Постанова від 13 квітня 2026 р. у справі №161/24485/25 — Волинський апеляційний суд

Справа № 161/24485/25 Головуючий у 1 інстанції: Кихтюк Р. М.

Провадження № 22-ц/802/477/26 Доповідач: Шевчук Л. Я.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 квітня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого-судді Шевчук Л. Я.,

суддів Данилюк В. А., Киці С. І.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, за апеляційними скаргами відповідача фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 лютого 2026 року та на додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 лютого 2026 року,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулась в суд із зазначеним позовом, який обґрунтувала тим, що між нею та відповідачкою фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 була досягнута усна домовленість щодо поставки товару, а саме будівельних матеріалів. Продаж цього товару було узгоджено на умовах попередньої оплати, у зв?язку з чим нею в електронному вигляді отримано рахунок № 21/06/22 від 21 червня 2022 року. Цього ж дня вона сплатила відповідачці кошти за товар у розмірі 139 800 грн.

Позивачка також зазначала, що вказані будівельні матеріали мали бути використані при виконанні робіт щодо реконструкції її житлового будинку. Проте відповідачка не поставила зазначені будівельні матеріали для проведення робіт по реконструкції її житлового будинку і грошових коштів не повернула.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення коштів ухвалено стягнути з відповідачки фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 139 800 гривень попередньої оплати за товар. Рішення суду набрало законної сили 25 вересня 2025 року.

30 вересня 2025 року відповідачка кількома платежами сплатила їй всі кошти за рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 червня 2025 року у справі № 161/5951/23.

Проте відповідачка не здійснювала повернення передплати за непоставлений товар досить тривалий період часу, а вона не могла користуватись цими коштами.

Покликаючись на зазначені обставини, позивачка просила суд стягнути з відповідачки у її користь за період прострочення повернення передплати інфляційні втрати у розмірі 30 023,08 грн, 3 проценти річних від простроченої суми у розмірі 10 440,12 грн та понесені судові витрати.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 лютого 2026 року у цій справі позов ОСОБА_1 задоволено.

Ухвалено стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 30 023,08 грн та 3 проценти річних у розмірі 10 440,12 грн за період прострочення проведення передплати.

Стягнуто з відповідачки в користь позивачки 968,96 грн сплаченого судового збору.

Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 лютого 2026 року у цій справі ухвалено стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 витрати за надання професійної правничої допомоги у розмірі 7 000,00 грн

Не погоджуючись із ухваленим судовим рішенням, відповідачка фізична особа-підприємець ОСОБА_2 через свого представника адвоката Бугайова А. О. подала апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушення судом норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову в позові.

У своїй апеляційній скарзі на додаткове рішення суду відповідачка фізична особа-підприємець ОСОБА_2 зазначала, що додаткове рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального права, а тому просила додаткове рішення суду скасувати.

Відповідно до статті 369 ЦПК України апеляційний суд розглянув цю справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Як передбачено частинами 4, 5 статті 268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Датою ухвалення постанови у цій справі є 14 квітня 2026 року – дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи та вивчивши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції та апеляційну скаргу на додаткове рішення суду першої інстанції слід задовольнити, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 з таких підстав.

Судом за матеріалами справи встановлено, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 червня 2025 року, що набрало законної сили, у справі № 161/5951/23 ухвалено стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 у користь ОСОБА_1 139 800,00 грн попередньої оплати за товар (а. с. 10-13).

Постановою Волинського апеляційного суду від 25 вересня 2025 року апеляційну скаргу відповідача фізичної особи-підприємця залишено без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 червня 2025 року у цій справі залишено без змін.

Звертаючись в суд з позовом про стягнення інфляційних втрат та 3 процентів річних від простроченої суми, позивачка ОСОБА_1 зазначала, що відповідачка фізична особа-підприємець ОСОБА_2 30 вересня 2025 року, тобто через 5 днів після набрання рішенням законної сили, кількома платежами сплатила всі належні їй суми передплати за товар.

У своїй позовній заяві ОСОБА_1 просила суд стягнути з відповідачки ФОП ОСОБА_2 інфляційні втрати та 3 проценти річних за період з 18 березня 2023 року до 29 вересня 2025 року.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та 3 процентів річних від простроченої суми, суд першої інстанції дійшов висновку, що боржник ФОП ОСОБА_2 , яка прострочила виконання грошового зобов?язання, повинна сплатити у користь ОСОБА_1 інфляційні втрати та три проценти річних за період з 18 березня 2023 року до 29 вересня 2025 року.

Такі висновки суду зроблені з порушення вимог закону.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Частинами 1, 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на не договірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За змістом вказаної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Положення зазначеної норми права передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-2168цс15 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, як наслідок, право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передують подачі такого позову.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу за увесь час прострочення.

У справі, що переглядається, встановлено, що грошове зобов?язання відповідачки фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 перед позивачкою ОСОБА_1 виникло 25 вересня 2025 року з моменту набрання рішенням законної сили і відповідачка фізична особа-підприємець ОСОБА_2 на виконання рішення суду, яке набрало законної сили 25 вересня 2025 року, сплатила позивачці ОСОБА_1 грошові кошти 30 вересня 2025 року, тобто через п`ять днів після набрання рішенням суду законної сили.

Суд першої інстанції зазначених обставин не врахував, а тому дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідачки в користь позивачки інфляційні втрати та 3 проценти річних від простроченої суми

За таких обставин колегія суддів доходить висновку про відсутність порушеного права позивачки ОСОБА_1 відповідачкою фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 .

Доводи позивачки зводяться лише до власного неправильного тлумачення норм матеріального та процесуального права.

На підставі наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що із-за невідповідності висновків суду встановленим обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального права, порушення норм процесуального права, рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

У разі скасування рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню додаткове рішення суду.

За положеннями підпункту «б», «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції здійснює новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, та розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Судові рішення, які ухвалюються судом за результатами розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення (додаткове рішення, ухвала про відмову у прийнятті додаткового рішення), що є невід`ємними частинами рішення суд справі, у разі скасування такого рішення втрачають силу.

Оскільки апеляційним судом рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 лютого 2026 року у цій справі скасовано з ухваленням нового судового рішення, то додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 лютого 2026 року у цій справі слід скасувати, а тому витрати, понесені сторонами під час розгляду справи судом першої інстанції, підлягають новому розподілу з урахуванням розподілу судових витрат, понесених сторонами під час апеляційного перегляду справи.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати (судовий збір та витрат на правничу допомогу), понесені позивачем у зв`язку із розглядом справи судом першої інстанції, з урахуванням того, що апеляційним судом ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, слід залишити за позивачкою.

Крім того колегія суддів звертає увагу, що судом першої інстанції при ухваленні додаткового рішення не взято до уваги, що стороною позивача не надано суду доказів, які підтверджують здійснення позивачкою витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги і які оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Зазначена позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що із-за невідповідності висновків суду встановленим обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального права, порушення норм процесуального права, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 368, 369, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційні скарги відповідача фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , подані представником ОСОБА_3 , задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 лютого 2026 року та додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 лютого 2026 року у цій справі скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та 3 процентів річних відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у пункті 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді