Рішення від 26 березня 2026 р. у справі №201/5362/21 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/5362/21

Провадження 2/201/293/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2026 року м. Дніпро

Соборний районний суд міста Дніпра в складі:

головуючого - судді Покопцевої Д.О.,

секретаря – Тоцької Л.В.,

за участі адвокатів – Шавкун М.Г., Богданова М.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння, треті особи - Акціонерне товариство «Сенс Банк», державний реєстратор Обласного комунального підприємства «Софіївське бюро технічної інвентаризації» Волос Олена Володимирівна,

ВСТАНОВИВ:

Позивачі зазначили, що 25.06.2007р. між позивачами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і АКБ «Укрсоцбанк» укладений договір іпотеки № 565, за умовами якого іпотекодавці передали в іпотеку банка у якості забезпечення іпотекодавцем ОСОБА_1 виконання зобов`язань за договором про надання відновлювальної лінії № 07.1\171-7 від 25.06.2007р., укладеним з банком і ОСОБА_1 , нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,7 кв.м, яка належала їм на праві спільної часткової власності (по ) (а.с. 14-16).

Пунктом 6.4. іпотечного договору визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором стягувача, а саме: на підставі рішення суду (п. 4.6.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (п. 4.6.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (п. 4.6.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку» (п. 4.6.4).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 07.02.2019р., 31.01.2019р. державним реєстратором ОКП «Софіївське бюро технічної інвентаризації» Волос О.В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45353849 від 04.02.2019р. до державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис №30133076, на підставі якого право власності на вказану квартиру зареєстроване за AT «Укрсоцбанк» (а.с. 12).

30.07.2019р. квартира АДРЕСА_1 на підставі договору-купівлі продажу № 1951, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю.О., відчужена відповідачці ОСОБА_3 .

Посилаючись на те, що положення п.п. 4.6.3., 4.6.4 договору іпотеки від 25.06.2007р. не є застереженням в розумінні Закону України «Про іпотеку», а лише передбачають один із можливих способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя; окремий договір про задоволенні вимог іпотекодержателя не укладався, позивачі вважають, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на підставі договору іпотеки, серія та номер 565, посвідченого 25.06.2007р. нотаріусом Дніпропетровського МНО Панченко О.В. було прийняте державним реєстратором ОКП «Софіївське бюро технічної інвентаризації» Волос О.В. з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку».

Також позивачі вказують, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на таке відчуження; державному реєстратору ОКП «Софіївське бюро технічної інвентаризації» ОСОБА_4 не надано звіту про будь-яку експертну оцінку квартири АДРЕСА_1 , тому рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45353849 від 04.02.2019р. до державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис

N630133076, на підставі якого право власності на спірну квартиру зареєстроване за АТ «Укрсоцбанк», було прийнято без оцінки квартири АДРЕСА_1 , що є прямим порушенням ст.37 Закону України «Про іпотеку», а відтак квартира вибула з їх власності не з їхньої волі.

Посилаючись на наведене просять суд витребувати у відповідачки вказану квартиру, вирішити питання судових витрат.

Представник ОСОБА_2 – адвокат Богданов М.Ю. просить позов задовольнити, позивач ОСОБА_1 подав заяву про розгляд справи без його участі (т.2, а.с.168).

Відповідачка позов не визнала, надала пояснення (т.3, а.с.32-36), згідно яких в розділі 4 договору іпотеки від 25.06.2007р. врегульовані питання щодо способів звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення грошових зобов`язань, і цей договір містить іпотечне застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Той факт, що сторони договору іпотеки домовилися про застосування позасудового порядку звернення стягнення на предмети іпотеки свідчить про те, що сторони дійшли згоди, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов?язання іпотекодержатель набуває права на звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя в один чи іншій спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зауважує, що позивачі не оспорюють факт заборгованості за кредитним договором.

Таким чином, договір іпотеки від 25.06.2007р. укладений в забезпечення кредитного зобов`язання, який передбачає право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку у випадку неналежного виконання умов кредитного договору, і свідчить про наявність у діях позивачів згоди на передачу майна іпотекодержателю, оскільки є очевидним, що підписання означеного договору позивачами і є проявом волі особи, що унеможливлює застосування п.3 ч.1 ст. 388 ЦК України та витребування майна у добросовісного набувача тобто відповідачки

Конструкція за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст.388 ЦК України, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний надмірний тягар

За наявними матеріалами цивільної справи позивачами як стороною, яка зобов`язана довести обставини на які посилається, не надано жодного доказу на підтвердження того факту, що спірна квартира підпадає під ознаки об`єкту нерухомого майна, на яке розповсюджується положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Представник Акціонерного товариства «Сенс Банк» подав заяву про розгляд справи без його участі (т.2, а.с.175, т.3, а.с.24 на інш).

Державний реєстратор Обласного комунального підприємства «Софіївське бюро технічної інвентаризації» Волос Олена Володимирівна в судові засідання не з`являлася, про час та місце розгляду справи сповіщена, пояснень не направила.

Суд, вислухавши учасників справи, дослідивши матеріали цієї справи та справи 201/10865/19, встановив такі факти та відповідні їм правовідносини.

25.06.2007р. між позивачами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і АКБ «Укрсоцбанк» укладений договір іпотеки № 565, за умовами якого іпотекодавці передали в іпотеку банка у якості забезпечення іпотекодавцем ОСОБА_1 виконання зобов`язань за договором про надання відновлювальної лінії № 07.1\171-7 від 25.06.2007р., укладеним з банком і ОСОБА_1 , нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,7 кв.м, яка належала їм на праві спільної часткової власності (по ) (т.1, а.с. 10-12).

Пунктом 6.4. іпотечного договору визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором стягувача, а саме: на підставі рішення суду (п. 4.6.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (п. 4.6.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (п. 4.6.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку» (п. 4.6.4).

06.02.2018р. ПАТ «Укрсоцбанк» склало позивачам повідомлення вих.№ К/И/УСБ/Б/ про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, в якому вимагало сплатити борг за кредитним договором, розмір якого станом на 31.01.2018р. складав 63 455,89 доларів США. В порядку ст.ст. 35, 36 Закону України «Про іпотеку» позивачі попереджалися, що в разі невиконання цієї вимоги протягом 30- денного строку ПАТ «Укрсоцбанк» має намір звернутися стягнення на предмет іпотеки в порядку передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Також повідомляв позивачів, що у випадку задоволення вимог іпотеку держателя в порядку ст.37 Закону України «Про іпотеку», позивачам буде прощено (анульовано) залишок непогашеної заборгованості за кредитом, у зв`язку з чим вони будуть зобов`язані сплатити 18% податку на доходи фізичних осіб, та 1,5% військового збору з доходу у вигляді основної суми боргу анульованого кредитором (справа 201/10865/19 а.с.52).

Вказане повідомлення направлялося позивачам двічі: 09.02.2018р. (справа 201/10865/19, а.с.53-55), та 24.10.2018р. (справа 201/10865/19, а.с.56); поштове відправлення від 24.10.2018р. повернуто неврученим із довідкою пошти від 09.11.2018р. за закінченням терміну зберігання.

Відповідно до звіту від 05.02.2018р. про експертну оцінку ринкової вартості житлової нерухомості - двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , складеного на замовлення ПАТ «Укрсоцбанк», станом на 05.02.2018р. ринкова вартість об`єкта оцінки визначена у розмірі 735 942грн, що еквівалентно 26 390 доларам США (справа 201/10865/19 а.с.37).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 07.02.2019р. (т.1, а.с.8-9), 31.01.2019р. державним реєстратором ОКП «Софіївське бюро технічної інвентаризації» Волос О.В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45353849 від 04.02.2019р. до державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис №30133076, на підставі якого право власності на вказану квартиру зареєстроване за AT «Укрсоцбанк».

Відділ реєстрації майнових прав управління у сфері державної реєстрації департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради 19.08.2020р. на виконання ухвали Дніпровського апеляційного суду від 23.07.2020р. (справа №201/10865/19) надав належним чином засвідчені електронні копії документів виготовлені шляхом сканування, які додавались до заяви № 32451527 від 31.01.2019р. (індексний номер рішення 45353849, номер запису 30133076) про державну реєстрацію права власності на об?єкт нерухомого майна № 1757208212101 за адресою: АДРЕСА_2 та повідомив, що станом нa 19.08.2020р. документи реєстраційної справи № 1757208212101 за вказаною адресою, щодо реєстраційних дій від 04.02.2019 (заява № 32451527 від 31.01.2019, індексний номер рішення 45353849, номер запису 30133076) державного реєстратора Обласного комунального підприємства "Софіївське бюро технічної інвентаризації", Дніпропетровської обл. Волос О.В. на зберігання не надходили (справа №201/10865/19, а.с.203).

Відповідно, до заяви № 32451527 від 31.01.2019р. (індексний номер рішення 45353849, номер запису 30133076) буди додані: повідомлення позивачам вих.№ К/И/УСБ/Б/ від 06.02.2028р. ПАТ «Укрсоцбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, копія конверту, в якому вказане повідомлення відправлялося повторно 24.10.2018р., договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 07.1/171-7 від 25.06.2007р., укладений між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» як кредитором та ОСОБА_1 , як позичальником, за умовами якого кредитор зобов`язується надати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання; надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами, зі сплатою 13,5 % річних та комісією в розмірі та в порядку визначеному цим договором; в межах максимального ліміту заборгованості до 30 000 доларів США із наступним графіком змін максимального ліміту заборгованості; кінцевий термін повернення заборгованості за кредитом до – 24.06.2014р. на умовах визначених цим договором (справа №201/10865/19 а.с. 206-208); дублікат іпотечного договору від 25.06.2007р.

30.07.2019р. квартира АДРЕСА_1 на підставі договору-купівлі продажу № 1951, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю.О., відчужена банком відповідачці ОСОБА_3 (т.1, а.с.17-19).

Чинне процесуальне законодавство не встановлює заборону щодо використання під час розгляду цивільної справи доказів, отриманих у межах інших проваджень (див.: постанову Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 461/3675/17 (провадження №61-8732св20). Достовірність і достатність таких доказів суд оцінює з урахуванням обставин конкретної справи.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно з п.1 ч.2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Як передбачено ч.1 ст. 627 ЦК України, відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

У ч.1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

За змістом ст.ст. 610,612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.

Отже, у випадку настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором, позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі ст.514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (ч.1 ст.546 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотека – вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч.1 ст.35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до ст.36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Згідно з ч.1 ст.37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотека – вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч.1 ст.35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до ст.36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому ст.37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст.38 цього Закону.

Згідно з ч.1 ст.37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Аналогічні положення закріплені в Законі України «Про іпотеку» в редакції, чинній на момент звернення стягнення на предмет іпотеки.

Тобто законодавством і на момент укладення іпотечного договору, й на момент звернення стягнення на предмет іпотеки передбачався спосіб задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.

Аналогічні правові висновки стосовно оцінки застереження в іпотечному договорі як договору про задоволення вимог іпотекодержателя викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020р. у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), від 26.07.2023р. у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22) та у постановах Верховного Суду від 09.09.2021р. у справі № 750/10129/18 (провадження № 61-4971св20), від 30.07.2024р. у справі № 754/17295/20 (провадження № 61-1565св24), від 19.06.2024р. у справі № 761/14019/19 (провадження № 61-4790св24) та багатьох інших.

Отже, як за положеннями Закону України «Про іпотеку», так і за змістом договору, правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом договору іпотеки, є не лише окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, але й відповідне застереження в іпотечному договорі.

Завершенням позасудового врегулювання спору є державна реєстрація права власності на предмет іпотеки, що виступає забезпеченням за основним зобов`язанням, за іпотекодержателем.

Верховний Суд у постанові від 11.08.2021р. у справі № 715/1788/19 (провадження № 61-6548св20) зазначив, що у разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем у загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини п.1 ст.35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог ч.1 ст.35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 54–60 постанови від 29.09.2020р. у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначила, що належним необхідно вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку. Належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також необхідно вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.

Судом встановлено, що означене повідомлення позивачам направлялося двічі, тобто, принаймні, банком створена реальна можливість його отримання позивачами. Крім цього слід врахувати, що повідомлення складене 06.02.2018р., вперше відправлено 09.02.2028р. , вдруге 24.10.2018р., а перереєстрація на користь банку спірної квартири відбулася 31.01.2019р., тобто за спливом понад 11 місяців після направлення повідомлення вперше.

Відповідно до п.п.1 п.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який був чинним на час вчинення оспорюваних реєстраційних дій, не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із ст.4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

– таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

– загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Судом встановлено, що спірна квартира має загальну площу 50,7 м.кв. (т.1, а.с.13).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна позивачі станом на 19.09.2019р. не мали у власності іншого житла (т.1, а.с.13-16).

Але слід врахувати, що Державний реєстр речових прав на нерухоме майно в Україні у сучасному електронному вигляді функціонує з 01.01.2013р. Всі права власності, набуті та зареєстровані до цієї дати (через БТІ, паперові книги), є дійсними.

Відтак доказів того, що спірна квартира станом на 31.01.2019р. (перереєстрація на підставі іпотечного застереження) використовувалась як місце постійного проживання позичальника ОСОБА_1 та позивачів ОСОБА_5 як майнових поручителів матеріали цієї справи не містять, рівно як і матеріали справи справа 201/10865/19. Їх зареєстроване місце проживання в спірній квартирі вказано лише у договорах про надання відновлювальної кредитної лінії № 07.1/171-7 від 25.06.2007р. та іпотечному і станом на 2007р. (т.1, а.с.10, справа №201/10865/19 а.с. 206-208).

Також позивачами не надано доказів того, що у їх володінні не знаходиться інше майно, право власності на яке зареєстроване до 01.01.2013р.

Обставин, які б перешкоджали позивачам подати ці докази, судом не встановлено.

Наявність заборгованості перед банком позивачами не спростовується.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною 1 ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відтак встановлення того, що спірна квартира, яка є предметом іпотеки, підпадає під критерії, визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», є припущенням, а припущення в основу судового рішення покласти не можна.

Також окремо слід звернути увагу на таке.

Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частиною 1 ст. 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із ст.41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

ЦК України одним зі способів захисту порушених прав передбачено віндикацію.

Так, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 ЦК України).

Віндикація - це витребування своєї речі не володіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч.1 ст.388 ЦК України.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного безпосередньо із власником договору.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Для застосування п.3 ч.1 ст.388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.

Стаття 388 ЦК України передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми. Волею є детерміноване i мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення - прояв волі особою зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами.

Добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Зазначене також підтверджується висновками Верховного Суду, який неодноразово звертав увагу на те, що можливість задоволення позовних вимог на підставі ч.1 ст.388 ЦК України пов`язане із встановленням двох основних обставин - наявності волі у власника (позивача, який витребував майно) та обставин переходу права власності до останнього набувача (чи було таке набуття добросовісним чи не добросовісним).

Разом з тим, положеннями зазначеної норми не зазначено наслідки у випадку, якщо за встановлених обставинами справи одночасно встановлено і відсутність волі у власника під час вибуття з його володіння майна і наявність добросовісного оплатного набуття права власності відповідачем-володільцем спірного майна.

Зміст ст.388 ЦК України (в редакції статті, чинній на момент подання позову у цій справі) дає підстави для висновку про те, що єдиною безумовною підставою для відмови у задоволенні віндикаційного позову до добросовісного відповідача є продаж спірного майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Водночас, безумовною підставою для задоволення віндикаційного позову власника до добросовісного набувача спірного майна є отримання такого майна добросовісним набувачем безоплатно. При цьому, в контексті вимог ст.1 Першого протоколу до Конвенції, позбавлення добросовісного власника власності (незалежно від оплатності/безоплатності) можливе лише у випадку здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Отже, для застосування положень п.3 ч.1 ст.388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника, а тому такі обставини підлягають обов`язковому з`ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору (Постанова Верховного Суду від 29.05.2024р. у справі № 910/5808/20).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зробила такі правові висновки:

«183. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

184. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 – 168).

185. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

– втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування – передбачуваними;

– якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

– втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

186. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки – встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 – 43)).

187. Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування – передбачуваними.

188. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства».

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

У ст.330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч.1 ст.388 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Набувач визнається добросовісним, якщо на час вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

За змістом ч.5 ст.12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (Постанова ВП ВС від 20.11.2018 року у справі № 907/50/16).

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків. Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема, добросовісно. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункти 37, 38), від 6 липня 2022 рокуу справі № 914/2618/16 (пункт 52), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40),).

Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на дані державних реєстрів і дії нотаріуса, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача могли б викликати сумнів у правомірності набуття майна, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (Постанова КГС ВС від 11.03.2025 у справі № 922/647/22).

Особа може бути визнана добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений за відсутності у продавця права на відчуження. Недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі. Набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння (Постанова КГС ВС від 16.04.2025 у справі № 910/17006/23).

Із викладеного випливає, що саме позивачі повинні довести недобросовісність відповідачки як набувача, але ними не надано суду жодного доказу на спростування презумпції її добросовісності.

За положеннями ч.4 ст. 319 ЦК України, власність зобов`язує. Принцип «власність зобов`язує» передбачає відповідальність власника за контроль над своїм майном, щоб запобігти його безпідставному вибуттю з володіння. Володіння є фізичним контролем, і власник має вживати заходів для його забезпечення, щоб запобігти безпідставному вибуттю майна з володіння (крадіжка, загублення), оскільки недбалість може обмежити право на його витребування.

У цій справі встановлено, що через наявність заборгованості за кредитним договором банк двічі направляв позивачам повідомлення вих.№ К/И/УСБ/Б/ від 06.02.2018р. про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, але вони його не отримали.

Банк на підставі іпотечного застереження майже через рік, 31.01.2019р., зареєстрував за собою право власності на спірну квартиру, але це було залишено позивачами як власниками без правового реагування, хоча вони, підписавши договір іпотеки із іпотечним застереженням і маючи заборгованість за кредитом, який був забезпечений цією іпотекою, повинні були контролювати своє майно, а тим паче перехід права власності на нього.

І лише через 2 місяці (20.09.2019р.) після того, як банк продав спірну квартиру відповідачці (30.07.2019р.), позивачі пред`явили суду позов на захист своїх прав як власників (справа 201/10865/19).

Відповідачка, в свою чергу, за відплатним договором набула право власності на спірну квартиру та дотепер, тобто до березня 2026р., майже 7 років не розпорядилася нею, хоча таку можливість мала, адже заходи забезпечення позову як у цій справі, так і у справі 201/10865/19 не вживалися.

Як випливає з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна станом на 27.05.2021р. в Єдиному державному реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відомості відсутні, у Державному реєстрі Іпотек відомості відсутні (т.1, а.с.17). Інформації на іншу дату суду не подано, клопотань про витребування доказів не заявлено.

Суд враховує, що особа, яка добросовісно покладалася на офіційні відомості про відсутність в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень , тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, - набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (п.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019р. у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19).

Аналізуючи все викладене у сукупності суд, встановивши, що позивачами не подано доказів того, що спірна квартира, яка була предметом іпотеки, підпадає під критерії, визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», і не спростована презумпція добросовісності відповідачки як набувача, відмовляє у задоволенні цього позову і залишає за позивачами їх судові витрати.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 2-13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позову.

Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду впродовж 30 днів.

Повний текст рішення буде складений впродовж 10 днів.

Суддя: Д.О. Покопцева