Рішення від 13 квітня 2026 р. у справі №638/22917/25 — Шевченківський районний суд міста Харкова

Справа № 638/22917/25

Провадження № 2/638/4798/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2026 року м. Харків

Шевченківський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді – Шамраєва М.Є.,

секретаря судового засідання – Пухно М.С.,

представника позивача – адвоката Хоменка М.С.,

представника відповідача – адвоката Басової О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом позивача: ОСОБА_1 до відповідача: ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-

У С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить визнати відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а також покласти на відповідача судові витрати.

В обґрунтування заявленого позову посилається на те, що 15.09.2012 між сторонами був зареєстрований шлюб та що від шлюбу сторони мають сина – ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 ; що позивач перебував на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, за загальною чергою та у списку осіб, які мають право на першочергове одержання житлової площі, з урахуванням пільги працівника поліції; що 27.03.2019 йому був виданий ордер на житлове приміщення, яким позивачеві та його сім`ї (дружині та сину всього у складі трьох осіб) надано право на зайняття житлового приміщення - квартири, і місце проживання сторін та їхнього сина було зареєстроване в ній; що в подальшому зазначена квартира була виключена з числа службової житлової площі та позивача визнано її наймачем зі складом сім`ї у кількості три особи; що на момент ухвалення вказаного рішення сторони вже не перебували у шлюбі, який був розірваний за рішенням суду; що 28.02.2024 вищевказана квартира була прийнята до комунальної власності Харківської міською територіальної громади; що 21.10.2023 позивач уклав новий шлюб та з того часу спільно проживає з новою дружиною у вказаній квартирі; що відповідач у квартирі не проживала з 2022 року, а 04.07.2024 виїхала на постійне проживання до Німеччини. За викладених обставин позивач вважає порушеними свої права та інтереси, позаяк без згоди відповідача, з якою з моменту розірвання шлюбу він не підтримує зв`язок, не може здійснити приватизацію квартири та зареєструвати в ній місце проживання нової дружини.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 20.11.2025 відкрито провадження у справі, розгляд справи здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження.

Відповідач подала відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечила, посилаючись на те, що з початком повномасштабної агресії російської федерації проти держави України, на початку березня 2022 року відповідач разом із малолітнім сином була вимушена виїхати за межі міста Харкова та України до країни Італія, де вони отримали тимчасовий захист до 04.03.2023; що виїзд з України був погоджений та з відома позивача; що у зв`язку із судовим процесом з приводу розлучення, 09.06.2023 відповідач разом із сином приїхала до Харкова, але позивач не впустив її до квартири АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що відповідач не має до неї ніякого відношення; що в подальшому, у зв`язку із тим, що військовий стан не припинявся та проживання в Україні є небезпечним, а також зважаючи на відсутність доступу до спірної квартири, відповідач разом із сином була вимушена виїхати з України до Німеччини, де 06.06.2024 отримали прихисток за §24 німецького Закону про перебування та тимчасовий дозвіл на проживання до 04.03.2025, який станом на теперішній час продовжено до 03.12.2027; що про виїзд з України позивач був повідомлений відповідачем заздалегідь, про що свідчить нотаріально засвідчений дозвіл позивача; що у 2011 році відповідач стояла на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов та у списку осіб, що мають право на першочергове одержання житлової площі, з урахуванням статусу «сирота», але у зв`язку отриманням наймачем ордеру № 065360 від 29.03.2019 на спірну квартиру та реєстрації її місця проживання у ній 03.04.2019 року, відповідач із вказаного обліку була знята; що у неї немає іншого житла, яке було б придатне для проживання.

Позивач у відповіді на відзив відхилив наведені відповідачем у відзиві заперечення з таких мотивів: спірна квартира була надана у якості службового житла для проживання саме позивачу як працівнику поліції на строк проходження ним служби у лавах національної поліції, а не у власність; відповідачу, у зв`язку із перебуванням нею на обліку осіб, які мають право на першочергове одержання житлової площі, з урахуванням пільги дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, вказана квартира не видавалася; право відповідача на отримання житла або компенсації його вартості відповідно до положень чинного законодавства щодо пільг дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування не порушено, вказаних пільг відповідач не позбавлена; у разі необхідності поліпшення житлових умов, відповідач не позбавлена права на включення до списку осіб, які мають право на першочергове одержання житлової площі, з урахуванням вказаної пільги; перебування або неперебування відповідача у списку осіб, які мають право на першочергове одержання житлової площі, з урахуванням пільги, наявність або відсутність іншого житла, жодним чином не впливають на можливість визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням у зв`язку із відсутністю її без поважних причин понад шість місяців; відсутність відповідача понад шість місяців не обумовлена жодною з перелічених у статті 71 ЖК України поважних причин відсутності; відповідач перебувала в Україні з 09.06.2023 по 05.06.2024, та проживала у місті Харків у іншій квартирі; недопуск відповідача позивачем до спірної квартири не відповідає дійсності та не підтверджується жодними доказами; у відзиві не розкривається як сам по собі правовий режим воєнного стану безпосередньо впливає на можливість користуватися відповідачем спірною квартирою; факт проживання відповідача у місті Харкові за іншою адресою підтверджується деклараціями особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Відповідач подала заперечення, виклавши в них свої міркування щодо наведених позивачем у відповіді на відзив пояснень і мотиви їх відхилення, зокрема: саме з причини реєстрації відповідача із сім`єю з 3 осіб (вона, чоловік, син) у спірній квартирі та забезпечення у зв`язку з цим житловою площею за нормами середньої забезпеченості в м. Харкові (більше 8.3 в.м на 1 особу), вона виключена з даного списку; право користування відповідача спірною квартирою є чинним та законно набутим, не припинене в установленому законом порядку, відповідач, як особа, яка зареєстрована в спірній квартирі має законні підстави для проживання в ній; відповідач тимчасово не проживає в квартирі з поважних причин, які наведені у відзиві на позовну заяву; відповідач, яка сумлінно виконує свої батьківські обов`язки щодо свого малолітнього сина, не хотіла наражати на небезпеку його життя і здоров`я, внаслідок бойових військових подій, що в той час відбувалися на території міста Харкова, тому була вимушена покинути місце свого проживання; виїзд відповідача погоджений з позивачем, станом на теперішній час воєнний стан не скасований, обстріли міста Харків не припинені, а тому висновки позивача про безпечність проживання у вказаній квартирі є необґрунтованими; відповідач виїхала тимчасово, не маючи наміру відмовитись від свого права проживання у спірній квартирі, тому, фактичних підстав для визнання відповідача такою, що втратила право користування спірною квартирою немає; причиною непроживання в квартирі деякий час після розірвання шлюбу є зокрема те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом та не допущення відповідача до квартири позивачем; інтерес до квартири відповідачем не втрачено, адже відповідач не має іншого житла.

Позивач подав додаткові пояснення щодо зазначених ним відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в яких зазначив, що у його родині прийнято новорічні свята справляти у родинному колі, тому кожен рік вони сім`єю збираються у тещі позивача та проживають там протягом одного - двох тижнів; оскільки вказаний період припадає на кінець звітного періоду, позивач зазначає саме цю адресу як адресу місця фактичного проживання у щорічній декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Також за клопотаннями сторін судом були витребувані докази з Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України та Національного агентства з питань запобігання корупції.

У судовому засіданні представники сторін підтримали викладені в заявах по суті справи та поясненнях аргументи.

Заслухавши представників, дослідивши матеріали справи, суд установив наступне.

Як установлено таким, що набрало законної сили, судовим рішенням від 13.06.2023 у справі № 638/3265/23, 15 вересня 2012 року між сторонами у відділі державної реєстрації актів цивільного стану по м. Харкову реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції був зареєстрований шлюб, про що складено відповідний актовий запис № 1275.

Від шлюбу сторони мають сина – ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 20.01.2017.

З 28 травня 2014 року позивач перебував на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, за загальною чергою та у списку осіб, які мають право на першочергове одержання житлової площі, з урахуванням пільги працівника поліції.

На підставі звернення позивача від 11.09.2018 № Д-5-39938/1-18 Виконавчий комітет Харківської міської ради прийняв рішення від 26.09.2018 № 682 щодо включення до складу сім`ї позивача його сина як особи. яка потребує поліпшення житлових умов.

Наведені обставини підтверджуються листом від 28.09.2018 № Д-5-39938/0/1-18-5169/0/232-18 Управління обліку та розподілу житлової площі Департаменту житлового господарства Харківської міської ради, а також довідкою вказаного Управління від 31.10.2018 № Д-5-39938/0/1-18-5406/0/232-18.

Згідно з ордером на житлове приміщення № 065360 від 29.03.2019, виданим на підставі рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 27.03.2019 № 203 позивачеві та його сім`ї (дружині та сину всього у складі трьох осіб) надано право на зайняття житлового приміщення житловою площею 41.0 кв.м., яке складається із двох кімнат в ізольованій двокімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .

Як убачається з довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 31.10.2025, місце проживання позивача, відповідача та їхнього сина було зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13.06.2023 у справі № 638/3265/23, яке набрало законної сили 14.07.2023, шлюб, зареєстрований 15 вересня 2012 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м. Харкову реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, актовий запис № 1275, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був розірваний.

Згідно з рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради від 27.09.2023 № 489 на підставі листа Головного управління Національної поліції України області від 30.08.2023 № 913/119/01/31-2023 квартира АДРЕСА_1 , була виключена з числа службової житлової площі підприємств, організацій та установ (витяг з додатку 1 до рішення), та позивача визнано наймачем зазначеної квартири зі складом сім`ї у кількості три особи: ОСОБА_1 – наймач; ОСОБА_2 – дружина; ОСОБА_3 – син (витяг з додатку 2 до рішення).

Згідно з рішенням Харківської міської ради від 28.02.2024 № 546/24 вищевказана квартира АДРЕСА_1 , була прийнята до комунальної власності Харківської міською територіальної громади.

Відповідно до дозволів на проживання №І17536863 та №І17536862, виданих Поліційним управлінням в м. Рим 06.03.2022, відповідач із сином отримали тимчасовий захист в Італії до 04.03.2023.

Згідно з посвідками на проживання від 06.06.2024 № YZN7GMY56 та № YZN7WWW3L, виданими районним управлінням Ашаффенбург, відповідач із сином отримали тимчасовий дозвіл на проживання в Німеччині до 04.03.2025.

Згідно з відповіддю Департаменту житлово-комунального господарства Харківської міської ради на адвокатський запит № 191/0/90-26 від 12.01.2026 відповідач була виключена зі списку осіб, які мають право на позачергове одержання житлової площі.

Як убачається з нотаріально засвідченої заяви від 28.05.2024, реєстровий номер 2706 позивача останній надав згоду на тимчасовий виїзд сина за кордон у супроводі відповідача.

Згідно з Інформаційною довідкою № 461307962 від 22.01.2026р. з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, яка сформована приватним нотаріусом ХМНО Башинською Л.В., у відповідача відсутні зареєстровані право власності або інші речові права на нерухоме майно.

За відомостями декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за період з 01.01.2024 по 04.07.2024 (при звільненні) відповідач зазначила фактичне місце мешкання у м. Харкові в кімнаті площею 20 кв.м. з 20.06.2023 (власник – ОСОБА_4 ).

З відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України № 19/92470-25-Вих від 21.11.2025 вбачається, що відповідач 09.06.2023 в`їхала в Україну та 09.06.2023 виїхала з України.

З відповіді Національного агентства з питань запобігання корупції № 47-07/98242-25 від 04.12.2025 та № 47-07/101956-25 від 19.12.2025 вбачається, що відповідач в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2024 рік указала відомості про фактичне проживання у Німеччині.

З відповіді Національного агентства з питань запобігання корупції № 47-06/8114-26 від 11.02.2026 вбачається, що позивач в деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2023 та 2024 роки указав відомості про фактичне проживання за адресою: АДРЕСА_3 .

Оцінюючи аргументи сторін та надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

За змістом статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

За положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Право на користування житловим приміщенням може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі) та на законі.

Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 759/21930/21.

В указаній постанові Верховний Суд також зауважив, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем.

У пункті 10 постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло (04 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/7767/19).

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це.

Позивачем не доведено та матеріали справи не містять доказів, що відповідач вибула із спірної квартири на інше постійне місце проживання.

Водночас наявні в справі докази підтверджують доводи відповідача про те, що її відсутність за місцем реєстрації викликана поважними причинами (вибуття в іншу країну з малолітнім сином для отримання тимчасового прихистку у зв`язку із повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зроблено висновок, що аналіз норм статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 жовтня 2021 року в справі № 203/1665/19-ц (провадження № 61-11593св21) міститься висновок про те, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, в осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Разом з цим вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Такий висновок викладений, зокрема, в постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19).

У справі № 754/15542/19 колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду звернула увагу на те, що при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).

ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності.

ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності.

Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб.

Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

З урахуванням зазначених норм права та практики ЄСПЛ можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків.

Втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56).

У постанові від 31 березня 2021 року у справі №753/72/17 (провадження№ 61 18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Натомість, як убачається з матеріалів цієї справи, відповідач хоч тривалий час і не проживала у спірній квартирі, однак мала на це поважні причини, і викладені поданих у цій справі заявах по суті справи пояснення свідчать про невтрату відповідачем інтересу до спірної квартири як до свого місця проживання.

Так згідно з поясненнями відповідача її тривала відсутність за місцем реєстрації викликана поважними причинами (вибуття в іншу країну з малолітнім сином для отримання тимчасового прихистку у зв`язку із повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України) та є тимчасовою, а інтерес до спірної квартири відповідач не втратила. На переконання відповідача виїзд з країни через війну - це об`єктивна, незалежна від волі особи обставина, що тимчасово унеможливлює проживання, зберігаючи право на житло, поки триває дія воєнного стану.

Оскільки право користування спірною квартирою виникло у відповідача на законних підставах та непроживання її у спірній квартирі більше шести місяців викликане поважними причинами, суд погоджується із доводами відповідача, що підстави для позбавлення її права користування спірною квартирою відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Оцінюючи з точки зору «балансу ймовірностей» версію відповідача про те, що після повернення в 2023 році з-за кордону до міста Харкові вона не проживала в спірній квартирі через недопуск до неї з боку позивача, суд визнає її ймовірною, зокрема з урахуванням припинення між сторонами шлюбних відносин, розірвання шлюбу та укладення позивачем на цей час нового шлюбу.

Водночас з наявних у справі доказів, зокрема відомостей, зазначених позивачем у поданих ним деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, за 2023 та 2024 роки, позивач також не проживав в зазначені періоди у спірній квартирі, вказавши фактичним місцем свого проживання іншу адресу, що відповідно до ст. 107 ЖК України може свідчити про втрату ним право користування цим жилим приміщенням.

При цьому суд критично оцінює надані позивачем пояснення, що він зазначив цю адресу у щорічній декларації як адресу місця фактичного проживання через проживання там на новорічні свята, визнаючи такі пояснення позивача неправдоподібними, а отже викладену ним версію – малоймовірною.

Тож викладені в позовній заяві обставини про те, що з моменту укладення шлюбу із ОСОБА_5 вони разом проживають у спірній квартирі, суд визнає недоведеними.

Водночас суд констатує, що позивачем не доведені також викладені в позові обставини щодо порушення його прав та інтересів через відсутність згоди колишньої дружини (відповідача) на приватизацію спірної квартири та реєстрацію місця проживання в ній його нової дружини, адже матеріали справи не містять доказів звернення позивача до відповідача стосовно надання такої згоди та відмови в її наданні з боку відповідача.

Недоведення указаних обставин суд розцінює як недоведення позивачем порушення свого охоронюваного законом права чи інтересу, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні пред`явленого ним позову.

Суд ураховує також, що спірна квартира, право проживання в якій в передбачений законом спосіб набуте відповідачем, є її єдиним «житлом» в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тож на переконання суду позбавлення відповідача єдиного житла буде непропорційним втручанням в її право на повагу до свого житла та становитиме для неї надмірний тягар.

Вимушено перебуваючи за кордоном та будучи позбавленою в Україні єдиного житла, відповідач разом із малолітньою дитиною буде об`єктивно обмежена в можливості повернення на Батьківщину.

Тож за встановлених у цій справі обставин, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись ст. 4, 10, 12-13, 76-81, 89, 141, 247, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, –

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову позивача: ОСОБА_1 до відповідача: ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя М.Є. Шамраєв