Окрема думка від 14 квітня 2026 р. у справі №577/6958/25 — Сумський апеляційний суд

Справа №577/6958/25 Головуючий у І-й інстанції - ОСОБА_1

Номер провадження 11-кп/816/837/26 Суддя-доповідач - ОСОБА_2

С У М С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д

Окрема думка судді ОСОБА_3

до ухвали Сумського апеляційного суду від 15 квітня 2026 року

у справі № 577/6958/25

Я не можу погодитися з рішенням більшості суддів колегії про залишення без змін ухвали суду першої інстанції.

Ця справа не є складною з точки зору права. Вона є складною з точки зору справедливості.

Перед судом постало питання не лише про застосування статті 82 КК України, а й про те, чи здатне правосуддя побачити у засудженій людину, яка перебуває у процесі змін.

Суд першої інстанції, з яким погодилась більшість колегії, виклав загальні положення закону, однак не здійснив їх індивідуалізованого застосування до конкретних обставин справи. Ухвала не містить переконливого пояснення, як саме цей висновок про відсутність виправлення випливає з установлених фактів.

Як убачається з матеріалів справи, засуджена ОСОБА_4 не має дисциплінарних стягнень, дотримується встановленого режиму, працевлаштована та не має негативних характеристик від установ виконання покарань.

Ці обставини встановлені судом і не спростовані жодним доказом. Водночас вони не отримали належної правової оцінки.

Більшість погодилася з підходом, за яким така поведінка є лише виконанням обов`язків засудженого і тому не може свідчити про його виправлення.

З таким підходом я не можу погодитися.

Якщо дотримання режиму, відсутність порушень та сумлінне ставлення до праці не визнаються проявами виправлення, постає питання: яка саме поведінка може бути визнана достатньою для того, щоб вважатись таким, що став на шлях виправлення?

У такому разі інститут, передбачений статтею 82 КК України, як і у цій справі, перетворюється на декларативний механізм, позбавлений реального змісту.

У цьому контексті важливими є стандарти, сформульовані Європейським судом з прав людини, який неодноразово налогошував на тому, що рішення національних судів повинні містити достатнє та зрозуміле обґрунтування, яке дозволяє простежити логіку судового висновку, а також підтверджує, що суд розглянув суттєві доводи сторін (див. рішення у справах «Гірвісаарі проти Фінляндії», від 27 вересня 2001 року, пункт 30, «Бендерський проти України», від 15 листопада 2007 року, пункт 42, тощо).

У даній справі такого обґрунтування не наведено.

Суд першої інстанції фактично підмінив аналіз конкретної поведінки засудженої загальними міркуваннями та поклав в основу свого рішення висновок адміністрації установи виконання покарань щодо недостатньої кількості у засудженої незрозумілих балів, не здійснивши його самостійної та критичної оцінки.

У цьому контексті я переконаний, що суд не може делегувати функцію оцінки доказів іншим органам, навіть якщо їх висновки формально відповідають вимогам закону.

Окремо не можу погодитися з посиланням суду на недостатність відбутого строку покарання.

Закон уже визначив мінімальний строк, після відбуття якого можливе застосування заміни невідбутої частини покарання більш м`яким. Введення додаткового критерію «достатності» є нічим іншим, як довільним звуженням прав засудженого та суперечить принципу правової визначеності.

Втім, у цій справі вирішальне значення мають не лише питання формального застосування закону, а й оцінка особи засудженої та характеру вчиненого нею кримінального правопорушення.

ОСОБА_4 засуджена за злочин, вчинений з необережності. Як убачається з матеріалів справи, трагічні наслідки настали під час виконання нею професійних обов`язків водія трамваю внаслідок наїзду на пішохода, який перебував на рейках.

Цей злочин є трагедією, але він не є проявом злочинної волі засудженої.

На моє переконання, суду необхідно розрізняти того, хто свідомо порушує закон, і того, хто спричиняє шкоду через помилку або збіг обставин. Це розрізнення повинно зберігати своє значення і на стадії виконання покарання.

У даному випадку відсутні будь-які дані, які б свідчили про кримінальну налаштованість засудженої, її схильність до протиправної поведінки чи небезпеку для суспільства. Навпаки, характер злочину та подальша поведінка ОСОБА_4 свідчать про те, що йдеться про один окремий епізод у її житті.

Цей висновок підтверджується і сукупністю інших обставин, які суд першої інстанції залишив поза належною увагою. Зокрема, матеріали справи свідчать, що засуджена вчинила кримінальне правопорушення вперше без обтяжуючих покарання обставин, повністю виконала свої майнові зобов`язання за вироком, має визначене місце проживання, до засудження мала стабільну роботу, а після вчинення правопорушення проходила службу у Збройних Силах України, не має шкідливих звичок, підтримує сталі соціальні зв`язки, не пов`язана з кримінальним середовищем, визнає свою вину та робить висновки з вчиненого та головне - характеризується як особа з низькими ризиками вчинення повторних злочинів і небезпеки для суспільства.

Окремого значення набуває наявність гарантійного листа від ТОВ «Запорізький ливарно-механічний завод» про готовність працевлаштувати засуджену у разі зміни виду покарання.

Ця обставина свідчить про наявність у засудженої реальних, а не декларативних умов для повернення до правослухняного життя.

Сукупність наведених даних характеризує засуджену, як таку, що стала на шлях виправлення.

Якщо не вважати, що засуджена не стала на шлях виправлення при наведених обставинах, то як тоді виглядає таких шлях виправлення на думку суду першої інстанції чи більшості колегії суддів? На жаль, відповідь на це питання в ухвалі відсутня.

Я вважаю, що у даному випадку продовження відбування покарання у виді позбавлення волі, попри відсутність негативних проявів поведінки, низький ризик рецидиву і низький ризик небезпеки та наявність реальних умов для працевлаштування, не переслідує жодної додаткової легітимної мети, а відмова у задоволенні клопотання за таких обставин виглядає не як результат ретельного дослідження обставин справи, а як прояв загальної недовіри до самої ідеї виправлення.

Справедливість кримінального покарання полягає не лише у його невідворотності, а й у його здатності змінюватися разом із людиною.

Якщо суд не реагує на очевидні ознаки позитивної поведінки, покарання втрачає свій виправний зміст і перетворюється на механічне відбуття строку.

З огляду на викладене, вважаю, що ухвала суду першої інстанції не відповідає вимогам обґрунтованості та вмотивованості, а апеляційна скарга підлягала задоволенню.

Суддя Сумського апеляційного суду ОСОБА_3

15.04.2026