Постанова від 13 квітня 2026 р. у справі №160/19132/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

14 квітня 2026 року м. Дніпросправа № 160/19132/25

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Головко О.В. (доповідач),

суддів: Суховарова А.В., Ясенової Т.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2025 року (суддя Врона О.В., повний текст рішення складено 05.12.2025) в адміністративній справі

за позовом Керівника Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області Катеби Олега Анатолійовича

до Дніпропетровської обласної державної адміністрації – військової адміністрації

треті особи Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу,

в с т а н о в и в :

Керівник Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області Катеба Олег Анатолійович звернувся до суду з позовом, в якому просить: визнати протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної державної адміністрації - військової адміністрації, яка полягає у невжитті заходів щодо реєстрації права державної власності в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об`єкт культурної спадщини національного значення - Успенська церква XVII століття, з охоронним № 040045/2, що розташована за адресою: вул. Музейна, с. Китайгород Дніпровського району Дніпропетровської області; зобов`язати Дніпропетровську обласну державну адміністрацію - військову адміністрацію вчинити дії щодо реєстрації права державної власності в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об`єкт культурної спадщини національного значення Успенська церква XVII століття, з охоронним № 040045/2, що розташована за адресою: вул. Музейна, с. Китайгород Дніпровського району Дніпропетровської області.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2025 року позов задоволено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, третя особа на стороні відповідача – Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації подало апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове судове рішенням, яким у задоволенні позову відмовити. Апеляційна скарга ґрунтується на тому, що судом першої інстанції не надано належної оцінки обставинам справи та нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення. Зазначає, що право постійного користування земельною ділянкою, на якій знаходиться церква, зареєстровано за релігійною громадою «Свято-Успенська», проте суд першої інстанції не долучив цю громаду до участі у справі. Крім того, відповідно до паспорту на пам`ятку «Успенська церква», складеного Держбудом УРСР у графі «балансова належність» та «конкретне використання» зазначено, що пам`ятка знаходиться на балансі Китайгородського виконкому сільських депутатів трудящих. Таким чином облдержадміністрація не є та не може бути балансоутримувачем або власником культурного майна.

У відзивах на апеляційну скаргу прокурор та третя особа на стороні позивача – Міністерство культури України просять відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначають, що до 1991 року державна власність не розподілялась на загальнодержавну та комунальну власність, тоді як все майно церковних і релігійних громад в Україні визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття. Тому саме держава в особі органів, передбачених статтею 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є належним власником культових будівель і майна.

Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та пояснень учасників справи, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджується, що Успенська церква XVII століття, яка знаходиться у с. Китайгород, Дніпропетровська область, Дніпровський район, вул. Музейна, взята на державний облік як об`єкт культурної спадщини, охоронний № 153.

Відповідно до рішення Китайгородської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області від 26.10.2018 № 347-17/VII земельна ділянка комунальної форми власності з кадастровим номером 1225682001:02:002:0002 площею 0,40 га, на якій розташована Успенська церква XVII століття, передана у постійне користування релігійній громаді Свято-Успенській для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій.

Апелянт стверджує, що суд необґрунтовано не залучив до участі в справі Свято-Успенську релігійну громаду, що є однією з підстав для скасування рішення.

Разом з цим суд апеляційної інстанції вважає такі доводи помилковими, адже користування земельною ділянкою, на якій знаходиться об`єкт культурної спадщини, жодним чином не впливає на права та законні інтереси громади у спорі щодо реєстрації права державної власності в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об`єкт культурної спадщини національного значення - Успенська церква XVII століття.

Колегія суддів звертає увагу апелянта, що відповідно до ч. 2 ст. 49 КАС України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов`язки. Вони можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням учасників справи. Якщо адміністративний суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до судового розгляду встановить, що судове рішення може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Аналіз наведених норм дає можливість дійти висновок, що для залучення до участі в справі певного суб`єкта в якості третьої особи має існувати єдина підстава - рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов`язки.

Відповідачем не доведено, судом апеляційної інстанції не встановлено, що така підстава має місце у відношенні до релігійної громади «Свято-Успенська», відтак суд першої інстанції не допустив порушення норм процесуального права, які відповідно до статті 317 КАС України є підставою для скасування рішення.

Щодо суті спірних правовідносин та доводів апелянта, що облдержадміністрація не може бути балансоутримувачем або власником культурного майна, колегія суддів звертає увагу на правові позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах, наведені, зокрема, у постановах від 16.01.2025 у справі № 620/2325/24, від 28.01.2025 у справі № 620/16668/23.

Суд касаційної інстанції навів такі правові висновки:

«Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України від 8 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини».

Частина перша статті 1 цього Закону містить такі визначення термінів, зокрема:

об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

нерухомий об`єкт культурної спадщини – об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

пам`ятка культурної спадщини (далі – пам`ятка) – об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Частиною першою статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», яка визначає суб`єктів права власності на пам`ятки, встановлено, що пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом.

Здійснення права власності на об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками, регламентує стаття 18 вищезгаданого Закону, за приписами частини першої якої об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Згідно з частиною першою статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (частина перша статті 329 Цивільного кодексу України).

За правилами частини першої статті 181 та частини першої статті 182 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав (преамбула до цього Закону).

Частина друга статті 3 вказаного вище Закону встановлює, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Підстави для державної реєстрації прав передбачені статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до пунктів 13, 14 частини першої якої державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі: рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державної реєстрації речових прав на нерухоме майно …та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення… визначає Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року № 553).

За нормами пункту 44 вищенаведеного Порядку для державної реєстрації права власності на закінчений будівництвом об`єкт державної або комунальної власності, будівництво якого завершено та право власності на який не зареєстровано до 1 січня 2013 р., за відсутності документа, що посвідчує набуття права державної або комунальної власності на такий об`єкт, подаються:

витяг з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо такого об`єкта (у разі державної реєстрації права державної власності);

документ, що підтверджує факт перебування закінченого будівництвом об`єкта у комунальній власності, виданий відповідним органом місцевого самоврядування (у разі державної реєстрації права комунальної власності);

документ, що підтверджує факт відсутності перебування закінченого будівництвом об`єкта у державній власності, виданий Фондом державного майна чи його регіональним відділенням (у разі державної реєстрації права комунальної власності)».

Суд апеляційної інстанції зазначає, що у спірних правовідносинах не є спірним, що Успенська церква XVII століття, з охоронним № 040045/2, є нерухомим майном.

Згідно з розпорядженням Представника Президента України від 04.03.1993 № 98 «Про передачу комплекса культурних споруд с. Китайгород Українській православній церкві» проведено передачу комплексу культурних споруд церков (Успенська, Св. Варвари, Миколаївська) у безоплатне користування громаді Української православної церкви с. Китайгород.

Повертаючись до правових висновків Верховного Суду, наведених у справі № 620/16668/23, колегія суддів цитує:

«Відповідно до положень статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року (втратив чинність згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21 серпня 1985 року № 807-XI) молитовні спеціального типу й культове майно, що є на облікові органів радянської влади, становлять державне майно.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 року № 988-XI введений в дію Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» з дня його опублікування (офіційно опублікований 6 червня 1991 року у газеті Голос України).

За приписами частини другої статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Водночас, до 1991 року державна власність не розподілялась на загальнодержавну та комунальну власність.

Такий різновид державної власності як власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність) був визначений частиною першою статті 19 Закону СРСР від 6 березня 1990 року «Про власність» та статтею 31 Закону Української РСР від 7 лютого 1991 року «Про власність».

7 грудня 1990 року був прийнятий Закон України № 533-XII «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», за приписами частини четвертої статті 7 якого до комунальної власності належить майно, яке передається безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, майно, яке створюється і купується органами місцевого самоврядування за рахунок належних їм коштів, а також майно, перелік якого встановлено Законом про власність.

Порядок введення в дію вищезгаданого Закону був визначений постановою Верховної Ради УРСР від 8 грудня 1990 року «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», абзацом першим пункту 4 якого доручено Раді Міністрів Української РСР: до 1 квітня 1991 року визначити порядок передачі і перелік майна, яке за плату або безоплатно передається до складу комунальної власності різних територіальних рівнів.

На виконання постанов Верховної Ради УРСР від 8 грудня 1990 року «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» та від 26 березня 1991 року «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність», Кабінетом Міністрів України 5 листопада 1991 року прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», якою також затверджено перелік державного майна України, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Тож підставою для набуття державного майна України у комунальну власність, є, зокрема, Закон Української РСР «Про власність» та вищезгадана постанова Кабінету Міністрів України № 311 від 5 листопада 1991 року.

Згідно з положеннями статті 35 Закону Української РСР «Про власність» об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб`єктами права власності.

Абзацами першим, другим пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що з набранням чинності цим Законом (12 червня 1997 року) майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст.

Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу.

Тобто до введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визначено нечинним з дня його прийняття, тобто, таким, що не породило правових наслідків.

Тому держава в особі органів, передбачених в статті 17 вищенаведеного Закону, є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону.

Також відповідно до частини другої статті 1, статті 4 Закону Української РСР від 13 липня 1978 року № 3600-IX «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» (втратив чинність 12 липня 2000 року одночасно з набранням чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини») усі пам`ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою.

Пам`ятки історії та культури перебувають у власності держави, а також колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об`єднань, інших громадських організацій і в особистій власності громадян.

Всі виявлені на території Української РСР об`єкти, що становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність і не мають власника або власник яких невідомий чи в силу закону втратив на них право, переходять у власність держави, якщо інше не передбачено законом».

Опираючись на наведену правову позицію Верховного Суду, колегія суддів доходить висновку про помилковість доводів апелянта, що облдержадміністрація не може бути балансоутримувачем або власником культурного майна – Успенська церква XVII століття.

Водночас для правильного вирішення справи необхідно встановити чи зареєстровано право власності на Успенську церкву XVII століття за іншим суб`єктом.

Перевіряючи таку обставину, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до паспорту, складеного 12.03.1974, Успенська церква XVII століття взята під охорону відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 за № 970, перебуває на балансі Китайгородського виконкому сільради депутатів трудящих.

Водночас відповідно до листа виконавчого комітету Китайгородської сільської ради Дніпропетровської області від 22.11.2024 № 1392/01-26 Успенська церква XVII століття з державної в комунальну власність не передавався, на балансі виконавчого комітету не перебуває.

Згідно з інформаційною довідкою Державного архіву Дніпропетровської області у документах виконавчого комітету Китайгородської сільської ради народних депутатів (с. Китайгород Царичанського району Дніпропетровської області) рішень щодо вказаного об`єкту культурної спадщини немає.

Також листом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях від 08.01.2025 за № 10-09 00077 підтверджується, що відомості про нерухоме майно за класифікаційними угрупуваннями:1272 «Будівлі для культової та релігійної діяльності» та 1273 «Пам`ятки історичні та такі, що охороняються державою» відповідно до Класифікатора державного майна, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 15.03.2006 № 461, місцезнаходження: Дніпропетровська область, Дніпровський район, с. Китайгород, с. Кравцівка, с. Рибалки, с. Рудка та с. Щербинівка суб`єктами управління до Фонду державного майна України з метою внесення до Єдиного реєстру об`єктів державної власності не надавалися (не ідентифіковано за результатами пошуку).

Отже з матеріалів справи вбачається, що державна реєстрації речових прав на Успенську церкву XVII століття у встановленому законом порядку не проведена.

Натомість, в силу вищенаведених норм права та висновків Верховного Суду, історична пам`ятка Успенська церква XVII століття в силу закону належить до об`єктів державної власності. Приналежність церкви до об`єктів права комунальної власності під час розгляду цієї справи судом не встановлено, апелянтом та відповідачем не доведено.

Відповідно, саме відповідач у справі має виконати обов`язок, встановлений законом, щодо вчинення дій, пов`язаних з реєстрацію речового права на об`єкт нерухомого майна – Успенську церкву XVII століття.

Доводи апеляційної скарги такий висновок не спростовують.

Рішення суду першої інстанції ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 243, 316, 322 Кодексу адміністративного судочинства України суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2025 року в адміністративній справі № 160/19132/25 залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з 14 квітня 2026 року та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова складена 14 квітня 2026 року.

Головуючий - суддя О.В. Головко

суддя А.В. Суховаров

суддя Т.І. Ясенова