позивача відсутня подія та склад правопорушення (п. 1 ст. 247 КУпАП): позивач у повному обсязі виконав вимоги Закону № 3633-IX, вчасно (06 липня 2024 року, тобто в межах встановленого 60-денного строку) оновивши свої персональні дані через електронний кабінет призовника (додаток «Резерв+»). Відповідно до Приміток до ст. 210 та ст. 210-1 КУпАП, адміністративна відповідальність за цими статтями не застосовується у разі, якщо відповідач має можливість отримати персональні дані позивача шляхом електронної взаємодії з Єдиним державним реєстром призовників, військовозобов`язаних та резервістів «Оберіг». Станом на 11 вересня 2024 року (момент складання протоколу) та 30 вересня 2024 року (момент винесення постанови), оновлені дані позивача вже перебували у відкритому для відповідача доступі в реєстрі «Оберіг». Таким чином, відповідач мав безперешкодний доступ до актуальної інформації про позивача, що згідно з законом виключає можливість притягнення до відповідальності. Враховуючи викладене, подія та склад адміністративного правопорушення відсутні в розумінні п. 1 ст. 247 КУпАП, що є обов`язковою підставою для закриття справи та скасування постанови.

Порушення, як стверджує ппозивач, права на захист та фальсифікація даних про захисника: у тексті постанови вказано адвоката Головка О.С. (договір № 1085855 від 16 вересня 2024 року). Позивач офіційно заявляє, що не знайомий з цією особою, ніколи не укладав з ним жодних угод та не бачив його під час оформлення документів. Це є грубим порушенням ст. 268 КУпАП, яка гарантує право особи користуватися юридичною допомогою, та ст. 271 КУпАП, що визначає повноваження захисника. Залучення «стороннього» захисника без волевиявлення позивача є ознакою службового підроблення та нівелює законність усієї процедури розгляду справи.

На думку позивача, було грубе порушення процедури повідомлення: відповідач вказав у постанові завідомо невірну адресу позивача ( АДРЕСА_1 ), за якою позивач ніколи не проживав (позивач з 1980 року зареєстрований у м. Дніпро). Відповідно до ст. 277-2 КУпАП, повістка вручається не пізніш як за три доби до розгляду справи. Направлення документів на вигадану адресу позбавило позивача можливості знати про розгляд справи та реалізувати право на захист, що згідно зі ст. 268 КУпАП унеможливлює розгляд справи за відсутності особи.

Також на його думку була відсутня відеофіксація: згідно зі ст. 251 КУпАП, доказами в справі є будь-які фактичні дані. Відповідно до інструкцій щодо заходів оповіщення, процедура має фіксуватися на відео. Відсутність відеозапису позбавляє відповідача можливості довести факт порушення «поза розумним сумнівом», що свідчить про недоведеність вини.

Щодо постанови № 3890 від 30 вересня 2024 року (за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП) аналогічна позиція в позивача: відсутність складу адміністративного правопорушення та порушення територіальної підсудності: Згідно зі ст. 62 Конституції України та принципами, закріпленими у ст. 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Позивач перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 . Всупереч положень ст. 33, 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», позивач не був взятий на облік до ІНФОРМАЦІЯ_4 , а отже, у відповідача були відсутні правові підстави для видання будь-яких розпорядчих документів стосовно позивача. Оскільки Направлення № 3907 не було вручене позивачу (відсутній підпис про отримання), у нього не виникло юридичного обов`язку з`являтися на медичний огляд. Відсутність факту отримання законної вимоги повністю виключає склад правопорушення.

Обов`язок доказування та презумпція невинуватості: відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача. Відповідно до п. 6 та п. 27 Постанови КМУ №560, виклик для проходження ВЛК має здійснюватися виключно шляхом вручення повістки встановленого зразка, а не «направлення». Відповідач не надав жодних об`єктивних доказів (відеофіксації), що підтверджували б вину позивача або факт його відмови. Обвинувачення не може ґрунтуватися виключно на документах, які відповідач створив одноособово, що суперечить стандартам доказування та ст. 251 КУпАП.

Позивач посилається і на начебто допущені процесуальні порушення та недопустимість доказів: у протоколі № 1291 та акті в графі для підпису позивача стоїть пустка. Згідно зі ст. 256 КУпАП, протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка притягається до відповідальності. Запис про «відмову» зроблено працівниками ТЦК самостійно. Свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є зацікавленими особами (співробітниками відповідача), а в порушення ст. 256 КУпАП у документах повністю відсутні їхні адреси проживання, що згідно зі ст. 74 КАС України робить ці докази недопустимими. Невідповідність Направлення на ВЛК № 3907 вимогам закону: відсутність підпису про отримання: всупереч п. 74 Постанови КМУ № 560, направлення під особистий підпис позивачу не видавалось. Це свідчить про порушення процедури оповіщення. Обов`язок з`явитися на огляд не виник у встановленому законом порядку. Зацікавленість свідків та відсутність реєстрації: свідки є підлеглими відповідача, що суперечить принципу неупередженості (ст. 2 КАС України). Також, всупереч п. 3 глави ІІ Наказу МОУ № 402, у позивача не було з собою медичних документів для проходження огляду, що було об`єктивною перешкодою для роботи ВЛК.

Суперечність, на думку позивача, в наступному: в Акті зазначено про «відмову», проте в самому Направленні немає жодної відмітки про це, завіреної належним чином, що є порушенням ст. 280 КУпАП (обов`язок з`ясувати всі обставини справи). Отже, його висновок: постанова є незаконною, оскільки вона винесена на підставі недопустимих доказів, за відсутності відеофіксації та з порушенням права позивача на захист (ст. 63 Конституції України, ст. 268 КУпАП), а також з порушенням ч. 2 ст. 19 Конституції України, що згідно з п. 3 ч. 3 ст. 286 КАС України є підставою для її скасування.

Як на правове обгрунтування позивач наголошує, що дії відповідача прямо суперечать: ст. 303 КУпАП; ст. 7, 247, 251, 256, 268 КУпАП; Примітці до ст. 210 КУпАП; п. 6, 27, 74, 81 Постанови КМУ № 560; ст. 33, 37 Закону про військовий обов`язок; ст. 19, 62, 63 Конституції України. Керуючись ст. 2, 6, 9, 20, 121, 122, 160, 241-246, 286 КАС України.

Щодо поновлення строку звернення до суду позивач посилається на наступне. Про існування оскаржуваних постанов відповідача позивачу начеб то стало відомо виключно з матеріалів виконавчих проваджень № 80465931 від 11 березня 2026 року та № 80466021 від 17 березня 2026 року. Проте в обох провадженнях боржником було помилково вказано іншу особу - « ОСОБА_2 », що унеможливлювало ідентифікацію себе як сторони справи та ознайомлення з документами. Момент виникнення права, на його думку: лише 19 березня 2026 року державними виконавцями були винесені постанови про виправлення помилки у ВП № 80465931 та ВП № 80466021. Оскільки копії оскаржуваних постанов відповідача позивачу ніколи не надсилалися, саме дата 19 березня 2026 року є моментом, коли позивач фактично набув процесуального статусу сторони та дізнався про порушення своїх прав.

Вважає, що пропуски строків пред`явлення постанов до виконання (ст. 303 КУпАП) - основна підстава для визнання документів такими, що не підлягають виконанню: Згідно зі ст. 303 КУпАП, постанова про накладення адміністративного стягнення не підлягає виконанню, якщо її не було пред`явлено до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. Цей строк є присічним (остаточним). Оскаржувані постанови № 3889 та № 3890 винесені 30 вересня 2024 року, отже, граничний строк для їх пред`явлення до примусового виконання сплив 30 грудня 2024 року. Відповідач звернувся до органів ДВС лише 12 лютого 2026 року (через 13 місяців після завершення законного терміну).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду (не вказано позивачем – якої), пред`явлення постанови поза межами цього строку є самостійною підставою для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

З аналізу норм закону про мобілізацію, на думку позивача, вбачається обов`язок громадян з`явитися, зокрема до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зокрема в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період. Особа не може нести відповідальність за правопорушення, якого вона не скоювала, або вина якої у скоєнні правопорушення не доведена поза розумним сумнівом. Через незаконне притягнення до адмінвідповідальності ОСОБА_1 не може вільно розпоряджатися своїми грошовими коштами через арешт карткового рахунку, на який надходь його грошове забезпечення.

Ураховуючи наведене, а також те, що під час розгляду справи відповідачем, на якого у даному випадку покладено обов`язок щодо доказування, не доведено правомірності прийнятого стосовно позивача рішення, позивач наголошує на протиправності оскаржуваних постанов та необхідність їх скасування із закриттям провадження в справі про адміністративні правопорушення за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.

Таким чином, позивач вважає вказані постанови незаконними, постанови складалася без врахування його зауважень та конкретної обстановки і норм права, в них взагалі не вірно відображені всі обставини події, доказів правопорушення не надано, тобто факт порушення оснований на припущеннях, що є порушенням закону. Позивач вважає вказані дії відповідача протиправними і незаконними, оскаржувані постанови є протиправними, не відображають дійсних обставин справи, складені за відсутності належних доказів та з порушенням законодавства, тому просив поновити йому строк на оскарження постанов № 3889 та № 3890 від 30 вересня 2024 року, скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_2 № 3889 від 30 вересня 2024 року про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та закрити справу про адміністративне правопорушення, скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_2 № 3890 від 30 вересня 2024 року про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та закрити справу про адміністративне правопорушення, а також стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (Код ЄДРПОУ: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1064.96 грн., задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оборону України», особливим періодом є період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

У ч. 1 ст. 2 Закону України «Про оборону України» визначено, що оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної державної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту також готовності населення і території держави до оборони.

З моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (ч. 8 ст. 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» з 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року на всій території України введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався, та діє на час розгляду даної справи.

Частина 3 ст. 210-1 КУпАП передбачає відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, в особливий період.

Диспозиція даної частини статті, як бланкетної норми, не встановлює певних правил поведінки, а передбачає існування інших норм, розміщених навіть в інших нормативних актах, у яких сформульовані конкретні правила поведінки. Серед ознак суті адміністративного правопорушення за ч. З ст. 210-1 КУпАП обов`язково повинні бути посилання на конкретний нормативно- правовий акт, яким встановлюються відповідні правила та якого не дотримано особою, яка притягується до адміністративної відповідальності.

Однак, на думку позивача, під час винесення оскаржуваних постанов не з`ясовано всі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Позивач звертає увагу на необхідність чіткого посилання на конкретну норму, яку порушив суб`єкт правопорушення і яка обумовлює об`єктивну сторону інкримінованого правопорушення, відсутність такої вказівки у постанові суперечить принципу правової визначеності та можливості визначити суть інкримінованого правопорушення: не було виклику, належного повідомлення, вже перебував в ТЦК і інш..

Частиною 1 ст. 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно приписів пункту 3 частини 3 статті 286 КАС України, за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.

Таким чином, позивач вважає вказані постанов незаконними, постанови складалася без врахування його зауважень та конкретної обстановки і норм права, в ній взагалі не вірно відображені всі обставини події, доказів правопорушення не надано, тобто факт порушення оснований на припущенні, не повноважною особою, з порушенням строків і прядку розгляду, що є порушенням закону. Вважає вказані дії відповідача протиправними і незаконними, оскаржувані постанови є протиправними, не відображають дійсних обставин справи, складена за відсутності належних доказів та з порушенням законодавства, тому просив скасувати постанови за справою про адміністративне правопорушення, винесені відносно нього, оскільки такого правопорушення він не скоював.

Правовідносини, які виникли між сторонами урегульовані нормами, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кодексу адміністративного судочинства України.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 288 КУпАП передбачено, що може бути оскаржено постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення – у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, в районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими законом.

Суд вважає вимоги позивача не доведеними і безпідставними, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 235 Кодексу України про адміністративні правопорушення територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).

Відповідно до частини першої статті 254 Кодексу України про адміністративні правопорушення про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності.

Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Відповідно до статті 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно зі статтею 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Стаття 280 КУпАП закріплює обов`язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

З 17 березня 2014 року, з дня оголошення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», в Україні діє особливий період.

Відповідно до підпункту 101 пункту 1 Правил військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у період проведення мобілізації (крім цільової) та/або протягом дії правового режиму воєнного стану призовники, військовозобов`язані та резервісти повинні мати при собі військово-обліковий документ разом з документом, що посвідчує особу, та пред`являти їх за вимогою уповноваженого представника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейського, а також представника Держприкордонслужби у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон.

Отже, ОСОБА_1 24 березня 2026 року звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання незаконними і скасування двох постанови про накладення адміністративного стягнення.

Правове регулювання даних правовідносин передбачене Конституцією України, Законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про правовий режим воєнного стану», Законом України «Про основи національного спротиву», Законом України «Про оборону України», Указами Президента України та «Порядком організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2022 року № 1487 (Порядок).

Указом Президента України «Про введення воєнного стану» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан з 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року.

Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24 лютого 2022 року № 65/2022 визначено оголосити та провести загальну мобілізацію, в тому числі і на території Чернівецької області, з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань. В подальшому, відповідно до Указів Президента України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації» строк проведення загальної мобілізації було продовжено строком на 90 діб (станом на момент розгляду справи).

Щодо постанови № 3889 від 30 вересня 2024 року. Згідно п. 6 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у період проведення мобілізації (крім цільової) громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ та пред`являти його за вимогою уповноваженого представника територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейського, а також представника Державної прикордонної служби України у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України.

ОСОБА_1 , громадянин України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, 11 вересня 2024 року (під час дії воєнного стану), перебуваючи в м. Чернівці, не мав при собі військово-облікового документа та не пред`явив його на вимогу посадової особи поліції. Відповідно рапорту поліції (копія додана) був запрошений до Чернівецького обласного об`єднаного центру мобілізації (вул. Головна, 129, м. Чернівці) де в подальшому не пред`явив його на вимогу уповноваженого представника Чернівецького РТЦКтаСП.

Своїми протиправними винними діями (бездіяльністю) ОСОБА_1 порушив вимоги ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Вищевказані порушення призвели до порушення ОСОБА_1 законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчиненого в особливий період.

На розгляд протоколу ОСОБА_1 не з`явився. В подальшому не цікавився результатом адміністративного провадження. В подальшому ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності (постанова начальника Чернівецького РТЦКтаСП № 3889 від 30 вересня 2024 року про накладення адміністративного стягнення у виді штрафу за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП).

Щодо постанови № 3890 від 30 вересня 2024 року. Абзацом 3 частини 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що громадяни зобов`язані проходити медичний огляд для визначення придатності до військової служби згідно з рішенням військово-лікарської комісії чи відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров`я Служби безпеки України, а у розвідувальних органах України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Особливості проходження медичного обстеження військовозобов`язаними та резервістами під час мобілізації, на особливий період визначаються Міністерством оборони України спільно з Міністерством охорони здоров`я України.

Відповідно до п. 1.3 розділу І Наказу Міністерства оборони України «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України» № 402 від 14 серпня 2008 року (Положення про ВЛК) одним з основних завдань військово-лікарської експертизи є добір громадян України, придатних за станом здоров`я до військової служби, для укомплектування Збройних Сил України.

Відповідно до п. 3.1. зазначеного Положення медичний огляд військовозобов`язаних проводиться за рішенням керівників ТЦК та СП ВЛК ТЦК та СП на збірних пунктах районних (міських) ТЦК та СП або за місцем провадження медичної практики у закладах охорони здоров`я комунальної або державної форми власності лікарями, які включаються до складу ВЛК ТЦК та СП.

Виходячи з приписів даного Положення про ВЛК та Положення № 154 не міститься заборони щодо направлення військовозобов`язаного для проходження військово-лікарської комісії з метою визначення придатності для проходження військової служби в день виявлення такого військовозобов`язаного, зважаючи на покладені на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки завдання щодо призову громадян на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Відповідне направлення начальника ІНФОРМАЦІЯ_6 № 3907 від 11 вересня 2024 року, Акт про відмову від отримання направлення на ВЛК. Таким чином, проходження медичного огляду ВЛК є обов`язком громадянина, а відмова від проходження військово-лікарської комісії в особливий період вказує на небажання позивача виконувати свій конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, оскільки з метою забезпечення оборони держави від військової агресії російської федерації проти України в ході проведення мобілізаційних заходів щодо комплектування військових частин, одним з важливих завдань є визначення придатності військовозобов`язаних як мобілізаційного ресурсу для Збройних Сил України та впорядкування військового обліку.

Зважаючи на вказане, 11 вересня 2024 року в приміщенні Чернівецького ООЦМ (вул. Головна, 129, м. Чернівці) направлено позивача для проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби було правомірним. У зв`язку з відмовою позивача проходити медичне обстеження ВЛК, посадовою особою Чернівецького РТЦК у приміщенні Чернівецького ООЦМ (вул. Головна, 129, м. Чернівці) 11 вересня 2024 року було складено Протокол № 1291. ОСОБА_1 було роз`яснено зміст ст. 63 Конституції України та ст. 268 КУпАП з повідомленням часу, дати та адреси розгляду протоколу, а також вручено примірник протоколу під підпис.

Під час складання протоколу ОСОБА_1 надав письмові пояснення, в яких зазначив, що на момент направлення на ВЛК у нього не було з собою документів про стан здоров`я. Таке твердження немає юридичного обгрунтування, адже постанова Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 411 «Деякі питання електронної системи охорони здоров`я» закладає правову основу для доступу лікарів до інформації про хронічні захворювання пацієнтів через створення та функціонування Електронної системи охорони здоров`я (ЕСОЗ). Лікарі мають повний доступ до інформації про хронічні захворювання пацієнта через електронну медичну картку, яка є частиною Електронної системи охорони здоров`я.

Українська електронна система охорони здоров`я (ЕСОЗ) функціонує з 2017 року, коли вона була створена як ключовий елемент медичної реформи. Поступове впровадження її функціоналу відбувалося з 2018 року, а вже в 2019 році були реалізовані важливі функції, такі як електронні рецепти та медичні картки. Електронна система охорони здоров`я містить інформацію про електронні декларації з сімейними лікарями, електронні рецепти та направлення, ведення електронних медичних записів та медичних висновків, облік та моніторинг у сфері реабілітації. Наявність паперової картки пацієнта в такому випадку не потрібна, оскільки у лікарів ВЛК наявний доступ до ЕСОЗ та відповідної інформації з базою 2019-2024 р.

На розгляд протоколів ОСОБА_1 не з`явився, не скористувався правом на захист та правову допомогу під час розгляду протоколу. В подальшому не цікавився результатом адміністративного провадження. В подальшому, ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності (постанова начальника Чернівецького РТЦКтаСП № 3890 від 30 вересня 2024 року про накладення адміністративного стягнення у виді штрафу за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП).

Практика Європейського суду з прав людини, що вимагає від сторін бути активними та добросовісними у судовому процесі, ґрунтується на принципах «сторони повинні демонструвати належну обачність та нести відповідальність». Сторона зобов`язана з розумним інтервалом часу цікавитись своєю справою, своєчасно користуватися своїми процесуальними правами та виконувати процесуальні обов`язки, тоді як невиконання цих вимог може призвести до негативних наслідків. Одним з ключових аспектів особи яка притягається до адміністративної відповідальності є добросовісне користування правами, що проявляється у використанні процесуальними правами належним чином та вчасно, а не зловживати ними.

Таким чином, у контексті практики ЄСПЛ (Справа «Шульга проти України» (Shulga v. Ukraine), Справа «Баклі проти Сполученого Королівства» (Buckley v. United Kingdom)), пасивна поведінка особи при складанні протоколу та його розгляду відповідним органом розцінюється як неналежне виконання своїх процесуальних обов`язків, оскільки, відповідальність за ефективне користування правами розподіляється між стороною і державними органами.

Відповідно до ч. 2 ст. 286 КАС України позовну заяву щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності може бути подано протягом десяти днів з дня ухвалення відповідного рішення (постанови), а щодо рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).

Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (Положення № 154) визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Даним Положенням також визначені завдання територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, до яких відносяться, зокрема, і виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, призов громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів.

Абзацом одинадцятим п. 9 зазначеного Положення передбачено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань здійснюють заходи оповіщення та призову громадян: на військову службу за призовом осіб офіцерського складу; на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (зарахованих до військового оперативного резерву); на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період (незалежно від місця їх перебування на військовому обліку).

Ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (Закон України №2232-XII) передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частинами 1, 2 ст. 2 Закону України № 2232-XII передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.

Разом з тим, частинами 2, 3 ст. 1 Закону України № 2232-ХІІ передбачено, що військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає, серед іншого, підготовку громадян до військової служби, виконання військового обов`язку в запасі, дотримання правил військового обліку.

Таким чином, звернувшись до суду в березні 2026 року, ОСОБА_1 пропустив визначений ч. 2 ст. 286 КАС України.

Строк на оскарження постанов у справах про адміністративні правопорушення становить десять днів з дня ухвалення відповідного рішення (постанови). У той же час в разі пропуску з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу.

Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були об`єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Лише наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації права звернення із позовом у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск такого строку з поважних причин.

Питання поважності причин пропуску строку звернення до суду є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються обставини та підстави такого пропуску.

Верховний Суд у постанові від 06 квітня 2021 року у справі № 823/2363/18, досліджуючи питання поважності причин строку звернення до суду, дійшов висновку, що причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідаю одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Поряд з цим, Верховний Суд у вказаній постанові звернув увагу, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку.

Також, Верховний Суд у постанові від 23 квітня 2020 року у справі № 813/3756/17 досліджував питання строків звернення до адміністративного суду. Зокрема, суд зазначив, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулось порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо воно приймалось за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії.

При цьому, незнання про порушення своїх прав через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Поняття «особа повинна дізнатися про порушення своїх прав» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій, і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

ОСОБА_1 брав участь при складанні протоколів від 25 жовтня 2024 року, належним чином був повідомлений про дату розгляду справи про адміністративне правопорушення відносно нього за ч.3 ст. 210 та ч. 3. ст. 210-1 КУпАП , не цікавився її розглядом та результатом справи, протилежних обставин ним не доведено.

Відтак, позивач про винесення оскаржуваних постанов повинен був дізнатися 30 вересня 2024 року - у день розгляду справи про адміністративне правопорушення, про день, час та місце розгляду якої він був належним чином повідомлений. Примірник постанов було надіслано ОСОБА_1 15 грудня 2024 року засобами поштового зв`язку.

З урахуванням викладеного та положень ст. 289 КУпАП та ст. 286 ч. 2, ст. 120 КАС України строк звернення ОСОБА_1 до суду з позовом щодо оскарження вищевказаної постанови закінчився 10 жовтня 2024 року.

Частиною другою та п`ятою статті 44 КАС України визначено, що учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Дотримання строку звернення з адміністративним позовом до суду є однією з

умов для реалізації права на звернення з позовом у публічно-правових відносинах. Будь-яких причин, що об`єктивно, всупереч волі позивача перешкоджали йому вчасно звернутися до суду з адміністративним позовом, ним не наведено, і матеріали справи не свідчать про наявність таких. При цьому підстави, вказані позивачем у клопотанні про поновлення строку на оскарження, з посиланням на те, що він дізнався про накладення адміністративного стягнення з відповіді відділу державної виконавчої служби, не свідчать про поважність пропуску ним строку звернення до суду з адміністративним позовом про оскарження постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, адже строк звернення до суду в даному випадку обраховується з дня ухвалення постанови, а не з дня її вручення.

Крім того, позивач зазначає, що через незаконне притягнення до адмінвідповідальності ОСОБА_1 не може вільно розпоряджатися своїми грошовими коштами через арешт карткового рахунку, на який надходь його грошове забезпечення. Проте у постанові про відкриття виконавчого провадження від 11 березня 2026 року боржником вказаний не позивач, а ОСОБА_2 . На вказане протиріччя суд вказував позивачеві, але той це не усунув шляхом звернення до виконавця, тому не зрозуміло – це описка, чи помилка, чи інший боржник чи інше. Доказів про усунення вказаного суду не надано.

Згідно частини 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Практика Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків для звернення до суду за захистом порушених прав (наприклад, рішення у справах «Deweer v. Belgium», «Golder v. the United Kingdom»).

Отже, позовна заява подана після закінчення строків, установлених законом, при цьому, матеріали адміністративної справи не містять будь-яких доказів, які підтверджують поважність причини пропуску позивачем строків звернення до суду.

Практика діяльності територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки щодо забезпечення ведення військового обліку військовозобов`язаних показує, що на даний час, існує окрема категорія осіб, які ігнорують обов`язки, покладенні підзаконними актами, вчасно не вчиняють дії та не подають до Р(М)ТЦКтаСП інформацію (документи) для належного ведення військового обліку. Дії таких військовозобов`язаних спрямовані на максимальне ускладнення процесу їхнього виклику до Р(М)ТЦК та СП, а також унеможливлення прогнозування людських ресурсів, які підлягають призову на військову службу за мобілізацією на особливий період та їх оповіщення.

Такі дії являють собою істотну суспільну небезпеку, оскільки негативно впливають на обороноздатність держави і спрямовані проти порядку управління в Україні. З огляду на зазначене вимоги позивача є безпідставними та задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Також відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.

Згідно з частиною 8 ст. 4 цього Закону з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Таким чином, з 24 лютого 2022 року на усій території України настав особливий період та почав діяти особливий правовий режим, що передбачає цілу низку заходів, включаючи обмеження прав та свобод громадян, з метою відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.

Відтак усі органи влади України, а також усі громадяни України з моменту введення воєнного стану та оголошення загальної мобілізації повинні керуватися завданням оборони України як основною ціллю своєї діяльності та підставою своїх рішень.

Положеннями нормативно-правових актів, що мають безумовний пріоритет у застосуванні в період воєнного стану та загальної мобілізації, а саме абз. 14 п. 1 ст. 21 Закону України №3543 «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року та п. 9 ст. 38 Закону України № 2232 «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року передбачені імперативні вимоги до керівників та відповідальних осіб підприємств, установ та організацій: «надавати відповідним органам державної влади, іншим державним органам та органам місцевого самоврядування інформацію, необхідну для планування і здійснення мобілізаційних заходів» та обов`язок «подавати до відповідних районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки ... на їх вимогу відомості про призовників, військовозобов`язаних та резервістів, військовий облік яких вони здійснюють».

Невиконання вимог РТЦК, здійснених в рамках його дискреційних повноважень, об`єктивно шкодить обороноздатності держави та тягне певний обсяг юридичної відповідальності, про що зазначається, крім іншого, в п. 87 «Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів», затвердженого Постановою КМУ №1487 від 30 грудня 2022 року (Порядок 1487).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно- правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Суд також звертає увагу і на наступне.

Позивач, аргументуючи незаконність, на його думку, спірних постанов, наводить ту обставину, що він не отримував виклику до ІНФОРМАЦІЯ_2 , тому і не прибув за викликом, а отже і притягнення його як правопорушника до відповідальності виключається.

Однак, наведена позиція позивача ґрунтується на хибному розумінні положень законодавства. Так: одним з основних імперативів доктрини адміністративного права є принцип невідворотності відповідальності особи за вчинене адміністративне правопорушення. Право визначення у діях особи складу правопорушення, передбаченого ст. 210; 210-1 та 211 КУпАП, та характеру правової санкції входить до складу дискреційних повноважень керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ст. 235 КУпАП).

Оскаржувана постанова містить перелік виявлених та встановлених порушень чинних правових актів і норм, що є наслідком протиправної поведінки позивача. Отже, як матеріально- так і процесуально-правові складові, при винесенні спірної постанови, реалізовані керівником ІНФОРМАЦІЯ_2 виключно в межах належної юридичної компетенції; ні Порядок 1487, ні КУпАП, ні інший будь-який чинний нормативний акт не пов`язує можливість притягнення особи до адміністративної відповідальності з усуненням чи не усуненням продовж зазначеного в Порядку 1487 строку виявлених перевіркою недоліків; трактування положень нормативних актів позивачем, окрім іншого, суперечить приписам ст. 277 КУпАП.

У той час сам позивач не надає доказів або хоча б відомостей про не перебування його саме в той час підчас складання протоколів в ІНФОРМАЦІЯ_7 , не зрозуміло чи оскаржувалися позивачем ці дії в передбаченому законом порядку, якщо так то які результати цього оскарження. Вважається неможливо самостійно відшуковувати нормативно-правовий акт, яким встановлюються відповідні правила, та якого не дотримано особою, яка притягується до адміністративної відповідальності та не має права самостійно відшукувати докази винуватості особи у вчиненні правопорушення, оскільки таким чином, неминуче перебиратиме на себе функції обвинувача, позбавлявшись статусу незалежного органу правосуддя, що є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до абзаців третій та четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року № 12-рп/1998, у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну «законодавство»): «Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі держави, в основному, у значенні як сукупності законів та інших нормативно- правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. Цей термін, без визначення його змісту, використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно- правові акти центральних органів виконавчої влади. У Кодексі законів про працю України термін «законодавство» в цілому вживається у широкому значенні, хоча його обсяг чітко не визначено».

Тобто, до категорії «законодавства» фактично відносяться і акти Кабінету Міністрів України. Положеннями Порядку 1487, як складової частини «законодавства» України, передбачена обов`язковість наявності у роботодавця інформації про певні персональні дані робітника, враховуючи сімейний стан, відомості про освіту, тощо.

Положеннями абз. 7 п. 3 ст. 22 Закону України № 3543 «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року та вимогами п.п. 101 п. 1 додатку № 2 «Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов`язаних», затвердженого Порядком 1487, всі військовозобов`язані, впродовж передбаченого 60- ти денного терміну (з 18 травня 2024 року по 16 липня 2024 року (включно)), мали звернутись до ІНФОРМАЦІЯ_2 для уточнення власних облікових даних. Складовою процедури оновлення персональних даних є як проходження чергової ВЛК (за необхідності), так і отримання ВОД встановленого (оновленого) зразка, якщо його форма була змінена.

Відповідно до положень пункту першою частини 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11 квітня 2024 року під час дії Указу Президента України «Про загальну мобілізацію від 24 лютого 2022 року № 65/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 03 березня 2022 року № 2105-1X» громадяни України, які перебувають на військовому обліку, зобов`язані протягом 60 днів з дня набрання чинності цим Законом уточнити адресу проживання, номери засобів зв`язку, адреси електронної пошти (за наявності електронної пошти) та інші персональні дані, у разі перебування на території України шляхом прибуття самостійно до територіального центру комплектування га соціальної підтримки за місцем перебування на військовому обліку чи за своїм місцем проживання, або до центру надання адміністративних послуг.

30 вересня 2024 року було встановлено, що ОСОБА_1 не прибув своєчасно за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , адміністративний матеріал про це розглянуто начальником цього ІНФОРМАЦІЯ_2 , клопотань заявлено не було. За результатами розгляду вказаного матеріалів винесені оскаржувані постанови.

Суд не збирає докази, сторони клопотання про витребування доказів (матеріалу РТЦК та СП і інш.) в передбачуваному законом порядку не заявили.

Відповідно до абзацу шістнадцятого ч. 3 ст. 3 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» зміст мобілізаційної підготовки становить, у тому числі, військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування

національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів

місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил

цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Згідно з ч. 1 ст. 21 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» підприємства, установи і організації зобов`язані, зокрема, сприяти територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки у їхній роботі в мирний час та в особливий період.

Відповідно до п. 2 Порядку, військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави.

Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Під час розгляду адміністративного матеріалу начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 всебічно, об`єктивно та в повному обсязі з`ясовано обставини допущеного правопорушення, ставлення порушника до допущеного порушення, його матеріальний стан, що було враховано при призначенні стягнення. Таким чином, для таких висновків у особи, яка винесла оскаржувану постанову, були підстави. При розгляді справи були з`ясовані і доведені обставини, які б свідчили, що в діях позивача є ознаки проступку, за який законом встановлено адміністративну відповідальність, також посадовою особою було з`ясовано чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність.

Не може суд прийняти до уваги пояснення позивача про те, що автором постанови не вірно відображені обставини події правопорушення, оскільки це спростовується вищенаведеним і ніякими іншими об`єктивними доказами не підтверджено, належних доказів про протилежне суду не надано. Позивачу спочатку потрібно було б самому не порушувати вимоги зазначеного закону про мобілізацію в Україні, а потім вже вимагати їх дотримання від інших і не перекладати тягар своїх порушень на інших, в тому числі і на сторону відповідача.

Згідно з частиною другою статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Необхідність індивідуалізації адміністративної відповідальності передбачена КУпАП, яким визначено, що при накладенні стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність. У Кодексі конкретизовано й інші конституційні принципи, зокрема принцип рівності громадян перед законом. Кодексом закріплено низку гарантій забезпечення прав суб`єктів, які притягаються до адміністративної відповідальності. В сукупності з наведеними конституційними нормами ці гарантії створюють систему процесуальних механізмів захисту вказаних осіб. У контексті питання, що розглядається, Конституційний Суд України враховує положення статей 9, 33, 248, 268 Кодексу. За змістом статті 9 Кодексу саме винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність суб`єкта адміністративної відповідальності є однією з ознак адміністративного правопорушення (проступку).

Відповідно до п. 1 ст. 247 КУпАП обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.

Ст. 72 КАС України передбачає, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З урахуванням наведеного, позивачем не доведено та матеріалами справи не підтверджено відсутність в його діях складу адміністративного правопорушення.

Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У п. 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З огляду на викладене, суд вважає встановленими не обгрунтовані обставини позовних вимог, вони не спростовують висновків відзиву на позов, а тому підстав для скасування спірних постанов не знаходить.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 5 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання. Способом захисту порушеного права згідно п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України є визнання незаконним рішення, дії або бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їх посадових або службових осіб.

Слід звернути увагу і на те, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наголошує, що кожна сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана добросовісно користуватися належними йому процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, зловживання процесуальними правами не допускається.

При цьому суд звертає увагу на положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в адміністративному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто перешкоджає вирішенню цієї справи чи інш..

Як зазначив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С.А. проти Іспанії» заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

З огляду на заявлені позовні вимоги, доводи позивача, визначальними обставинами для вирішення спірних правовідносин є визначення відповідності оскаржуваних дій відповідача критеріям правомірності, які пред`являються до дій та рішень суб`єктів владних повноважень. Таким чином, доводи позивача є не обгрунтованими, в зв`язку з чим, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Вирішення даної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові можуть бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що дії відповідача стосовно спірного питання відповідають вимогам діючого законодавства, а тому позов не підлягає задоволенню повністю.

При таких обставинах суд вважає, що дії, вчинені відповідачем при розгляді справи про адміністративне правопорушення, слід визнати правомірними. Не може суд прийняти до уваги позицію сторони позивача щодо наполягання на позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються, порушення прав позивача, в тому числі і визначених Конституцією України, іншими законами саме цим відповідачем не були допущені.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, вони не ґрунтуються на законі і не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 255, 256, 258, 288, 289 КУпАП, ст. 5, 15, 72-77, 79, 241-246, 250, 251 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання незаконною і скасування постанови про накладення адміністративного стягнення відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Третій апеляційний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення в порядку, передбаченому ст. 286 КАС України з урахуванням положень п. 3 Розділу VI ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ КАС України.

Суддя -