Постанова від 13 квітня 2026 р. у справі №302/128/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2026 рокуЛьвівСправа № 302/128/26 пров. № А/857/12731/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

судді-доповідача -Шевчук С. М.

суддів -Кухтея Р. В.

за участю секретаря судового засідання Носа С. П. Вовка А.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 17 лютого 2026 року у справі №302/128/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Закарпатській області про визнання дії та бездіяльності протиправними,

місце ухвалення судового рішення смт Міжгір`я, Закарпатська область

розгляд справи здійснено за правиламипозовного провадження в окремих категоріях термінових справ

суддя у І інстанціїГотра В.Ю.

дата складання повного тексту рішенняне зазначена

ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення серії ЕГА № 1960176 від 21.01.2026, з підстав її незаконності.

Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 17 лютого 2026 року у справі №302/128/26 у задоволені вказаного адміністративного позову -відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач через свого представника звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

В доводах апеляційної скарги вказує, що рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 11.07.2022 у справі № 302/342/22 ОСОБА_1 було визнано обмежено дієздатним і з того часу його психічний стан здоров`я погіршився, що змусило його матір у липні 2025 року звернутися до суду із заявою про визнання ОСОБА_1 недієздатним, установлення над ним опіки та призначення її опікуном. Ухвалою Міжгірського районного суду Закарпатської області від 21.07.2025 у справі № 302/929/25 було призначено судово-психіатричну експертизу і, як наслідок, згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 23.10.2025 № 425 ОСОБА_1 виявляє ознаки психоорганічного синдрому експлозивного типу внаслідок органічного ураження головного мозку (перинатальна енцефалопатія), обтяженого синдромом алкогольної залежності (F06.8; F10.2), що супроводжується емоційною нестійкістю, афективною вибуховістю, зниженням критики та здатністю до самоконтролю, зловживання спиртними напоями з формуванням абстинентного синдрому. Психічний розлад ОСОБА_1 істотно впливає на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Він може взяти особисто участь у судовому засідання та відповідати на запитання суду. За таких обставин, за твердженням адвоката Рішка С. І., відповідно до статей 17, 20 КУпАП ОСОБА_1 , як неосудна особа не підлягає адміністративній відповідальності. Також вказує про те, що оскаржувана постанова не містить жодних доказів на яких ґрунтується висновок відповідача про вчинення адміністративного правопорушення позивачем, не зазначено технічний засіб яким здійснено фото або відеозапис правопорушення, неправильно зазначено дані паспорту, за яким поліцейськими встановлено особу позивача, неправильно зазначено місце проживання позивача, не зазначено точних даних про місце розгляду справи.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить суд залишити рішення суду першої інстанції без змін, з мотивів аналогічних тим, що викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Про дату, час та місце розгляду справи відповідач та представник позивача повідомлені через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.

В судовому засіданні представник позивача Рішко С.І. надав пояснення та підтримав доводи апеляційної скарги. Представник відповідача Чубелка О.Ю. в судовому засіданні надала пояснення та заперечила проти доводів апеляційної скарги.

ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що позивач під час вчинення даного правопорушення був у стані неосудності, тобто не міг усвідомлювати свої дії або керувати ними, щоб виключало його адміністративну відповідальність як неосудної (недієздатної) особи.

За таких обставин надуманим є твердження в пункті 8 позовної заяви про те, що оскільки позивач є обмежено дієздатним, а тому він не усвідомлював свої дії та відповідно не міг керувати ними, що притаманне саме недієздатній (неосудній) особі, а не обмежено дієздатній (обмежено осудній) особі, яка підлягає адміністративній відповідальності.

До матеріалів справи відповідачем додано відеозаписи та аудіозапис, які підтверджують учинення ОСОБА_1 правопорушення, передбаченого ст. 183 КУпАП, що спростовує твердження сторони позивача про відсутність у діях ОСОБА_1 складу даного правопорушення.

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до постанови серії ЕГА №1960176 від 21.01.2026 про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення, винесеної поліцейським ВП № 2 (селища Міжгір`я) Хустського РУП ГУНП у Закарпатській області Тегзою Б. І., позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого за ст. 183 КУпАП, та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 3 400 грн за те, що він 21 січня 2026 року близько 18:55 год здійснив завідомо неправдивий виклик спецслужб, а саме поліції та швидкої допомоги про те, що йому завдали тілесні ушкодження, але дана подія не знайшла свого підтвердження.

ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.

Згідно з ч.1 ст.9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до ст.10 КУпАП адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Стаття 280 КУпАП закріплює обов`язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Спір у даній справі виник з приводу правомірності притягнення позивачки до адміністративної відповідальності за ст.183 КУпАП.

Статтею 183 КУпАП передбачено, що завідомо неправдивий виклик пожежно-рятувального підрозділу (частини), поліції, бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги або інших аварійно-рятувальних формувань - тягне за собою накладення штрафу від п`ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Об`єктом цього правопорушення є суспільні відносини у сфері громадського порядку.

Об`єктивна сторона правопорушення, передбаченого ст. 183 КУпАП, полягає у завідомо неправдивому виклику пожежно-рятувального підрозділу (частини), поліції, бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги або інших аварійно-рятувальних формувань. Дії правопорушника спрямовані на зрив роботи таких служб, як пожежно-рятувального підрозділу (частини), поліції, бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги або інших аварійно-рятувальних формувань, що обслуговують газову, водопровідну, опалювальну, електричну та інші системи житлово-комунального господарства. Правопорушник викликає представника хоча б однієї з перерахованих у статті спеціальних служб нібито для надання допомоги, знаючи наперед про те, що в цьому немає ніякої необхідності.

Суб`єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю прямого умислу. Тобто, правопорушник, повідомляючи певну інформацію спеціальній службі, усвідомлює, що вона є неправдивою, і бажає даремного виїзду на місце виклику працівників цієї служби.

При цьому для висновку, що виклик поліції та швидкої допомоги є завідомо неправдивим, таку обставину необхідно достеменно встановити.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 31 Закону України «Про Національну поліцію» поліція може застосовувати превентивні заходи - застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відеозапису.

Отже, відеозапис із відеокамери поліцейського та аудіозапис виклику поліції у розумінні ст. 251 КУпАП є належним доказом при розгляді справи про адміністративне правопорушення.

Відповідно до частини 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Натомість Законом № 1914-IX від 30.11.2021року обумовлена норма КАС України зазнала змін, а зокрема ч. 2 ст. 77 КА України (в редакції названого Закону) встановила, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Отож після внесення відповідних змін Законом № 1914-IX від 30.11.2021 року незалежно від обставин зазначення чи не зазначення відповідних доказів вчинення правопорушення у оскаржуваному рішенні, суб`єкт владних повноважень починаючи з 30.11.2021 року має обов`язок доказування правомірності свого рішення шляхом подання таких доказів безпосередньо до суду.

Відтак подані відповідачем докази підлягають оцінці судом на предмет підтвердження або спростування подій про якій йдеться в оскаржуваному рішенні суб`єкта владних повноважень.

Таким чином приведені доводи апеляційної скарги щодо не зазначення відповідачем в оскаржуваній постанові безпосередніх доказів вчинення правопорушення не є підставою для автоматичного скасування такої постанови.

Дослідивши (долучені відповідачем до матеріалів цієї справи) матеріали відеозапису та аудіозапису подій, які відбулися 21 січня 2026, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції та доводами відповідача проте, що позивач вчинив адміністративне правопорушення, передбачене за ст. 183 КУпАП яке полягає у завідомо неправдивому виклику спецслужб, а саме поліції та швидкої допомоги про те, що позивачу завдано тілесних ушкоджень.

Стосовно ж доводів скаржника про неправильно зазначено даних паспорту, за яким поліцейськими встановлено особу позивача, неправильно зазначеного місце проживання позивача та не зазначення точних даних про місце розгляду справи, то колегія суддів зазначає, що вказані доводи не спростовують обставин вчинення адміністративного правопорушення позивачем. Як наслідок приведені скаржником доводи не є підставою для звільнення від адміністративної відповідальності позивача.

При цьому апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що не кожен дефект акта робить його неправомірним, позаяк приведені скаржником порушення не належать до фундаментальних порушень, наслідком чого могло бути ухвалення незаконного рішення. Не може бути скасовано правильне по суті рішення та відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму виправлення процесуальних порушень. Рішення може бути скасоване лише для виправлення істотної помилки.

Як наслідок приведені скаржником доводи не є підставою для звільнення від адміністративної відповідальності позивача.

Стосовно ж доводів апеляційної скарги з приводу неосудності позивача, то колегія суддів зазначає таке.

За змістом ст. 17 КУпАП особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності.

Відповідно до ст. 20 КУпАП не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Схожі положення містить і ч. 2 ст.19 КК України, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Водночас, як передбачено ч. 1 ст. 20 КК України, підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення кримінального правопорушення, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Осудність - це психічний стан людини, який передбачає, що під час вчинення злочину людина може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. В Україні діє презумпція психічного здоров`я, відповідно до якої кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених законодавством. Психічні розлади - це розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чинною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті; тяжкий психічний розлад - розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам`яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати навколишню дійсність, свій психічний стан і поведінку. Отже, психічнохворий (душевнохворий) - людина, яка страждає від психічного розладу. Це узагальнена назва розладів психічної діяльності людини; вона й з`ясовується у законодавстві як медико-біологічний критерій неосудності.

Осудність є обов`язковою ознакою суб`єкта адміністративного правопорушення. Між осудністю й виною є тісний взаємозв`язок. Осудність, як і вина, - невід`ємний елемент складу адміністративного правопорушення. Осудність - ознака складу адміністративного правопорушення, що характеризує його суб`єкт; вина - ознака складу, який характеризує суб`єктивну сторону. Осудність, як і вина, характеризується певними ознаками: інтелектуальними й вольовими. Вольова ознака юридичного критерію неосудності - нездатність особи під час вчинення адміністративного правопорушення керувати своїми діями (бездіяльністю) - означає нездатність людини діяти з своєї волі, відповідно до своїх уявлень, переконань, нездатність утриматися від імпульсивних, мимовільних й інших подібних діянь. Інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності означає нездатність особи під час адміністративного правопорушення усвідомлювати фактичний характер і суспільну шкідливість вчинюваних діянь (бездіяльності) та їх наслідків.

Відповідно, якщо під час провадження адміністративних справ виникає питання з приводу психічного стану особи, за відповідним рішенням суду призначається судово-психіатрична експертиза, яка проводиться в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, центрах судово-психіатричних експертиз, відділеннях (амбулаторних, стаціонарних експертиз), які є структурними підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень, психоневрологічних диспансерів. Зазначені заклади охорони здоров`я виконують функції судово-експертних установ або підрозділів.

Згідно з ч. 1 ст. 37 ЦК України лише суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Звернення матері позивача до суду із заявою про визнання позивача недієздатним, установлення над ним опіки та призначення її опікуном, а також проведення відповідної експертизи не свідчить про наявність ухваленого судового рішення, яке набрало законної сили рішення щодо визнання позивача неосудним (недієздатним).

При цьому колегія суддів зазначає, що обмеження цивільної дієздатності (наприклад, через зловживання алкоголем чи наркотиками) не означає, що особа є неосудною. Якщо в момент вчинення порушення людина усвідомлювала свої дії та могла ними керувати, вона несе відповідальність на загальних підставах.

Натомість в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що позивач під час вчинення даного правопорушення був у стані неосудності, тобто не міг усвідомлювати свої дії або керувати ними, щоб виключало його адміністративну відповідальність як неосудної (недієздатної) особи.

Таким чином колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.

Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.

Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні.

Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 17 лютого 2026 року у справі №302/128/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя С. М. Шевчук

судді Р. В. Кухтей

С. П. Нос

Повне судове рішення складено 14 квітня 2026 року