Постанова від 31 березня 2026 р. у справі №521/10694/19 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2026 року

м. Київ

справа № 521/10694/19

провадження № 61-514св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

учасники справи:

за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: державний реєстратор Махортов Ігор Олександрович, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , державний реєстратор Дунай Христина Богданівна, Державне підприємство «Агенція з державної реєстрації»,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Альянс Фінанс»,

за зустрічним позовом:

позивач -ОСОБА_4 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2021 року у складі судді Науменко А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Комлевої О. С., касаційну скаргу ОСОБА_2 , поданою адвокатом Бійц Мариною Едуардівною, на постанову Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року та касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс Фінанс» на ухвалу Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

27 червня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора Махортова І. О., ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , державного реєстратора Дунай Х. Б., ДП «Агенція з державної реєстрації», третя особа - ТОВ «Альянс Фінанс» про визнання незаконним та скасування рішення.

Позов мотивований тим, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 593/2-08 від 04 квітня 2008 року, укладеного між АКБ «Порто-Франко» та нею, 04 квітня 2008 року між ними було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого вона передала банку в іпотеку нерухоме майно - нежитлові приміщення весільного салону, загальною площею 57,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

16 березня 2016 року ПАТ АТ «Порто-Франко» відступило право вимоги за кредитним договором та за іпотечним договором на користь ТОВ «Альянс Фінанс», яке, у свою чергу, право вимоги відступило фізичній особі ОСОБА_2

18 жовтня 2017 державний реєстратор Махортов І. О. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та здійснив реєстрацію права власності на передане в іпотеку майно за ОСОБА_2 . Проте вказаний запис здійснено з порушення вимог діючого законодавства, зокрема, у порушення абзацу 4 частини першої статті 20 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на її адресу не було здійснено жодних повідомлень, а тому їй не було відомо про незаконне рішення державного реєстратора до моменту отримання інформаційної довідки з реєстру 07 лютого 2018 року.

Крім того, за наявності арешту нерухоме майна, який накладено ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 лютого 2015 року у справі № 761/2817/15-к, державний реєстратор прийняв рішення про реєстрацію права власності за наявності зареєстрованих обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Державний реєстратор мав перевірити наявність факту виконання умов правочину, з яким закон пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації. Зі змісту запису про державну реєстрацію прав вбачається, що підставою для здійснення реєстрації державний реєстратор зазначив: іпотечний договір № 2629 від 04 квітня 2008 року, договір відступлення права вимоги № 358 від 23 березня 2016 року, вимога (без номер) від 11 серпня 2017 року та повідомлення № 6502611376550 від 11 серпня 2017 року.

Умовами іпотечного договору можливість виникнення у іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки пов`язана з укладенням договору про задоволення вимог з зазначенням ціни придбання, що визначається шляхом експертної оцінки предмету іпотеки на день придбання. Разом з тим, такий договір державному реєстратору надано не було, тому у нього не було правових підстав для здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на предмет іпотеки. Не було в розпорядженні державного реєстратора й висновку щодо експертної оцінки предмета іпотеки. Відомості про те, що 16 березня 2016 року ПАТ АТ «Порто-Франко» відступило право вимоги в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно внесено не було.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 815/2598/18 рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О. визнано протиправним та скасовано. Постановою П`ятого адміністративного апеляційного суду від 26 лютого 2019 року зазначене рішення скасовано, провадження у справі закрито та роз`яснено, що цей спір має вирішуватись в порядку цивільного судочинства. Вже після розгляду справи в порядку адміністративного судочинства, ОСОБА_2 , усвідомлюючи незаконність реєстрації за ним права власності на нерухоме майно та з метою ускладнення відновлення майнових прав позивача, здійснив дії, направлені на відчуження належного йому об`єкта нерухомості. Так, 06 червня 2019 року ОСОБА_2 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірне майно, про що приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бежан А. В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47238066) внесено запис про іпотеку № 31892851 та на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47238742) внесено запис про обтяження № 31893568. А 26 липня 2019 року державним реєстратором Дунай Х. Б. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47974868), яким право власності зареєстровано за ОСОБА_3 .

Державний реєстратор Махортов І. О. мав відношення до декількох суб`єктів державної реєстрації, акредитацію яких скасовано. Отже, дії щодо належного їй майна вчиняли державні реєстратори, яких за чисельні порушення законодавства було позбавлено права вчиняти реєстраційні дії.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:

скасувати запис про право власності 22873547 на підставі рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18 жовтня 2017 року;

скасувати запис про право власності 32574398, внесений на підставі рішення державного реєстратора ДП «Агенція з державної реєстрації» Дунай Х. Б. від 26 липня 2019 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, запис про право власності 37857801, внесений на підставі рішення державного реєстратора юридичного департаменту Одеської міської ради Тащі Я. Г. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21 серпня 2020 року;

витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на її користь приміщення весільного салону, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У березні 2021 року ОСОБА_3 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності, в якому просила визнати за нею право приватної власності частину нежитлових приміщень весільного салону за адресою: АДРЕСА_1 .

У травні 2021 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування майном.

Позовні вимоги мотивовано тим, що право власності ОСОБА_1 на спірне іпотечне майно припинилось внаслідок звернення стягнення на нього іпотекодержателем за кредитними зобов`язаннями, факт невиконання яких не оспорюється, що підтверджується рішеннями Малиновського районного суду м. Одеси від 27 липня 2017 року та постанови Одеського апеляційного суду від 20 червня 2019 року у справі № 521/14804/15-ц. Разом з тим, ОСОБА_1 не визнає його право власності та вчиняє активні дії, направленні на створення перешкод у вільному розпорядженні власністю, а також позбавлення його права власності.

ОСОБА_4 просив суд заборонити ОСОБА_1 чинити йому перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні нежитловими приміщеннями весільного салону за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Протокольною ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 28 липня 2021 року зустрічний позов ОСОБА_4 прийнято до провадження.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 нежитлові приміщення весільного салону загальною площею 57,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог задоволено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права користування майном відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне нежитлове приміщення незаконно вибуло із власності ОСОБА_1 через дії відповідачів. Станом на час вирішення позову право власності на спірне нежитлове приміщення зареєстровано по частині за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а відтак належним способом захисту порушених прав позивача є витребування майна з його незаконного володіння, всі інші заявлені позивачем вимоги є неналежним способом захисту порушених прав позивача та їх задоволення не призведе до відновлення порушених прав.

Тому суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічної позовної заяви ОСОБА_4 .

Додатковим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2022 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у сумі 3 894,3 грн в рівних частках. В іншій частині вимог заяви відмовлено.

Додаткове рішення мотивовано тим, що при подачі позову до суду позивачем сплачено судовий збір в розмірі 15 577,20 грн. Питання в частині стягнення судових витрат слід задовольнити пропорційно.

Додатковим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2022 року заяву представника відповідача ОСОБА_5 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 витрати, пов`язані з розглядом справи, у сумі 24 271, 00 грн.

Додаткове рішення мотивовано тим, що суд не наділений повноваженням, а відповідно не вправі, зменшити розмір витрат на правничу допомогу з власної ініціативи. Наявність лише усних заперечень проти заяви про відшкодування судових витрат, за відсутності доказів неспівмірності заявлених стороною витрат на правову допомогу або завищення їх розміру, не може бути підставою для зменшення розміру витрат на правову допомогу; неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат разом із позовною заявою не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні судових витрат.

За результатом розгляду справи вимоги до ОСОБА_2 не було задоволено, відповідачем понесено судові витрати на правничу допомогу у розмірі 24 271,00 грн. Враховуючи, що відповідач підтвердив понесені витрати на професійну правничу допомогу, суд вбачає за необхідне стягнути їх з позивача.

Короткий зміст рішень апеляційного суду

Постановою Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ТОВ «Альянс Фінанс» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2021 року задоволено частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2021 року в частині вимог ОСОБА_1 про скасування запису про прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування майна, зустрічних вимог ОСОБА_4 про усунення перешкод в здійсненні права користування майном скасовано та ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 нежитлові приміщення весільного салону, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні позову ОСОБА_1 до державного реєстратора Махортова І. О. ОСОБА_2 , державного реєстратора Дунай Х. Б., ДП «Агенція з державної реєстрації» про скасування запису про право власності відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі по 5 675,00 грн з кожного.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір в розмірі 17 025,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 15 872,60 грн.

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 витрат на правову допомогу, пов`язаних з розглядом справи, відмовлено.

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 на додаткове рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2022 року за заявою ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2022 року задоволено.

Додаткові рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2022 року скасовано.

Постанова апеляційного суду мотивовано тим, що в апеляційній скарзі на рішення суду ТОВ «Альянс Фінанс» посилається, зокрема на те, що його не було належним чином повідомлено про дату, час і місце судового засідання. Матеріали справи не містять жодного рекомендованого повідомлення про вручення ТОВ «Альянс Фінанс» поштових відправлень з повідомленнями про час та місце розгляду справи чи інших відомостей про повідомлення в передбачений законом спосіб. Враховуючи наведене, суд першої інстанції помилково розглянув цю справу за відсутності третьої особи, яка не була повідомлена належним чином про дату, час і місце судового засідання, і, оскільки це є обов`язковою підставою для скасування рішення суду, рішення підлягає скасуванню із ухваленням нового по суті справи.

Іпотечний договір між сторонами укладено 04 квітня 2008 року, тому застосуванню до спірних правовідносин підлягає Закон України «Про іпотеку» в редакції від 12 травня 2006 року. Сторони договору досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пунктів 5.1, 5.4, 5.5 договору іпотеки. Пунктом п. 5.5. договору іпотеки від 14 квітня 2008 року визначено, що за рішенням іпотекодержателя задоволення його вимог може здійснюватися наступним чином (договір про задоволення вимог іпотекодержателя), тобто лише шляхом укладення окремого договору, що не надає підстав для його розширеного тлумачення. Встановлено, що під час відчуження спірного майна договору про його добровільну передачу у власність ОСОБА_2 укладено не було, ОСОБА_1 як іпотекодавець не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю.

На підтвердження дотримання процедури повідомлення ОСОБА_1 про звернення стягнення надано вимогу про усунення порушення основного зобов`язання від 11 серпня 2017 року з відміткою пошти про її отримання 17 серпня 2017 року. Зворотнє повідомлення дійсно не містить чіткого визначення того, що саме було направлено на адресу останньої, проте і ОСОБА_1 , яка підписала повідомлення, не надано логічних пояснень з приводу того, що саме було нею отримане від ОСОБА_2 (а. с. 220, т. 1), з яким правові відносини до того були відсутні, тобто факт отримання повідомлення не є спростованим.

Разом із тим, повідомлення не містить жодної інформації про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, в тому числі інформації про вартість майна, за якою мало відбуватися зарахування вимог, з урахуванням того, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна. За таких обставин іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов`язку, передбаченого як Законом України «Про іпотеку», так і Порядком № 1127 щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання, зокрема вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності із зазначенням інформації про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, що унеможливило встановлення державним реєстратором завершення 30-денного строку, сплив якого пов`язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі й шляхом набуття права власності.

За таких обставин, ураховуючи відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору реєстратору та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов`язує можливість переходу права власності, дії останнього щодо реєстрації за ОСОБА_2 права власності на спірне майно, власником якого залишалась позивач, не можна вважати законними.

Отже, встановлена незаконність вибуття з власності ОСОБА_1 спірного нерухомого майна. Тому існують підстави для витребування від ОСОБА_3 , ОСОБА_4 спірного майна на користь ОСОБА_1 як неволодіючого власника.

Не можуть бути підставою відмови у задоволенні позову доводи відповідачів про те, що майно зазнало істотних змін, а також те, що вони є добросовісними набувачами майна.

Первісний об`єкт не знищено, відтак він зберігається як об`єкт права власності, а відповідачі не позбавлені права відшкодування витрат на його поліпшення.

Вибуття майна без волі власника допускає відновлення прав у такий спосіб, набуття майна відповідачами відбувалося під час судового спору щодо спірного нерухомого майна та об`єктивні перешкоди для з`ясування цих обставин були відсутні, на час здійснення переходу права власності діяв арешт на майно, що могло бути перевірним та надавало очевидні підстави передбачити, що майно є спірним. Так, позов у цій справі подано 27 червня 2019 року, майно набуте ОСОБА_3 пізніше. Первісно з травня 2018 року справа за позовом ОСОБА_1 щодо незаконності набуття ОСОБА_2 права власності перебувала в провадженні Одеського окружного адміністративного суду (справа № 815/2598/18).

Не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову доводи про пропуск ОСОБА_14 позовної давності, оскільки заява про його застосування може бути реалізована лише щодо вимог до відповідача, який заявляє про пропуск строку. 21 травня 2021 року ОСОБА_2 звернувся із заявою про застосування позовної давності по вимогам до нього. Разом із тим, право власності зареєстроване за ОСОБА_2 18 жовтня 2017 року, а з позовом у цій справі ОСОБА_1 звернулася 27 червня 2019 року, тобто строк не пропущений. 26 липня 2021 року ОСОБА_4 звернувся із заявою про застосування позовної давності. Вимоги про витребування майна з володіння ОСОБА_4 заявлені ОСОБА_1 31 травня 2021 року, право власності на спірне майно набуте ОСОБА_4 на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 20 лютого 2020 року (справа №509/6332/19), а тому вимоги до нього пред`явлені в межах позовної давності. Крім того, набуття майна останніми набувачами відбулося вже після пред`явлення вимог ОСОБА_1 на захист свого права, яке вона первісно реалізувала шляхом оспорення реєстрації права власності за ОСОБА_2 і цього було б достатньо для його відновлення, якби не передача майна ОСОБА_3 , надалі ОСОБА_4 , відтак право на пред`явлення вимог про витребування майна виникло у позивача лише після набуття прав ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Тому з огляду й на такі обставини позовну давність не можна вважати пропущеною.

Суд не вбачає підстав для відмови в задоволенні вимог лише з підстав неодноразової їх зміни, оскільки фактичні обставини змінювалися під час судового розгляду внаслідок дій відповідачів, які, незважаючи на існування спору в суді, відчужували майно, ділили його як таке, що набуте під час шлюбу, створюючи ускладнення для відновлення прав позивача, а тому зміна вимог є наслідком процесуальної поведінки учасників справи. За таких обставин відмова в задоволенні позову з формальних міркувань суперечитиме принципам цивільного процесу.

При цьому, відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі N 488/5027/14-ц (провадження N 14-256цс18)). В частині вимог про скасування записів державних реєстраторів на підставі рішень про право власності позов задоволенню не підлягає, оскільки обраний спосіб захисту не є ефективним.

Щодо зустрічної позовної заяви ОСОБА_4 , то право вимоги щодо усунення перешкод у здійсненні права власності належить власнику майна. Судом задоволено вимоги ОСОБА_1 про витребування у ОСОБА_4 спірного нежитлового приміщення, тому у задоволенні зустрічного позову слід відмовити.

Щодо позову ОСОБА_7 , то суд першої інстанції залишив без руху її зустрічну позовну заяву та не вирішив питання подальшого руху позовної заяви. Втім невирішення судом першої інстанції долі позову не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 , оскільки обставинами справи встановлена безпідставність набуття майна ОСОБА_7 , а відтак вирішення її позову не вплинуло б на результат спору.

Суд задовольнив майнові вимоги ОСОБА_1 про витребування майна, судовий збір за вимогу майнового характеру складав 11 350,00 грн, що є підставою для стягнення з ОСОБА_7 , ОСОБА_4 на користь позивача цих судових витрат в рівних частках.

За подачу апеляційних скарг ОСОБА_2 , ОСОБА_7 судовий збір був відстрочений, відтак він підлягає стягненню на користь держави.

Не підлягають задоволенню вимоги ОСОБА_2 про стягнення витрат на професійну правову допомогу з ОСОБА_1 , оскільки по суті в задоволенні вимог позивача до нього відмовлено не в зв`язку з встановленням факту непорушення її прав, а обранням неефективного способу захисту, тобто з підстав, на які не очікував ОСОБА_2 , та які по суті не є підтвердженням відсутності порушення прав ОСОБА_1 з боку ОСОБА_2 .

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року у задоволенні клопотання ТОВ «Альянс Фінанс» про ухвалення додаткового рішення - стягнення з ОСОБА_1 судових витрат відмовлено.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що апеляційна скарга ТОВ «Альянс Фінанс» задоволена частково, однак рішення у справі ухвалене на користь ОСОБА_1 , ТОВ «Альянс Фінанс» залучено до участі у справі як третя особа на стороні відповідачів, що з огляду на вимоги статті 141 ЦПК України виключає можливість покладання на неї судових витрат.

Аргументи учасників справи

08 січня 2024 року ОСОБА_4 через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив оскаржені судові рішення скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_1 про витребування майна, а також в частині відмови у задоволенні його зустрічного позову про усунення перешкод у здійсненні права користування майном та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_1 , а його зустрічні вимоги - задовольнити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові одночасно зазначає про застосування до спірних правовідносин як статті 387, так і статті 388 ЦК України, хоча вказані статті регулюють взаємовиключні правовідносини.

Спірне нерухоме майно вибуло з володіння ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки від 04 квітня 2008 року. Укладаючи договір іпотеки від 04 квітня 2008 року позивач усвідомлювала настання для себе негативних наслідків у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником умов основного зобов`язання. Такі дії позивача характеризуються свідомою поведінкою та свідчать про спрямованість волевиявлення щодо визначення подальшої юридичної долі майна, переданого кредитору в якості забезпечення виконання боржником умов основного зобов`язання. За таких обставин не можуть бути прийняті до уваги доводи позивача про те, що спірне майно вибуло з володіння не з її волі.

Його право власності виникло та зареєстровано на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 20 лютого 2020 року у справі № 509/6332/19, яке набрало законної сили і ніким не оспорено, що виключало можливість скасування внесеного на підставі нього запису до Державного реєстру речових права на нерухоме майно в іншому судовому процесі. Відповідно до практики Верховного Суду у релевантних справа, якщо є нескасоване рішення суду, на підставі якого особа набула право власності на майно, то відсутні правові підстави для його витребування відповідно до статті 388 ЦК України у добросовісного набувача, оскільки за таких обставин добросовісний набувач придбав це майно в особи, яка мала право його відчужувати.

Попередній власник майна ОСОБА_3 та ще позаминулий власник майна ОСОБА_2 придбавали майно за оплатними правочинами, жодних обмежень або заборон під час укладення правочинів не існувало. У свою чергу, відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Суд не з`ясовував цих обставин, а лише зазначив про витребування майна незалежно від його подальшого відчуження. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

За час володіння майном, ним були здійсненні роботи з перепланування спірних приміщень. За рахунок робіт з реконструкції та невід`ємних поліпшень приміщень їх загальна площа була збільшена та станом на теперішній час становить 61,3 кв.м. Таким чином площа та стан приміщень є іншими від тих, які позивач передала в іпотеку банку у 2008 році, та які позивач заявляла до витребування. Однак судом були проігноровані надані ним докази зміни площі приміщень (інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 275044750 від 15 вересня 2021 року) та й його доводи. Фактично судом було витребувано приміщення, яке переплановано та видозмінено та щодо якого позивачем не заявлялось позовних вимог. У свою чергу, позивач просила витребувати на її користь нежитлове приміщення площею 57,3 кв.м. Інших заяв про зміну предмету позову після наведеної заяви позивач не заявляла. Об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 ЦК.

Неможливо погодитись й висновком апеляційного суду про порушення іпотекодержателем ОСОБА_2 процедури звернення стягнення на іпотечне майно. Законодавцем не передбачено жодних вимог для зазначення у повідомленні інформації про вартість майна, про що зазначено апеляційним судом. Навіть такого тексту не зазначено у статті 35 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, незазначення вказаної інформації не порушує жодних приписів законодавства.

Як свідчать досліджені у судовому засіданні від 20 жовтня 2021 року матеріали справи, на виконання розділу 5 договору іпотеки від 04 квітня 2008 року та положень Закону України «Про іпотеку», ОСОБА_2 на адресу ОСОБА_1 направлено вимоги-повідомлення про усунення порушення основного зобов`язання (у порядку Закону України «Про іпотеку») від 11 серпня 2017 року та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Дана вимога отримана ОСОБА_1 , однак залишена нею без будь-якої відповіді, без заперечень щодо визначеної кредитором суми заборгованості та без задоволення. Разом із відзивом від 12 березня 2021 року ОСОБА_2 надав копії вимоги про усунення порушення основного зобов`язання (у порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку») від 11 серпня 2017 року на ім`я ОСОБА_1 та рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення ОД26 від 11 серпня 2017 року № 6502611376550 на ім`я ОСОБА_1 , вручене 17 серпня 2017 року. Ці ж самі документи зазначені і державним реєстратором як підстава виникнення права власності за рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 37620686 від 18 жовтня 2017 року. Вказані документи були надані і реєстраційною службою юридичного департаменту Одеської міської ради на виконання ухвали суду про витребування доказів. Таким чином висновок викладений у судовому рішенні не відповідає обставинам справи.

Судом апеляційної інстанції проігнороване наявне в матеріалах справи клопотання представника ТОВ «Альянс Фінанс» про долучення до матеріалів справи засвідченої судом копії ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2022 року у справі № 521/14804/15-ц та копії заяви ОСОБА_8 , діючого в інтересах ОСОБА_1 , від 30 серпня 2022 року про визнання обставин позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним застереженням, що міститься в іпотечному договорі. Так, 30 серпня 2022 року адвокат ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою від 30 серпня 2022 року, у якій просив суд визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором в розмірі 1 254 737,96 грн. Тобто з метою досягнення можливості не виконувати рішення суду про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 , адвокат ОСОБА_1 визнав факт звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження, про яке в цій справі заперечує. З цього вбачається наявність порушення доктрини заборони суперечливої поведінки.

Законодавцем визначено можливість зміни позивачем на стадії підготовчого засідання лише або предмету позову або підстав позову. Підставою для звернення із позовом у первісній редакції, як зазначала позивач, стало прийняте рішення державного реєстратору Махортова І. О. про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нерухоме майно, предметом позову є «визнання незаконним та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення державного реєстратору». Разом з тим, в поданій новій уточненій позовній заяві від 25 лютого 2021 року позивач знову змінила як предмет позову на: «Скасувати записи про право власності (реєстрацію права власності)». Підстави нової уточненої позовної заяви від 25 лютого 2021 року доповнені обґрунтуванням переходу права власності від ОСОБА_3 до ОСОБА_4 на підставі рішення суду у цивільній справі. Таким чином в уточненій позовній заяві одночасно йшлося як про зміну предмету позову, так і зміну підстав позову. Нові позовні вимоги не можливо було вважати похідними, адже їх задоволення не залежить від задоволення первісних позовних вимог. Натомість замість повернення п`ятої уточненої позовної заяви (27 березня 2019 року - т. 1, а. с. 41, 16 жовтня 2019 - т. 1, а. с. 147, 03 грудня 2019 року - т. 1, а. с. 253, 23 березня 2020 року - т. 3, а. с. 60, 11 лютого 2021 року - т. 3, а. с. 191 та 25 лютого 2021 року) судом було прийнято до розгляду шосту заяву ОСОБА_1 про збільшення розміру позовних вимог, якою вона додатково заявила вимоги про витребування майна. Доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмету позову, а не через збільшення розміру позовних вимог. У разі подання позивачем клопотання (заяви), направленого на одночасну зміну предмета і підстави позову, суд з урахуванням конкретних обставин повинен відмовити в задоволенні такого клопотання (заяви). За змістом поданої до суду заяви, позивач фактично подав заяву, якою змінив предмет позову та коло сторін, що є недопустимим в розрізі положень цивільного процесуального законодавства.

22 січня 2024 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржені судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що 17 березня 2021 року нею було подано зустрічну позовну заяву, яка була зареєстрована судом під вх.№ 30731/21, проте така була проігнорована та не розглянута. Фактично суд позбавив її всіх процесуальних прав позивача та обмежив право на справедливий та неупереджений розгляд справи. До вирішення питання щодо прийняття або повернення її зустрічної позовної заяви суд був позбавлений можливості закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. Порушивши порядок прийняття зустрічного позову та не надавши оцінки обставинам, на які вона посилалась у зустрічній позовній заяві, суд дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки задоволення її позовних вимог про визнання права власності на спірне майно могло безпосередньо вплинути на результат розгляду первісних позовних вимог. Апеляційний суд вказав, що «вказане не вплинуло би на вирішення спору».

Позивачем заявлялись позовні вимоги про оспорювання та в подальшому про витребування нежитлових приміщень площею 57,3 кв.м. В судах досліджувались документи про наявність іншої площі приміщень. Разом із тим, позивач не заявляла позовних вимог про витребування приміщень площею 61,3 кв.м, тому суд апеляційної інстанції був позбавлений можливості самостійно змінити заявлені позовні вимоги, що свідчить про те, що суд вийшов за межі заявлених позовних вимог. Крім того, постанова апеляційного суду щодо вилучення у неї нежитлових приміщень більшої площі, аніж було заявлено ОСОБА_1 та вирішено судом першої інстанції, порушують принцип заборони повороту до гіршого.

Також судом наведено обґрунтування витребування майна за статтею 387 ЦК України, однак з цим твердженням неможливо погодитись з огляду на докази, що досліджувались судом, а саме іпотечний договір від 04 квітня 2008 року. Починаючи з 2008 року ОСОБА_1 не оспорювала іпотечний договір, не надано доказів щодо звернення нею до суду щодо тлумачення умов цього договору, що свідчить про добровільність укладення іпотечного договору та наявність її волі на забезпечення виконання її зобов`язань за кредитним договором нерухомим майном переданим в іпотеку кредитору. ОСОБА_1 порушила умови основного зобов`язання, що зумовило звернення стягнення іпотекодержателем на предмет іпотеки. З огляду на приписи статті 627 ЦК України, а також статі 36, 37 Закону України «Про іпотеку» відсутні підстави стверджувати про вибуття майна ОСОБА_1 поза її волею.

Її ж право власності на спірні нежитлові приміщення виникло на підставі оплатної цивільно-правової угоди та визнане рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 20 лютого 2020 року по справі № 509/6332/19, яке ніким не оспорювалось.

ОСОБА_1 подавалось шість різних заяв про збільшення позовних вимог, якими заявлялись нові позовні вимоги немайнового та майнового характеру. На відміну від її зустрічного позову, всі ці заяви ОСОБА_1 були прийняті судом першої інстанції без зауважень, хоча сторонами подавались письмові заперечення з цього приводу. Апеляційним судом не виправлено цей недолік, хоча заяву позивача про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави), які не були визначені позивачем первісною підставою позову.

22 січня 2024 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив суд скасувати постанову апеляційного суду в частині стягнення з нього на користь держави судових витрат та в частині скасування додаткового рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2022 року і залишити додаткове рішення суду першої інстанції без змін.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що в задоволенні позовних вимог до нього було відмовлено. Пунктом 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Крім того, позивачем було заявлено до стягнення, у тому числі, витрати зі сплати судового збору за подання заяв про забезпечення позову. Разом із тим, Приморським районним судом м. Одеси було відмовлено у задоволенні вказаних заяв, що виключає можливість стягнення витрат за розгляд наведених клопотань позивача. Щодо надмірно сплаченої позивачем суми судового збору, то порядок повернення таких коштів визначений іншим шляхом, аніж стягнення судових витрат на користь держави з відповідача.

Враховуючи правову конструкції норми, викладеної у статті 141 ЦПК України, не можна погодитись з висновком апеляційного суду в частині відмови стягнення з ОСОБА_1 на його користь витрат на правову допомогу, пов`язаних з розглядом справи з тих підстав, що у задоволенні позовних вимог до нього відмовлено з підстав обрання неефективного способу захисту. Суди відмовили у задоволенні вимог ОСОБА_1 до нього, а ОСОБА_1 не оскаржувала рішення суду першої інстанції. Вказане рішення суду першої інстанції оскаржував ОСОБА_2 і суд апеляційної інстанції задовольнив частково його апеляційну скаргу. У зв`язку із наведеним апеляційний суд не міг погіршити його положення після задоволення його апеляційної скарги. Скасування у цій ситуації апеляційною інстанцією рішення суду першої інстанції, яким стягнуто на його користь понесені витрати на правову допомогу у зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог до нього, по суті нівелює принцип права на правову допомогу.

04 березня 2024 року засобами поштового зв`язку ТОВ «Альянс Фінанс» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року, у якій просило її скасувати та задовольнити клопотання ТОВ «Альянс Фінанс» про ухвалення додаткової постанови.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що за результатами розгляду справи апеляційним судом апеляційну скаргу ТОВ «Альянс Фінанс» задоволено, рішення суду першої інстанції скасоване та у постанові апеляційного суду виключені посилання на будь-які встановлені обставини щодо товариства. Однак в порушення вимог статті 141 ЦПК України судом апеляційної інстанції не було вирішено питання про стягнення на користь ТОВ «Альянс Фінанс» сплачених ним витрат на судовий збір. У зв`язку із наведений 18 січня 2024 року було подано заяву про ухвалення додаткової постанови. Проте у задоволенні вказаного клопотання відмовлено було з тих підстав, що ТОВ «Альянс Фінанс» залучено до участі у справі як третя особа на стороні відповідачів, що виключає можливість покладання на неї судових витрат, відтак заява задоволенню не підлягає.З таким висновком апеляційного суду не можна погодитись, оскільки такі не відповідають висновкам щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. У жодному процесуальному документі не зазначалось, що ТОВ «Альянс Фінанс» залучено третьою особою стороні відповідача.

Підставою касаційного оскарження є й розгляд справи за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання. У справі, що переглядається, матеріали справи не містять доказів про належне повідомлення товариства про судове засідання, призначене на 01 лютого 2024 року в строк, визначений частиною п`ятої статті 128 ЦПК України (не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання).

15 лютого 2024 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 .

Відзив мотивовано тим, що оскільки за результатами апеляційного перегляду апеляційний суд майнову вимогу ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнив, то апеляційний суд цілком правильно стягнув з ОСОБА_2 суму судового збору, сплату якого йому було відстрочено ухвалою Одеського апеляційного суду від 15 серпня 2022 року. Оскаржуваним судовим рішенням з ОСОБА_2 на її користь не було стягнуто жодної копійки, тому про які суми судового збору, сплачені на розгляд вимог про скасування записів про право власності, а також за подання заяв про забезпечення позову, ОСОБА_2 зазначає в касаційній скарзі, невідомо.

Апеляційний суд не змінював розподіл судових витрат, а скасував додаткові рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2022 року, які стосувались розподілу судових витрат, та не погіршив становище ОСОБА_2 .

Твердження про те, що вона не оскаржувала рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2021 року є хибним. Вона оскаржувала це рішення в частині, в якій були порушені її права, та яке процесуально було оформлено додатковим рішенням про стягнення з неї на користь ОСОБА_2 витрат на правову допомогу. Апеляційний суд прийшов до правильного висновку про те, що не існує підстав для стягнення витрат на правову допомогу, які поніс ОСОБА_2 , з неї та зазначив про порушення, які допустив ОСОБА_2 при реєстрації за собою права власності на їй належне майно. Скасування додаткового рішення суду першої інстанції направлено саме на утвердження принципу верховенства права шляхом недопущення отримання вигоди ОСОБА_2 від його недобросовісної поведінки. Так, вже після розгляду справи в порядку адміністративного судочинства ОСОБА_2 , добре усвідомлюючи незаконність реєстрації за ним права власності на належний їй об`єкт нерухомості, та продовжуючи свої недобросовісні дії, направлені на завдання їй майнової шкоди, з метою ускладнення відновлення порушеного права власності ОСОБА_1 , здійснив дії, направлені на відчуження належного їй об`єкту нерухомості на користь ОСОБА_3 шляхом передачі їй приміщення в іпотеку нібито у якості застави за договором позики. В подальшому належний їй об`єкт нерухомості зареєстровано за ОСОБА_3 , а після цього, з метою ускладнення витребування цього нерухомого майна з чужого незаконного володіння, воно було розділено між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі судового рішення. Таким чином, апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для стягнення з неї на користь ОСОБА_2 судових витрат.

08 березня 2024 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 .

Відзив мотивовано тим, що іпотечний договір дійсно було укладено, але нерухоме майно залишилось у власності та володінні ОСОБА_1 . Висновок суду про те, що на порушення умов іпотечного договору договір про передачу іпотечного майна у власність іпотекодержателя не укладався, ОСОБА_4 не оспорює. Отже, оскільки нерухоме майно вибуло із її власності не на умовах іпотечного договору, тобто всупереч волевиявленню при укладанні іпотечного договору, то це майно вибуло із її власності поза її волею, а тому може бути витребувано навіть у добросовісного набувача, яким ОСОБА_4 не є.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших незаборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). У рішенні Овідіопольського районного суду Одеської області від 20 лютого 2020 року у справі № 509/6332/19 йдеться про поділ спільного майна подружжя, тобто підставою виникнення права власності, якщо воно було би набуто правомірно, було б не рішення суду, а правочин, на підставі якого майно стало спільною власністю подружжя. Оспорювання рішення суду, на підставі якого за ОСОБА_4 необґрунтовано зареєстровано право власності на належне ОСОБА_1 нерухоме майно, не є необхідним та не є ефективним способом захисту її права власності. При цьому справа № 509/6332/19 розглядалась у період, коли позов ОСОБА_1 вже розглядався Приморськими районним судом м. Одеси та ОСОБА_3 була залучена до участі у справі, проте ОСОБА_3 та ОСОБА_4 приховали цю обставину від Овідіопольського районного суду Одеської області, добре розуміючи, що інакше рішення про поділ майна, власником якого є ОСОБА_1 , вони не отримують. Отже при розгляді цієї справи вони діяли недобросовісно та вводили суд в оману. Оскільки вона як власник спірних нежитлових приміщень весільного салону не була залучена до участі у справі № 509/6332/19, то рішення суду у цій справі не носить для неї зобов`язального характеру та не може впливати на її права і обов`язки.

Суд встановив, що нерухоме майно вибуло в володіння ОСОБА_1 поза її волею. Цитуючи пункт 64 постанови Верховного Суду від 09 березня 2023 року у справі 910/15443/14 скаржник умисно не навів висновок про те, що якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність. ОСОБА_4 , який вважає себе добросовісним набувачем на підставі судового рішення, не міг не знати про наявність судового спору про належність нежитлових приміщень весільного салону та про вжиття заходів судом забезпечення позову 21 жовтня 2019 року, а тому є недобросовісним набувачем.

Належне ОСОБА_1 нерухоме майно було передано 04 квітня 2008 року в іпотеку банку «Порто-Франко» (т. 1 а.с.11-13; т. 2 а.с.32-34), в якому ОСОБА_4 працював у юридичному відділі. Після введення в банку зовнішнього управління та введення ліквідаційної процедури це майно якимось дивом виявилось переоформленим на його дружину - ОСОБА_3 , а сам ОСОБА_4 продовжував працювати у банку до його ліквідації та безпосередньо брав участь у реалізації активів банку.

На час здійснення реєстрації «права власності» на частину спірного приміщення за ОСОБА_4 (20 липня 2020 року) арешт на спірне приміщення та заборону на здійснення реєстраційних дій не було скасовано, оскільки ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2019 року про скасування заходів забезпечення позову було оскаржено та рішення з цього питання було прийнято апеляційним судом лише 03 червня 2021 року. При цьому арешт на спірне приміщення скасовано, а заборону на здійснення реєстраційних дій стосовно спірного приміщення залишено без змін. Отже реєстрацію «права власності» за ОСОБА_4 було проведено за наявності діючої заборони, тобто незаконно.

Окремо про недобросовісність ОСОБА_3 свідчить та обставина, що одна і та ж сама особа - ОСОБА_9 - подавала від імені ОСОБА_2 заяву про скасування іпотеки 06 червня 2019 року, представляла інтереси ОСОБА_2 під час фізичного проникнення до належного ОСОБА_1 приміщення, укладала від імені ОСОБА_10 іпотечний договір з ОСОБА_3 та представляла інтереси останньої в Овідіопольському районному суді Одеської області при ухваленні рішення, на яке посилається ОСОБА_4 як на підставу своїх прав на нерухоме майно. ОСОБА_4 про ці обставини не міг не знати (зокрема він мав надавати згоду на укладання договору ОСОБА_3 з ОСОБА_2 ), отже у нього немає підстав стверджувати про свою добросовісність як набувача майна.

Твердження ОСОБА_4 про те, що суд не з`ясував обставини його добросовісності, а лише зазначив про витребування майна, є хибними. Апеляційний суд в постанові зазначив про порушення, які допустив ОСОБА_2 при реєстрації за собою права власності на належне ОСОБА_1 майно.

Подружжю ОСОБА_11 щонайменше з жовтня 2019 року було відомо про наявність спору щодо належності приміщень весільного салону, вони в цьому спорі брали активну участь. За таких обставин здійснення особисто ОСОБА_4 документального перепланування спірного приміщення з метою унеможливлення його витребування з чужого незаконного володіння є прикладом недобросовісної поведінки. ОСОБА_4 умисно зареєстрував це «перепланування» в Реєстрі нерухомого майна лише 15 вересня 2021 року, тобто після закриття підготовчого провадження у справі, яке було здійснено 28 липня 2021 року, щоб унеможливити для ОСОБА_1 внесення відповідних змін до позовних вимог. Документальна зміна спірного приміщення відбулась в період розгляду справи судом та в період дії заборони на здійснення реєстраційних дій, отже вона здійснена виключно внаслідок недобросовісних дій ОСОБА_4 , а такі недобросовісні дії не можуть бути підставою для отримання будь-якої вигоди.

ОСОБА_4 вбачає суперечливу поведінку в тому, що 30 серпня 2022 року в інтересах ОСОБА_1 подано заяву про визнання виконавчого листа № 521/14804/15-ц, виданого 21 серпня 2019 року Малиновським районним судом міста Одеси, таким, що не підлягає виконанню. Цей виконавчий лист було видано у справі про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суми кредиту, отриманого 04 квітня 2008 року за кредитним договором №593/2-08, на забезпечення виконання зобов`язань по якому було укладено іпотечний договір. ОСОБА_2 18 жовтня 2017 року зареєстрував за собою право власності на нерухоме майно, передане в іпотеку, без зазначення суми, за якою звернено стягнення, а 21 серпня 2019 року отримав виконавчий лист на стягнення 1 254 737,96 грн з ОСОБА_1 та подав його на виконання, намагаючись двічі отримати виконання по одному зобов`язанню. Звернення з такою заявою до Малиновського районного суду м. Одеси мало на меті виключно захист її інтересів ОСОБА_1 та недопущення подвійного стягнення з боку недобросовісних кредиторів.

На час подання нею позову до адміністративного суду, обраний нею спосіб захисту порушеного права про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію повністю відповідав вимогам закону та існуючій судовій практиці. Матеріально-правовими підставами позову було та залишилось порушення закону при реєстрації права власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 . Предметом позову є захист права на належне ОСОБА_1 нерухоме майно. Конкретні позовні вимоги, які змінювались під час підготовчого провадження, відносяться вже не до предмету позову, який весь час залишався незмінним, а до способу захисту порушених прав, який, відповідно до принципу диспозитивності, позивач обирає на свій розсуд. Спосіб захисту порушених прав, який в кожний конкретний відрізок часу вона обирала, по-перше, залежав від її волевиявлення, а, по-друге, зазнавав впливу з боку судової практики. Відповідно, в заяві про збільшення позовних вимог від 28 травня 2021 року обрала той спосіб захисту порушених прав, який Велика Палата Верховного Суду визначила як ефективний. Підстави позову також не змінювались, фактичні обставини справи лише доповнювались новими обставинами, які виникали протягом знаходження справи на розгляді суду та завдяки недобросовісним діям відповідачів.

27 березня 2024 року через підсистему «Електронний Суду» ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_7 .

Відзив мотивовано тим, що суди не вирішили питання про забезпечення позову у встановлені ЦПК України строки, внаслідок чого стало можливим здійснення 22 липня 2019 року реєстраційної дії з перереєстрації права власності на належне ОСОБА_1 майно з ОСОБА_2 на ОСОБА_3 , тобто вже після подачі цивільного позову. У зв`язку з цим вона подала уточнений позов з залученням ОСОБА_3 відповідачем.

Судом першої інстанції в повному обсягу виконано обов`язок щодо сповіщення особи, яка бере участь у справі, про час та місце судового розгляду, але ОСОБА_3 , зловживаючи своїми процесуальними правами, умисно, з червня 2020 року ухилялась від отримання судових повідомлень у цій справі. ОСОБА_3 умисно затягує розгляд справи та створює штучні «підстави» для оскарження судового рішення. Про всі дати судових засідань апеляційного суду ОСОБА_3 повідомлялась належним чином за наявною в матеріалах справи її адресою, але жодне з цих повідомлень вона не отримала.

У судовому засіданні 17 березня 2021 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 було залишено без руху у зв`язку із несплатою судового збору та їй було надано 10 днів для виправлення недоліків. Відповідне повідомлення на адресу ОСОБА_3 було направлено судом 18 березня 2021 року. Конверт з цим відправленням, який ОСОБА_3 не отримала, повернувся до суду. Особа, яка подала зустрічну позовну заяву, має з`ясовувати, яке рішення прийнято судом за цією зустрічною позовною заявою. Разом з тим, після направлення до суду зустрічної позовної заяви, ОСОБА_3 більше не отримувала від суду жодного повідомлення, а також навмисно не зазначила в своїй позовній заяві ніяких засобів зв`язку, крім поштових. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 було їй повернуто у зв`язку із невиконанням нею вимог ухвали суду від 17 березня 2021 року про залишення позовної заяви без руху. Рішення про це було прийнято в судовому засіданні Приморського районного суду м. Одеси 29 квітня 2021 року. Відсутність письмової ухвали суду з приводу повернення зустрічної позовної заяви не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення суду.

В період розгляду справи та вже після закриття підготовчого провадження ОСОБА_3 та ОСОБА_4 15 вересня 2021 року здійснили реєстрацію в реєстрі нерухомого майна «зміни площі» приміщення з 57,3 до 61,3 кв.м. Це було зроблено виключно для створення штучних перешкод в захисті права власності ОСОБА_1 . Так само вже після ухвалення оскарженої постанови апеляційного суду ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , з метою унеможливлення виконання судового рішення, здійснили документальний «поділ» нежитлових приміщень весільного салону на два окремих нежитлових приміщення - нежитлове приміщення № 1 та нежитлове приміщення №2. Подружжю ОСОБА_11 щонайменше з жовтня 2019 року було відомо про наявність спору щодо належності приміщень весільного салону. За таких обставин здійснення особисто ними документального перепланування спірного приміщення з метою унеможливлення його витребування з чужого незаконного володіння є яскравим прикладом недобросовісної поведінки. Це «перепланування» в Реєстрі нерухомого майна було зареєстровано за наявності діючої заборони на здійснення реєстраційних дій, отже незаконно (виділені матеріали, провадження 22ц/813/5541/21, а. с. 144-146).

Посилання в касаційній скарзі на те, що спірне приміщення вибуло з її власності за її волею є помилковим.

Твердження ОСОБА_3 про те, що вона є добросовісним набувачем, є неспроможними. ОСОБА_3 «отримала» нерухоме майно від ОСОБА_12 шляхом реалізації своїх прав як іпотекодержателя за іпотечним договором від 06 червня 2019 року. Інтереси ОСОБА_12 при укладанні цього договору представляла ОСОБА_9 , яка в подальшому була представником ОСОБА_3 в Овідіопольському районному суді Одеської області. На той час вже існувало рішення Одеського окружного адміністративного суду у справі №815/2598/18 від 16 жовтня 2018 року про незаконність реєстрації права власності за ОСОБА_2 . Добре було відомо і про існування арешту на приміщення весільного салону, який було накладено ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 лютого 2015 року у справі № 761/2817/15-к в межах кримінального провадження №22014000000000515. Також ОСОБА_3 умисно приховала від Овідіопольського районного суду Одеської області інформацію про те, що приміщення весільного салону, яке суд ділив між подружжям, є спірним.

Безпідставними є доводи ОСОБА_3 про незаконність уточнення позовних вимог. Апеляційний суд обґрунтовано зазначив з цього приводу, що «фактичні обставини (справи) змінювалися під час судового розгляду діями відповідачів, які, незважаючи на існування спору в суді, відчужували майно, ділили його як таке, що набуте під час шлюбу, створюючи ускладнення для відновлення прав позивачки».

11 квітня 2024 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду письмові пояснення.

Зазначила, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) вкотре підтвердила правову позицію, що фізична особа не може отримати право вимоги за кредитним договором, та, відповідно, не може отримати і право на іпотеку, якщо іпотека забезпечує виконання зобов`язань за кредитним договором. В цій справі банк відчужив право вимоги по кредитному договору та договору іпотеки фінансовій компанії, яка передала ці права фізичній особі. Отже фактичні обставини справи № 206/4841/20 є тотожними фактичним обставинам даної справи, тому правові висновки, які зробила Велика Палата Верховного Суду, мають бути застосовані до справи, що переглядаються, в повному обсязі.

Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «Альянс Фінанс» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_2 . Таке відступлення на користь ОСОБА_2 було неможливим, тому й відступати право за договором іпотеки ТОВ «Альянс Фінанс» не мало права. Отже і судове рішення про витребування нерухомого майна з незаконного володіння осіб, які не мали правових підстав для реєстрації за собою прав на це нерухоме майно, є законним та обґрунтованим.

08 травня 2024 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_2 подав до Верховного Суду заперечення на відповідь на відзив на касаційну скаргу.

Зазначає, що письмові пояснення представника ОСОБА_1 про неналежність кредитора повністю дублюють викладені ним доводи у справах № 521/14804/15-ц та № 521/10693/19, які вже були предметом судового розгляду. Зокрема, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 27 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року, у справі № 521/14804/15-ц позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_13 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_13 на користь ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 593/2-08 року. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2021 року у справі № 521/10693/19 в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ТОВ «Альянс Фінанс» про визнання договорів відступлення недійсними відмовлено. Постановою Одеського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 521/10693/19 рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2021 року змінено шляхом викладення мотивувальної частини у редакції вказаної постанови.

У зв`язку із наведеним відсутня необхідність додаткового встановлення тих самих обставин, які вже встановлені судовими рішеннями у справах № 521/14804/15-ц та № 521/10693/19.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 . Заяву ОСОБА_4 про зупинення дії постанови Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року задоволено. Зупинено дію постанови Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права - пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду: від 30 серпня 2019 року у справі № 914/970/18, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 495/9786/16, від 17 березня 2020 року у справі № 495/9473/16-ц, від 06 квітня 2020 року у справі № 495/9474/16-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 495/9449/16-ц, від 09 березня 2023 року у справі № 910/15443/14, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 25 листопада 2020 року у справі № 442/4841/17, від 15 травня 2019 року у справі № 523/17358/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 442/2640/20, від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц/, від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі №287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а, від 13 лютого 2018 року у справі № 264/4263/16-ц, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2816/18, від 29 червня 2022 року у справі № 522/12192/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 01 лютого 2021 року у справі № 727/10298/18-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, від 06 листопада 2019 року у справі № 522/14454/15, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16, від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15, від 16 грудня 2020 року у справі № 496/3663/16, від 08 липня 2020 року у справі № 522/3541/15, від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20, від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц; у постановах Верховного Суду України від 15 березня 2017 року у справі № 3-1515гс16, від 25 січня 2017 року у справі № 3-1533гс16, від 19 серпня 2014 року у справі № 3-59гс14).

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права - пункти 3 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду: від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 03 листопада 2021 року у справі № 920/15/20, від 14 липня 2021 року у справі № 911/1053/20, від 23 листопада 2023 року у справі № 466/725/20, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21).

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 .

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 127/24598/18, від 22 травня 2019 року у справі № 756/15401/16-ц, від 05 серпня 2020 року у справі № 177/1163/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 9901/471/19, від 13 грудня 2023 року у справі № 638/17380/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 496/3663/16, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16, від 16 серпня 2023 року у справі № 201/1669/21, від 23 листопада 2023 року у справі № 466/725/20, від 13 липня 2023 року у справі № 5015/118/11, від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, судове рішення ухвалено з порушенням пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2024 року продовжено ОСОБА_1 строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_4 .

Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Альянс Фінанс» на ухвалу Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (порушення норм процесуального права).

Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про витребування майна, відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування майном, вирішення питань про розподіл судових витрат. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №593/2-08 від 04 квітня 2008 року, який було укладено між АКБ «Порто- Франко» і ОСОБА_1 04 квітня 2008 року, між сторонами кредитного договору укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К. за реєстром №2629, відповідно до умов якого іпотекодавець ( ОСОБА_1 ) передала в іпотеку банку нерухоме майно - нежитлові приміщення весільного салону загальною площею 57,3 кв.м, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 5.1. зазначеного договору іпотеки іпотекодержатель у разі виникнення у нього права на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки на власний розсуд звертає стягнення на предмет іпотеки: у позасудовому порядку продає від свого імені предмет іпотеки чи приймає предмет іпотеки у свою власність.

Згідно з пунктом 5.2 іпотечного договору право звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель набуває за його письмовою вимогою з обов`язковим про це повідомленням про отримання та/або передачу через кур`єра та/або кур`єрську службу іпотекодавця та/або боржника незалежно від настання строку виконання основного зобов`язання.

Пунктом 5.4. договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Пунктом 5.5. договору іпотеки визначено, що за рішенням іпотекодержателя задоволення його вимог може здійснюватися наступним чином (Договір про задоволення вимог Іпотекодержателя).

Відповідно до пункту 5.5.1 іпотечного договору за рішенням іпотекодержателя задоволення його вимог може здійснюватися наступним чином: у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодавець передає у власність іпотекодержателю предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення його вимог, який є підставою для реєстрації нового власника предмету іпотеки. Ціна придбання визначається шляхом експертної оцінки предмету іпотеки на день придбання. У разі, якщо ціна предмету іпотеки, який передбачається іпотекодержателю у власність, є меншою від суми заборгованості, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна відповідно чинного законодавства.

Окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя укладений не був, ОСОБА_1 не надавала згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю.

16 березня 2016 року ПАТ АК «Порто-Франко» право вимоги за кредитним договором та за іпотечним договором відступив ТОВ «Альянс Фінанс».

23 березня 2016 року ТОВ «Альянс Фінанс» право вимоги за кредитним договором та іпотечним договором відступило ОСОБА_2

18 жовтня 2017 року державний реєстратор Махортов І. О. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 37620686 та здійснив реєстрацію права власності на передане в іпотеку майно за ОСОБА_2 в порядку звернення стягнення за іпотечним договором.

06 червня 2019 року ОСОБА_2 на забезпечення договору позики, укладеного з ОСОБА_3 , передав в іпотеку ОСОБА_3 нежитлові приміщення весільного салону, загальною площею 57,3 кв.м, на АДРЕСА_1 . Договір посвідчено нотаріально.

У зв`язку з невиконанням зобов`язання 26 липня 2019 року звернуто стягнення на нежитлове приміщення салону, за ОСОБА_7 зареєстроване право власності на вказане нерухоме майно.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 27 липня 2017 року у справі № 521/14804/15-ц, залишеною без змін Одеського апеляційного суду від 20 червня 2019 року, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_13 , треті особи: ТОВ «Фінансова компанія «Топ Фінанс», ПАТ АБ «Порто-Франко», про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_13 на користь ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 593/2-08 року в розмірі 1 254 737,96 грн., що еквівалентно 48 482,92 доларів США (за офіційним курсом НБУ станом на 27 липня 2017 року - 100 дол. США = 2 588,48 грн), яка складається із загальної заборгованості за кредитом - 778 917,60 грн, що еквівалентно 30 097,28 дол. США; загальна заборгованість за відсотками 348 078,75 грн, що еквівалентно 13 449,72 дол. США; пеня за виникнення простроченої заборгованості 127 741,60 грн, що еквівалентно 4 935,92 доларів США.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 815/2598/18 адміністративний позов ОСОБА_1 до державного реєстратора Махортова І. О., КП «Реєстраційна служба Одеської області» задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 37620686 від 18 жовтня 2017 року.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 815/2598/18 скасовано. Провадження у справі закрито. Роз`яснено, що спір може бути вирішено в порядку цивільного судочинства.

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсними договори відступлення права вимоги від 23 березня 2016 року за кредитним та іпотечним договорами, які уклали ТОВ «Альянс Фінанс» та ОСОБА_2 15 листопада 2021 року Приморський районний суд міста Одеси ухвалив рішення у справі № 521/10693/19, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. 8 листопада 2023 року Одеський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, рішення суду першої інстанції змінив, виклавши його мотивувальну частину у редакції тієї постанови.

Рішенням Овідіопольского районного суду Одеської області від 20 лютого 2020 року у справі 509/6332/19 у порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень весільного салону, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1381289351101 за кожним.

Позиція Верховного Суду

Щодо доводів касаційних скарг ОСОБА_3 та ТОВ «Альянс Фінанс» про неналежне повідомлення апеляційним судом про дату, час і місце розгляду справи

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України).

Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частина п`ята статті 128 ЦПК України).

Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається: 1) юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; 2) фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку (частини шоста, сьома статті 128 ЦПК України).

Відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (стаття 372 ЦПК України).

У частині першій статті 131 ЦПК України зазначено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

У пункті 5 частини першої статті 411 ЦПК України визначено судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, зокрема, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення(пункт 3 частини першої, частина третя статті 270 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21(провадження № 12-43гс22), зазначено, що:

«7.27. ЦПК України та ГПК України однаково визначають обов`язок суду для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання, яке проводиться не пізніше 15 днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог та ухвалення за наслідком такого судового засідання додаткового рішення в порядку, передбаченому частинами другою, третьою статті 221 ГПК України. У випадку розгляду такої заяви судом цивільної юрисдикції, засідання має бути проведено не пізніше 20 днів, якщо справа не слухається в письмовому провадженні (частини друга, третя статті 246 ЦПК України). Отже, для обох юрисдикцій законодавець визначив обов`язок суду призначити заяву сторони про розподіл судових витрат в судове засідання, якщо справа розглядалася з призначенням її до розгляду по суті в судових засіданнях (не в письмовому провадженні), за наслідком проведення якого має бути прийнято відповідне процесуальне рішення (додаткова постанова, додаткова ухвала).

7.32. Отже, положення частини четвертої статті 270 ЦПК України (частини четвертої 244 ГПК України) про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов`язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України) чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим)».

Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року по справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Щодо повідомлення ОСОБА_3 про судове засідання 30 листопада 2023 року

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

з початку провадження у цій справі всі поштові відправлення, адресовані ОСОБА_3 , здійснювалося судами за адресами: АДРЕСА_2 (зазначалась ОСОБА_3 під час розгляду справи судом першої інстанції), АДРЕСА_3 (зазначено ОСОБА_3 в її апеляційній скарзі);

01 листопада 2022 року апеляційний суд направив судову повістку ОСОБА_3 про виклик в судове засідання, призначене на 30 листопада 2023 року, яку надіслано за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 . Вказані поштові відправлення повернуто до суду із відмітками «адресат відсутній за вказаною адресою»;

ОСОБА_3 не повідомляла апеляційний суд про зміну свого місця проживання.

З огляду на викладене немає підстав вважати, що апеляційний суд неналежним чином повідомив її про дату, час і місце розгляду справи 30 листопада 2023 року.

Щодо неповідомлення ТОВ «Альянс Фінанс» про дату, час та місце розгляду справи

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

у січні 2024 року ТОВ «Альянс Фінанс» подало до апеляційного суду клопотання про стягнення з ОСОБА_1 на його користь судових витрат у розмірі 15 872,60 грн (т. 8, а. с. 79);

розгляд справи для ухвалення додаткового рішення за заявою ТОВ «Альянс Фінанс» призначено на 30 січня 2024 року (т. 8, а. с. 86);

30 листопада 2024 року засобами електронного поштового зв`язку від адвоката Кім М. М., яка представляє інтереси ТОВ «Альянс Фінанс», до апеляційного суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи (т. 8, а. с. 98-99);

протокольною ухвалою Одеського апеляційного суду від 30 січня 2024 року в судовому засіданні оголошено перерву до 01 лютого 2024 року (т. 8, а. с. 100-101);

відповідно до довідки про доставку електронного листа, судову повістку від 30 січня 2024 року ТОВ «Альянс Фінанс» та адвокату Кім М. М. надіслано на електронні адреси: « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (т. 8, а. с. 108, 109);

електронний кабінет у підсистемі «Електронний суд» у ТОВ «Альянс Фінанс» відсутній;

відомостей про те, що адвокат Кім М. М. мала доступ до справи в підсистемі «Електронний суд», подавала процесуальні документи через вказану систему або ж отримувала ухвали-судові повістки через «Електронний суд» немає;

заяв ТОВ «Альянс Фінанс» про надання згоди направлення судової кореспонденції засобами електронним поштовим зв`язком на особисту пошту матеріали справи не містять;

за таких обставин відсутні підстави вважати, що ТОВ «Альянс Фінанс» належним чином повідомлено про дату, час і місце судового засідання, призначеного на 01 лютого 2024 року. Крім того, відкладаючи розгляд справи, засідання щодо якої було призначено на 30 січня 2024 року, на 01 лютого 2024 року, апеляційний суд не врахував положень частини п`ятої статті 128 ЦПК України щодо завчасного повідомлення про розгляд справи.

За таких обставин касаційний суд встановив обов`язкову підставу для скасування ухвали Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року, тому інші доводи касаційної скарги ТОВ «Альянс Фінанс» не аналізує.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_3 про невирішення її зустрічного позову

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина перша та друга статті 2 ЦПКУкраїни).

Згідно із частинами першою - третьою статті 193 ЦПК України відповідач має право пред`явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об`єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред`явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 175 і 177 цього Кодексу. До зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу. Зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої статті 193 цього Кодексу, ухвалою суду повертається заявнику. Копія зустрічної позовної заяви долучається до матеріалів справи (стаття 194 ЦПК України).

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, № 11681/85, § 35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).

Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі,добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки (Karakutsya v. Ukraine, № 18986/06, ЄСПЛ, від 16 лютого 2017 року).

Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

На учасників судового процесу та їх представників покладається загальний обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Водночас під добросовісністю варто розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18 (провадження № 14-29цс24) зроблено висновок, що «позивач (заявник, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу».

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

17 березня 2021 року до Приморського районного суду м. Одеси ОСОБА_3 подала зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання права власності (т. 4, а. с. 140-144);

протокольною ухвалою Приморського районного суду м. Києва від 17 березня 2021 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 залишено без руху та надано заявникові строк для усунення недоліків - 10 днів з дня отримання ухвали (протокольної) для виправлення недоліків зустрічної позовної заяви (т. 4, а. с. 156-157);

17 березня 2021 року повідомлено ОСОБА_3 про залишення її зустрічної позовної заяви без руху та додано копію протоколу судового засідання від 17 березня 2021 року (т. 4, а. с. 163);

відповідно до повідомлення по вручення поштового відправлення з протокольною ухвалою, надіслане заявникові на адресу: АДРЕСА_2 , яку ОСОБА_3 вказала у зустрічній позовній заяві та відзиві на позов ОСОБА_1 , повернуто до суду, причина повернення - за закінченням терміну зберігання (т. 4, а. с. 164);

05 квітня 2021 року суд повторно направив ОСОБА_3 вказану протокольну ухвалу, яку повторно повернуто з причини «адресат відсутній за вказаною адресою» (т. 4, 195);

05 травня 2021 року ОСОБА_3 надіслано судову повістку у судове засідання на 02 червня 2021 року та уточнену позовну заяву, яку також повернуто з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (т. 4, а. с. 221). Наступні відправлення, здійсненні судом також повертались до суду та не було вручені ОСОБА_3 (т. 5, а. с. 26, 46, 106, 112), причина повернення - «адресат відсутній за вказаною адресою»;

у судові засідання ОСОБА_3 не з`являлась.

Касаційний суд зауважує, що ОСОБА_3 у період з 17 березня 2021 року по 26 листопада 2021 року, тобто більше ніж 7 місяців, не проявляла інтересу до розгляду судом ініційованого нею зустрічного позову, а також щодо інших позовів, в яких вона була залучена як учасник справи; адреса, на яку суд направляв кореспонденцію, зокрема й протокольну ухвалу по залишення її позову без руху та судових повісток, повідомлена суду ОСОБА_3 ; інших засобів зв`язку з нею, зокрема мобільних чи електронної адреси, ОСОБА_3 не вказала, повідомлень про зміну адресу для направлення їй поштових відправлень на адресу суду не направляла.

Такі дії свідчать про недобросовісну поведінку ОСОБА_3 та порушення засад цивільного процесу, а тому апеляційному суду належало відхили доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про невирішення її зустрічного позову з цих підстав. Разом з тим, мотиви апеляційного суду про те, що невирішення судом першої інстанції зустрічного позову ОСОБА_3 не вплинуло б на результат вирішення спору за первісним позовом ОСОБА_1 , є помилковими.

Тому апеляційний суд зробив правильний висновок, що зазначені доводи ОСОБА_3 не є підставою для скасування судового рішення за вимогами ОСОБА_1 , проте помилився в мотивах їх відхилення.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19).

Оскільки іпотечний договір між сторонами було укладено 14 квітня 2008 року, то застосуванню до спірних правовідносин підлягає Закон України «Про іпотеку» в редакції від 12 травня 2006 року.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»).

У статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з частиною першою статті 37 цього Зпкону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №554/14813/15-ц (провадження №14-66цс18) зазначено, що «суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що сторони за договором іпотеки погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» (підпункти 5.2.1 і 5.2.2 пункту 5.2 договору іпотеки). Проте, як встановили суди, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні. А тому прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, є протиправним. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів погоджується».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 759/6976/16-ц(провадження № 14-523цс18) вказано, що «сторони договору іпотеки досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до пункту 5.2.1. договору іпотеки передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання здійснюється на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». Отже, позасудова передача предмету іпотеки у власність іпотекодержателю здійснюється лише в добровільному порядку та за згодою сторін на підставі складання окремого договору».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справа № 199/8324/19 (провадження № 14-212 цс 21) зазначено, що «у пунктах 4.1, 4.6 іпотечного договору передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем та/або позичальником зобов`язань за основним зобов`язанням іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV (а. с. 6, 7, т. 1). Відповідно до частини першої статті 37 Закону № 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Зазначені вище пункти іпотечного договору містять відповідне застереження, яке прирівнюється до договору, згідно з яким іпотекодавець засвідчує, що він надає згоду на набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем за власним одноосібним письмовим рішенням».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 363/2337/19 (провадження

№ 61-6787сво21) зроблено висновок:

«суди у порушення вищевказаних вимог закону не звернули увагу на те, що у пункті 5.3 договору іпотеки від 22 серпня 2006 року № 10203 сторонами було встановлено, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; домовленості сторін про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Аналіз вищевказаного пункту 5.3 договору іпотеки від 22 серпня 2006 року № 10203 свідчить про те, що сторони договору у цьому пункті обумовили, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі домовленості сторін про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», тобто закріпили іпотечне застереження про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

Отже, зазначений вище пункт договору іпотеки містить відповідне застереження, яке прирівнюється до договору, згідно з яким іпотекодавець засвідчує, що він надає згоду на набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем за власним одноосібним письмовим рішенням. Таким чином, суди при задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 помилково послалися на відсутність іпотечного застереження у договорі іпотеки, оскільки тлумачення вищевказаного пункту договору іпотеки необхідно розуміти як іпотечне застереження, яке не потребує укладення сторонами окремого договору про застосування вказаного позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Аналогічні за змістом правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справа № 199/8324/19 (провадження № 14-212 цс 21).

Пункт договору іпотеки, в якому передбачено іпотечне застереження, необхідно розуміти саме як відповідне застереження, яке не потребує укладення сторонами окремого договору про застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки».

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18), на яку посилається ОСОБА_4 , вказано, що «за змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна».

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), на яку посилається ОСОБА_4 , вказано, що «стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. … Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що:

«5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.

5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У справі, що переглядається:

апеляційний суд послався на пункт 5.5. договору іпотеки від 14 квітня 2008 року, яким сторони передбачили, що за рішенням іпотекодержателя задоволення його вимог може здійснюватися на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, та зробив висновок, що сторони встановили спосіб позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки лише на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Такого договору укладено не було, ОСОБА_1 як іпотекодавець не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю, а отже умови іпотечного договору було порушено;

разом з тим, суди встановили, що відповідно до пункту 5.1. зазначеного договору іпотеки іпотекодержатель у разі виникнення у нього права на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки на власний розсуд звертає стягнення на предмет іпотеки: у позасудовому порядку продає від свого імені предмет іпотеки чи приймає предмет іпотеки у свою власність;

тлумачення наведених умов договору іпотеки свідчить, що сторони у пункті пункту 5.1. договору закріпили іпотечне застереження про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за його власним рішенням. При цьому припис пункту 5.5. договору іпотеки від 14 квітня 2008 року щодо можливості задоволення його вимог на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя не дає підстав для висновку, що сторони домовились про набуття права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виключно на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Такого положення договір не містить;

тому апеляційний суд при частковому задоволенні позовних вимог помилково послалися на відсутність іпотечного застереження у договорі іпотеки, що потребує укладення сторонами окремого договору про застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки;

апеляційний суд також послався на те, що повідомлення про усунення порушення основного зобов`язання від 11 серпня 2017 року, отримане ОСОБА_1 17 серпня 2017 року, не містило інформації про спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки та вартість майна, за якою мало відбуватися зарахування вимог. Такі посилання апеляційного суду помилкові, оскільки не узгоджуються з вимогами Закону України «Про іпотеку» та Порядку № 1127, які таких вимог до письмової вимоги про усунення порушеннязобов`язання не передбачали;

посилання апеляційного суду, що на час здійснення переходу права власності діяв арешт на майно також немотивований, оскільки суди не встановили обставин, що на момент набуття права власності на спірне нежитлове приміщення відповідачами в державному реєстрі речових прав були наявні зареєстровані обтяження;

за таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок, що реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_2 єпротиправною і вказане порушення свідчить про вибуття з власності ОСОБА_1 спірного нерухомого майна поза її волею;

разом з тим, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_4 , що його право власності виникло та зареєстровано на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 20 лютого 2020 року у справі № 509/6332/19, яке набрало законної сили і ніким не оспорено, що виключає можливість витребування майна, оскільки відповідачі придбали спірне майно не у особи, право власності якої визнавалося судовим рішенням, у справі № 509/6332/19 вирішувався спір між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, тому колегія суддів погоджується з доводами позивача, що це рішення суду не є підставою виникнення права спільної власності подружжя. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб (див. пункт 10.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19);

посилання на допущені судами порушення норм процесуального права в частині прийняття заяв ОСОБА_1 про зміну предмету і підстав позову, а також кола відповідачів, не є підставою для скасування судових рішень в касаційному порядку;

враховуючи, що спірне нерухоме майно вибуло з власності ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , з якими у ОСОБА_1 відсутні договірні відносини, апеляційний суд зробив правильний висновок, що належним способом захисту прав позивача є вимога про витребування майна. Проте не врахував, що добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття ним цього майна, витребування майна на підставі статті 388 ЦК України регулює особливості витребування майна саме від добросовісного набувача, що також передбачає надання оцінки співмірності (пропорційності) втручання у права добросовісного набувача (набувачів);

апеляційний суд при задоволенні позову послався на статті 387, 388 ЦК України, проте не визначився з відповідною підставою для задоволення відповідної вимоги позивача, належного обґрунтування та висновків щодо добросовісності набувачів чи незаконності набуття ними права власності не зробив. Саме лише посилання на те, що набуття майна відповідачами відбувалося під час судового спору щодо спірного нерухомого майна та об`єктивні перешкоди для з`ясування цієї обставин були відсутні, не свідчить про таке обґрунтування, оскільки апеляційний суд не вказав обставин, які б свідчили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на момент набуття права власності на спірне нежитлове приміщення знали чи могли знати про наявність перешкод до вчинення правочину.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Оскільки встановлено підстави для скасування постанови апеляційного суду в оскарженій частині з направленням справи на новий розгляд, то суд касаційної інстанції інші доводи касаційних скарг ОСОБА_4 та ОСОБА_3 і відповідні підстави відкриття касаційного провадження не аналізує.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 в частині вирішення питання про розподіл судових витрат

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що «додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження

№ 61-39028св18) зроблено такий висновок: «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).

Оскільки за наслідками перегляду постанови апеляційного суду встановлено підстави для її скасування з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, це має наслідком і скасування судового рішення в частині вирішення судових витрат, у тому числі в частині перегляду апеляційним судом відповідних рішень суду першої інстанції стосовно розподілу судових витрат.

Тому касаційний суд скасовує постанову апеляційного суду в частині вирішення питання про судові витрати, у тому числі в частині перегляду додаткового рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2022 року за заявою ОСОБА_5 про стягнення з ОСОБА_1 судових витрат, проте не має підстав для надання оцінки доводам касаційної скарги ОСОБА_2 щодо обґрунтованості вирішення питання про такий розподіл, оскільки справа розглядатиметься апеляційним судом з вирішенням питання про судові витрати за наслідком такого розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального права та процесуального права, ухвала Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року ухвалена з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково, ухвалу Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року та постанову в оскарженій частині скасувати з направленнямсправи в цих частинах на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У зв?язку з цим не підлягає поновленню дія постанови Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року, зупинена ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2024 року до закінчення касаційного провадження.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс Фінанс» задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про витребування майна, відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування майном, вирішення питання про розподіл судових, перегляду додаткових рішень Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2022 року за заявами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасувати.

Ухвалу Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року скасувати.

Справу № 521/10694/19 в зазначених частинах передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року в скасованій частині та ухвала Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року втрачають законну силу і подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко