Постанова від 13 квітня 2026 р. у справі №212/14520/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4773/26 Справа № 212/14520/25 Суддя у 1-й інстанції - Власенко М. Д. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2026 року м. Кривий Ріг

справа № 212/14520/25

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Остапенко В.О.,

суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.

секретар судового засідання Дяченко Д.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач Приватне акціонерне товариство «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат»

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Покровського районного суду м. Кривого Рогу від 20 січня 2026 року, яке ухвалено суддею Власенко М.Д. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 23 січня 2026 року,

УСТАНОВИВ:

В грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про відшкодування моральної шкоди, ушкодженням здоров`я внаслідок виконання трудових обов`язків.

Позовна заява мотивована тим, що позивач протягом тривалого часу з 04 жовтня 2012 року по 06 серпня 2024 року перебувала у трудових відносинах з підприємством відповідача, працюючи у шкідливих умовах.

Внаслідок погіршення стану здоров`я позивача у серпні 2024 року вона була визнана непридатною до роботи за своєю спеціальністю у зв`язку із станом свого здоров`я, тому 06 серпня 2024 року її було звільнено з роботи через виявлення невідповідності виконуваній роботи за станом здоров`я.

Відповідно до висновку ЛЕК позивачу встановлено професійне захворювання: сидеросилікоз третьої стадії (q/r, 3/3, em, pqp, od), емфізема легень, легенева недостатність другого ступеня. Також, позивача було направлено до експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи для проведення оцінювання її повсякденного функціонування.

Згідно Витягу з рішення експертної команди з оцінювання позивачці первинно встановлено ІІІ група інвалідності та 40 % втрати професійної працездатності.

Внаслідок отриманих професійних захворювань позивач зазнає фізичних страждань, кожного дня терпить задишку при незначному фізичному навантаженні, сухий кашель, скутість у грудній клітині, біль під лопатками, загальну слабкість. Спосіб життя позивачки було змінено, вона не може працювати, їй важко виконувати навіть домашню роботу.

Передумовою для поліпшення стану її здоров`я є постійне санаторно-курортне та медикаментозне лікування, що вимагає додаткових зусиль для організації свого життя.

Вважає, що професійне захворювання виникло внаслідок порушень норм охорони праці на підприємстві відповідача, у зв`язку із отриманими професійними захворюваннями їй заподіяна моральна шкода.

Посилаючись на викладене, позивач просила суд стягнути з відповідача на її користь 691 200 грн моральної шкоди без утримання податку з доходів фізичних осіб, у зв`язку з отриманими професійними захворюваннями на виробництві, стійкою втратою професійної працездатності.

Рішенням Покровського районного суду м. Кривого Рогу від 20 січня 2026 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 220 000 грн, без утримання податку доходу фізичних осіб.

Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь держави судовий збір в розмірі 2 200 грн.

В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідач ПрАТ «ЦГЗК» ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПрАТ «ЦГЗК» про відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповноту рішення, необ`єктивне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції залишено поза увагою, що ухвалою Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 19 грудня 2025 року по справі № 212/14446/25 було відкрито провадження за позовом ОСОБА_1 до ПРАТ «КЗГО» про відшкодування моральної шкоди у зв`язку з професійним захворюванням у розмірі 691 200 грн. Вищенаведене свідчить про те, що сам позивач визнає, що в її професійному захворюванні винен не тільки відповідач, а і інші підприємства. Таким чином, сама позивач вчиняє дії, які свідчать, що за її професійне захворювання відповідальність відповідача є лише частковою. Тобто в разі, якщо судом буде залишено в силі рішення суду першої інстанції про стягнення суми моральної шкоди у розмірі 220 000 грн, і при цьому позивач отримає у зв`язку з цим же професійним захворюванням відшкодування моральної шкоди у справі № 212/14446/25 від ПРАТ «КЗГО», то фактично отримана сума відшкодування моральної шкоди від 2-х роботодавців буде явно не відповідати критеріям розумності, справедливості та співмірності.

Апелянт наголошує на тому, що згідно Витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 05 листопада 2025 року позивачу встановлено ступінь втрати працездатності 40 % тимчасово до 01 листопада 2026 року (дата повторного оцінювання відсотка непрацездатності), встановлена позивачу третя група інвалідності також не є безстроковою (п. 17.1.8 Витягу) та встановлена лише на період до 01 листопада 2026 року.

Крім того, визначений у даному випадку ступінь втрати професійної працездатності позивача на рівні 40 % є доволі незначним (менше 50 %), має лише тимчасовий характер та не є остаточним,

Позивач не потребує постійного стороннього догляду (п. 17.1.3 Витягу), має постійний дохід (пенсію) та має можливість працювати.

Отже, розмір стягнутої судом першої інстанції моральної шкоди у сумі 220 000 грн є завищеним та таким, що не відповідає принципам розумності та справедливості.

Також звертає увагу на те, що судом першої інстанції залишено поза увагою, що згаданий у акті П-4 діагноз (сидероселікоз, емфізема легень, легнева недостатність) розслідувався як професійне захворювання за кодом J62.8. При цьому, сидероселікоз та легнева недостатність - відсутні в переліку професійних захворювань, згідно з постановою Кабінету міністрів України від 08 листопада 2000 року № 1662, а емфізема легень – в постанові Кабінету міністрів України значиться за іншим кодом J43.8.

Та обставина, що комісією з розслідування в акті П-4 цей діагноз зазначено як професійний, правових наслідків для ПРАТ «ЦГЗК» не створює, оскільки перелік професійних хвороб визначається законодавством.

Зазначає, що в порушення ст. 23 ЦК України судом першої інстанції визначено розмір моральної шкоди без врахування інших істотних обставин, які полягають в тому, що моральні страждання позивача також пов`язані з іншими хворобами, що не є професійними та не є наслідками роботи у відповідача. Такими хворобами є пневмонія, медіастинальна лімфаденопатія та інші. Ці діагнози зазначені в анамнезі хвороби (виписка №201/25 від 20 серпня 2025 року із медичної карти амбулаторної хворої).

Також вказує, що якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ЦПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.

Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.

Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов`язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.

Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач протягом тривалого періоду працювала на підприємстві відповідача, а саме з 04 жовтня 2012 року по 06 серпня 2024 року на посаді машиніста конвеєра 4 розряду технологічної служби дробильної фабрики.

06 серпня 2024 року позивач звільнена з роботи, у зв`язку з виявленою невідповідністю виконуваній роботи за станом здоров`я на підставі п.2 ст.40 КЗпП, що підтверджується копією трудової книжки позивача (а.с.44-47).

Згідно Медичного висновку закладу охорони здоров`я лікарсько-експертної комісії № 33/493 від 20 серпня 2025 року, позивачу встановлено професійне захворювання: сидеросилікоз третьої стадії (q/r, 3/3, em, pqp, od). Емфізема легень. Легенева недостатність другого ступеня (а.с.15-17).

Актом розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (отруєння) за формою П-4 від 18 вересня 2025 року, проведеного на ПрАТ "ЦГЗК", встановлено обставини виникнення хронічного професійного захворювання позивача, а саме: працюючи машиністом конвеєра дробильної фабрики, позивач виконувала роботи з керування, обслуговування конвеєрів при транспортування гірничої маси. Через порушення в роботі систем пилоподавлення, аспірації та режимів експлуатації гірничозбагачувального устаткування протягом тривалої дії, підпадала під вплив підвищених концентрацій аерозолю переважно фіброгенної дії у повітрі робочої зони. Також, зазнавала впливу аналогічних шкідливих факторів виробничого середовища та трудового процесу, працюючи: з 15 листопада 2001 року по 07 травня 2002 року – формувальником машинного формування сталефасоноливарного цеху АТ «КОРУМ КРИВОРІЗЬКИЙ ЗАВОД ГІРНИЧОГО ОБЛАДНАННЯ», з 07 травня 2002 року по 02 жовтня 2012 року – землеробом сталефасоноливарного цеху АТ «КОРУМ КРИВОРІЗЬКИЙ ЗАВОД ГІРНИЧОГО ОБЛАДНАННЯ» (а.с.27-31).

З пункту 18 Акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (отруєння) за формою П-4 від 18 вересня 2025 року вбачається, що причиною виникнення хронічного професійного захворювання є: хімічні фактори - концентрація кремнію діоксиду кристалічного за вмісту в пилу від 10 до 70 % в повітрі робочої зони перевищувала ГДК в 2,8 рази (5,6 мг/м3 при ГДК 2,0 мг/м3) відповідно до вимог «Державних методико-санітарних нормативів допустимого вмісту хімічних речовин у повітрі робочої зони», затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 09 липня 2024 року № 1192.

З Витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 125/25/1939/В (№ рішення 125/25/1939/Р від 05 листопада 2025 року), вбачається, що згідно скарг, анамнезу захворювань, даних об`єктичного огляду, лабораторних та інструментальних методів обстежень, позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності на 1 рік з 29 жовтня 2025 року та 40 % втрати працездатності (сидеросилікоз) на 1 рік. Дата повторного оцінювання 01 листопада 2026 року. Позивачу протипоказана важка фізична праця, тривала хода та переохолодження (а.с.32-35).

У зв`язку з отриманими професійними захворюваннями позивач зверталась до закладу медичного лікування, що підтверджується наявною в матеріалах справи випискою із медичної карти стаціонарного хворого (а.с.18-20).

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних ОСОБА_1 виходив з того, що між сторонами склалися трудові правовідносини, оскільки професійні захворювання, отримані останньою, зокрема, під час виконання нею трудових обов`язків на підприємстві відповідача, тому ПрАТ «ЦГЗК» зобов`язане відшкодувати спричинену втратою здоров`я моральну шкоду, правові підстави для стягнення якої визначені статтями 153, 237-1 КЗпП України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на нступне.

Статтею 3 Конституції України передбачається, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Частина 4 статті 43, частина 1 статті 46 Конституції України передбачають, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України, суд під час ухвалення рішення, серед інших питань, вирішує які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в пунктах 1 - 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров`я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці», КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Оскільки позивачу витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 125/25/1939/В (№ рішення 125/25/1939/Р від 05 листопада 2025 року) встановлено 40 % втрати працездатності (сидеросилікоз) та ІІІ групу інвалідності, встановлено наявність пошкодження її здоров`я на виробництві, що надало позивачу право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем, колегія суддів приходить до висновку, що до правовідносин сторін мають застосовуватися Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2008 від 08 жовтня 2008 року та ст.ст. 153, 237-1 КЗпП України.

Відповідно до ч. 2 ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров`ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров`ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров`я.

Частиною першої ст. 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі порушення його законних прав, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (отруєння) за формою П-4 від 18 вересня 2025 року, проведеного на ПрАТ «ЦГЗК», встановлено обставини виникнення хронічного професійного захворювання позивача, а саме: працюючи машиністом конвеєра дробильної фабрики, позивач виконувала роботи з керування, обслуговування конвеєрів при транспортування гірничої маси. Через порушення в роботі систем пилоподавлення, аспірації та режимів експлуатації гірничозбагачувального устаткування протягом тривалої дії, підпадала під вплив підвищених концентрацій аерозолю переважно фіброгенної дії у повітрі робочої зони. Також, зазнавала впливу аналогічних шкідливих факторів виробничого середовища та трудового процесу, працюючи: з 15 листопада 2001 року по 07 травня 2002 року – формувальником машинного формування сталефасоноливарного цеху АТ «КОРУМ КРИВОРІЗЬКИЙ ЗАВОД ГІРНИЧОГО ОБЛАДНАННЯ», з 07 травня 2002 року по 02 жовтня 2012 року – землеробом сталефасоноливарного цеху АТ «КОРУМ КРИВОРІЗЬКИЙ ЗАВОД ГІРНИЧОГО ОБЛАДНАННЯ» (а.с.27-31).

З пункту 18 Акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (отруєння) за формою П-4 від 18 вересня 2025 року вбачається, що причиною виникнення хронічного професійного захворювання є: хімічні фактори - концентрація кремнію діоксиду кристалічного за вмісту в пилу від 10 до 70 % в повітрі робочої зони перевищувала ГДК в 2,8 рази (5,6 мг/м3 при ГДК 2,0 мг/м3) відповідно до вимог “Державних методико-санітарних нормативів допустимого вмісту хімічних речовин у повітрі робочої зони”, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 09 липня 2024 року № 1192.

Отже, роботодавець ПрАТ «ЦГЗК» під час роботи позивача, допустив перевищення гранично допустимого рівня концентрації небезпечних та шкідливих факторів виробничого середовища, що є порушенням ст. 153 КЗпП України та ст. 13 Закону України «Про охорону праці».

Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що професійні захворювання позивача, яке завдає їй фізичного болю та душевних страждань, виникли з вини ПрАТ «ЦГЗК» яким не було виконано вимоги законодавства щодо створення на робочому місці працівника умов праці відповідно до нормативно-правових актів.

Таким чином, судом вірно встановлено порушення ПрАТ «ЦГЗК» норм трудового законодавства в період праці позивачки на підприємстві відповідача, що призвело до виникнення у позивачки професійних захворювань, а тому саме на роботодавця покладається обов`язок з відшкодування завданої моральної шкоди.

Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 220 000 грн, суд виходив з обставин отримання шкоди позивачем, період праці позивачки на підприємстві відповідача, наявності фізичних та душевних страждань, їх тривалість, істотність вимушених змін у способі життя позивача, зменшення обсягу трудової діяльності, необхідність проходження курсу лікування, обмеження життєвої активності позивача і необхідності додаткових зусиль для організації свого життя, неможливість відновлення попереднього стану та відсоток втрати нею професійної працездатності.

Такий висновок суду першої інстанції є правильним, відповідає обставинам справи та нормам закону.

Відповідно до ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров`ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров`ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров`я.

Згідно з частинами першою та третьою статті 13 Закону України «Про охорону праці» роботодавець зобов`язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Відповідно до вимог ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці.

Згода позивача на працю в тяжких умовах праці, не знімає обов`язку та відповідальності з відповідача за забезпечення належних умов праці.

Статтею 160 КЗпП України передбачено, що постійний контроль за додержанням працівниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власника.

Стаття 173 КЗпП України передбачає, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

В даному випадку професійне захворювання пов`язане з виконанням робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, тому відповідальність по відшкодуванню моральної шкоди покладається на роботодавця (підприємство).

У відповідності до статті 4 Закону України «Про охорону праці» державна політика в області охорони праці, базується; зокрема, на принципах пріоритету життя і здоров`я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань.

Відповідно до частини другої статті 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, редакція якої діяла на час виникнення правовідносин, власник або уповноважений ним орган повинен відшкодувати заподіяну моральну шкоду працівнику, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Нормою статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до Витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 125/25/1939/В позивачу первинно встановлено 40 % втрати професійної працездатності в зв`язку з професійними захворюваннями, - з наступним переоглядом.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність належними та допустимими доказами факту спричинення працівникові ушкодження його здоров`я, що виражається у стійкій втраті нею працездатності, встановленні групи інвалідності, та обґрунтованості відшкодування моральної шкоди.

Суд першої інстанції правильно визнав, що позивачці була заподіяна моральна шкода, так як порушено та порушуються її нормальні життєві зв`язки, вона позбавлена можливості реалізовувати свої звички та бажання, оскільки постійно виникають складнощі у зв`язку з загальною слабкістю, втомою, болями.

Позивачка не може повернутися до повноцінного образу життя, відчуває фізичні страждання, фізичну біль, обумовлену важкістю самопочуття та особливостями лікування, психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, у почуттях страху, поганому сні на фоні сильних больових відчуттів.

Все це постійно і негативно позначається на її душевному та фізичному стані.

Вказаний висновок суду відповідає положенням ст. 23 ЦК України та рішенню Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року № 1-9рп./2004, згідно з яким ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності, спричиняють йому моральні і фізичні страждання.

У зв`язку з вищевикладеним, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги про необґрунтованість розміру моральної шкоди.

Доводи апеляційної скарги про те, що якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу, колегією суддів відхиляються з наступних підстав.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що, відповідно до пункту «а» підпункту 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 16 січня 2020 року № 466 ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві», який набрав чинності 23 травня 2020 року, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров`ю, а також відшкодувань моральної шкоди в розмірі, визначеному рішенням суду, але не вище чотирикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, або в розмірі, визначеному законом.

Тобто, чинним податковим законодавством передбачено, що суми відшкодування немайнової (моральної) шкоди, стягнуті на підставі судового рішення, включаються до оподаткованого доходу платника податку, відповідно підлягають оподаткування, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю.

Аналогічний правовий висновок викладено й у постанові Верховного Суду від 21 червня 2022 року у справі № 599/645/21.

Як вбачається з матеріалів справи, в даному випадку мова йде про суми відшкодування збитків, завданих платнику податків внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю, отже вищевказані зміни не поширюються на оподаткування сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на судову практику районних та апеляційних судів в аналогічних справах, колегія суддів не бере до уваги, оскільки частиною 4 статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

На підставі наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку, що фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Відповідно до частини 3 статі 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так як ціна позову складає 691 200 грн, що менше двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судове рішення не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст.ст.367, ч.1 ст.369, ст.374, ст.375, ст.ст.381, 382 ЦПК України,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» - залишити без задоволення.

Рішення Покровського районного суду м. Кривого Рогу від 20 січня 2026 року- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.

Повне судове рішення складено 14 квітня 2026 року.

Головуючий:

Судді: