Постанова від 14 квітня 2026 р. у справі №200/9995/25 — Перший апеляційний адміністративний суд

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2026 року справа №200/9995/25

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Блохіна А.А., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2026 р. у справі № 200/9995/25 (головуючий І інстанції Крилова М.М.) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі – відповідач, ВЧ), в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив: стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку з 29.07.2020 по 19.01.2023 у розмірі 514 067,15 грн.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2026 року задоволено частково позовні вимоги, а саме суд:

Стягнув з Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 20 000,00 (двадцять тисяч) гривень 00 коп.

Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 159,98 (сто п`ятдесят дев`ять) гривень 98 коп.

Позивач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.

На обґрунтування скарги зазначено, зокрема, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду суми, передбачені статтею 117 КЗпП України, слід нараховувати позивачу в такому порядку: з 29.07.2020 по 18.07.2022 без обмеження строку шістьма місяцями, з 19.07.2022 по 19.01.2023 (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом № 2352-ІХ чинності).

Позивач був виключений зі списків військової частини НОМЕР_1 з 28.08.2020, отже для розрахунку середнього грошового забезпечення враховується грошове забезпечення за червень-липень 2020 року.

Відповідно до архівної відомості про грошове забезпечення позивача за 2020 рік в червні грошове забезпечення складало 17 860,48 грн: посадовий оклад – 2 820,00 грн; оклад за військове звання – 740,00 грн; винагорода АТО/ООС - 5870,97 грн; індексація 216,51 грн; надбавка за вислугу років – 890,00 грн; надбавка за особливості служби – 2670,00 грн; преміювання – 4653,00 грн.

Відповідно до архівної відомості про грошове забезпечення позивача за 2020 рік в липні грошове забезпечення складало 16 789,48 грн: посадовий оклад – 3000,00 грн; оклад за військове звання – 810,00 грн; винагорода АТО/ООС - 3683,33 грн; індексація 226,29 грн; надбавка за вислугу років – 907,50 грн; надбавка за особливості служби – 3344,36 грн; преміювання – 4818,00 грн.

У постанові Верховного Суду від 26.04.2024 № 380/1169/20 зроблено висновок, що відповідач протиправно не включив до складу грошового забезпечення позивача, з якого йому нараховано компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій, винагороду за участь в АТО, а суди попередніх інстанцій, належним чином установивши фактичні обставини справи, дійшли правильного висновку про неправомірність оскаржуваних дій відповідача та, відповідно, наявність підстав для задоволення позову у цій частині.

Середньоденний заробіток позивача складає 568,03 грн. (17 860,48 грн + 16 789,48 грн) : 61 день).

Сума середнього заробітку за час затримки розрахунку з 29.07.2020 по 18.07.2022 складає 408 981,60 грн. (17 860,48 грн + 16 789,48 грн) : 61) х 720 календарних днів).

Сума середнього заробітку за час затримки розрахунку з 19.07.2022 по 19.01.2023 складає 105 085,55 грн. (17 860,48 грн + 16 789,48 грн) : 61) х 185 календарних днів).

Застосовуючи висновки Верховного Суду, суд першої інстанції зменшив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, врахувавши розмір простроченої заборгованості.

В той же час суд першої інстанції при зменшенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку не врахував інші обставини, зокрема період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах.

Так, судом не враховано, що позивач проходив військову службу у військовій частині № НОМЕР_1 з 28.08.2017 по 28.08.2020.

З дати набрання законної сили рішенням у справі № 200/11116/20-а відповідач не здійснив перерахування сум індексації на рахунок позивача.

Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову.

На обґрунтування скарги зазначено, зокрема, що у зв`язку з відсутністю дійсних банківських реквізитів позивача, 29.09.2021 нараховану на виконання рішення суду від 19.07.2021 у справі № 200/11116/20-а індексацію грошового забезпечення з серпня 2017 року по лютий 2018 року в загальному розмірі 24407,07 грн. (з урахуванням утриманого військового збору) перераховано на депонентський рахунок Держказначейської служби України на ім`я ОСОБА_1 , що підтверджується знімком екрану виписки по КЕКВ ПТК ККК СДО Державної казначейської служби, розрахунковим листом за вересень 2021 року та довідкою-розрахунком індексації, які долучаються.

Скаржник зазначає, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням всіх причин та обставин затримки остаточного розрахунку при звільненні, незважаючи на шестимісячне обмеження, що хибно не було враховано судом першої інстанції.

Керуючись постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, розмір грошового забезпечення за два останні календарні місяці перед звільненням позивача, складає: за червень 2020 року – 11913,00 грн., за липень 2020 року – 11913,00 грн., разом – 23826,00 грн.

Середній заробіток за день – 390,59 грн. (23826,00 / 61 к.д.).

Загальний розмір виплат нарахованих та виплачених позивачеві при виключенні зі списків особового складу складає 94075,14 грн. (100 %), з яких: 69668,07 грн. (74,06 %) – остаточний розрахунок грошового забезпечення при звільненні, що підтверджується довідкою від 11.01.2026 № 09/5884/26-Вн, яка долучається; 24407,07 грн. (25,94 %) – виплачено на виконання рішення суду від 19.07.2021 у справі № 200/11116/20-а, відповідно стосовно можливої затримки даної суми позивач звернувся з дійсним позовом.

У даному випадку, що в порядку добровільного виконання військовою частиною НОМЕР_1 виконано вказане рішення в повному обсязі. Нараховано індексацію грошового забезпечення з серпня 2017 року по лютий 2018 року, з урахуванням вимог рішення суду.

Сума до виплати з урахуванням утриманого військового збору, перерахована на депонований рахунок ОСОБА_1 29.09.2021 у розмірі 24407,07 грн.

У даному випадку, резолютивною частиною рішення суду від 19.07.2021 у справі № 200/11116/20-а військову частину НОМЕР_1 зобов`язано вчинити певні дії персоніфікованого характеру, а саме, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення, що в свою чергу ускладнювало перерахунок коштів іншому ніж ОСОБА_1 отримувачу.

Перерахунок коштів на банківські реквізити іноземного банку не вбачалось можливим, оскільки військова частина НОМЕР_1 є не неприбутковою організацією і не здійснює зовнішньо-економічну діяльність. Всі банківські операції проводяться виключно через Державну казначейську службу України.

Виплата 29.09.2021 нарахованих на виконання рішення суду від 19.07.2021 у справі № 200/11116/20-а на депонентський рахунок Держказначейської служби України є по своїй суті виконанням з боку роботодавця обов`язку щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати. Вказане узгоджується з висновками Державної служби з питань праці, викладених у листі від 04.01.2017 № 54/4.1/4.1-ДП-17.

У даному випадку слід звернути увагу на бездіяльності саме з боку Позивача, а саме не надання більше трьох років після набрання законної сили рішення суду належних банківських реквізитів рахунку відкритого в межах банківської системи України для перерахунку нарахованих на виконання рішення суду на депонентський рахунок Держказначейської служби України коштів.

При вирішенні даних спірних правовідносин вбачається необхідність дослідження можливості зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення залежить від розміру недоплаченої суми, а також інших критеріїв зменшення, які фактично не скасовані та/або змінені, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 червня 2016 року справі № 6-113цс16 та висновками Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23).

Судом проігноровано, що ОСОБА_1 ініційовано спори щодо нарахування та виплати йому грошового забезпечення, в тому числі того, яке підлягало йому до виплати при остаточному розрахунку при звільненні.

Зокрема, рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 17.11.2025 у справі № 200/6885/25 задоволено частково позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, а саме:

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації-різниці відповідно до абз. 4, 6 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078, за період з 01.03.2018 по 28.08.2020 включно.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію-різницю грошового забезпечення у фіксованій величині 4346,12 грн. в місяць у загальній сумі 129 963,00 гривень (сто двадцять дев`ять тисяч дев`ятсот шістдесят три гривні 00 копійок) за період з

01.03.2018 по 28.08.2020 включно, відповідно до приписів абз. 4, 6 п. 5 "Порядку проведення індексації грошових доходів населення", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.

Військова частина НОМЕР_1 не погоджуючись з висновками суду першої інстанції звернулась до Першого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою.

Станом на теперішній час рішення за результатами розгляду апеляційної скарги військової частини НОМЕР_1 у справі № 200/6885/25, не прийнято. Рішення суду від 17.11.2025 у вказаній справі не набрало законної сили.

Від позивача надійшов відзив на скаргу відповідача в якому просив апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення та задовольнити його апеляційну скаргу.

Відзив містить доводи аналогічні наведеним в скарзі позивача.

Від відповідача надійшов відзив на скаргу позивача в якому просив у задоволенні вимог апеляційної скарги позивача відмовити повністю.

Відзив містить доводи аналогічні наведеним в скарзі відповідача.

Від позивача надійшла заява про стягнення судових витрат з відповідача.

У заяві зазначив, що розрахунок судових витрат, які поніс позивач у зв`язку із розглядом даної справи в суді апеляційної інстанції включає витрати на оплату професійної правничої допомоги у розмірі 4 000,00 грн.

Позивач просив стягнути з військової частини НОМЕР_1 на його користь витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 4 000,00 грн.

Від відповідача надійшло клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.

В обґрунтування зазначено, зокрема, що сторона позивача, у порушення ч. 4 ст. 134 КАС України, не надала детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, який є необхідний для визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Відсутність детального опису робіт (послуг), виконаних адвокатом, зокрема з зазначенням вартості послуги згідно витраченого часу на відповідні види робіт, ставить під питання, чи є розмір таких витрат обґрунтованих і пропорційним предмету спору.

Відповідач вважає, що предмет спору в цій справі не є складним, містить лише вимогу про нарахування та виплати індексації грошового забезпечення (відповідне законодавство не зазнало значних змін стосовно даних правовідносин), не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених документів не є значним.

Враховуючи зазначене, військова частина НОМЕР_1 вважає, що зазначена сума витрат на правову допомогу в розмірі 4000,00 гривень є не обґрунтованою, не підтверджується належними та достовірними доказами, а заявлена сума є неспівмірною, і завищеною.

Також відповідно положень Закону України «Про Державну прикордонну службу України», Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення, основними обов`язками якої зокрема є припинення будь-яких спроб незаконної зміни проходження лінії державного кордону України; припинення у взаємодії з відповідними правоохоронними органами збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні України; участь у взаємодії із Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями у відбитті вторгнення або нападу на територію України збройних сил іншої держави або групи держав; участь у виконанні заходів територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного і надзвичайного стану.

У зв`язку з військовою агресією Російською Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/202, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який триває дотепер.

Під час правового режиму воєнного стану основні видатки бюджету спрямовані на фінансування насамперед забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, оборону її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Дефіцит державного бюджету просто величезний, на теперішній час здійснюється значне скорочення бюджетних видатків у всіх сферах.

Таким чином, на думку військової частини НОМЕР_1 , стягнення надмірних грошових коштів з правоохоронного органу спеціального призначення в період правового режиму воєнного стану, є неприпустимим.

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

Позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни – учасників бойових дій що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_4 від 12.03.2018.

Позивач у період з 28.08.2017 по 28.08.2020 проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 28.08.2020 № 481-ОС ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 28 серпня 2020 року.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 року у справі № 200/11116/20-а:

Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 , які полягали у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення без застосування базового місяця січня 2008 року в період з 28 серпня 2017 року по 28 лютого 2018 року.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 28 серпня 2017 року по 28 лютого 2018 року, виходячи з базового місяця - січня 2008 року, з урахуванням фактично виплачених сум.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з березня 2018 року по листопад 2018 року, виходячи з базового місяця березня 2018 року.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з березня 2018 року по листопад 2018 року, виходячи з базового місяця березня 2018 року.

В іншій частині позовних вимог – відмовлено.

26.08.2025 на електронну адресу відповідача направлено адвокатський запит про надання копій архівних відомостей про нараховане і виплачене позивачу грошове забезпечення та інформації щодо виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду № 200/11116/20-а від 19.07.2021.

У відповіді на адвокатський запит від 29.08.2025 № 09/14622-25-Вих. відповідачем надано копії архівних відомостей про грошове забезпечення позивача та повідомлено про те, що рішення у справі № 200/11116/20-а виконане у повному обсязі, нарахована сума індексації склала 24778,75 грн, яка з урахуванням військового збору нарахована на депонований рахунок ОСОБА_1 в вересні 2021 у розмірі 24 407,07 грн. Вказані кошти будуть перераховані на рахунок ОСОБА_1 після отримання його банківських реквізитів

30.08.2025 представником позивача на електронну пошту військової частини НОМЕР_1 направлено адвокатський запит із заявою ОСОБА_1 від 30.08.2025 про те, щоб депоновані на його ім`я кошти перерахувати на банківський рахунок дружини ОСОБА_2 в АТ “Універсалбанк”.

Відповіддю військової частини НОМЕР_1 від 03.09.2025 № 09/14964-25-Вих. надано відмову у перерахуванні депонованих на ім`я ОСОБА_1 коштів на банківський рахунок його дружини, так як правові підстави проводити виплату особі, яка не зазначена в рішенні суду, відсутні

04.09.2025 представником заявника на електронну пошту військової частини НОМЕР_1 направлено адвокатський запит із заявою ОСОБА_1 від 04.09.2025 про те, щоб депоновані на його ім`я кошти перерахувати на банківський рахунок його представника адвоката Матвійчук Н. Є.

Відповіддю військової частини НОМЕР_1 від 05.09.2025 № 09/12953-25-Вих/2279 надано відмову у перерахуванні депонованих на ім`я ОСОБА_1 коштів на банківський рахунок його представника, так як правові підстави проводити виплату особі, яка не зазначена в рішенні суду, відсутні.

13.09.2025 представником заявника на електронну пошту військової частини НОМЕР_1 направлено адвокатський запит із заявою ОСОБА_1 від 12.09.2025 про те, щоб депоновані на його ім`я кошти перерахувати на його банківський рахунок, відкритий в іноземному банку.

Відповіддю військової частини НОМЕР_1 від 15.09.2025 № 09/15829-25-Вих. надано відмову у перерахуванні депонованих на ім`я ОСОБА_1 коштів на банківський рахунок, відкритий в іноземному банку у зв`язку з тим, що перерахування коштів на відкриті рахунки в закордонних банках військовою частиною НОМЕР_1 є неможливим, оскільки військова частина є неприбутковою організацією і не здійснює зовнішньо-економічну діяльність. Всі банківські операції проводяться виключно через Державну казначейську службу України.

26.10.2025 Приморським відділом державної виконавчої служби у місті Маріуполі Маріупольського району Донецької області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрито виконавче провадження № 79434159 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 17.09.2025 Донецьким окружним адміністративним судом у справі №200/11116/20-а, про зобов`язання Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з березня 2018 року по листопад 2018 року, виходячи з базового місяця - березень 2018 року

27.10.2025 Приморським відділом державної виконавчої служби у місті Маріуполі Маріупольського району Донецької області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрито виконавче провадження № 79434321 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 17.09.2025 Донецьким окружним адміністративним судом у справі №200/11116/20-а, про зобов`язання Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 28 серпня 2017 року по 28 лютого 2018 року, виходячи з базового місяця - січня 2008 року, з урахуванням фактично виплачених сум.

18.11.2025 представнику позивача надійшла вимога з Приморського ВДВС у м. Маріуполі про надання належним чином посвідчені документи (довіреність, договір між адвокатом та клієнтом тощо) на здійснення повноважень адвоката щодо отримання стягнутих з боржника грошових сум за виконавчим листом №200/11116/20-а Донецького окружного адміністративного суду на користь ОСОБА_1

18.11.2025 представником позивача виконано вимогу Приморського ВДВС у м. Маріуполі, надано витребувані документи на електронну пошту відділу.

25.11.2025 на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 року у справі № 200/11116/20-а відповідачем виплачена індексація грошового забезпечення у розмірі 24 407,07 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 13696 від 24.11.2025.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Згідно з ч.1 та 2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Статтею 33 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР передбачено, що в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Відповідно до частини 2 статті 12 Закону № 108/95-ВР, норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною 1 цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.

Відповідно до ч. 6 статті 95 Кодексу законів про працю України, заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 року № 2017-III (далі - Закон № 2017), на основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

Статтею 18 зазначеного Закону № 2017 передбачено, що індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій.

Згідно зі статтею 19 цього Закону № 2017, державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Відповідно до частини 1 статті 33 Закону України «Про оплату праці» в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Відповідно до частини 1 статті 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Індексація грошових доходів населення – це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці працівникам у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів (стаття 1, частина 1 статті 5 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 3 липня 1991 року №1282-ХII).

Статтею 2 вказаного Закону № 1282-XII визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення).

Частинами 1 та 2 ст.5 Закону № 1282-XII підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів.

Конституційний Суд України у вказаному Рішенні виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов`язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 КЗпП України, статей 33, 34 Закону № 108/95-ВР такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати.

У постанові Верховного Суду від 08 березня 2024 року справа № 560/11906/23 зазначено, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати. Колегія суддів констатувала, що спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, стосується заробітної плати військовослужбовця.

Верховний Суд у постановах від 05.05.2022 у справі № 380/8976/21, від 26.11.2023 у справі № 560/11895/23 та від 14.12.2023 у справі № 600/4606/23-а зауважував, що на належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15.10.2013 №9-рп/2013.

Отже, з огляду на наведені обставини та норми у відповідача виник обов`язок щодо виплати позивачу при звільненні належних сум грошового забезпечення.

При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 120/1196/19-а .

Суд зауважує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.117 КЗпП України як такої, що є загальною та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.

Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 01.03.2018 року у справі № 806/1899/17, від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 26 травня 2020 року у справі № 820/1267/16, та, в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

У разі мобілізації власника - фізичної особи свої обов`язки, визначені цією статтею, він повинен виконати протягом місяця після своєї демобілізації без застосування санкцій та штрафів.

Положення ст.116, 117 КЗпП України, входять до гл. VII КЗпП України - оплата праці.

Таким чином, приписи ст.116, 117 КЗпП України поширюються та встановлюють обов`язок для роботодавця виплатити компенсацію у разі допущення з їх вини затримки у здійсненні виплат, що пов`язані саме з оплатою праці.

Так, за приписами законодавства, особа, звільнена зі служби, має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням.

Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені ст. 116 та 117 КЗпП України.

Вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Вказана редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрала законної сили з 19.07.2022.

Отже, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

За правовою позицією Верховного Суду України, що викладена в справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Такий висновок також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17, від 29.07.2020 року у справі № 1.380.2019.003696, від 15 лютого 2021 року у справі № 580/2499/19, від28 січня 2021 року у справі № 580/2427/19

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем при звільненні позивача, останньому не виплачені всі належні суми, адже при розрахунку таких сум відповідачем не були виплачені всі суми грошового забезпечення.

Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.

Підсумовуючи викладене колегія суддів зазначає, що у правовідносинах, що розглядаються у межах цієї справи, вбачається вина роботодавця у несвоєчасному розрахунку із працівником та спір [із роботодавцем] про належні позивачу суми, які мали бути виплачені у день звільнення.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки у день звільнення позивача, відповідачем повна виплата належних позивачу сум не була проведена, слід зобов`язати виплатити на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку.

З огляду на викладене суд не приймає до уваги доводи відповідача у справі щодо своєчасного виконання рішення суду яким на користь позивача стягнуто заборгованість, як підставу для не застосування положень ст. 117 КЗпП України.

Отже, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, є вірними.

Щодо визначення суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та зменшення її розміру судом першої інстанції, суд зазначає наступне.

Строк затримки по виплаті належних позивачу сум слід рахувати з 29.08.2020, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.

25.11.2025 (день виплати недоплаченого грошового забезпечення за рішенням суду у справі № 200/11116/20-а, проте з врахуванням ст. 117 КЗпП України по 19 січня 2023 року (шість місяців).

Таким чином, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ (19.07.2022) і після цього.

Період до 18.07.2022 (до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців.

Проте, період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 10 квітня 2024 року справа № 360/380/23, від 18 квітня 2024 року справа № 380/4205/23, від 23 травня 2024 року справа № 560/11616/23.

Колегія суддів зазначає, що Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні приписів статті 117 Кодексу законів про працю України, яка діяла до внесених змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц з огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

-розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

-період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

-імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

-інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

На підтримку наведеної вище позиції Великої Палати Верховного Суду, 30.11.2020 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі № 480/3105/19. У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Вказані висновки неодноразово були підтримані Верховним Судом, зокрема і у постановах від 09.03.2023 у справі № 520/899/21, від 05.04.2023 у справі № 560/13719/21, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22.

Отже, у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із врахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеному у постанові від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22.

Щодо періоду з 19.07.2022, колегія суддів зазначає, що Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Зі змісту наведеної норми вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Велика Палата Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 зазначила (п.96-98), що поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу. Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права – компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

За висновком Великої Палати Верховного Суду у вищевказаному рішенні, розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц задовольнила виплату позивачу середнього заробітку у 3,19 разів більшу за суму невчасно виплаченої заборгованості із індексації заробітної плати (11000,00 грн. середнього заробітку за 3443,88 грн. невчасно виплаченої заробітної плати - пункт 94.4 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Також, Верховним Судом у постановах у справах № 821/1083/17, № 761/9584/15-ц, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, також зроблено висновок, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Отже, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України підлягає застосуванню до спірних правовідносин в редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, при цьому, також підлягають застосуванню принципи співмірності суми компенсації щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України “Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Абзац 3 пункту 2 Порядку №100 визначає, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Щодо включення до складу грошового забезпечення позивача, яке повинно включатися при обрахунку розміру середньоденного грошового забезпечення позивача за останні два календарні місяці служби, що передували місяцю, в якому відбулося виключення позивача із списків особового складу військової частини, такої складової як винагороди за участь в АТО/ООС, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що така виплата не є постійною і не має систематичного характеру, а її розмір залежить як від днів участі в антитерористичній операції, так і від виконаних завдань, що визначається наказом командира.

При цьому, колегія суддів наголошує, матеріали справи не містять доказів, що надбавка за участь в АТО виплачувалася позивачу щомісяця до дня звільнення з військової служби та мала постійний (систематичний) характер.

Колегія суддів вважає помилковим посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 26.04.2024 № 380/1169/20, оскільки у вказаній справі спірним питанням було врахування винагороди за участь в АТО під час нарахування компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій, що є відмінним від спірного у цій справі питання.

Так, як вбачається з наданої відповідачем довідки середньоденний розмір грошового забезпечення позивача за два останніх місяця перед звільненням ( червень-липень 2020 року) складає 390,59 грн.

При цьому, відповідачем не було включено індексацію грошового забезпечення у червні 2020 року – 216,51 грн та у липні 2020 року – 226,29 грн.

Середньоденне грошове забезпечення позивача за ці місяці становить 397,85 грн ((11913,00 грн (грошове забезпечення за червень 2020 року) + 216,51 грн (індексація) + 11913,00 грн (грошове забезпечення за липень 2020 року) + 226,29 грн (індексація) / 61 день).

Суд звертає увагу, що всі належні працівнику суми, роботодавець повинен виплатити у день його звільнення, в даному випадку це 28.08.2020.

Період затримки розрахунку з позивачем починається з 29.08.2020 (наступний день після звільнення) та закінчується 18 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ), та складає 689 календарних днів.

Розмір середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку становить: 397,85 грн х 689 днів = 274 118,65 грн.

Загальний розмір виплат нарахованих та виплачених позивачеві при виключенні зі списків особового складу складає 94075,14 грн. (100 %), з яких: 69668,07 грн. (74,06 %) – остаточний розрахунок грошового забезпечення при звільненні, що підтверджується довідкою від 11.01.2026 № 09/5884/26-Вн, яка долучається; 24407,07 грн. (25,94 %) – виплачено на виконання рішення суду від 19.07.2021 у справі № 200/11116/20-а, відповіно стосовно можливої затримки даної суми позивач звернувся з дійсним позовом.

Розмір середнього заробітку позивача за весь час затримки розрахунку становить: 274 118,65 грн, отже 25,94% від цієї суми складає 71 106,38 грн.

Отже, судом першої інстанції правильно встановлено, що розмір середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільнення за період з 29.08.2020 по 18.07.2022 складає 71 106,38 грн.

Розраховуючи середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 до 25.11.2025, колегія суддів виходить з того, що, як зазначалось, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями, при цьому, висновки Великої Палати Верховного Суду (врахування істотність частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника) не є застосовними,

Тобто, затримка підлягає обмеженню терміном шість місяців з 19.07.2022, що відповідно становить 184 календарні дні або 6 місяців 0 днів (з 19.07.2022 по 19.01.2023).

Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 з урахування шестимісячного обмеження становить 73204,40 грн.

Таким чином, враховуючи правові висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, виходячи з принципу пропорційності, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу за період з 19.07.2022 до 19.01.2023 у розмірі 18761,07 грн.

З огляду на викладене, середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.08.2020 по 19.01.2023 складає 89867,45 грн.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що враховуючи конкретні обставини цієї справи, принципи справедливості, пропорційності, співмірність розміру компенсації та суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, можливо застосувати принципи співмірності та пропорційності до спірних правовідносин, та зменшити суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку за період з 29.08.2020 по 19.01.2023 до 20000 грн.

Щодо заяви позивача про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 4000 грн, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Загальний порядок розподілу судових витрат урегульовано статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч. 3 ст. 139 КАС України).

Частина 4 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Стаття 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Положення частин 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України , кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Відповідно до статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

На підтвердження складу та розміру витрат суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії (постанова Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17).

При цьому, обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто законодавець визначив, що обов`язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат. Аналогічний правовий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/350/18 (Провадження № 11-1465заі18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року по справі 922/1964/21 також зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.

У заяві позивач зазначає, що розрахунок судових витрат, які поніс позивач у зв`язку із розглядом даної справи в суді апеляційної інстанції включає витрати на оплату професійної правничої допомоги у розмірі 4 000,00 грн.

На підтвердження понесених витрат позивачем надано: акт наданих послуг; додаткову угоду; Договір; платіжну інструкцію.

Від відповідача надійшло клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.

В обґрунтування зазначено, зокрема, що заявлені витрати на правничу допомогу не підлягають задоволенню в силу статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки витрати на правничу допомогу підлягають стягненню лише у разі задоволення адміністративного позову. Заявлені витрати на правничу допомогу є необґрунтованими та не співмірними із складністю справи та наданими адвокатом послугами, часом, витраченим на виконання цих послуг, обсягом цих послуг та значенням справи для сторони.

Суд зазначає, що відповідач не спростовував та не спростовує надання правничої допомоги, при цьому, відповідач фактично наполягає на відмові у стягненні судових витрат, що за наявністю наданої правничої допомоги не передбачено чинним процесуальним законодавством.

Вирішуючи питання щодо витрат на правничу допомогу колегія суддів виходить з критеріїв реальності адвокатських витрат та розумності їх розміру, дана справа є типовою, тому розмір витрат на оплату послуг адвоката підлягає зменшенню.

Отже, сума підтверджених витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції, згідно вищевказаним доказам та виходячи з співмірності цих витрат - 3000 грн.

На підставі викладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційних скарг спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, які регламентують спірні правовідносини.

Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв`язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні, тому, при таких обставинах, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін

Керуючись статтями 139, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2026 р. у справі № 200/9995/25 - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2026 р. у справі № 200/9995/25 - залишити без змін.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) з Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) судові витрати пов`язані з правничою допомогою в суді апеляційної інстанції в розмірі 3000 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 15 квітня 2026 року.

Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв

Судді І.Д. Компанієць

А.А. Блохін