Рішення від 09 березня 2026 р. у справі №404/10850/25 — Фортечний районний суд міста Кропивницького

Справа № 404/10850/25

Номер провадження 2/404/4037/25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2026 року м. Кропивницький

Фортечний районний суду м. Кропивницького у складі:

головуючої судді - Варакіної Н.Б.

при секретарі – Кірової А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Держави України, від імені якої діють військова частина НОМЕР_1 , Кабінет Міністрів України, третя особа: Державна казначейська служба України про стягнення матеріальної шкоди в розмірі недоплаченої заробітної плати,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом до Держави України, від імені якої діють військова частина НОМЕР_1 , Кабінет Міністрів України, третя особа: Державна казначейська служба України про стягнення матеріальної шкоди в розмірі недоплаченої заробітної плати.

Посилається на те, що ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2025 року у справі №340/6798/25 відмовлено у відкритті провадження у справі за його позовом до Держави Україна про стягнення матеріальної шкоди. Адміністративний суд роз`яснив позивачу, що справа повинна розглядатися в межах цивільного судочинства.

Зазначає, що з 07.11.2019 по 31.01.2025 включно проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Згідно з Витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.01.2025 № 32 його звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». У зв`язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 12.05.2023 №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704», пунктом 2 якої викладено в новій редакції п. 4 Постанови КМУ №704, який застосовувався Військовою частиною НОМЕР_1 при розрахунку його грошового забезпечення, та був скасований (визнаний протиправним та нечинним) постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі №320/29450/24 (постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року залишено без змін), позивачу була завдана шкода у вигляді недоотриманого грошового забезпечення за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025. У зв`язку з цим, на підставі ст. 1175 Цивільного кодексу України позивач звертається до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої у зв`язку із застосування до нього нормативно-правового акту, що був скасований. Просить стягнути з Держави Україна завдану матеріальну шкоду у розмірі недоплаченого грошового забезпечення військовослужбовця під час дії нормативно-правового акту (пункту 2 постанови КМУ від 12.05.2023 №481), який надалі був визнаний протиправним та скасований (визнаний нечинним), шляхом безспірного списання коштів з Державного бюджету України. Ці вимоги заявлені на підставі застосування ст. 1175 ЦК України, зокрема через визнання протиправним та скасування постанови КМУ від 12.05.2023 №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704», пунктом 2 якої викладено в новій редакції п. 4 Постанови КМУ №704. Вважає, що належним відповідачем у даному спорі (у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади) є Держава Україна як самостійний учасник правовідносин. Це відповідає усталеній позиції Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладеній в постанові від 27 листопада 2019 року у справі №242/4741/16, де вказано: «Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, який міститься у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 761/13921/15-ц (провадження № 6-99цс17)» Аналогічний висновок зроблений Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17, від 12 липня 2023 року в справі № 757/31372/18-ц. Також відповідні висновки застосовуються Касаційним адміністративним судом при розгляді спорів щодо відшкодування матеріальної шкоди, зокрема в постановах від 19.03.2025 у справі № 300/2457/19, від 20.03.2025 у справі № 140/415/20. Натомість Держава як учасник правовідносин, в тому числі процесуальних правовідносин бере участь у судовій справі через відповідні органи державної влади. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції , встановленої законом (стаття 170 ЦК України) Також це узгоджується з положеннями ч. 4 ст. 58 ЦПК України (держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади …). У справах про відшкодування шкоди Державу Україну представляє саме той орган державної влади діями, бездіяльністю, рішенням якого завдано шкоду. В контексті ст. 1175 ЦК України такими є по-перше орган державної влади, що прийняв нормативно-правовий акт, що був визнаний незаконним і скасований і застосуванням якого було завдано шкоду, по-друге орган державної влади який застосовував нормативно-правовий акт. Тож, у даній справі такими органами є: 1) Кабінет Міністрів України, оскільки саме такими було прийнято пункт 2 постанови КМУ від 12.05.2023 №481, що в подальшому був скасований; та 2) Військова частина, оскільки саме така застосовувала пункт 2 постанови КМУ від 12.05.2023 №481 до його скасування. Наголошуємо, що відповідачем у даній справі є Держава Україна, а Кабінет Міністрів України та Військова частина виступають лише державними органами через які Держава Україна бере участь у справі. У зв`язку з цим, вимоги у даній справі пред`являються виключно до Держави Україна та полягають у стягненні з Держави Україна завдану матеріальну шкоду у розмірі недоплаченого грошового забезпечення військовослужбовця шляхом безспірного списання коштів з Державного бюджету України. Натомість, оскільки Кабінет Міністрів України та Військова частина не є самостійними відповідачами у даній справі вимоги безпосередньо до Кабінету Міністрів України та Військової частини не пред`являються.

Щодо підстав позову, статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання служби військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх службових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі по тексту Закон № 2011-XII) ніхто не має права обмежувати військовослужбовців і членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України. Відповідно до частини 1 статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Згідно з частинами 2 – 4 статті 9 Закону № 2011-XII визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види відповідного грошового забезпечення підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. 30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (Постанова № 704). Пунктом 4 Постанови № 704 у первинній редакції було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. В подальшому, пунктом 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 р. № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі – Постанова № 103) до Постанови № 704 були внесені зміни, внаслідок яких пункт 4 Постанови № 704 було викладено у новій редакції, а саме: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14». Постанова № 103 набрала чинності 24.02.2018 року. А Постанова № 704 набрала чинності 01.03.2018 року. Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року по справі № 826/6453/18 зміни до п. 4 Постанови № 704 (в редакції Постанови № 103) скасовано та визнано протиправними. Зокрема, визнано протиправним та скасовано п. 6 Постанови № 103, згідно з якою було внесено зміни до п. 4 Постанови № 704. Вказана постанова Шостого апеляційного адміністративного суду залишена без змін Верховним Судом згідно з постановою від 20.10.2022. Таким чином, з дня набрання законної сили постановою у справі № 826/6453/18 застосовується редакція п. 4 Постанови № 704, яка діяла до зазначених змін. Отже, з 29.01.2020 року з дня набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/6453/18 була відновлена дія такої величини обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня календарного року, на відміну від правила обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018. Верховний Суд у постанові від 05.06.2024 по справі №420/18318/23 констатував, що з дати прийняття постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 відновилася первинна редакція пункту 4 Постанови № 704, тобто та, яка була до внесення змін згідно з пунктом 6 Постанови № 103. Разом з тим, 12 травня 2023 року Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704» (надалі – Постанова №481). Постановою №481 внесено зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” виклавши абзац перший в такій редакції: “4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.”. Тобто, замість замість «прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року) знову визначено фіксовану суму в розмірі 1762 грн (прожитковий мінімум 2018 року). Постанова КМУ № 481 набрала чинності 20 травня 2023 року. Таким чином, починаючи з 20 травня 2023 року розмір посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням Позивача визначався шляхом множення не розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), а фіксованої суми в розмірі 1762 грн. на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14, до Постанови № 704. Тож, на виконання положень Постанови КМУ № 481 військова частина розраховувала посадовий оклад та оклад за військове звання, а також інші елементи грошового забезпечення Позивача виходячи не з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а з фіксованої суми в розмірі 1762 грн. Постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі №320/29450/24 (постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року залишено без змін), якою визнано протиправним та нечинним пункт 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481. Мотиви Київського окружного адміністративного суду у справі №320/29450/24 також ґрунтуються на тому, що пункт 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481: суперечить актам вищої юридичної сили; звужує вже існуючі права військовослужбовців та військових пенсіонерів. Відповідно до ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів У постанові Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №320/47969/23 від 27 листопада 2024 року зазначено: «Проаналізувавши положення законодавства, які визначають право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (дане право закріплене у ст. 56 Конституції України і воно не є тотожним до права, закріпленого у ч. 3 ст. 152 Конституції України), колегія суддів зазначає, що відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності, яке визначене ст. 1175 Цивільного кодексу України, є розширеним тлумаченням та похідним від права, яке закріплено саме у ст. 56 Конституції України». Таким чином, оскільки в період служби Позивача при розрахунку його грошового забезпечення військовою частиною застосувався нормативно правовий акт (п. 2 Постанова КМУ № 481), який через невідповідність актам вищої юридичної сили був скасований (визнаний протиправним та нечинним) 18.06.2025 року, Позивач має право на відшкодування завданої шкоди в розмірі недоплаченого грошового забезпечення за період служби з 20.05.2023 по 04.09.2024. При цьому, для застосування ст. 1175 ЦК України доведення вини Кабінету Міністрів України його службових осіб, як органу що прийняв нормативно-правовий акт, чи військової частини (його службових осіб) як органу, що застосовував нормативно-правовий акт, який був скасований, не потрібно. При цьому, причино-наслідковий зв`язок із прийняттям постанови КМУ №481 та фактом завдання Позивачу шкоди в розмірі недоплаченого грошового забезпечення за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025 є прямий і безпосередній, оскільки військова частина, як суб`єкт владних повноважень застосовувала чинну на той час редакцію п. 4 постанови КМУ №704. 3. Щодо розміру завданої шкоди Щодо визначення розміру збитків, які підлягають відшкодуванню на підставі ст. 1175 ЦК України Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 19 березня 2025 року №300/2457/19 зазначив: «Суд першої інстанції ухвалюючи рішення, дійшов висновку, що позивач недоотримав належні йому виплати в розмірі 46572,26 грн. через дію неконституційної норми закону, тому і компенсація цих коштів повинна бути здійснена за рахунок коштів Державного бюджету України і суб`єктом відшкодування завданої шкоди є держава, атому шкода відшкодовується за рахунок Державного бюджету України. Також суд зазначив, що діями третьої особи було порушено конкретно право позивача на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, в приватних власних інтересах, встановлених національним законодавством. Задовольняючи позов та стягуючи з Державного бюджету України на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 46572,26 грн., суд першої інстанції виходив з того, що саме таку суму збитків поніс позивач в результаті незаконних дій органу пенсійного фонду». Отже, для визначення розміру матеріальної шкоди Позивача, яка підлягає відшкодуванню в порядку ст. 1175 ЦК України, необхідно встановити суму грошового забезпечення, яке Позивач протиправно недоотримав з моменту набрання чинності Постанови КМУ №481 і до звільнення з військової служби, тобто за період з 20.05.2023 по 31.01.2025 року. На поданий адвокатський запит було отримано лист-відповідь Військової частини НОМЕР_1 із розрахунком розміру грошового забезпечення (такі долучаються), яке виплачувалось ОСОБА_1 . Оскільки військові частини надала розрахунки грошового забезпечення Позивача, яке нараховувалася і виплачувалося виходячи з посадового окладу та окладу за військове звання розмір яких визначався шляхом множення не розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а фіксованої суми в розмірі 1762 грн. на відповідний тарифний коефіцієнт, Позивача може самостійно визначати розмір завданої шкоди у вигляді недоплаченого грошового забезпечення. ОСОБА_1 отримав грошове забезпечення: за період служби з 20.05.2023 – 31.12.2023 роках. Позивача отримав грошове забезпечення в сумі 199 148,37 грн (грошове забезпечення (основні та щомісячні додаткові види грошового забезпечення) в сумі 199 148,37 грн); за період служби з 01.01.2024 по 31.01.2025. Позивача отримав грошове забезпечення в сумі 434 459,56 грн (грошове забезпечення (основні та щомісячні додаткові види грошового забезпечення) в сумі 354 350,14 грн + грошова допомога на оздоровлення за 2025 рік в розмірі місячного грошового забезпечення в сумі 27 347,53 грн + грошова компенсації за невикористані дні відпусток в сумі 52 871,89 грн). З урахуванням різниці в розмірах прожиткового мінімуму 2018 року (по якому розраховувалося грошове забезпечення позивачу) та прожиткового мінімуму для працездатних осіб 2023 та 2024, 2025 років відсоток недоплаченого Позивачу грошового забезпечення в 2023 році склав 52,32%, в 2024 – 2025 роках – 71,85 %. Тож, Позивачу недоплатили грошове забезпечення за період застосування п. 2 Постанови № 481 Кабінету Міністрів України (20.05.2023 по 31.01.2025) в загальному розмірі 416 432,66 грн (за 2023 рік служби в сумі 104 194,43 грн + за 2024-2025 роки служби в сумі 312 238,23 грн). Тож, Позивачу у зв`язку із застосуванням при розрахунку його грошового забезпечення п. 2 Постанови № 481 Кабінету Міністрів України (яка була скасована 18.06.2025) було завдано шкоду у вигляді недоотриманого грошового забезпечення військовослужбовця за період з 20.05.2023 по 31.01.2025 в розмірі 416 432,66 грн, яка на підставі приписів ст. 1175 ЦК України підлягає стягненню за рахунок Держави. На виконання вимог ЦПК України зазначаємо.

Просить стягнути з Держави Україна на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманого грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовця за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025 включно у розмірі 416 432,66 грн, заподіяну в результаті прийняття Кабінетом Міністрів України нормативно-правового акту (пункт 2 постанови КМУ № 481 від 12 травня 2023 року), що був визнаний протиправним та нечинним, шляхом безспірного списання коштів з Державного бюджету України.

Представник військової частини НОМЕР_1 подала відзив, в якому позовні вимоги не визнала, мотивуючи тим, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 15.11.2019 по 31.01.2025, спочатку на посаді старшого офіцера, потім офіцера організаційно планового відділення та на посаді помічника начальника відділення персоналу зі стройової частини НОМЕР_1 . В обґрунтування позовних вимог представник позивача просить стягнути з Держави Україна на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманого грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовця за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025 включно у розмірі 416 432,66 грн., заподіяну в результаті прийняття Кабінетом Міністрів України нормативно-правового акту (пункт 2 постанови КМУ № 481 від 12 травня 2023 року), що був визнаний протиправним та нечинним, шляхом безспірного списання коштів з Державного бюджету України. Військова частина заперечує проти позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 416 432,66 грн. матеріальної шкоди, заявленої як недоотримане грошове забезпечення за період з 20.05.2023 по 31.01.2025, вважає позовні вимоги необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню в повному обсязі з наступних підстав: 1. Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені законом та іншими нормативно-правовими актами. Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова КМУ № 704) затверджені, зокрема, тарифна сітка розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1, а також схема тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14. Відповідно до пункту 2 Постанови КМУ № 704 грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Згідно пункту 4 Постанови КМУ № 704 (в первинній редакції) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. Додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови КМУ № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема, посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. 21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим особам» (далі Постанова КМУ № 103), пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, в Постанові КМУ № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: «4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14». Постанова КМУ № 103 набрала чинності 24 лютого 2018 року. Проте, зміст приміток до додатків 1 та 14 Постанови КМУ № 704 не був приведений у відповідність з нормою п. 4 цієї ж постанови. На підставі пункту 4 Постановою КМУ № 704 в редакції Постанови КМУ № 103, розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є стала величина - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18, визнано протиправним та скасовано п. 6 Постанови КМУ № 103, яким, зокрема, були внесені зміни до в п. 4 Постанови КМУ № 704. Отже, зміни до п. 4 Постанови КМУ № 704, внесені п. 6 Постанови КМУ № 103, з 29 січня 2020 року не підлягали застосуванню. 12 травня 2023 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 481, пунктом 2 якої внесено зміни до пункту 4 Постанови № 704, та викладено абзац перший в такій редакції: «4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14». Пунктом 3 Постанови № 481 установлено, що видатки, пов`язані з виконанням пункту 2 цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб, передбачених у державному бюджеті на відповідний рік для утримання відповідних державних органів. Отже, з дня набрання чинності Постановою № 481 – 20 травня 2023 року, Кабінетом Міністрів України замість розрахункової величини «прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року» запроваджено сталу розрахункову величину для посадового окладу та окладу за військове звання 1762 грн. Таким чином, Постановою № 481 змінено умови регулювання спірних відносин та визначено, що обчислення розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб здійснюється виходячи з розміру 1762 грн., а не з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року. Таким чином, із дня набрання чинності Постанови № 481 – 20 травня 2023 року, у відповідних суб`єктів владних повноважень відсутні підстави для нарахування та виплати військовослужбовцям грошового забезпечення, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 03 листопада 2022 року № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1 і 14 до Постанови № 704. Щодо скасування пункту 2 Постанови №481, рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 у справі №320/29450/24 визнано протиправним та нечинним пункт 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481 стосовно внесення змін до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025 рішення Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 у справі № 320/29450/24 залишено без змін. Частинами 1, 2, 6 статті 57 Закону України Про правотворчу діяльність встановлено, що дія нормативно-правового акта у часі – це реалізація нормативно-правового акта щодо суспільних відносин, що виникли після набрання ним чинності або до набрання ним чинності і тривали станом на дату набрання актом чинності. Дія нормативноправового акта поширюється на суспільні відносини, що виникли (тривають) після набрання ним чинності, якщо інше не передбачено Конституцією України чи законом. Дія нормативно-правового акта починається з моменту набрання ним чинності, якщо інше не передбачено законом, і закінчується моментом припинення його дії. У разі якщо припинення дії нормативно-правового акта здійснюється на підставі рішення суду, дія нормативно-правового акта припиняється з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 у справі №320/29450/24 набрало законної сили 18.06.2025. За таких обставин, підстави для задоволення позову за спірний період з 20.05.2023 по 31.01.2025 включно відсутні, оскільки в цей період Постанова № 481 була чинною. У зазначений період вона була належним чином оприлюднена та підлягала обов`язковому застосуванню суб`єктами владних повноважень. Таким чином, Відповідач 1 правомірно застосовувала чинну редакцію пункту 4 постанови КМУ № 704 у редакції, внесеній Постановою № 481, і тому будь-які твердження про протиправність її дій є юридично необґрунтованими. Статтею 58 Конституції України визначено, що нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Скасування пункту 2 Постанови № 481 судом не змінює правового режиму, який діяв у період з 20.05.2023 по 18.06.2025, а тому не може бути підставою для перерахунку грошового забезпечення за минулий час. Отже, Позивач не набув права на перерахунок та отримання будь-яких сум за період чинності Постанови № 481. 2. Посилання Представника Позивача на ст. 1175 ЦК України є юридично необґрунтованим, оскільки недоотримані суми грошового забезпечення військовослужбовця не становлять «шкоду» в розумінні деліктного права, а є невиконаним публічно-владним обов`язком держави, який повинен бути усунутий шляхом нарахування та виплати належних сум. Відповідно до ст. 1175 ЦК України відшкодовується шкода, завдана незаконним нормативно-правовим актом, за умови доведення факту шкоди, протиправності, причинного зв`язку та вини держави. Проте таке регулювання застосовується до приватноправових деліктів, а не до публічних виплат, розмір і порядок яких визначені спеціальним законодавством. Правове регулювання грошового забезпечення військовослужбовців має спеціальний характер. Стаття 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» і ст. 9 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» прямо покладають на державу обов`язок забезпечити військовослужбовців грошовим забезпеченням у визначених законом розмірах. Тобто йдеться про обов`язковий державний платіж, а не компенсацію шкоди. Перерахунок грошового забезпечення це не цивільно-правова шкода, а порушення публічно-правового обов`язку, що є підставою для: 1. визнання дій/бездіяльності протиправними; 2. зобов`язання провести перерахунок; 3. стягнення недоотриманих сум як належних виплат, а не "шкоди". Суми, які військовослужбовець не отримав унаслідок неправильного застосування постанови КМУ або протиправної бездіяльності військової частини, не є «шкодою», а є «належними виплатами», які мають бути донараховані та виплачені. Невиплата грошового забезпечення є порушенням публічно-правового обов`язку держави, а не підставою для застосування деліктних норм ЦК України. Визнання пункту постанови Кабінету Міністрів незаконним означає лише, що він не може застосовуватися при визначенні прав особи, але саме по собі не породжує цивільно-правової шкоди в розумінні ст. 22 та глави 82 ЦК України. Таким чином, навіть якщо Представник Позивача називає свою вимогу «відшкодуванням шкоди», її юридична природа не змінюється — фактично йдеться про вимогу здійснити перерахунок грошового забезпечення відповідно до чинних норм права. Зміна юрисдикції (закриття провадження адміністративним судом і передача спору до цивільної юрисдикції) впливає лише на процесуальний порядок розгляду, але не змінює матеріально-правову природу відносин. Статті 1, 4, 19 ЦПК України визначають, що суд застосовує ті норми матеріального права, які регулюють сутність правовідносин. А сутність правовідносин є публічно-правовою і визначається спеціальним законодавством. У зв`язку з викладеним ст. 1175 ЦК України не підлягає застосуванню до даного спору, оскільки недоотримані суми грошового забезпечення не є шкодою, а є невиконаним обов`язком держави, який усувається шляхом перерахунку і виплати належних сум. Окрім того, ст. 1175 ЦК України передбачає відповідальність держави за шкоду, завдану незаконним нормативно-правовим актом. Однак застосування цієї норми можливе лише за умови наявності: - незаконності акта на момент його застосування, або його ретроактивного скасування; - фактичного заподіяння шкоди; - причинно-наслідкового зв`язку між незаконним актом і шкодою. У даному випадку: - Постанова № 481 була чинною з 20.05.2023 по 18.06.2025; - відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом; - шкода позивача є гіпотетичною, оскільки виплати здійснювались відповідно до чинного нормативно-правого акт; - причинно-наслідковий зв`язок відсутній, бо правові наслідки Постанови № 481 для розрахунку грошового забезпечення були законними. Представник Позивача визначив розмір шкоди шляхом математичного порівняння прожиткового мінімуму різних років із фіксованим значенням 1762 грн. Жоден нормативний акт України не передбачає такого способу визначення збитків. Розрахунок 416 432,66 грн. є умовним та гіпотетичним, не підтверджений нормативно, і тому не може вважатися реально завданою шкодою. Стягнення можливе лише при доведенні всіх складових деліктної відповідальності: наявність шкоди, протиправність дій органу, причинний зв`язок, доведений розмір збитків. Жодна з цих умов у даній справі не виконана. Виплати Позивачу здійснювались правомірно відповідно до чинного законодавства. Представник Позивача фактично просить здійснити перерахунок грошового забезпечення, що належить до сфери публічно-правових, а не цивільноправових відносин. Заявлена вимога не відповідає предмету статей 22, 1166, 1175 ЦК України. Враховуючи все вище викладене, відсутні підстави про стягнення матеріальної шкоди в розмірі недоплаченої заробітної плати, оскільки Відповідач 1 в своїх діях керувався вимогами чинного законодавства. Просить суд у задоволенні позову відмовити.

Представник Кабінету Міністрів України позовні вимоги ОСОБА_1 вмотивовані тим, що у зв`язку з прийняттям КМУ постанови від 12.05.2023 № 481 «Про скасування підпункту і пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою К абінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704», пунктом 2 якої викладено в новій редакції пункт 4 Постанови КМУ № 704, який застосовувався Військовою частиною НОМЕР_1 при розрахунку його грошового забезпечення, та був скасований (визнаний протиправним та нечинним) постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 320/29450/24, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року, позивачу була завдана шкода у вигляді недоотриманого грошового забезпечення за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025. Відтак, у прохальній частині позовної заяви, Позивач просить стягнути з Держави Україна на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманого грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовця за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025 включно у розмірі 416 432,66 грн, заподіяну в результаті прийняття КМУ нормативно-правового акту (пункт 2 постанови КМУ № 481 від 12 травня 2023 року), що був визнаний протиправним та не чинним, шляхом безспірного списання коштів з Державного бюджету України. Проаналізувавши зміст спірних правовідносин у сукупності із заявленими позовними вимогами КМУ не погоджується з колом учасників справи, зокрема щодо залучення останнього в якості Відповідача-2 у даній справі. Свою позицію аргументує таким. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначає Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VII (далі - Закон № 794-VII). Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Відповідно до статті 2 Закону № 794-VII до основних завдань КМУ належать: 1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; 2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості; 3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров`я, освіти, науки і культури, : 4 охорони природи, екологічної безпеки і природокористування, національної пам`яті Українського народу; 4), розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науковотехнічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм; 5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави; 6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об`єктами державної власності відповідно до закону; 7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; 8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; 19) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю. Відповідно до статті 19 Закону № 794-VII діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності. Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів. Відповідач-2 вважає необгрунтованим залучення КМУ, оскільки в даному випадку спірні правовідносини стосуються правильності застосування військовою частиною забезпечення розпорядчого документа, а саме: постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» при нарахуванні позивачу грошового забезпечення за період служби з 20.05 2023 по 31.01.2025. В своєю чергою КМУ не здійснюється нарахування грошового забезпечення військовослужбовців. Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Сил України, Державної Збройних спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначає Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений Наказом Міністерства оборони України 107 червня 2018 року № 260 (далі - Порядок № 260). { 3 5 Відповідно до абзацу 4 пункту 1 розділу І Порядку №260 грошове забезпечення згідно цим Порядком виплачується: військовослужбовцям, які проходять військову службу в апаратах Міністерства оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України, Генеральному штабі Збройних Сил України, органах військового управління, з`єднаннях, військових частинах, вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, установах та організаціях Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, військовій частині НОМЕР_2 (далі військові частини). Пунктом 3 Порядку № 250 встановлено, що: підставами для розрахунку та виплати основних і додаткових видів грошового забезпечення є: 1) штат військової частини (установи, організації); 2) накази про призначення на посаду та зарахування до списків особового складу військової частини, про вступ до виконання обов`язків за посадою, в тому числі тимчасово, про зарахування в розпорядження; 3) накази про встановлення та виплату основних і додаткових видів грошового забезпечення; 4) накази про присвоєння військових звань; 5) грошовий атестат або довідка про грошові виплати (за винятком осіб, призваних (прийнятих) на військову службу за контрактом, у тому числі під час проходження строкової військової служби). Згідно з пунктом 8 розділу І Порядку № 260 грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців. Із вищевикладених положень Порядку № 260 висновується, що нарахування та виплату грошового забезпечення здійснюється відповідною військовою частиною, в штаті якої перебуває військовослужбовець. Своєю чергою, оскільки нарахування та виплату грошового забезпечення до повноважень КМУ не входить, отже останній не може бути належним відповідачем у даній справі про відшкодування шкоди. По суті позовних вимог зазначив, що позивач зазначає, що: «у зв`язку із прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 12.05.2023 № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704», пунктом 2 якої викладено в новій редакції п. 4 Постанови КМУ № 704) який застосовувався Військовою частиною НОМЕР_1 при розрахунку його грошового забезпечення, та був скасований (визнаний протиправним та не чинним) постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 320/29450/24 (постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року залишено без змін), Позивачу була завдана шкода у вигляді недоотриманого грошового забезпечення за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025 (абз. 10 стор. 2 позовної заяви). КМУ вважає помилковим вищезазначені твердження представника позивача з огляду на таке. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист 6 військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №2011-ХІІ). Частиною четвертою статті 9 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Так, 30.08.2017 Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 704, якою, зокрема, затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового начальницького складу згідно з додатком 1, а також схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14. i Пунктом 2 цієї постанови установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Ця постанова набрала чинності з 01 березня 2018 року. Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ № 704, в первинній редакції від 30 серпня 2017 року станом на дату її прийняття, установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. У примітці Додатку 14 Постанови № 704 визначено, що оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. У разі коли розмір окладу визначений у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище заокруглюються до десяти гривень. Також додатки 1, 12, 13, 14 до постанови КМУ № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. 3 24 лютого 2018 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб" (далі - Постанова КМУ № 103), якою пункт 4 E 7 Постанови КМУ № 704 викладено в новій редакції, яка передбачає, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 i 14. Отже, з 24 лютого 2018 року змінено розрахункову величину, з якої обчислюються розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями, а саме - замість "розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року)" передбачено використання "розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року". Зі змісту позовної заяви вбачається, що у справі, яка розглядається Відповідач-1 розрахував грошове забезпечення Позивача виходячи "розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року" відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 (в редакції постанови КМУ від 21 лютого 2018 року № 103). Разом з тим, представник Позивача у позовній заяві зазначає, що постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 320/29450/24 (постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року залишено без змін визнано протиправним та не чинним пункт 2 Постанови КМУ від 12 травня 2023 р. № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704». Таким чином, ключовим у цій справі питання, яке підлягає вирішенню - це визначення того, яка саме редакція пункту 4 постанови КМУ № 704 підлягає застосуванню під час обчислення розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням за період з 20.05.2023 по 31.01.2025 - первісна редакція, що передбачала використання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня календарного року, чи редакція, змінена постановою КМУ № 481, якою визначено фіксовану розрахункову величину - 1762 грн. Статтею 265 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) передбачено наслідки визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним. Так, частиною першою цієї статті передбачено, що резолютивна частина рішення суду про визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили. Приписами частини другої статті 265 КАС України визначено, що нормативно правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04 квітня 2024 року у справі №320/2796/23 «КАС України визначає особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно правових актів. Такі положення стосуються наявності передбачених спеціальних повноважень суду у разі визнання такого акта протиправним, а саме нормативно правовий акт на відміну від індивідуального акта не скасовується з моменту його прийняття, а визнається нечинним повністю або в окремій його частині з моменту 8 набрання законної сили відповідним рішенням суду і, відповідно, не передбачає відновлення прав, які були порушені під час дії такого акта». Аналогічної правової позиції Верховний Суд дотримався у постанові від 10 вересня 2024 року у справі № 160/7809/19, зазначивши також, що: «визнання нормативно правового акта нечинним з моменту його прийняття суперечить принципу правової визначеності». Крім того, у постанові від 09 квітня 2025 року у справі № 826/17907/18 Верховний Суд наголосив, що: «положення частини другої статті 265 КАС України мають імперативний характер і не допускають множинного тлумачення. Суд позбавлений повноважень визнавати нормативно-правовий акт нечинним з моменту його прийняття, оскільки втрата чинності таким актом настає виключно з моменту набрання законної сили судовим рішенням, яким його визнано протиправним та нечинним». Разом з тим Верховний Суд у вищезазначеній постанові зазначив, що: «такі судові рішення мають пряму (перспективну) дію в часі та не поширюються ретроспективно, тобто не впливають на правовідносини, що виникли і реалізувалися під час чинності нормативного акта, навіть якщо останній згодом було визнано протиправним». Конституційний Суд України також неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Таким чином, з урахуванням положень статті 265 КАС України, правових висновків Верховного Суду та Конституційного Суду України, висновується, що рішення про визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним має виключно пряму (перспективну) дію в часі. Втрата чинності нормативно-правовим актом настає з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням, яким його визнано протиправним та нечинним, і не поширюється на правовідносини, що виникли та були реалізовані під час його дії. Отже, постанова КМУ №481 вважалася чинною та підлягала застосуванню до моменту набрання законної сили рішенням суду у справі № 320/29450/24, яким її окремі положення були визнані протиправними та нечинними. Таким чином, із дня набрання чинності постановою КМУ № 481 (20 травня 2023 року) та протягом усього періоду її дії (до 18 червня 2025 року) правові підстави для нарахування та виплати грошового забезпечення із застосуванням розрахункової величини у вигляді прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року відсутні. Протягом зазначеного періоду визначення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями здійснювалося виходячи з фіксованої величини 1762 грн, передбаченої постановою КМУ № 481. 9 Таким чином, розрахунок, наданий Відповідачем-1 згідно з яким визначення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями здійснювалося виходячи з фіксованої величини 1762 грн. передбаченої постановою КМУ № 481 здійснений відповідно до чинного на той час нормативного регулювання (постанови КМУ № 481). Така поведінка повністю узгоджується з вимогами частини другої статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З врахуванням вищевикладеного, виходячи із незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, варто зазначити, що Відповідача-1 за період з 20.05.2023 по 31.01.2025 були відсутні правові підстави для розрахунку грошового забезпечення із застосуванням положень пункту 4 постанови КМУ № 704 у первинній редакції. Тож, Кабмін вважає правомірним нараховування Відповідачем-1 грошового забезпечення Позивача за період з 20.05.2023 по 31.01.2025, а відтак позовні вимоги є такими, які не підлягають задоволенню.

Державна казначейська служба надіслала пояснення. В яких зазначила, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, а Казначейство безпідставно залучено до участі у даній справі.

Ухвалою Фортечного районного суду м. Кропивницького від 25.11.2025 відкрито загальне позовне провадження у справі.

Ухвалою Фортечного районного суду м. Кропивницького від 10.12.2025 закрито підготовче провадження у справі.

В судовому засіданні представник військової частини позовні вимоги не визнав, посилаючись на обставини, викладені у відзиві.

Представник КМУ вимоги не визнав, посилаючись на обставини, викладені у відзиві.

Державна казначейська служба надіслала пояснення.

Заслухавши учасників справи, дослідивши докази, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що 07.11.2019 по 31.01.2025 проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно з Витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.01.2025 № 32 його звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Позивач просить стягнути з Держави Україна на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманого грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовця за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025 включно у розмірі 416 432,66 грн, яку вважає шкодою, заподіяною в результаті прийняття Кабінетом Міністрів України нормативно-правового акту (пункт 2 постанови КМУ № 481 від 12 травня 2023 року), що був визнаний протиправним та нечинним, посилаючись на ст. 1175 ЦК України.

Статтею 1175 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Аналізуючи зазначену норму, суд приходить до висновку, що посилання представника позивача на ст. 1175 ЦК України є юридично необґрунтованим, оскільки недоотримані суми грошового забезпечення військовослужбовця не становлять «шкоду» в розумінні деліктного права, а є невиконаним публічно-владним обов`язком держави, який повинен бути усунутий шляхом нарахування та виплати належних сум.

Відповідно до ст. 1175 ЦК України відшкодовується шкода, завдана незаконним нормативно-правовим актом, за умови доведення факту шкоди, протиправності, причинного зв`язку та вини держави. Проте таке регулювання застосовується до приватноправових деліктів, а не до публічних виплат, розмір і порядок яких визначені спеціальним законодавством.

Правове регулювання грошового забезпечення військовослужбовців має спеціальний характер. Стаття 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» і ст. 9 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» прямо покладають на державу обов`язок забезпечити військовослужбовців грошовим забезпеченням у визначених законом розмірах.

Тобто йдеться про обов`язковий державний платіж, а не компенсацію шкоди. Перерахунок грошового забезпечення це не цивільно-правова шкода, а порушення публічно-правового обов`язку, що є підставою для визнання дій/бездіяльності протиправними, зобов`язання провести перерахунок, стягнення недоотриманих сум як належних виплат, а не "шкоди".

Суми, які військовослужбовець не отримав унаслідок неправильного застосування постанови КМУ або протиправної бездіяльності військової частини, не є «шкодою», а є «належними виплатами», які мають бути донараховані та виплачені.

Невиплата грошового забезпечення є порушенням публічно-правового обов`язку держави, а не підставою для застосування деліктних норм ЦК України.

Визнання пункту постанови Кабінету Міністрів незаконним означає лише, що він не може застосовуватися при визначенні прав особи, але саме по собі не породжує цивільно-правової шкоди в розумінні ст. 22 та глави 82 ЦК України.

Таким чином, підмінюючи поняття, та виклавши вимогу у виді «відшкодуванням шкоди» її юридична природа не змінюється — фактично йдеться про вимогу здійснити перерахунок грошового забезпечення відповідно до чинних норм права.

Спір щодо виплат військовослужбовцям є публічно-правовим і визначається спеціальним законодавством та розглядається за правилами адміністративного судочинства.

За таких обставин, в даній справі, суд не оцінює правильність застосування законодавства, застосованого для нарахуванні позивачу відповідних виплат.

У зв`язку з викладеним, ст. 1175 ЦК України не підлягає застосуванню до даного спору, оскільки недоотримані суми грошового забезпечення не є шкодою, а є невиконаним обов`язком держави, який усувається шляхом перерахунку і виплати належних сум.

Окрім того, ст. 1175 ЦК України передбачає відповідальність держави за шкоду, завдану незаконним нормативно-правовим актом. Однак застосування цієї норми можливе лише за умови наявності: - незаконності акта на момент його застосування, або його ретроактивного скасування; - фактичного заподіяння шкоди; - причинно-наслідкового зв`язку між незаконним актом і шкодою. У даному випадку: - Постанова № 481 була чинною з 20.05.2023 по 18.06.2025; - відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом; - шкода позивача є гіпотетичною, оскільки виплати здійснювались відповідно до чинного нормативно-правого акт; - причинно-наслідковий зв`язок відсутній, бо правові наслідки Постанови № 481 для розрахунку грошового забезпечення були законними.

Представник позивача визначив розмір шкоди шляхом математичного порівняння прожиткового мінімуму різних років із фіксованим значенням 1762 грн.

Жоден нормативний акт України не передбачає такого способу визначення збитків. Розрахунок 416 432,66 грн. є умовним та гіпотетичним, не підтверджений нормативно, і тому не може вважатися реально завданою шкодою.

Стягнення можливе лише при доведенні всіх складових деліктної відповідальності: наявність шкоди, протиправність дій органу, причинний зв`язок, доведений розмір збитків.

Жодна з цих умов у даній справі не виконана. Виплати позивачу здійснювались правомірно відповідно до чинного законодавства. Представник позивача фактично просить здійснити перерахунок грошового забезпечення, що належить до сфери публічно-правових, а не цивільноправових відносин. Заявлена вимога не відповідає предмету статей 22, 1166, 1175 ЦК України.

Враховуючи все викладене, відсутні підстави для задоволення позову.

На підставі ст. 1175 ЦК України, керуючись ст. 265 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави України, від імені якої діють військова частина НОМЕР_1 , Кабінет Міністрів України, третя особа: Державна казначейська служба України про стягнення матеріальної шкоди в розмірі недоплаченої заробітної плати – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено протягом 30 днів з дня його складення, шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Кропивницького апеляційного суду.

Вступна та резолютивна частини рішення суду складені 27.03.2026. повний текст рішення складений 15.04.2026.

Суддя Фортечного районного суду

міста Кропивницького Н. Б. Варакіна