Рішення від 13 квітня 2026 р. у справі №947/39410/25 — Київський районний суд м. Одеси

_____________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 947/39410/25

Провадження № 2/947/571/26

РІШЕННЯ

Іменем України

14.04.2026 м. Одеса

Київський районний суд м. Одеси у складі головуючого судді Цирфи К.А., за участі:

- секретаря судового засідання Дімової Є.В.,

- представника позивача – ОСОБА_1 ,

- представника відповідачки – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про припинення права власності на частку у спільному майні, стягнення грошової компенсації та визнання права власності в цілому на майно,

ВСТАНОВИВ:

Позиції позивача та відповідача, інших учасників справи

У жовтні 2025 року до Київського районного суду м. Одеси з позовом звернувся ОСОБА_3 (далі також – позивач) до ОСОБА_4 (далі також – відповідачка) про припинення права власності на частку у спільному майні, а саме на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виплати іншим співвласником – ОСОБА_4 компенсації вартості частки в розмірі 751 493 грн та визнання на нею права власності в цілому на вказану квартиру.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з 2016 по 2022 рік він разом з відповідачкою проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. У 2021 році відповідачка за спільні кошти придбала спірну квартиру, право власності на яку оформила за собою. У подальшому на підставі рішення суду, ухваленому в 2024 році, за позивачем визнано право власності на 1/2 частку оспорюваної квартири. З 2021 року відповідачка одноособово володіє та користується вказаною квартирою. Згідно з висновком експерта поділ квартири неможливий. Оскільки між позивачем та відповідачкою не досягнуто домовленості щодо подальшої долі неподільної речі, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Інших заяв по суті справи не надходило.

Заяви та клопотання учасників справи

04.02.2026 до суду надійшов зустрічний позов ОСОБА_4 про визнання права власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 , яка була подарована ОСОБА_3 його батьками.

Ухвалою суду від 23.02.2026 у прийнятті зустрічного позову до спільного розгляду з первісним відмовлено.

Процесуальні дії у справі

Ухвалою суду від 11.11.2025 справу призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження. Підготовчі судові засідання призначалися на 02.12.2025, 19.12.2025, 04.02.2026, 23.02.2026.

Ухвалою суду від 23.02.2026 підготовче провадження закрито, справу призначено до судового розгляду по суті на 18.03.2026, яке відкладено на 07.04.2026.

У судовому засіданні 07.04.2026 представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі. Представник відповідача проти їх задоволення заперечив.

Фактичні обставини справи

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про задоволення позову з таких підстав.

Судом установлено, що відповідно до рішення Київського районного суду м. Одеси від 20.12.2024 у справі № 947/29774/22 встановлено факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 24.03.2016 по 17.02.2022. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Означену квартиру ОСОБА_4 придбала за спільні кошти в жовтні 2021 року на підставі договору купівлі-продажу від 22.10.2021, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калашник О.В. за реєстровим № 480, вартістю 1 362 500 грн.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав від 16.06.2025 1/2 частка означеної квартири зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі рішення суду від 20.12.2024 у справі № 947/29774/22.

Вказана квартира є однокімнатною, загальною площею 43,4 кв. м, що підтверджується копією технічного паспорту від 05.11.2009 КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості».

Згідно з висновком будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи № 050/2025 від 03.10.2025, проведеної експертами ПП «Одеський науково-дослідний центр експертних досліджень ім. Скибінського С.С.» на замовлення позивача встановлено, що поділ означеної квартири із виділенням ізольованого приміщення кожному із співвласників неможливий. Ринкова вартість квартири становить 1 502 985 грн. Вартість 1/2 частки відповідно – 751 493 грн.

Застосовані норми права

Так, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1, 2 ст. 15 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 1, 2 ст. 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч. 1 ст. 61 СК України).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (ч. 1, 2 ст. 68 СК УКраїни).

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України).

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (ч. 1, 2 ст. 74 СК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч. 1, 2, 4, 5 ст. 71 СК України)

Відповідно до приписів ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ч. 1 ст. 369 ЦК України).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ч. 1 ст. 356 ЦК України).

Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна (ч. 1, 2 ст. 357 ЦК України).

Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання (ч. 1-3 ст. 364 ЦК України).

Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (ч. 1-3 ст. 370 ЦК України).

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (ч. 1, 2 ст. 365 ЦК України).

Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється (ч. 1, 2 ст. 367 ЦК України).

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється (ч. 1-4 ст. 372 ЦК України).

Як зазначив Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди – виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (п. 22 постанови).

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо (п. 23 Пленуму).

Вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення ч. 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми (п. 25 Пленуму).

Мотиви прийнятого рішення

З кумулятивного аналізу приписів норм СК України та ЦК України логічно випливає, що під час вирішення питання про поділ спільного майна подружжя суд повинен виходити з обсягу всього наявного у сторін майна та його вартості. В іншому разі суд розглядає вимоги, керуючись принципом диспозитивності.

Під час поділу майна суд виходить з рівності часток подружжя, за виключенням наявності на стороні одного з подружжя істотних обставин, які дають суду підстави для збільшення/зменшення частки одного з подружжя в майні.

Водночас, суд повинен так поділити майно, щоб подальше його використання було можливе кожним із співвласників без обмежень зі сторони іншого з подружжя, тобто забезпечити подальше ефективне володіння та користування новими сформованими об`єктами права особистої приватної власності.

ЦК України надає для цього суду певний правовий інструментарій, пов`язаний з можливістю ефективного поділу майна, що перебуває у спільній власності у виді відповідних інститутів.

Так, застосування правового інституту «виділу частки із майна» можливе, за загальним правилом, у разі необхідності виділу частки співвласника за позовом останнього (ініціатора виділу) до інших співвласників. У разі неможливості виділу частки майна в натурі, ініціатору виділу присуджується відповідна компенсація, рівна ринковій вартості його частки.

Натомість правовий інститут «припинення права на частку» характеризується наявністю 4-х обов`язкових обставин, передбачених гіпотезою норми ч. 1 ст. 365 ЦК України. У цьому разі ініціатором припинення права на частку до, або під час судового розгляду (до винесення рішення), на депозитний рахунок суду повинно бути внесено вартість частки, право власності на яку припиняється, для компенсації співвласникові (відповідачеві).

Водночас, аналіз приписів спеціальної норми ч. 4, 5 ст. 71 СК України дає підстави для висновку, що під час припинення права на частку в ході поділу спільного майна подружжя, наявність 4-х обов`язкових обставин, передбачених гіпотезою норми ч. 1 ст. 365 ЦК України, не є обов`язковою.

Визначальним для правильного застосування цих правових інститутів є факт того, хто є титульним власником майна (за ким це майно зареєстроване, хто цим майном фактично володіє та користується) і бажає в подальшому ефективно його використовувати безвідносно до вимог іншого співвласника.

У іншому випадку застосовується інститут «поділу майна».

За результатами застосування означених правових інститутів, частки, що були сформовані на підставі рішення суду, виділяються в натурі та стають окремими об`єктами майнових правовідносин, за виключенням множинності співвласників, які залишилися після виділу/припинення права на частку іншого із співвласників. У цьому разі майно, що залишилося, продовжує перебувати у спільній сумісній власності інших співвласників.

Так, у цій справі позивачем як ініціатором виділу своєї частки в оспорюваній квартирі доведено, що означена квартира є неподільною річчю та перебуває у фактичному володінні та користуванні відповідачки.

Відтак єдиним ефективним способом поділу спільного майна є виплата іншим співвласником (відповідачкою), яка є титульним володільцем означеної квартири (тобто одноособово володіє та користується нею) компенсації вартості частки позивачеві.

Ринкова вартість оспорюваної квартири встановлена відповідним висновком експерта.

Означений висновок поставлений під сумнів представником відповідачки. Натомість під час судового розгляду ним не заявлялося клопотань про призначення повторної експертизи, не долучався інший висновок (контрвисновок) оціночно-будівельної експертизи оспорюваної квартири тощо.

Відтак наданий позивачем висновок будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи суд бере за основу для визначення вартості частки, що підлягає компенсації.

Окремо суд зазначає, що представником відповідачки не надано належних та допустимих доказів її майнового стану, неможливості сплатити компенсацію частки квартири позивачеві, наявності інших істотних обставин на її боці, які перешкоджали або унеможливлювали б задоволення позову. Будь-яких клопотань з цього приводу не надходило.

Отже суд доходить висновку, що у разі задоволення позову, виплата вартості частки позивача не буде нести для відповідачки надмірного майнового тягаря.

Іншого перед судом не доведено.

Висновки суду

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню та зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

Відповідно до вимог ч. 3, 4 ст. 12, ч. 1, 2 ст. 13, ч. 1, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, та несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, враховуючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України).

При оцінці доказів у цивільній справі суд застосовує такий стандарт доказування як «перевага більш вагомих доказів» (баланс ймовірностей), коли висновок про існування cтверджуваної обставини, з урахуванням поданих доказів, видається більш вірогідним (переконливим), аніж протилежний. Натомість, застосування у цій справі надмірного стандарту доказування буде мати ознаку свавільності судового рішення, що може призвести до порушення права на справедливий суд.

Отже, проаналізувавши позовну заяву та надані докази на її підтвердження, у поєднанні із застосованими правовими нормами, враховуючи мотиви, покладені в основу рішення, суд доходить висновку, що позивачем доведено перед судом належними та допустимими доказами можливість стягнення з відповідачки вартості частки позивача у спільному майні (квартирі), як неподільної речі, із залишенням оспорюваної квартири в особистій приватній важності відповідачки.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, рішення від 10.02.2010).

Отже суд, надавши відповідь на основні аргументи сторін, які відноситься до предмета спору, та обґрунтувавши прийняте рішення, не вбачає за необхідне надавати відповідь на кожний детальний аргумент, указаний в заявах по суті справи, які не стосуються предмета спору.

Щодо судових витрат

За приписами ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України, судові витати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема витрат на професійну правничу допомогу.

Судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України).

Так, між позивачем ОСОБА_3 (клієнт) та адвокатом Астаповим С.І. укладено договір про надання правничої допомоги № 4 від 20.10.2025 та додаткової угоди до нього № 1 від 20.03.2026. Обсяг наданих послуг адвоката та їх вартість відображено у виставленому рахунку № 1 від 16.03.2026 на загальну суму 11 000 грн. Надані послуги оплачені частково, що підтверджується платіжною інструкцією від 16.03.2026 на суму 7 000 грн.

Представник відповідачки проти стягнення правничої допомоги заперечив.

Аналізуючи подані представником позивача документи про сплату витрат на правничу допомогу в частині обґрунтованості розміру, заявленого до сплати, суд виходить з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи. Відтак, позивач повинен підтвердити, що витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Оцінюючи предмет позову у цій справ суд доходить висновку, що наразі існує відносно усталена судова практика щодо стягнення компенсації вартості частки у неподільній речі за спором між співвласниками. Отже предмет позову не вимагає значної кількості часу для формування позиції позивача, вивчення великої кількості документів та нормативно-правових актів.

Ураховуючи викладене та беручи до уваги обсяг наданих представником позивача правничих послуг (надання консультацій, збір доказів, підготування процесуальних документів, участь у судових засіданнях), їх середню складність, відносно усталену судову практику зі спірного питання, співвідношення з ціною позову, суд уважає, що стягнення з відповідачки суми в розмірі 11 000 грн буде достатнім для відшкодування понесених витрат на правничу допомогу, пропорційним обсягу та складності наданих правничих послуг, відповідатиме критеріям розумності та справедливості. Водночас, означена сума відшкодування не буде нести надмірний тягар для відповідачки.

З урахуванням викладеного, керуючись ст. 49, 81, 141, 255, 259, 263-265 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про припинення права власності на частку у спільному майні, стягнення грошової компенсації та визнання права власності в цілому на майно – задовольнити.

2. Припинити право спільної часткової важності ОСОБА_3 на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 (РНОНМ 1011305351101).

3. Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , в розмірі 751 493 грн.

4. Визнати за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

5. Стягнути з ОСОБА_4 та користь ОСОБА_3 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 7 514,93 грн, а також судові витрати з правничої допомоги в розмірі 11 000 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Одеського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 );

Відповідачка: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ).

Суддя К. А. Цирфа