Рішення від 02 квітня 2026 р. у справі №160/8176/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2026 рокуСправа №160/8176/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Турової О.М.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, в якій позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного Фонду України в Одеській області про відмову у призначенні пенсії № 047050026082 від 17.01.2025р., яким відмовлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у призначенні пенсії та у зарахуванні періодів роботи до страхового стажу;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Одеській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , період роботи з 01.01.1992 по 23.03.1992 у Малому підприємстві “Моноліт” Ханти-Мансійського автономного округу Тюменської області;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Одеській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , період роботи з 27.03.1992 по 05.01.1993 у Нефтеюганському виробничому житлово-експлуатаційному об`єднанні “Нефтеюганськгаз”;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Одеській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , період роботи з 08.01.1993 по 16.09.1996 у Ремонтно-будівельному кооперативі “ЩИТ”;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Одеській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , час навчання у період з 01.09.1984 р. по 29.06.1988 р. у Верхньодніпровському металургійному технікумі на денному відділенні та час проходження позивачем з 30.06.1988 р. по 11.06.1990 р. строкової військової служби, як стаж, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 1;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про призначення пенсії за віком на пільгових умовах від 10.01.2025 р. з урахуванням висновків суду у цій справі.

В обґрунтування позовної заяви зазначається, що 10.01.2025 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою та відповідними документами для призначення йому пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до п.2 ч.2 ст.114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003р. №1058-IV (далі – Закон №1058-IV), проте оскаржуваним рішенням №047050026082 від 17.01.2025 року, прийнятим Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області за наслідками розгляду вказаної заяви позивача за принципом екстериторіальності, позивачеві протиправно відмовлено у призначенні такої пенсії, з посиланням на відсутність у нього необхідного страхового стажу (30 років) та необхідного пільгового стажу (12 років 6 місяців), водночас, цим рішенням безпідставно відмовлено у зарахуванні до страхового стажу позивача періодів його роботи згідно з трудовою книжкою від 10.07.1987 на території російської федерації з 01.01.1992 по 23.03.1992 та з 27.03.1992 по 05.01.1993, оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992; а також періоду роботи з 08.01.1993 по 16.09.1996, оскільки в трудовій книжці вбачається допис дати звільнення та наявне виправлення дати наказу про звільнення, чим порушені вимоги інструкції введення трудових книжок, а також безпідставно не зараховано до пільгового стажу позивача час його навчання з 01.09.1984 р. по 29.06.1988 р. у Верхньодніпровському металургійному технікумі на денному відділенні та час проходження позивачем з 30.06.1988 р. по 11.06.1990 р. строкової військової служби. Позивач не погоджується з оскаржуваним рішенням відповідача та зазначає, що всі вищевказані спірні періоди роботи підтверджені відповідними записами трудової книжки позивача, що є основним документом, який підтверджує трудовий стаж працівника, при цьому формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист, бо недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме до особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а, отже, не може впливати на його власні соціальні права щодо належного пенсійного забезпечення. При цьому припинення з 01.01.2023 року російською федерацією участі в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року не є перешкодою у застосуванні до спірних правовідносин цієї Угоди, бо вона була чинною протягом спірного періоду роботи позивача на території російської федерації, а відповідно до положень ч.2 ст.13 цієї Угоди пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають. Також позивач зазначає, що час його навчання з 01.09.1984 р. по 29.06.1988 р. у Верхньодніпровському металургійному технікумі на денному відділенні та час проходження позивачем з 30.06.1988 р. по 11.06.1990 р. строкової військової служби підлягають зарахуванню до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1, відповідно до ч.1 ст.38 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» та статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки здобута ним під час навчання спеціальність та подальша трудова діяльність були безпосередньо пов`язані з виконанням робіт, які відповідно до Списку №1 віднесені до робіт із шкідливими та важкими умовами праці, а призов на строкову військову службу відбувся під час роботи позивача за професією (посадою), що передбачала право на пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №1. Враховуючи вищезазначене, позивач не погоджується з рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області та вважає рішення останнього щодо відмови у призначені йому пенсії за віком на пільгових умовах протиправним і незаконним, у зв`язку із чим просить суд задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24.03.2025 року прийнято до розгляду вищевказану позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження в адміністративній справі №160/8176/25, призначено цю справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

14.04.2025 року до суду надійшов відзив Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на позовну заяву ОСОБА_1 , в якому відповідач пред`явлений позов не визнав та заперечував проти задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на те, що оскаржуваним рішенням №047050026082 від 17.01.2025 позивачеві обґрунтовано та на законних підставах відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 відповідно до пункту 2 частини 2 статті 114 Закону №1058-IV через відсутність у позивача необхідного страхового стажу - 30 років та пільгового стажу - 12 років 06 місяців, в той час, як страховий стаж позивача становить лише 23 роки 11 місяців 26 днів, а пільговий стаж, що дає право на зниження пенсійного віку, - 09 років 05 місяців 0 днів, що є недостатнім. При цьому за результатами розгляду документів, доданих до заяви позивача про призначення пенсії, до його страхового стажу не зараховано: періоди роботи згідно з трудовою книжкою від 10.07.1987 на території російської федерації з 01.01.1992 по 23.03.1992 та з 27.03.1992 по 05.01.1993, оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992; а також період роботи з 08.01.1993 по 16.09.1996, оскільки в трудовій книжці вбачається допис дати звільнення та наявне виправлення дати наказу про звільнення, чим порушені вимоги інструкції ведення трудових книжок. Також відповідачем зазначено, що частина періоду роботи позивача на території російської федерації по 31.12.1991 року зарахована до його страхового стажу відповідно до ст.45 Закону №1058-IV на підставі ст.11 Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих мігрантів від 15.04.1994р., згідно з якою період до 31.12.1991 року зараховується без легалізації. Крім цього, у відзиві вказано, що в розрахунок страхового стажу позивача зараховано період навчання з 01.09.1984 по 30.03.1988 та період військової служби з 30.06.1988 по 11.06.1990.

28.04.2025 року до суду від позивача надійшли докази щодо понесених ним витрат на професійну правничу допомогу.

Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі, з огляду на таке.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 10.01.2025 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до п.2 ч.2 ст.114 Закону №1058-IV, як працівнику, зайнятому повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за Списками №1 та №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, які були затверджені Кабінетом Міністрів України.

До вказаної заяви позивачем надано відповідний пакет документів на підтвердження загального трудового (страхового) стажу, а також пільгового стажу за Списками №1 та №2, серед яких, зокрема, трудова книжка серії НОМЕР_1 від 10.07.1987р., військовий квиток серії НОМЕР_2 , довідки про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній від 18.09.2023р. №485, від 14.02.2024р. №229/20, від 19.12.2023р. №312, копії наказів про атестацію робочого місця за умовами праці тощо.

Засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області визначено органом, уповноваженим розглянути вищевказану заяву позивача про призначення пенсії.

За результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії від 10.01.2025р. Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області прийнято рішення №047050026082 від 17.01.2025 року, яким позивачеві відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 відповідно до пункту 2 частини 2 статті 114 Закону №1058-IV через відсутність у позивача необхідного страхового стажу - 30 років та пільгового стажу - 12 років 06 місяців, в той час, як страховий стаж позивача становить лише 23 роки 11 місяців 26 днів, а пільговий стаж, що дає право на зниження пенсійного віку, - 09 років 05 місяців 00 днів, що є недостатнім. При цьому вказаним рішенням також відмолено у зарахуванні до страхового стажу позивача періодів роботи згідно з трудовою книжкою від 10.07.1987 на території російської федерації з 01.01.1992 по 23.03.1992 та з 27.03.1992 по 05.01.1993, оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992; а також періоду роботи з 08.01.1993 по 16.09.1996, оскільки в трудовій книжці вбачається допис дати звільнення та наявне виправлення дати наказу про звільнення, чим порушені вимоги інструкції ведення трудових книжок.

З розрахунку стажу позивача (форма РС-право) судом встановлено та визнається відповідачем у відзиві на позовну заяву, що період навчання позивача з 01.09.1984 по 30.03.1988 та період проходження позивачем строкової військової служби з 30.06.1988 по 11.06.1990 зараховано відповідачем лише до загального страхового стажу позивача, а до пільгового стажу за Списком №1 ці періоди враховані не були.

Незгода позивача з оскаржуваним рішенням відповідача про відмову у призначенні позивачеві пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 відповідно до пункту 2 частини 2 статті 114 Закону №1058-IV та у зарахуванні до страхового стажу позивача спірних періодів роботи, а також із не зарахуванням пенсійним органом спірних періодів навчання та строкової військової служби позивача до його пільгового стажу за Списком №1, зумовило звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та спірним правовідносинам, суд зважає на таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Згідно із преамбулою Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон №1058-IV) цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.

Відповідно до частини 1 статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Приписами частин 1, 2, 4 статті 24 Закону №1058-IV визначено, що страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Частиною 1 статті 114 Закону №1058-IV встановлено, що право на пенсію за віком на пільгових умовах незалежно від місця останньої роботи мають особи, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, а пенсії за вислугу років - на умовах, зазначених у частині четвертій цієї статті. Розміри пенсій для осіб, визначених цією статтею, обчислюються відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону.

За приписами п.2 ч.2 ст.114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» на пільгових умовах пенсія за віком призначається: працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

Працівникам, які не мають стажу роботи з шкідливими і важкими умовами праці, передбаченого абзацом першим цього пункту, але мають не менше половини стажу на зазначених роботах, за наявності передбаченого абзацами першим і п`ятнадцятим - двадцять третім цього пункту відповідного страхового стажу пенсії на пільгових умовах призначаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого абзацом першим частини першої статті 26 цього Закону: чоловікам - на 1 рік за кожні 2 роки 6 місяців такої роботи.

Відповідно до ч.5 ст.114 Закону №1058-IV у разі призначення пенсій на пільгових умовах відповідно до частин другої і третьої цієї статті проводиться взаємне зарахування періодів роботи, передбачених цією статтею, за умови що роботи, які зараховуються, дають право на пенсію на аналогічних або більш пільгових умовах.

За приписами п.3 Порядку застосування Списків №1 і №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників при обчисленні пенсії за віком на пільгових умовах, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 18.11.2005 року №383 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 01.12.2005р. за №1451/11731 (далі – Порядок №383), при визначенні права на пенсію за віком на пільгових умовах застосовуються Списки, що чинні на період роботи особи. До пільгового стажу зараховується весь період роботи на відповідних посадах або за професіями незалежно від дати їх внесення до Списків за умови підтвердження документами відповідних умов праці за час виконання роботи до 21.08.1992 року та за результатами проведення атестації робочих місць за умовами праці після 21.08.1992 року.

Абзацом другим пункту 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV встановлено, що положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.

При цьому, ч.1 ст.56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788-XII від 05.11.1991 (далі - Закон №1788-XII) передбачено, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.

Згідно з приписами статті 62 Закон №1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Також відповідно до статті 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Відповідно до п.10 Порядку №383 для підтвердження стажу роботи зі шкідливими і важкими умовами праці необхідно подати трудову книжку із оформленими належним чином записами про займану посаду і період виконуваної роботи, виписку із наказу по підприємству про проведення атестації на відповідному робочому місці та, у разі відсутності в трудовій книжці відомостей, що визначають право на пенсію на пільгових умовах, уточнюючу довідку, передбачену пунктом 20 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93р. №637.

Пунктами 1 та 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року №637 (далі – Порядок №637), встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.

Згідно з абз.1 п.3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Відповідно до п.20 Порядку №637 у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників (додаток №5). У довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до якого включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Необхідність підтверджувати періоди роботи для визначення стажу роботи виникає у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній. Так, у разі якщо у трудовій книжці не зазначені відомості про умови праці та характер виконуваної роботи, то для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №439/1148/17.

Як слідує з оскаржуваного рішення відповідача, цим рішенням, зокрема. відмовлено у зарахуванні до страхового стажу позивача періодів роботи на території російської федерації з 01.01.1992 по 23.03.1992 та з 27.03.1992 по 05.01.1993, оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.

При цьому, відповідно до записів трудової книжки позивача серії НОМЕР_1 від 10.07.1987р. ОСОБА_1 :

з 06.09.1990р. по 23.03.1992р. працював теслярем 4 розряду вахтово-експедиційним методом у Малому підприємстві «Моноліт» Ханти-Мансійського автономного округу Тюменської області (місцевість, яка прирівняна до районів «Крайньої Півночі»), (записи №№ 10, 11);

з 27.03.1992р. по 05.01.1993р. працював теслярем 4 розряду на СТР вахтово-експедиційним методом роботи у Нефтеюганському виробничому житлово-експлуатаційному об`єднанні «Нефтеюганськгаз» (місцевість, яка прирівняна до районів «Крайньої Півночі») (записи №№ 12, 13).

Отже, за вищевказані спірні періоди роботи позивача у відомостях його трудової книжки внесена відповідна інформація, що підтверджує факт роботи позивача у ці періоди, при цьому такі записи є читабельними та зрозумілими, засвідченими печатками підприємств-роботодавців та підписами їх уповноважених осіб, пов`язані між собою хронологічно, містять дати прийому на роботу та звільнення з неї, з посиланням на відповідні накази та реквізити таких наказів, що не заперечується відповідачем.

Доказів недостовірності таких записів у трудовій книжці позивача щодо спірних періодів роботи відповідачем суду не надано, а тому вказані докази безпідставно не взято до уваги відповідачем при обрахуванні страхового стажу позивача, необхідного для призначення пенсії.

Також суд зазначає, що частина періоду роботи позивача у Малому підприємстві «Моноліт» Ханти-Мансійського автономного округу Тюменської області з 06.09.1990р. по 31.12.1991 року самостійно зарахована відповідачем до страхового стажу позивача, про що пенсійним органом зазначено у поданому відзиві на позовну заяву та підтверджено відомостями з розрахунку стажу позивача (форма РС-право).

Відповідно до частин 1, 2 статті 4 Закону №1058-IV законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається в тому числі та із міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.

Вирішуючи по суті існуючий спір, необхідно звернути увагу на ту обставину, що оскільки спірний трудовий стаж набутий позивачем на території російської федерації, тому при визначені права на пенсійне забезпечення суд відповідно до частин першої, другої статті 4 Закону №1058-IV вправі застосовувати міжнародні договори з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Одним із міжнародних договорів з питань пенсійного забезпечення, який підписала Україна, стала багатостороння Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року, зобов`язання за якою взяли на себе дев`ять держав - учасниць СНД, в тому числі Україна та російська федерація.

Відповідно до статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, яка діяла в період виникнення спірних правовідносин та в період роботи позивача на території рф, пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць даної угоди та членів їх сімей проводиться по законодавству держави, на території якого вони проживають.

Статтею 6 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення встановлено, що призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.

Згідно з абзацами 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом РФ «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн» від 14 січня 1993 року трудовий стаж, включаючи стаж який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв`язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визнається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність. Сторонами визнаються дипломи, свідоцтво, інші документи державного зразка про рівень освіти і кваліфікації, які видані відповідними компетентними органами Сторін, без легалізації.

Частиною другою статті 4 Угоди «Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів» від 15 квітня 1994 року, підписаної Урядами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, РФ, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, передбачено, що трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством держави, на території якої відбувалась трудова діяльність; стаж, набутий на території однієї з цих двох держав, в тому числі пільговий, визнається іншою державою.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2020 року в справі №676/6166/16-а та від 14 листопада 2019 року в справі №676/6166/16-а.

Рішенням Економічного Суду Співдружності Незалежних Держав №01-1/2-07 від 26.03.2008 визначено, що норма пункту 3 статті 6 Угоди встановлює правило, згідно з яким розмір пенсії визначається із заробітку (доходу) за періоди роботи, що зараховуються до трудового стажу, і застосовується при первинному призначенні пенсії в державах-учасницях Угоди. Конкретні періоди роботи для визначення середнього заробітку (доходу) при призначенні пенсії передбачаються пенсійним законодавством кожної держави-учасниці цієї Угоди.

1 грудня 2022 року Верховна Рада України прийняла Закон України №2783-IX «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» (далі - Закон №2783-IX), який набрав чинності 23.12.2022 і яким постановила зупинити у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 46, ст. 417), та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року №140/98-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., № 26, ст. 162).

29 листопада 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову №1328 «Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення» (далі - Постанова №1328), яка набрала чинності 02.12.2022, якою постановив вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13 березня 1992 року в м. Москва.

01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.

У Рішенні Конституційного Суду № 1-рп/99 від 09.02.1999 щодо тлумачення частини першої вказаної статті 58 Конституції України зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія нормативно-правових актів у часі раніше визначалась тільки в окремих законах України (стаття 6 Кримінального кодексу України, стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України. Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом`якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.

За статтею 151-1 Конституції України, рішення Конституційного Суду України є обов`язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Як зазначено у правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 19 червня 2018 року в справі № 820/5348/17, розпочатий процес реалізації права, за загальним правилом, повинен бути завершений за чинним на момент початку такого процесу закону (крім випадків, якщо у самому законі не визначений інший порядок), що узгоджується з принципом правої визначеності.

Таким чином, положення Закону №2783-IX підлягають застосуванню щодо правовідносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто з 23.12.2022, а положення Постанови №1328 - з 02.12.2022.

Зважаючи на наведене, суд констатує, що на час трудової діяльності позивача у спірний період на території російської федерації Угода була чинною, а тому її положення протиправно не були застосовані відповідачем та, як наслідок, не зараховано до страхового стажу позивача спірні періоди роботи на території російської федерації.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2024 року в справі №340/4436/23.

Крім того суд вважає за необхідне зазначити, що, незважаючи на вихід України з Угоди, пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і разі виходу із Угоди держави учасниці, на території якої вони проживають (ст. 13 Угоди).

Враховуючи, що позивач працював на території російської федерації до набрання чинності Законом №2783-IX (який набрав чинності 23.12.2022) положення Конвенції протиправно не були застосовані відповідачем та, як наслідок, не зараховано до страхового стажу позивача спірні періоди роботи. Не є підставою для відмови у зарахуванні спірного стажу роботи позивача до стажу, який враховується для призначення пенсії і припинення участі російської федерації в Угоді, адже такий стаж ним набутий до прийняття відповідних нормативних актів.

Такий висновок підтримав і Верховний Суд у постанові від 03 листопада 2025 року в справі №560/129/24.

Виходячи із встановлених під час розгляду справи обставини, відомості, внесені до трудової книжки позивача (копія якої долучена до матеріалів справи), свідчать про те, що у спірні періоди він здійснював трудову діяльність на території російської федерації.

Суд зауважує, що записи в трудовій книжці виконані без перекреслень, виправлень, чітким правописом, у чіткій послідовності та відповідності дати, номеру запису з посиланням на відповідний наказ, на підставі якого внесений відповідний запис, і завірені печаткою роботодавця, тобто здійснені відповідно до Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29.07.1993. Зауважень до оформлення трудової книжки відповідачем не висловлено.

Відтак, суд доходить висновку про протиправність оскаржуваного рішення відповідача в частині щодо неврахування спірних періодів роботи позивача на території російської федерації з 01.01.1992 по 23.03.1992 та з 27.03.1992 по 05.01.1993 до загального трудового (страхового) стажу позивача.

Щодо відмови оскаржуваним рішенням у зарахуванні до страхового стажу позивача періоду його роботи з 08.01.1993 по 16.09.1996, оскільки в трудовій книжці вбачається допис дати звільнення та наявне виправлення дати наказу про звільнення, чим порушені вимоги інструкції ведення трудових книжок, суд зазначає наступне.

За приписами пункту 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58 (далі - Інструкція від 29.07.1993 №58), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.08.1993р. за №110, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Пунктом 1.2 Інструкції № 58 від 29.07.1993р. передбачено, що трудові книжки раніше встановленого зразка обміну не підлягають.

Відповідно до п. 2.4 Інструкції № 58 від 29.07.1993р. усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Записи виконуються арабськими цифрами (число і місяць двозначними). Наприклад, якщо робітник або службовець прийнятий на роботу 5 січня 1993 р., у графі 2 трудової книжки записується "05.01.1993". Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.

Згідно з п.2.6 Інструкції № 58 від 29.07.1993р. у разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також нагородження та заохочення тощо, виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Власник або уповноважений ним орган за новим місцем роботи зобов`язаний надати працівнику в цьому необхідну допомогу.

Також за приписами п.2.6 Інструкції № 58 від 29.07.1993р. якщо підприємство, яке зробило неправильний або неточний запис, ліквідоване, відповідний запис робиться правонаступником і засвідчується печаткою, а в разі його відсутності - вищестоящою організацією, якій було підпорядковане підприємство, а в разі його відсутності - облархівом, держархівом м.Києва, держархівом м.Севастополя і держархівом при Раді Міністрів Криму.

Відповідно до п. 4.1 Інструкції № 58 від 29.07.1993р. у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.

При цьому, як передбачено пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993р. №301 Про трудові книжки працівників, заповнення трудової книжки вперше провадиться адміністрацією підприємства, установи, організації в присутності працівника, а відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.

Отже, обов`язок щодо внесення достовірних та правильних записів до трудової книжки працівника покладається саме на власника або уповноважений ним орган, тобто на роботодавця.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивачем при зверненні до пенсійного органу з заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах відповідно, зокрема, було подано трудову книжку серії НОМЕР_1 від 10.07.1987р., в якій наявні записи №№14, 15. Згідно з яким ОСОБА_1 з 08.01.1993р. по 16.09.1996р. працював водієм на автомобілі «МАЗ» у Ремонтно-будівельному кооперативі «ЩИТ», м. Вільногірськ (наказ про прийом на роботу №12 від 08.01.1993р., наказ про звільнення №15 від 16.09.1996р.).

При цьому у записі №15 у даті наказу про звільнення дійсно міститься виправлення: у дні звільнення наведена цифра « 16».

Водночас, суд зауважує, що можливість внесення виправлень у записах в трудовій книжці передбачена вищенаведеними приписами п.2.6 Інструкції № 58 від 29.07.1993р. і їх наявність не може свідчити про недостовірність такого запису.

Крім того, сам факт роботи позивача у Ремонтно-будівельному кооперативі «ЩИТ» пенсійним органом не ставиться під сумнів, бо жодних доказів того, що позивач на цьому підприємстві не працював відповідачем не надано.

Поряд із цим суд зауважує, що працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення його трудової книжки та бухгалтерських документів на підприємстві, тому неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії за віком на загальних підставах.

Наведене вище узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеній у постанові №687/975/17 від 21.02.2018р.

Також суд зазначає, що згідно з п. 1 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Тобто, додаткового підтвердження трудовий стаж вимагає у випадку відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.

Натомість, у випадку наявності трудової книжки або записів у ній відповідача має враховувати наявні у ній записи.

Щодо неточночностей або описок при формулюванні записів трудової книжки відповідач має враховувати наявну інформацію щодо трудового стажу особи у сукупності.

Зокрема, для неврахування або вимоги надати додаткові підтверджуючі документи щодо певного запису відповідач, на думку суду, має мати підстави для того, щоб виключити очевидну описку або неточність у записі.

В даному випадку запис №14 містить чітку дату прийняття позивача на роботу у Ремонтно-будівельному кооперативі «ЩИТ» 08.01.1993 року і запис про підставу: наказ №12 від 08.01.1993р., водночас запис №15 йде хронологічно після запису №14 та містить дату звільнення позивача з цієї роботи - 16.09.1996 року та інформацію про підставу внесення цього запису: наказ №15 від 16.09.1996р.

Отже, виявлений відповідачем недолік оформлення трудової книжки , не може вважатися достатньою підставою для неврахування відомостей при обчисленні стажу роботи, оскільки внесення записів до трудової книжки не здійснювалось позивачем.

Водночас, не всі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальною обставиною є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах у певний період, а не правильність оформлення трудової книжки.

Відповідний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №754/14898/15-а (адміністративне провадження №К/9901/11030/18).

Враховуючи наведене у сукупності, виявлений відповідачем недолік оформлення трудової книжки, не може вважатися вагомим, оскільки наявні у трудовій книжці позивача записи №№14, 15 у своїй сукупності чітко та послідовно відображають фактичні обставини трудової діяльності позивача у Ремонтно-будівельному кооперативі «ЩИТ» з 08.01.1993р. по 16.09.1996р.

Наявне у записі №15 виправлення у даті наказу про звільнення є технічною опискою, яка не спростовує достовірність самого факту роботи позивача та його звільнення з цієї роботи. Така неточність не може розцінюватися як підстава для неврахування відповідного періоду до страхового стажу, оскільки зміст записів підтверджується їх логічною послідовністю, наявністю посилань на накази та відповідністю загальним даним трудової книжки.

Таким чином, суд доходить висновку про протиправність оскаржуваного рішення відповідача також в частині щодо відмови у зарахуванні до стразового стажу позивача періоду його роботи з 08.01.1993 по 16.09.1996.

Щодо не зарахування відповідачем до пільгового стажу позивача за Списком №1 часу навчання у період з 01.09.1984 р. по 29.06.1988 р. у Верхньодніпровському металургійному технікумі на денному відділенні та часу проходження позивачем з 30.06.1988 р. по 11.06.1990 р. строкової військової служби, суд зазначає наступне.

Відповідно до архівної довідки Відокремленого структурного підрозділу “Вільногірський фаховий коледж Українського державного університету науки і технологій” від 30.11.2023р. №311-23 ОСОБА_1 дійсно навчався у Верхньодніпровському металургійному технікумі на денному відділенні у період з 01.09.1984р. (наказ про зарахування №56-У від 21.08.1984р.) по 01.07.1988р. (наказ про закінчення №60-У від 01.07.1988р.) (підстава видачі: книга наказів за 1984-1988р.р.).

При цьому, як слідує з трудової книжки позивача серії НОМЕР_1 від 10.07.1987р.:

- у період з 25.05.1987р. по 11.07.1987р. позивач проходив виробничу практику слюсарем-монтажником 3 розряду у ремонтно-будівельному цеху Верхньодніпровського гірничо-металургійного комбінату (записи №№ 1, 2);

- у період з 22.07.1987р. по 10.12.1987р. позивач проходив виробничу практику та працював повний робочий день слюсарем по ремонту металургійного обладнання 3 розряду в електротермічному цеху силуміну та кремнію Дніпровського алюмінієвого заводу ім. С.М. Кірова (зараз – Акціонерне товариство “Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат”) (записи №№3, 4).

Також цей період роботи позивача підтверджено архівною довідкою від 19.12.2023 р. №311, виданою АТ “Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат”.

При цьому згідно з Довідкою про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній від 19.12.2023 р. № 312, яка була видана АТ “Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат”, позивач працював повний робочий день в електротермічному цеху силуміну та кремнію і за період з 22.07.1987р. по 10.12.1987р., виконував роботи у металургійному виробництві (кольорові метали), за професією слюсар по ремонту металургійного обладнання, робітники, зайняті в плавильних та електротермічних цехах та відділеннях, що передбачено Списком 2, розділ IX, підрозділ 5а, який було затверджено постановою Ради Міністрів № 1173 від 22.08.1956 р. За період з 22.07.1987 р. по 10.12.1987 р. стаж роботи, що дає право на пільгове пенсійне забезпечення, відповідно до п.2 ст.114 Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”, складає: 0 років 4 місяці 18 днів;

- у період з 31.03.1988р. по 30.06.1988р. позивач працював слюсарем ремонтником 2 розряду (з 25.06.1988 р. 3 розряду) на виробництві № 1 Верхньодніпровського гірничо-металургійного комбінату (зараз – філія “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат” ПрАТ “ЮКРЕЙНІАН КЕМІКАЛ ПРОДАКТС”) та 30.06.1988р. був звільнений у зв`язку із призовом на військову службу відповідно до ч.3 ст.36 КЗпП УРСР (записи №№ 5, 6, 7).

При цьому згідно з Довідкою про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній від 18.09.2023 р. №485, яка була видана філією “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат” ПрАТ “ЮКРЕЙНІАН КЕМІКАЛ ПРОДАКТС”, з 31.03.1988р. по 30.06.1988р. позивач виконував роботи з ремонту устаткування виробництва № 1 за професією Слюсар-ремонтник, що передбачена Списком 1, який було затверджено постановою Ради Міністрів СРСР від 12.02.1964 р. № 134-49р. Стаж 03 місяці 01 день.

Згідно з військовим квитком серії НОМЕР_2 , який було видано 23.06.1988р. ІНФОРМАЦІЯ_2 , у період з 30.06.1988р. по 11.06.1990р. позивач проходив строкову військову службу.

В подальшому, відповідно до записів №№ 8, 9 трудової книжки позивача серії НОМЕР_1 у період з 31.08.1990 р. по 06.09.1990 р. позивач працював слюсарем-ремонтником 4 розряду на виробництві № 1 Верхньодніпровського гірничо-металургійного комбінату (зараз – філія “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат” ПрАТ “ЮКРЕЙНІАН КЕМІКАЛ ПРОДАКТС”) та виконував роботи з ремонту устаткування виробництва № 1 за професією Слюсар-ремонтник, що передбачена Списком 1, який було затверджено постановою Ради Міністрів СРСР від 12.02.1964 р. №134-49р, що підтверджується Довідкою про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній від 18.09.2023 р. №485, яка була видана філією “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат” ПрАТ “ЮКРЕЙНІАН КЕМІКАЛ ПРОДАКТС”.

Згідно зі ст.56 Закону №1788-XII до стажу роботи зараховується, зокрема, навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі.

Правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи професійної (професійно-технічної) освіти, створення умов для професійної самореалізації особистості та забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих робітниках визначаються Законом України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" № 103/98-ВР від 10 лютого 1998 року (далі - Закон №103/98-ВР), відповідно до частини першої статті 38 якого час навчання у закладі професійної (професійно-технічної) освіти зараховується до трудового стажу здобувача освіти, у тому числі в безперервний і в стаж роботи за спеціальністю, що дає право на пільги, встановлені для відповідної категорії працівників, якщо перерва між днем закінчення навчання і днем зарахування на роботу за набутою професією не перевищує трьох місяців.

У розумінні частини першої статті 17 Закону №103/98-ВР заклад професійної (професійно-технічної) освіти - це заклад освіти, що забезпечує реалізацію потреб громадян у професійній (професійно-технічній) освіті, оволодінні робітничими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їх інтересів, здібностей, стану здоров`я.

Статтею 18 Закону № 103/98-ВР встановлено, що до закладів професійної (професійно-технічної) освіти належать: професійно-технічне училище відповідного профілю; професійне училище соціальної реабілітації; вище професійне училище; професійний ліцей; професійний ліцей відповідного профілю; професійно-художнє училище; художнє професійно-технічне училище; вище художнє професійно-технічне училище; училище-агрофірма; вище училище-агрофірма; училище-завод; центр професійної (професійно-технічної) освіти; центр професійної освіти; навчально-виробничий центр; центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів; навчально-курсовий комбінат; навчальний центр; інші типи закладів освіти, що надають професійну (професійно-технічну) освіту або здійснюють професійне (професійно-технічне) навчання.

За положенням статті 3 Закону №103/98-ВР професійна (професійно-технічна) освіта є складовою системи освіти України. Професійна (професійно-технічна) освіта є комплексом педагогічних та організаційно-управлінських заходів, спрямованих на забезпечення оволодіння громадянами знаннями, уміннями і навичками в обраній ними галузі професійної діяльності, розвиток компетентності та професіоналізму, виховання загальної і професійної культури. Професійна (професійно-технічна) освіта здобувається у закладах професійної (професійно-технічної) освіти.

Професійне (професійно-технічне) навчання - складова професійної (професійно-технічної) освіти. Професійне (професійно-технічне) навчання передбачає формування і розвиток професійних компетентностей особи, необхідних для професійної діяльності за певною професією у відповідній галузі, забезпечення її конкурентоздатності на ринку праці та мобільності, перспектив її кар`єрного зростання впродовж життя.

Відповідно до статті 5 Закону № 103/98-ВР професійна (професійно-технічна) освіта здобувається громадянами України в державних і комунальних закладах професійної (професійно-технічної) освіти безоплатно, за рахунок держави, а у державних та комунальних акредитованих вищих професійно-технічних навчальних училищах та центрах професійної освіти - у межах державного та/або регіонального замовлення безоплатно, на конкурсній основі.

Згідно з ч.1 ст.38 Закону №103/98-ВР час навчання у професійно технічному навчальному закладі зараховується до трудового стажу учня, слухача, у тому числі в безперервний і в стаж роботи за спеціальністю, що дає право на пільги, встановлені для відповідної категорії працівників, якщо перерва між днем закінчення навчання і днем зарахування на роботу за набутою професією не перевищує трьох місяців.

Судом встановлено, що позивач у період з 01.09.1984р. по 01.07.1988р. навчався у Верхньодніпровському металургійному технікумі на денному відділенні, при цьому у період з 25.05.1987р. по 11.07.1987р. позивач проходив виробничу практику слюсарем-монтажником 3 розряду у ремонтно-будівельному цеху Верхньодніпровського гірничо-металургійного комбінату; у період з 22.07.1987р. по 10.12.1987р. позивач проходив виробничу практику та працював повний робочий день слюсарем по ремонту металургійного обладнання 3 розряду в електротермічному цеху силуміну та кремнію Дніпровського алюмінієвого заводу ім. С.М. Кірова (згідно з Довідкою про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній від 19.12.2023р. №312, виданою АТ “Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат”, робота позивача за період з 22.07.1987р. по 10.12.1987р. за професією слюсар по ремонту металургійного обладнання, робітники, зайняті в плавильних та електротермічних цехах та відділеннях, передбачено Списком №2, розділ IX, підрозділ 5а, який було затверджено постановою Ради Міністрів № 1173 від 22.08.1956 р., що дає право на пільгове пенсійне забезпечення, відповідно до п.2 ст.114 Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”); у період з 31.03.1988р. по 30.06.1988р. позивач працював слюсарем ремонтником 2 розряду (з 25.06.1988 р. 3 розряду) на виробництві №1 Верхньодніпровського гірничо-металургійного комбінату та 30.06.1988р. був звільнений у зв`язку із призовом на військову службу відповідно до ч.3 ст.36 КЗпП УРСР (згідно з Довідкою про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній від 18.09.2023р. №485, виданою філією “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат” ПрАТ “ЮКРЕЙНІАН КЕМІКАЛ ПРОДАКТС”, робота позивача у період з 31.03.1988р. по 30.06.1988р. за професією слюсар-ремонтник, передбачена Списком №1, який було затверджено постановою Ради Міністрів СРСР від 12.02.1964 р. № 134-49р.); у період з 30.06.1988р. по 11.06.1990р. позивач проходив строкову військову службу, а у період з 31.08.1990р. по 06.09.1990р. позивач працював слюсарем-ремонтником 4 розряду на виробництві №1 Верхньодніпровського гірничо-металургійного комбінату та виконував роботи з ремонту устаткування виробництва №1 за професією Слюсар-ремонтник, що передбачена Списком №1, який було затверджено постановою Ради Міністрів СРСР від 12.02.1964 р. №134-49р, що підтверджується Довідкою про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній від 18.09.2023 р. №485, виданою філією “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат” ПрАТ “ЮКРЕЙНІАН КЕМІКАЛ ПРОДАКТС”, отже, перерва між днем закінчення позивачем навчання і днем зарахування на роботу за набутою професією не перевищує 3 місяців.

Оскільки позивачем професійно-технічна освіта отримана у Верхньодніпровському металургійному технікумі, а за положеннями Закону №103/98-ВР до закладів професійно-технічної освіти належать інші типи закладів освіти, що надають професійну (професійно-технічну) освіту або здійснюють професійне (професійно-технічне) навчання, суд доходить до висновку, що період навчання позивача у Верхньодніпровському металургійному технікумі має бути зарахований до пільгового стажу позивача за Списком №1.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Судом в постанові від 04 березня 2020 року у справі №367/945/17, розглядаючи подібні правовідносини, зокрема, щодо зарахування до пільгового стажу особи періоду навчання у гірничому технікумі.

Отже, суд доходить до висновку про протиправність не зарахування відповідачем періоду навчання позивача у технікумі до пільгового стажу за Списком №1.

Щодо не зарахування відповідачем до пільгового стажу позивача за Списком №1 періоду проходження позивачем строкової військової служби з 30.06.1988р. по 11.06.1990р., суд зазначає наступне.

Відповідно до абз.2 ч.1 ст.8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Час проходження строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, а також час проходження військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України "Про оборону України", зараховуються до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, якщо на момент призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України "Про оборону України", особа навчалася за фахом у професійно-технічному навчальному закладі, працювала за професією або займала посаду, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах. Час навчання в професійно-технічному навчальному закладі, час проходження строкової військової служби, а також час проходження військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України "Про оборону України", які зараховуються до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, не повинні перевищувати наявного стажу роботи, що дає право на пенсію за віком на пільгових умовах. Час проходження військовослужбовцями військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України "Про оборону України", зараховується до їх вислуги років, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби на пільгових умовах у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч.1 ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Зважаючи на те,що вищенаведеними доказами (записами трудової книжки позивача та уточнюючими довідками) підтверджено, що позивач був прийнятий на роботу за спеціальністю, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1, ще до завершення навчання (31.03.1988 р.), звідки був призваний на строкову військову службу (з 30.06.1988р. по 11.06.1990р.), та після її закінчення у період, що не перевищує трьох місяців (з 31.08.1990р.) знов був прийнятий слюсарем-ремонтником на виробництві №1 Верхньодніпровського гірничо-металургійного комбінату, суд доходить висновку про наявність підстав для зарахування до пільгового стажу позивача за Списком №1 періоду проходження позивачем строкової військової служби з 30.06.1988р. по 11.06.1990р.

Зважаючи на те, що при прийнятті відповідачем оскаржуваного рішення №047050026082 від 17.01.2025 року про відмову у призначенні позивачеві пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 відповідно до п.2 ч.2 ст.114 Закону №1058-IV було неправильно розраховано загальний страховий (трудовий) стаж позивача, через безпідставне не зарахування до нього періодів роботи з 01.01.1992 по 23.03.1992 у Малому підприємстві “Моноліт” Ханти-Мансійського автономного округу Тюменської області, з 27.03.1992 по 05.01.1993 у Нефтеюганському виробничому житлово-експлуатаційному об`єднанні “Нефтеюганськгаз” та з 08.01.1993 по 16.09.1996 у Ремонтно-будівельному кооперативі “ЩИТ”, а також неправильно розраховано пільговий стаж, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до п.2 ч.2 ст.114 Закону №1058-IV, через безпідставне не зарахування до пільгового стажу позивача за Списком №1 часу його навчання у період з 01.09.1984 р. по 29.06.1988 р. у Верхньодніпровському металургійному технікумі на денному відділенні та часу проходження позивачем з 30.06.1988 р. по 11.06.1990 р. строкової військової служби, що, в свою чергу, безпосередньо вплинуло на висновок про недостатність страхового та пільгового стажу, передбаченого п.2 ч.2 ст.114 Закону №1058-IV, для призначення позивачеві пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2, суд доходить висновку про наявність підстав для визнання протиправними та скасування вищевказаного рішення Головного управління Пенсійного Фонду України в Одеській області №047050026082 від 17.01.2025 року і, відповідно, про задоволення позовних вимог в цій частині.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відтак, з метою поновлення порушених прав позивача вищевказаним протиправним рішенням відповідача, слід зобов`язати останнього зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 спірні періоди роботи з 01.01.1992 по 23.03.1992 у Малому підприємстві “Моноліт” Ханти-Мансійського автономного округу Тюменської області, з 27.03.1992 по 05.01.1993 у Нефтеюганському виробничому житлово-експлуатаційному об`єднанні “Нефтеюганськгаз” та з 08.01.1993 по 16.09.1996 у Ремонтно-будівельному кооперативі “ЩИТ”, а також зарахувати до пільгового стажу позивача за Списком №1 час його навчання у період з 01.09.1984 р. по 29.06.1988 р. у Верхньодніпровському металургійному технікумі на денному відділенні та час проходження позивачем з 30.06.1988 р. по 11.06.1990 р. строкової військової служби, та повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком на пільгових умовах від 10.01.2025р. і прийняти відповідне рішення, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні.

Відповідно до ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням викладеного у сукупності, зважаючи на підтвердження обґрунтованості позовних вимог відповідними доказами та встановлені судом обставини справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно з абзацом 1 частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як свідчать матеріали справи, при зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір в розмірі 1211,20грн.

Водночас, з поданої позовної заяви слідує, що позивачем заявлено одну позовну вимогу немайнового характеру, а саму позовну заяву подано в електронній формі через підсистему «Електронний суд».

Згідно з ч.1 ст.4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до положень статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2025 року у розмірі 3028 гривень.

Приписами пп.1 п.3 ч.2 ст.4 Закону України “Про судовий збір” визначено, що за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою встановлено ставку судового збору - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таким чином, за подання до адміністративного суду позову з однією вимогою немайнового характеру фізичною особою судовий збір справляється у розмірі 1211,20 грн. (3028,00грн. х 0,4).

Водночас, відповідно до ч.3 ст.4 Закону України “Про судовий збір” при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Таким чином, за подання до адміністративного суду позову з вимогою немайнового характеру, у разі подання такого позову в електронній формі через підсистему “Електронний суд”, з урахуванням коефіцієнту 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору, фізичною особою судовий збір справляється у розмірі, не менше, ніж 968,96грн. (1211,20грн. х 0,8).

Таким чином, за подання цієї позовної заяви з однією вимогою немайнового характеру, яка подана в електронній формі через підсистему “Електронний суд”, позивачем має бути сплачено судовий збір у сумі 968,96грн.

Отже, зважаючи на задоволення позовних вимог у повному обсязі, стягненню з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача підлягає сума судових витрат зі сплати судового збору саме у розмірі 968,96грн. відповідно до абз.1 ч.1 ст.139 КАС України.

Відносно розподілу іншої частини судових витрат, понесених позивачем у вигляді надмірно сплаченої суми судового збору у розмірі 242,24грн., суд зазначає, що питання про повернення цих судових витрат вирішується відповідно до ст.7 Закону України «Про судовий збір» на підставі відповідного клопотання особи, яка надмірно сплатила судовий збір, проте станом на час розгляду справи таке клопотання від позивача не надходило, тому на теперішній час повернення таких витрат не здійснюється.

Крім цього, судом встановлено, що позивачем при зверненні до суду з цим позовом понесено судові витрати на професійну правничу допомогу і у позовній заяві, а також у клопотанні від 28.04.2025р. позивачем заявлена вимога про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 7500,00грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, вирішуючи яку, суд зазначає наступне.

Так, за змістом приписів ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами 1 та 2 статті 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

З аналізу положень статті 134 КАС України слідує, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню у судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною.

Водночас, відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.

Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах Верховного Суду від 09.03.2021р. у справі №200/10535/19-а, від 05.08.2020р. у справі №640/15803/19.

Так, за правилами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев`ята статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.

Водночас при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Тобто, суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2018 року у справі № 816/416/18.

Приписами п.4 ч.1 ст.1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” (далі - Закон №5076-VI) передбачено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 Закону №5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до п. 6, 9 ч. 1 ст. 1 Закону №5076-VI інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Згідно зі ст.30 Закону №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009р. №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Відповідно до статті 28 Правил адвокатської етики, схвалених Установчим З`їздом адвокатів України від 17.11.2012 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час на виконання доручення.

Таким чином, витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо. Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 19.09.2019р. у справі №810/2760/17.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України, від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України , від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України, від 30 березня 2004 року у справі Меріт проти України , заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Верховним Судом у постанові від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 08.04.2020р. у справі №922/2685/19.

Такі самі критерії використовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, у рішенні ЄСПЛу справі “East/West Alliance Limited” проти України”, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, суд виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі “Ботацці проти Італії” (Bottazzi v. Italy), №34884/97, рішення від 26 лютого 2015 року у справі “Баришевський проти України”, рішення від 10 грудня 2009 року у справі “Гімайдуліна і інших проти України”, рішення від 12 жовтня 2006 року у справі “Двойних проти України”, рішення від 30 березня 2004 року у справі “Меріт проти України”).

При цьому, у рішенні ЄСПЛ у справі “Лавентс проти Латвії” зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Крім того, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного суду, висловленою у постанові від 23.04.2019р. у справі №826/9047/16.

Судом встановлено, що на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу останнім надано копії:

- договору про надання правової допомоги від 11.02.2025 року;

- рахунку на оплату №1 від 11.02.2025р.;

- акта приймання-передачі наданих послуг (правової допомоги) від 23.04.2025р.;

- платіжної інструкції від 12.02.2025р.

Відповідно до п.1.1 Договору про надання правової допомоги від 11.02.2025 року, укладеного між Адвокатським бюро «АРТЕМА ПОМАЗКІНА», в особі Керуючого бюро – адвоката Помазкіна Артема Євгеновича, та ОСОБА_1 , що іменується далі – Клієнт, за цим Договором Клієнт доручає Адвокатському бюро, а Адвокатське бюро приймає на себе зобов`язання надати Клієнту за плату (гонорар) правову (правничу) допомогу (яка також іменується «юридичні послуги») в обсязі та на умовах, передбачених Договором, а саме:

- скласти та подати до суду адміністративний позов, у якому просити: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного Фонду України в Одеській області про відмову у призначенні пенсії № 047050026082 від 17.01.2025р., яким відмовлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у призначенні пенсії та у зарахуванні періодів роботи до страхового стажу; зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про призначення пенсії за віком; складання інших необхідних процесуальних документів; збір доказів, за необхідності; представництво інтересів Клієнта в суді.

Згідно з п.1.2 цього Договору гонорар за надання правової допомоги а порядок оплати: за складання та подання до суду адміністративного позову – 7500грн.; за складання та подання до суду відповіді на відзив ГУ ПФУ в Одеській області – 2500 грн.; участь в одному судовому засіданні – 2000 грн. Гонорар оплачується на умові100% передоплати.

Відповідно до рахунку на оплату №1 від 11.02.2025р. та акта приймання-передачі наданих послуг (правової допомоги) від 23.04.2025р. вартість надання професійної правничої допомоги зі складання та подання до суду адміністративного позову ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного Фонду України в Одеській області про відмову у призначенні пенсії № 047050026082 від 17.01.2025р., а також зобов`язання вчинити дії, наданої Адвокатським бюро та прийнятої Клієнтом за Договором про надання правової допомоги від 11.02.2025 року, становить - 7500,00грн., кількість витраченого часу – 3,75год., вартість за годину – 2000,00грн.

Згідно з платіжною інструкцією від 12.02.2025р. ОСОБА_1 здійснено безготівковий переказ коштів в рахунок сплати за адвокатські послуги згідно з Договором про надання правової допомоги від 11.02.2025 року на рахунок Адвокатського бюро «АРТЕМА ПОМАЗКІНА» у розмірі 8711,20грн.

Як вказано у клопотанні позивача від 28.04.2025р. про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, сплачена ОСОБА_1 сума згідно з платіжною інструкцією від 12.02.2025р. складається з вартості витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 7500,00грн. та суми сплаченого судового збору у розмірі 1211,20грн.

Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в цій адміністративній справі, суд враховує, що ця справа не викликає складності у правовому розумінні та є справою незначної складності у розумінні приписів п.3 ч.6 ст.12 КАС України, яка розглянута судом в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, тобто без проведення судового засідання, а також не містить великого обсягу досліджуваних доказів та не потребує складання значної кількості процесуальних документів учасниками справи, а, отже, підготовка такої позовної заяви не повинна вимагати багато часу, а адвокат у судових засіданнях участі не брав.

При цьому, заявлена сума до відшкодування витрат на правничу професійну допомогу у розмірі 7500,00 грн. в цілому є неспівмірною з наданим адвокатом обсягом послуг у суді. У поданих документах жодним чином не обґрунтовано вартість наданих правових послуг з урахуванням їх обсягу відповідно до умов Договору, часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), та, виходячи з предмету спору та характеру спірних відносин, розгляду і вирішення справи як незначної складності у спрощеному позовному провадженні, тобто без проведення судових засідань, отже заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а тому не можуть бути стягнуті у заявленому розмірі.

В той же час, оскільки позивач, у зв`язку із протиправним рішенням відповідача був вимушений звернутися до суду за захистом порушених прав, у зв`язку із чим ним було понесено витрати на професійну правничу допомогу, враховуючи принцип співмірності та задоволення позовних вимог у повному обсязі, суд доходить висновку про необхідність присудження на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00грн., оскільки така вартість наданих адвокатом послуг є обґрунтованою та співмірною зі складністю справи, ціною позову та обсягом наданої адвокатом правничої допомоги.

З огляду на наведене, суд доходить висновку, що підтвердженими належними та допустимими в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України доказами є витрати позивача на професійну правничу допомогу у сумі 2000,00грн.

Відтак, у стягненні решти витрат на професійну правничу допомогу у сумі 5500,00грн., про відшкодування якої просив позивач, слід відмовити у зв`язку із не наданням позивачем належних доказів їх співмірності та розумності, а також того, що вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

При цьому, суд зазначає, що в Кодексі адміністративного судочинства України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, імплементовано нову процедуру відшкодування витрат на професійну правову допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Аналогічний підхід щодо застосування положення частини сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності документа про оплату позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за умови погодження сторонами при укладанні договору про надання правничої допомоги оплати таких витрат у майбутньому, застосовано Верховним Судом у постановах від 26 червня 2019 року у справі №813/481/18, від 29 жовтня 2020 року у справі №686/5064/20, від 21 січня 2021 року у справі №280/2635/20.

Керуючись ст. ст. 241-246, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385, місцезнаходження: вулиця Канатна, буд. 83, м. Одеса, 65012) про визнання протиправним та скасування, зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №047050026082 від 17.01.2025р. про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до п.2 ч.2 ст.114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385, місцезнаходження: вулиця Канатна, буд. 83, м. Одеса, 65012) зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації проживання: АДРЕСА_1 ) періоди роботи з 01.01.1992 року по 23.03.1992 року у Малому підприємстві “Моноліт” Ханти-Мансійського автономного округу Тюменської області, з 27.03.1992 року по 05.01.1993 року у Нефтеюганському виробничому житлово-експлуатаційному об`єднанні “Нефтеюганськгаз” та з 08.01.1993 року по 16.09.1996 року у Ремонтно-будівельному кооперативі “ЩИТ”.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385, місцезнаходження: вулиця Канатна, буд. 83, м. Одеса, 65012) зарахувати до пільгового стажу ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації проживання: АДРЕСА_1 ), що надає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1, час навчання у період з 01.09.1984 року по 29.06.1988 року у Верхньодніпровському металургійному технікумі на денному відділенні та час проходження строкової військової служби з 30.06.1988 року по 11.06.1990 року.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385, місцезнаходження: вулиця Канатна, буд. 83, м. Одеса, 65012) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації проживання: АДРЕСА_1 ) про призначення пенсії за віком на пільгових умовах від 10.01.2025 року і прийняти відповідне рішення, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385, місцезнаходження: вулиця Канатна, буд. 83, м. Одеса, 65012) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації проживання: АДРЕСА_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 968,96грн. (дев`ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок) та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00грн. (дві тисячі гривень 00 копійок).

У стягненні решти витрат на професійну правничу допомогу – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст. ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.М. Турова