Постанова від 13 квітня 2026 р. у справі №620/12250/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/12250/25 Головуючий у 1-й інстанції: Лукашова О.Б.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Черпака Ю.К.,

суддів Кобаля М.І., Штульман І.В.,

за участі секретаря судового засідання Будімірової Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2025 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України», філії ЦОЗ ДКВС України - Чернігівська міська медична частина № 91 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач/апелянт/ ОСОБА_1 ) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» (далі - відповідач 1), філії ЦОЗ ДКВС України - Чернігівська міська медична частина № 91 (далі - відповідач 2) про:

- визнання протиправними дій (та/або бездіяльність) відповідача 1 щодо невиконання комісійного плану стоматологічного лікування ОСОБА_1 , складеного 04 серпня 2025 року та підтвердженого 27-28 серпня 2025 року;

- зобов`язання відповідачів організувати і забезпечити виконання зазначеного плану лікування в повному обсязі: видалення № 36, 44, 45; ендодонтія № 13, 16, 24, 27; лікування карієсу № 21,22; подальший огляд ортопедом і підготовка до протезування - у строки, що відповідають медичним показанням;

- визнання недостовірною та протиправною інформацію про «повну відмову від лікування», викладену в актах Чернігівської ММЧ/листах для оголошення, та зобов`язати внести виправлення до медичної документації позивача (амбулаторна карта форми № 025/о тощо);

- зобов`язання відповідачів після виконання первинної санації вжити організаційних і фінансових заходів для безоплатного зубопротезування позивача відповідно до спільного наказу МОЗ та Мін`юсту № 1348/5/572, з оформленням належних направлень, заявок, кошторисних документів;

- заборону відповідачам проводити щодо позивача стоматологічні втручання, не передбачені комісійним планом лікування або не погоджені повторною (за потреби) спеціалізованою комісією;

- зобов`язання відповідачів надати позивачу (його представнику) засвідчені копії всієї медичної документації з питань стоматологічного лікування і протезування за 2025 рік.

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2025 року на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України», філії ЦОЗ ДКВС України - Чернігівська міська медична частина № 91 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії.

Суд першої інстанції ухвалу мотивував тим, що спірні правовідносини не є публічно-правовими у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки Державна установа «Центр охорони здоров`я ДКВС України» та її філії, здійснюючи медичне обслуговування осіб, які утримуються під вартою, не реалізують владних управлінських функцій у спірних правовідносинах, а діють як заклади охорони здоров`я, що надають медичні послуги. Сам по собі статус установи як суб`єкта державного сектору не є визначальним для віднесення спору до адміністративної юрисдикції, якщо спір виник не з приводу здійснення владних повноважень. Предметом позову є незгода позивача з обсягом, змістом та якістю наданої медичної допомоги, а також вимоги щодо організації подальшого лікування та протезування, що за своєю суттю є спором у сфері медичного обслуговування, а не оскарженням управлінських рішень суб`єкта владних повноважень. Питання забезпечення належного медичного обслуговування позивача вже було предметом розгляду в межах кримінального провадження, за результатами якого слідчими суддями постановлено ухвали про зобов`язання відповідних органів організувати медичний огляд та лікування позивача. Таке свідчить про наявність спеціального процесуального механізму захисту прав особи, яка утримується під вартою, передбаченого, зокрема, статтею 206 КПК України. Вказаний спір підлягає розгляду не в порядку адміністративного судочинства, а за правилами іншого судочинства, зокрема цивільного, як такий, що стосується якості та обсягу медичних послуг, а також можливого порушення особистих немайнових прав позивача.

Позивач не погодився з цим судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду, справу надіслати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Суд першої інстанції помилково дійшов висновку про непідвідомчість спору адміністративному суду, оскільки ДУ «Центр охорони здоров`я ДКВС України» та її філія є суб`єктами владних повноважень: вони створені наказом Міністерства юстиції України, фінансуються з державного бюджету та здійснюють організацію і надання медичної допомоги особам, узятим під варту, тобто реалізують публічно-владні управлінські функції у сфері виконання покарань та охорони здоров`я. Спір щодо невиконання затвердженого комісійного плану стоматологічного лікування, ненадання безоплатного зубопротезування, внесення недостовірних відомостей до медичної документації та відмови у наданні копій медичних документів є публічно-правовим і підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства. Пункт 1 частини першої статті 170 КАС України суд застосував неправильно, оскільки підстав для відмови у відкритті провадження не було: у справі наявні всі ознаки адміністративного спору - фізична особа оскаржує дії та бездіяльність суб`єкта, який виконує владні функції, а заявлені вимоги відповідають способам захисту, передбаченим адміністративним процесом. На думку апелянта, навіть за наявності сумнівів щодо юрисдикції суд мав відкрити провадження та вирішувати питання після повного з`ясування характеру правовідносин, а не блокувати доступ до суду на стадії відкриття провадження. Його права вже можуть бути захищені в порядку статті 206 КПК України. Ухвали слідчих суддів у кримінальному провадженні спрямовані лише на негайне реагування на порушення прав особи, яка перебуває під вартою, тоді як поданий ним адміністративний позов стосується самостійного спору про тривалу протиправну бездіяльність щодо невиконання комісійного плану лікування, невнесення виправлень до медичної документації, ненадання належного протезування та інших дій, які виходять за межі повноважень слідчого судді. Саме тому наявність механізму захисту в межах КПК не позбавляє його права звернутися до адміністративного суду. Також позивач посилається на порушення права на доступ до суду та ефективний засіб юридичного захисту, вказуючи, що відмова у відкритті провадження фактично позбавила його можливості домогтися визнання протиправної бездіяльності медичної служби ДКВС, зобов`язання виконати план лікування та виправити недостовірні записи в медичних документах. Таке обмеження є непропорційним і суперечить гарантіям статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Апелянт також вказує на внутрішню суперечливість мотивів ухвали, оскільки суд, з одного боку, навів норми та положення, які характеризують ЦОЗ ДКВС України, а з іншого - дійшов висновку про відсутність у спорі ознак публічно-правового, не надавши належного мотивування, чому саме заявлені позовні вимоги не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явились.

Згідно з частиною другою статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи, що особиста участь сторін в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів визнала можливим проводити розгляд справи за їх відсутності.

Відповідно до частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно з частинами першою та другою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Надаючи правову оцінку наявності підстав для відмови у відкритті провадження, колегія суддів зазначає наступне.

Стаття 171 КАС України передбачає, що суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.

Суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

За усталеною судовою практикою Великої Палати Верховного Суду публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Із наведених норм вбачається, що для вирішення питання про належність спору до адміністративної юрисдикції визначальним є не лише формальний статус відповідача, а насамперед характер спірних правовідносин, зміст порушеного права та спосіб судового захисту, якого просить особа.

Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі позивач фактично пов`язує порушення своїх прав із неналежним, на його думку, обсягом та порядком надання стоматологічної допомоги, невиконанням комісійного плану лікування, незгодою з відображенням певних відомостей у медичній документації, а також з невжиттям заходів для подальшого зубопротезування. Тобто спір виник не з приводу прийняття відповідачами владного управлінського рішення у сфері публічного адміністрування, а у зв`язку з організацією, обсягом, черговістю та належністю медичного обслуговування конкретної фізичної особи.

Саме по собі те, що Державна установа «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» утворена у системі органів державної влади, фінансується з бюджету та забезпечує медичне обслуговування осіб, які перебувають під вартою, не змінює правової природи спірних відносин. У межах спірних правовідносин відповідачі не реалізують щодо позивача владно-розпорядчих управлінських функцій у значенні статті 4 КАС України, а здійснюють діяльність, пов`язану з медичним обстеженням, визначенням тактики лікування, оформленням медичної документації та організацією надання медичної допомоги. Така діяльність, хоча і здійснюється спеціалізованою державною установою, за своєю суттю не є владним управлінням, а належить до сфери медичного обслуговування.

У даному випадку відсутній той обов`язковий елемент публічно-правового спору, за якого одна сторона саме владно управляє поведінкою іншої сторони, приймає щодо неї обов`язкові приписи чи індивідуальні акти у сфері публічного адміністрування, а спір виникає саме у зв`язку з виконанням або невиконанням таких управлінських функцій. Предметом судового контролю, як його формулює позивач, є не законність управлінського акта, дій чи бездіяльності, а належна якість наданої медичної допомоги та пов`язаних із цим дій медичного персоналу і установи.

Значна частина заявлених позовних вимог за своїм змістом спрямована на вирішення питань, які відносяться до сфери професійної медичної оцінки та медичної тактики: які саме зуби підлягають видаленню, які лікуванню, у якій послідовності має проводитися санація, чи є підстави для ортопедичного огляду та підготовки до протезування, які саме втручання відповідають медичним показанням, а які - ні. Вирішення таких питань потребує оцінки правильності медичних висновків, змісту лікувального плану, відповідності дій медичних працівників клінічним показанням та стандартам, а не перевірки законності управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень.

Окрім цього, позовні вимоги про визнання недостовірною інформації, внесеної до медичної документації, зобов`язання внести зміни до медичних документів, а також вимоги щодо надання копій такої документації безпосередньо пов`язані із захистом особистих немайнових прав позивача у сфері охорони здоров`я та доступу до інформації про стан власного здоров`я. Такі вимоги, попри участь у спорі державної установи, не набувають автоматично публічно-правового характеру, оскільки випливають із приватного інтересу конкретної особи щодо належного лікування, достовірності відомостей про стан її здоров`я та способу документального оформлення цього лікування.

Не змінює наведеного і та обставина, що позивач просить зобов`язати відповідачів вжити організаційних і фінансових заходів для безоплатного зубопротезування. Наведена вимога також пов`язана не з оскарженням владного рішення у сфері публічного адміністрування, а з реалізацією права на медичну допомогу та, по суті, з вимогою про забезпечення певного виду медичної послуги. Її розгляд неминуче потребував би дослідження медичних підстав, фактичної необхідності протезування, черговості лікування, фінансового та організаційного забезпечення медичного процесу, що за своєю природою виходить за межі адміністративного судового контролю за владними рішеннями, діями чи бездіяльністю.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що спір у цій справі не стосується здійснення відповідачами публічно-владних управлінських функцій, а випливає із відносин щодо медичного обслуговування позивача, змісту і якості лікування, ведення медичної документації та забезпечення подальших медичних заходів. За своїм змістом цей спір пов`язаний із реалізацією особистих немайнових прав позивача та не має ознак публічно-правового в розумінні статей 4, 19 КАС України.

Доводи апеляційної скарги про те, що наявність у відповідачів статусу державної установи та їх бюджетне фінансування свідчить про належність спору до адміністративної юрисдикції, колегія суддів відхиляє, оскільки такий підхід суперечить усталеному критерію розмежування юрисдикції за сутністю правовідносин. Участь у спорі органу, установи чи організації публічного сектору ще не означає, що кожен спір за її участю є публічно-правовим. Вирішальним є те, чи діяла така особа саме як носій владних управлінських повноважень у спірних відносинах. У даному випадку такого не встановлено.

Безпідставними є і посилання апелянта на те, що сам факт оскарження дій та бездіяльності відповідачів нібито автоматично свідчить про адміністративний характер спору. Не будь-які дії чи бездіяльність державної установи можуть бути предметом адміністративного судочинства, а лише ті, що вчинені нею при реалізації публічно-владних управлінських функцій. Натомість дії, пов`язані з наданням медичної допомоги, лікувальною тактикою, медичними записами та організацією лікування, підлягають оцінці з огляду на характер порушеного приватного права, а не за правилами контролю за владним адмініструванням.

Колегія суддів не приймає і доводи апеляційної скарги про неправильне застосування пункту 1 частини першої статті 170 КАС України, оскільки якщо вже на стадії вирішення питання про відкриття провадження зі змісту позовної заяви, її предмета та підстав вбачається, що спір не належить до адміністративної юрисдикції, суд зобов`язаний відмовити у відкритті провадження. Відкриття провадження за відсутності адміністративної юрисдикції не відповідало б завданню процесуального закону і суперечило б принципу розгляду справи судом, встановленим законом.

Посилання апелянта на те, що за наявності сумнівів щодо юрисдикції суд мав відкрити провадження та вже надалі вирішувати відповідне питання, не ґрунтуються на нормах КАС України, з огляду на те, що саме на стадії, передбаченій статтею 171 КАС України, суддя зобов`язаний перевірити, чи підлягає позов розгляду в порядку адміністративного судочинства. Тобто перевірка юрисдикції є не факультативною, а обов`язковою попередньою процесуальною дією.

Окремо колегія суддів оцінює доводи апеляційної скарги щодо помилкового врахування судом першої інстанції положень статті 206 КПК України та ухвал слідчих суддів. Дійсно, наявність процесуального механізму, передбаченого кримінальним процесуальним законом, не усуває необхідності правильного визначення судової юрисдикції. Водночас суд першої інстанції навів ці обставини не як єдину та самостійну підставу для відмови у відкритті провадження, а як додаткове підтвердження того, що права позивача у частині забезпечення належного медичного обслуговування як особи, яка утримується під вартою, вже охоплюються спеціальним процесуальним механізмом судового контролю.

При цьому з матеріалів вбачається, що питання організації медичного огляду та лікування позивача вже було предметом розгляду слідчих суддів, які в межах своїх повноважень зобов`язували відповідні органи забезпечити медичне обстеження та лікування позивача. За таких обставин висновок суду першої інстанції про існування спеціального порядку реагування на порушення прав особи, яка перебуває під вартою, є обґрунтованим і узгоджується з характером спірних правовідносин. Незгода апелянта з повнотою чи ефективністю такого захисту не трансформує спір про медичне обслуговування у публічно-правовий спір у розумінні КАС України.

Не можуть бути прийняті й доводи апеляційної скарги про порушення права на доступ до суду та ефективний засіб юридичного захисту, оскільки відмова у відкритті провадження з підстав неналежності спору до адміністративної юрисдикції не означає позбавлення особи права на судовий захист як такого. Процесуальний закон вимагає лише звернення до належного суду та у належному виді судочинства. Тобто у цій справі йдеться не про відмову в доступі до правосуддя взагалі, а про недопустимість розгляду відповідних вимог саме адміністративним судом.

Суд першої інстанції, роз`яснивши позивачу, що розгляд такого спору має здійснюватися за правилами іншого судочинства, не обмежив його право на судовий захист, а навпаки вказав на належний процесуальний спосіб реалізації такого права. Тому посилання апелянта на статті 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не спростовують правильності висновку про відсутність адміністративної юрисдикції.

Колегія суддів відхиляє й доводи апеляційної скарги щодо нібито внутрішньої суперечливості мотивів оскаржуваної ухвали, оскільки виклад судом першої інстанції нормативного регулювання правового статусу ЦОЗ ДКВС України та його філії не означає автоматичного визнання будь-якого спору за участю цих установ публічно-правовим. Наведення такого регулювання було необхідним для з`ясування правової природи відповідачів та подальшої оцінки того, чи здійснювали вони у спірних правовідносинах саме публічно-владні управлінські функції. Встановивши, що у межах спірних відносин відповідачі діяли не як носії владних повноважень, а як суб`єкти, що забезпечують медичне обслуговування позивача, суд першої інстанції не припустився суперечності у своїх висновках, а послідовно застосував критерій розмежування юрисдикції з огляду на зміст і характер спірних правовідносин.

Більше того, аналіз змісту позовних вимог чітко свідчить про те, що їх задоволення вимагало б від суду не перевірки законності публічно-владного рішення, а фактичного втручання у процес лікування, визначення належного обсягу стоматологічної допомоги, допустимості конкретних медичних втручань, порядку ведення медичної документації та організації протезування. Такий характер спору ще раз підтверджує правильність висновку суду першої інстанції про його непідвідомчість адміністративному суду.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції про те, що заявлений позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин, належно застосував положення статей 4, 19, 170, 171 КАС України та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі.

За таких обставин колегія суддів вважає, що підстав для скасування ухвали Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2025 року не вбачається, а апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 272, 286, 308, 315, 320, 321, 325, 328 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2025 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

Судді: Кобаль М.І.

Штульман І.В.