Постанова від 12 квітня 2026 р. у справі №488/2135/19 — Миколаївський апеляційний суд

13.04.26

22-ц/812/625/26

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 квітня 2026 року м. Миколаїв

справа №488/2135/19

провадження №22-ц/812/624/26

№22-ц/812/625/26

№22-ц/812/626/26

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого Локтіонової О. В.,

суддів: Крамаренко Т. В., Ямкової О. О.,

із секретарем судового засідання – Лівшенком О. С.,

за участі:

прокурора – Кость А. В.,

представника відповідача ОСОБА_1 – Гавловської Ю. В.,

третьої особи – ОСОБА_2 ,

представника третьої особи ОСОБА_2 – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Миколаївської обласної прокуратури на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 листопада 2025 року та додаткові рішення цього ж суду від 24 грудня 2025 року, ухвалені під головуванням судді Чернявської Я. А. у приміщенні суду у м. Миколаєві, за позовом Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог

В травні 2019 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №2 в інтересах держави звернувся до суду з позовом про:

1) визнання незаконними та скасування пунктів 75, 75.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №35/57 від 19 червня 2009 року, якими затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку загальною площею 800 кв. м по АДРЕСА_1 ;

2) визнання недійсним та скасування виданого ОСОБА_4 державного акту на право власності серії ЯЕ №443064 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 по АДРЕСА_1 , який 12 серпня 2009 року зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві за №010900101485;

3) витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельної ділянки площею 800 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 по АДРЕСА_1 у придатному для використання стані.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначав, що пунктами 75, 75.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №35/57 від 19 червня 2009 року затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки загальною площею 800 кв. м, зараховано її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 та надано її у власність ОСОБА_4 .

На підставі цього рішення міської ради Крижанівською В. В. 12 серпня 2009 року отримано державний акт серії ЯЕ №443064, яким посвідчено право власності останньої на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 по АДРЕСА_1 .

В подальшому між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки за №4299 від 16 грудня 2011 року, 16 листопада 2012 року – між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 договір купівлі-продажу земельної ділянки за № 3163, 19 березня 2018 року – між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу земельної ділянки за №218.

Прокурор вказував, що пункти 75, 75.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №35/57 від 19.06.2009 прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка не могла бути передана у приватну власність, бо розташована: частково в межах території зелених насаджень загального користування; частково в межах території профілакторію, згідно з Генеральним планом розвитку м. Миколаєва 1986 року; на території зони зелених насаджень загального використання відповідно до Генерального плану 2009 року; в межах зони розміщення оздоровчих закладів та ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення згідно з Правилами використання та забудови території міста Миколаєва; у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману (на відстані 206-229 метрів від урізу води).

За такого, на думку прокурора, вказані пункти рішення міської ради підлягають визнанню незаконними та скасуванню.

Оскільки ці пункти є незаконними, то прокурор вважав, що підлягають визнанню недійсними виданий ОСОБА_4 державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 серії ЯЕ №443064 від 12 серпня 2009 року та усі договори купівлі-продажу спірної земельної ділянки відповідно до статей 21, 203, 215 ЦК України, статті 152 ЗК України.

Разом із цим, оскільки згідно з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину, то у такому випадку майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених п.3 ч.1 ст.388 ЦК України.

Прокурор зазначав, що вибуття спірної земельної ділянки відбулося без волі власника – територіальної громади міста Миколаєва. Тому, на його думку, належним способом захисту порушеного права власності є витребування земельної ділянки від теперішнього її власника ОСОБА_1 у власність належного власника – територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Також прокурор зазначав, що земельна ділянка огороджена кам`яним парканом, а на її території ведуться будівельні роботи та знаходяться будівельні матеріали. На момент подання позову об`єкт нерухомості в експлуатацію не прийнято, право власності на нього не оформлено.

Прокурор вказував, що відповідно до вимог ч.3 ст.152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Будівництво об`єктів нерухомості суперечить вимогам містобудівного законодавства, порушує права належного власника – територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, тому належним способом захисту прав є відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав шляхом демонтажу будівельних матеріалів по АДРЕСА_1 .

Також прокурор зазначав, що про порушення законодавства при передачі у власність спірної земельної ділянки довідався під час опрацювання інформації, викладеної у публікації у «Корабел-Інфо» «Так швидко і до лісу доберуться: біля пляжу у Корабельному районі роздали землю родині ОСОБА_8 та іншим» та інформації Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 24.04.2018 щодо функціонального призначення території.

29 жовтня 2025 року прокурор подав до суду заяву, у якій вказав, що наразі ефективним способом захисту порушених прав держави на спірну земельну ділянку є витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 на підставі ст.387 ЦК України. У заяві він наголошував, що відповідно до правових висновків Верховного Суду зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права не вважається зміною підстав позову, як і доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2019 року вжито заходи забезпечення позову прокурора: накладено арешт на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021; заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки (у тому числі у разі її поділу чи об`єднання з іншими ділянками); заборонено Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради та Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва об`єктів нерухомості на земельній ділянці; заборонено ОСОБА_1 вчиняти із земельною ділянкою дії, спрямовані на зміну цільового призначення земельної ділянки, її поділу або об`єднання з іншими земельними ділянками, укладати договори, вчиняти інші правочини щодо неї, а також проведення на ній будь-яких будівельних робіт.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 27 травня 2021 року залучено Окружну прокуратуру м. Миколаєва в якості правонаступника Миколаївської місцевої прокуратури № 2.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 31 липня 2025 року відмовлено у задоволені клопотання заступника керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва про повернення до стадії підготовчого судового розгляду.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 листопада 2025 року у задоволені позову Окружної прокуратури м. Миколаєва в інтересах держави відмовлено.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту порушеного права. Також суд вказав, що відповідачі є добросовісними набувачами земельної ділянки.

Додатковим рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 грудня 2025 року стягнуто з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 050,00 грн.

Додатковим рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 грудня 2025 року стягнуто з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_7 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн.

Ухвалюючи додаткові рішення про часткове відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд виходив із значення справи для сторін, складності справи, обсягу наданої правничої допомоги, часу витраченого адвокатами та результату розгляду справи.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Не погодившись із рішенням суду від 20 листопада 2025 року та додатковими рішеннями суду від 24 грудня 2025 року, Миколаївська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування скарги вказано, що суд при ухваленні рішення обмежився переліком норм права та доказів без їх реального правового аналізу та співвіднесення з обставинами справи, що фактично є простою компіляцією матеріалів справи без їх належного осмислення, що суперечить статтям 89, 263 ЦПК України та свідчить про необґрунтованість рішення суду.

У цій справі судом жодним чином не досліджено (не підтверджено/ не спростовано), чи були порушені права держави (територіальної громади), за захистом яких прокурор звернувся до суду, а саме – не надано правової оцінки оспорюваному рішенню Миколаївської міської ради № 35/57 від 19 червня 2009 року, яким передано у приватну власність земельну ділянку прибережної захисної смуги Бузького лиману та зелених насаджень загального користування.

Поза увагою суду залишено наявний в матеріалах справи доказ інформацію відділу у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 21 січня 2019 року № 13/115-19, відповідно до якої спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману на відстані 209-229 метрів від урізу води. Зазначену обставину ні судом, ні іншими учасниками справи не спростовано.

Судом першої інстанції взагалі не враховано та не оцінено докази недобросовісності набувача спірної ділянки та залишено поза увагою інші докази та доводи прокурора, які мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин справи.

Що стосується додаткових рішень суду, то вони не відповідають принципам розумності та справедливості, оскільки за наданими прокурором доказами порушення закону допущені саме відповідачами у справі (насамперед, Миколаївською міською радою, ОСОБА_1 ), а не органами прокуратури України, які захищають законні інтереси держави загалом та територіальної громади зокрема.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 через представників подали відзиви на апеляційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури, у яких наголошено на тому, що рішення суду є законними та обґрунтованими, а доводи апеляційної скарги безпідставними.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Пунктом 38 рішення Миколаївської міської ради №33/40 від 25 березня 2009 року «Про надання дозволів на складання проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок юридичним особам, громадянам та внесення змін до рішень міської ради по Корабельному району м. Миколаєва» надано дозвіл на складання проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, громадянці ОСОБА_4 для складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 1000 кв. м з метою передачі її у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Площу земельної ділянки уточнити проєктом землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

З проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_4 , виготовленого у 2009 році, вбачається, що відповідно до Українського класифікатора цільового використання землі земельна ділянка по АДРЕСА_1 віднесена до земель житлової забудови. Код цільового використання 1.8. На всю земельну ділянку діють правові обмеження типу 01.06.05 – зміна цільового використання та спеціальні обмеження типу 01.06.23 – інші обмеження (водопровід, каналізація) площею 194 кв.м. Відведення земельної ділянки суттєво не вплине на використання суміжних земельних ділянок. Відведення земельної ділянки було погоджено Управлінням Держкомзему у місті Миколаєві, Управлінням містобудування та архітектури виконкому Миколаївської міської ради, Миколаївською міською санітарно-епідеміологічною станцією, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області, Управлінням культури Миколаївської ОДА, Відділом охорони культурної спадщини Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради.

Пунктами 75 та 75.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №35/57 від 19 червня 2009 року «Про вилучення, надання, передачу у власність, спільну сумісну та спільну часткову власність, надання в оренду земельних ділянок громадянам, зміну цільового призначення земельні ділянки та внесення змін до рішень міської ради та виконкому міської ради по Корабельному району м. Миколаєва» затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 800 кв. м, зараховано її за функціональним використанням до земель житлової забудови, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Надано ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 800 кв. м для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Вказано, що на земельну ділянку діють обмеження на використання згідно з КООВЗД типу 01.06.23-інші обмеження (водопровід, каналізація) на площі 194 кв.м.

12 серпня 2009 року ОСОБА_4 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №443064, за яким їй надано у власність земельну ділянку площею 0,0800 га з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 по АДРЕСА_1 із цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №166526947 від 14 травня 2019 року та №431724782 від 17 червня 2025 року право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 площею 0,08 га із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 19 березня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу, номер 218, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Якушевою О. І.

До 19 березня 2018 року право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, номер 3163 від 16 листопада 2012 року.

Відповідно до інформаційних листів Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 24.04.2018 та 16.07.2018 земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 розташована поблизу рекреаційно-оздоровчого закладу по АДРЕСА_2 , частково відноситься до території зелених насаджень загального користування та території профілакторію. Інформація надана на підставі Генеральних планів території м.Миколаєва 1986 р. та 2009 р.

За інформацією Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 18.09.2019 земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 згідно з Генеральним планом території м.Миколаєва за 2009 р. відноситься до території зелених насаджень загального користування; згідно з Планом зонування території м.Миколаєва за 2018 р. – до рекреаційної зони озеленених територій загального користування (Р-3); згідно з Правилами забудови та використання території м.Миколаєва за 2003 р. – частково до зони розміщення оздоровчих закладів, частково до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, де розміщення житлових будинків не передбачено.

З інформаційного листа Відділу у Миколаївському районі ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 21.01.2019 випливає, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 має таку приблизну відстань від Бузького лиману: 206 метрів до західної межі, 229 метрів до східної межі.

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на 09 серпня 2018 року становила 504 131,54 грн.

З акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 12.10.2018 випливає, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 огороджена кам`яним парканом, за яким ведуться будівельні роботи та знаходяться будівельні матеріали.

За інформацією Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради від 18.12.2018 ОСОБА_1 30 липня 2018 року подав повідомлення про початок виконання будівельних робіт МК 061182111549 – будівництво індивідуального житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами у АДРЕСА_1 .

Згідно з фотографіями на спірній земельній ділянці побудований житловий будинок та господарські будівлі й споруди.

Позиція апеляційного суду та нормативно-правове обґрунтування

Згідно з вимогами статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзиви, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність встановлюються нормами Земельного кодексу України.

Згідно з нормами статті 19 Земельного кодексу України (тут і далі законодавство в редакції на час виникнення права приватної власності на земельну ділянку, а саме 19.06.2009) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Статті 50-52 ЗК України визначають, що до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

Землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.

Відповідно до ст.58 ЗК України до земель водного фонду, серед іншого, належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.

Стаття 60 ЗК України передбачає, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари – 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари – 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проєктами землеустрою, а в межах населених пунктів – з урахуванням містобудівної документації.

Стаття 88 Водного кодексу України регламентує, що прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів – 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари – 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 метрів.

Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Згідно з ст.61, 62 ЗК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; б) зберігання та застосування пестицидів і добрив; в) влаштування літніх таборів для худоби; г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів; ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо; д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах встановлюється законом.

У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється: а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів стічних вод; б) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних вод об`ємом понад 1 кубічний метр на добу; в) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів; г) застосування сильнодіючих пестицидів.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №486 від 8 травня 1996 р., передбачає, що водоохоронні зони встановлюються для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм.

До складу водоохоронних зон обов`язково входять заплава річки, перша надзаплавна тераса, бровки і круті схили берегів, а також прилеглі балки та яри.

У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88- 91 Водного кодексу України.

Розміри і межі водоохоронних зон визначаються проєктом на основі нормативно-технічної документації.

Проєкти цих зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів, узгоджуються з органами Мінекоресурсів, Держводгоспу, Держкомзему, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами Рад.

Стаття 83 ЗК України регламентує, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об`єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Згідно з ст.59 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про основи містобудування» містобудівна документація є основою для вирішення питань вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи користування земель для містобудівних потреб.

Згідно з ч.2 ст.48 Закону України «Про охорону земель» розміщення і будівництво об`єктів житлово-комунального, промислового, транспортного, іншого призначення здійснюються відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проєктів цих об`єктів.

Статті 118, 121 ЗК України визначають, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. До заяви додаються матеріали, передбачені частиною п`ятою статті 151 цього Кодексу, а також висновки конкурсної комісії (у разі відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Вибір місця розташування земельної ділянки та надання дозволу і вимог на розроблення проєкту її відведення здійснюються у порядку, встановленому статтею 151 цього Кодексу.

Проєкт відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Проєкт відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проєкт відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Стаття 151 ЗК України передбачає, що особи, зацікавлені у вилученні (викупі), виборі земельних ділянок, зобов`язані погодити з власниками землі і землекористувачами та органами державної влади або органами місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, розміри земельних ділянок, передбачені для вилучення (викупу), умови їх вилучення (викупу), а також розміри земельної ділянки, передбачені для її передачі (надання), умови її передачі (надання) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об`єктів та умови проживання населення і охорону довкілля.

Вибір місця розташування земельних ділянок здійснюють відповідні сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України відповідно до їх повноважень щодо вилучення та передачі (надання) цих ділянок.

Особи, зацікавлені у вилученні (викупі) земельних ділянок, звертаються із заявою (клопотанням) про вибір місця розташування земельних ділянок до відповідної сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації.

Відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування згідно із своїми повноваженнями розглядає заяву (клопотання) і в тижневий строк з дня її реєстрації направляє її копії на розгляд територіальних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронних і санітарно-епідеміологічних органів, а також до відповідних територіальних органів виконавчої влади з питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду).

У разі вилучення органами виконавчої влади земельних ділянок державної власності у межах населеного пункту матеріали заяви (клопотання) подаються для розгляду до відповідного органу місцевого самоврядування.

Зазначені органи протягом трьох тижнів з дня одержання заяви (клопотання) надають відповідній сільській, селищній, міській, районній, обласній раді чи Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевій державній адміністрації висновок про можливість відведення земельної ділянки для цілей, зазначених у заяві (клопотанні), граничні розміри земельної ділянки та її площу, склад угідь земель, вимоги щодо відведення земельної ділянки.

Вимоги щодо відведення земельної ділянки надаються цими органами у межах їх повноважень, визначених законом.

Склад та зміст вимог щодо відведення земельної ділянки, які надаються уповноваженими органами, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Після отримання висновків органів, зазначених у частині сьомій цієї статті, про можливість відведення земельної ділянки для цілей, зазначених у заяві (клопотанні), відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування, згідно із своїми повноваженнями, у двотижневий строк розглядає матеріали вибору земельної ділянки і приймає рішення про затвердження зазначених матеріалів та надає дозвіл і вимоги на розроблення проекту відведення земельної ділянки або мотивоване рішення про відмову.

Статті 21, 393 ЦК України регламентують, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Отже, за загальним правилом цивільні права, зокрема право власності, виникають із правомірних, а не протиправних дій.

Частиною першою статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Верховний Суд неодноразово висловлювався, що у разі встановлення факту належності земельної ділянки до земель водного фонду, до спірних правовідносин слід застосувати приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України (негаторний позов) (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №372/1252/15, від 18 березня 2026 року у справі № 370/1781/20).

Статті 386-388, 391 ЦК України, в редакції на час звернення прокурора з позовом, передбачали, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина 2 статті 152 ЗК України).

В Законі України від 12 березня 2025 року №4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі – Закон № 4292-ІХ), який набув чинності 09 квітня 2025 року, статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Наведена норма захищає права добросовісного набувача в разі витребування в нього майна державним органом відповідно до статті 388 ЦК України.

На підставі Закону №4292-ІХ оновлено й редакцію статті 388 ЦК України, відповідно до частини третьої якої держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: 1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; 2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років. Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.

Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало: а) до об`єктів критичної інфраструктури; б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; в) до об`єктів та земель оборони; г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння; ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння; д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

Законодавець передбачив компенсацію добросовісному набувачеві у випадку задоволення позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади.

Також Законом №4292-ІХ статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою такого змісту: «Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу».

Вказані положення передбачають оцінку правомірності втручання держави, зокрема, у право володіння кінцевого набувача, в тому числі на предмет необхідності виплати компенсації, незалежно від способу захисту, обраного позивачем.

Із системного аналізу вказаних норм випливає, що за наслідками розгляду справи про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади суд ухвалює рішення про витребування майна виключно за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. При цьому, ухвалюючи рішення про витребування майна, суд вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Перерахування грошових коштів здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади (постанова Верховного Суду від 28 січня 2026 року у cправі №922/2555/21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі №908/2388/21 суд зазначив про необхідність оцінки добросовісності кінцевого набувача, пропорційності застосовуваних до нього засобів та можливості відшкодування кінцевому набувачеві збитків за негаторним позовом.

Отже, повернення земельної ділянки, зокрема водного фонду, територіальній громаді в особі органу місцевого самоврядування, підпадає під визначені статтею 390 ЦК України у редакції Закону № 4292-IX (був чинним на час розгляду справи судом першої інстанції) умови компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві незалежно від способу вилучення земельної ділянки у кінцевого набувача на користь держави (витребування чи повернення) (постанова Верховного Суду від 18 лютого 2026 року у справі №545/2585/23).

Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України).

Споживач послуг органів виконавчої влади законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції.

У рішенні Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04, пункт 70) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він зазначив, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Необхідність виправлення старої «помилки» не повинна зумовлювати непропорційне втручання у нове право, яке було набуте особою, що добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. У контексті позбавлення права власності на майно, передане помилково, принцип належного урядування може не лише накладати на органи влади обов`язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику (наприклад, рішення від 11 червня 2020 року в справі «Фортеця проти України», заява №68946/10, пункт 42).

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року в справі «Ґаші проти Хорватії», №3257/05, пункт 40).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії», №69735/11, §64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви», №70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція), відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування – передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна в розумінні цього положення Конвенції (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41, від 16 лютого 2017 року, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункти 27-40, від 13 грудня 2007 року, «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42, від 12 листопада 2013 року, та «Вукушич проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50, від 31 травня 2016 року).

Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45, «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 71, Серія А № 301-А, та «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII).

Отже, позбавлення права власності має бути: здійснене відповідно до закону, необхідне в демократичному суспільстві і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.

«Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 року, Series A no. 52, p. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення від 20 листопада 1995 року в справі «Прессос Компанія Нав`єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), Series A no. 332, p. 23, § 38).

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що відбулось непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав.

Отже, суди під час розгляду справ, пов`язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, установлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стосовно захисту права власності.

Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у користуванні земельною ділянкою, такі обмеження порушить. Указані порушення мають бути належним чином зафіксовані, а наслідком таких порушень може бути передбачене законом вилучення земельної ділянки. В іншому випадку позбавлення права власності на земельну ділянку без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

ЄСПЛ у справі «Шмакова проти України» від 11 січня 2024 року (заява №70445/13) у справі про позбавлення права власності на земельну ділянку за результатами провадження, ініційованого прокурором з метою повернення цієї земельної ділянки заводу, який перебуває у державній власності, зробив висновок про те, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам.

Суд зазначив, що позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 09 травня 2025 року в справі «Кулик проти України» (заява №40214/16) ЄСПЛ вкотре у подібних правовідносинах встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зробив висновок, що суть справи полягає в оцінці пропорційності і, зокрема, у наявності можливості у заявника отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення його майна, а також повторив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин.

ЄСПЛ звертає увагу на важливість дотримання принципу пропорційності втручання щодо добросовісного власника майна та пов`язує необхідність відшкодування добросовісним власникам ринкової вартості майна виключно із фактом позбавлення власності, а не зі способом задоволення такої вимоги держави (витребування чи повернення відповідного майна за негаторним позовом), формою або часом визначення такої компенсації в національному законодавстві.

Крім того у рішенні від 09 травня 2025 року в справі «Кулик проти України» (заява №40214/16) ЄСПЛ вказав: «Щодо питання законності, то з рішень національних судів вбачається, що справа заявника зосереджувалася навколо питання, чи мали бути офіційно оформлені межі «прибережної захисної смуги». Як встановлено ВССУ у його ухвалі від 26 листопада 2014 року (висновки якого були по суті повторені судами нижчих інстанцій під час нового розгляду справи), межі такого характеру мали бути офіційно оформлені за встановленою процедурою. Відповідно до наказу №434 від 05 листопада 2004 року та постанови Кабінету Міністрів України №486 від 08 травня 1996 року у тих випадках, коли межі не були офіційно оформлені, органи державної влади, відповідальні за виділення землі, повинні були покладатися на законодавчо встановлений розмір «прибережних захисних смуг» та «орієнтовні розміри» водоохоронних зон. Суд вважає, що такий підхід залишав можливість для виникнення помилок та зловживань, і таким чином викликає сумніви щодо відповідності вимозі «якості закону». У зв`язку з цим Суд зауважує, що у справі заявника не існувало офіційно оформлених меж для захисної зони у відповідному районі».

Відповідно до статей 76, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту порушеного права. Також суд вказав, що відповідачі є добросовісними набувачами земельної ділянки, бо придбали її за відплатними договорами.

Колегія суддів погоджується з висновком суду про відсутність підстав для задоволення позову прокурора, однак вважає необхідним вказаний висновок доповнити.

Практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є усталеною. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180; від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, пункт 143, від 22.01.2025 у справі №446/478/19).

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) зроблено висновок, що «рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17, від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18, від 01 лютого 2020 року у справі №922/614/19). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення… Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою».

Визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги також слід було відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц).

Підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення; для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним державного акта не є необхідним. Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду (постанова ВП ВС від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18.

Оскаржуване рішення Миколаївської міської ради від 19.06.2009 №35/57 вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради видано державний акт на право власності на земельну ділянку). Визнання цього рішення незаконним та скасування його не поновить порушене право або законний інтерес позивача.

Враховуючи викладене, заявлені прокурором позовні вимоги про визнання недійсним та скасування рішення міської ради від 19.06.2009 та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку не є ефективним способом захисту.

За такого, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення вказаних вимог прокурора.

Що стосується позовної вимоги прокурора про витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 , то суд першої інстанції, на думку колегії суддів, також підставно вважав її такою, що не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Звертаючись до суду з позовом у 2019 році, прокурор вказував, що його позов підлягає задоволенню на підставі п.3 ч.1 ст.388 ЦК України та ст.152 ЗК України.

У 2025 році з урахуванням змін до цивільного законодавства щодо посилення захисту прав добросовісного набувача прокурор просив вважати ефективним способом захисту порушених прав держави на спірну земельну ділянку – витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 на підставі ст.387 ЦК України.

Прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка не могла бути передана у приватну власність, бо розташована частково в межах території зелених насаджень загального користування; частково в межах території профілакторію, згідно з Генеральним планом розвитку м. Миколаєва 1986 року; на території зони зелених насаджень загального використання відповідно до Генерального плану 2009 року; в межах зони розміщення оздоровчих закладів та ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення згідно з Правилами використання та забудови території міста Миколаєва; у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману (на відстані 206-229 метрів від урізу води).

З інформаційних листів Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради випливає, що спірна земельна ділянка на момент її передання у приватну власність тільки частково була розташована в межах території зелених насаджень загального користування та земель рекреаційного призначення та повністю у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі №446/478/19 вказала, що «витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки. Така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 у справі №441/123/16). Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні – тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України). У власних висновках Верховний Суд базується на тому, що за змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка – це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами повернення сторін у попередній стан призведе до того, що особа буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання якої у власність відповідачки 2 не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідачки 2».

Оскільки прокурор вказував про частковість розташування спірної земельної ділянки в межах території зелених насаджень загального користування та земель рекреаційного призначення, що висновком експертизи, в якому б містилися визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, підтверджено не було, то у суду були відсутні підстави вважати про наявність підстав для витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 з підстав її часткового накладення на земельну ділянку зелених насаджень загального користування та землі рекреаційного призначення.

Щодо вимог прокурора про витребування земельної ділянки, бо вона повністю накладається на землі водного фонду (прибережну захисну смугу Бузького лиману), то, як вже було вказано вище, у разі встановлення факту належності земельної ділянки до земель водного фонду, до спірних правовідносин застосовуються приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України (негаторний позов).

Повернення земельної ділянки водного фонду територіальній громаді підпадає під визначені статтею 390 ЦК України у редакції Закону №4292-IX (був чинним на час розгляду справи судом першої інстанції) умови компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві незалежно від способу вилучення земельної ділянки у кінцевого набувача на користь держави (витребування чи повернення).

У справі, яка переглядається, встановлено, що відповідач ОСОБА_1 став власником спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 19.03.2018. До цього земельна ділянка двічі перепродавалася.

Докази обізнаності первісного набувача земельної ділянки ОСОБА_4 про належність земельної ділянки до земель водного фонду (з урахуванням відсутності офіційно оформлених меж прибережної захисної смуги у відповідному районі), у матеріалах справи відсутні, як і докази того, що ОСОБА_1 знав, що земельна ділянка придбавалася ним в особи, яка не мала права її відчужувати.

Посилання прокурора на те, що відповідачі в силу зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, жодними доказами не підтверджено.

До того ж, колегія суддів ще раз констатує, що відповідач ОСОБА_1 придбав спірну земельну ділянку у третього приватного її власника, а отже не мав обов`язку перевіряти та аналізувати обставини вибуття земельної ділянки з володіння держави в особі територіальної громади та правомірність набуття права власності на ділянку ОСОБА_4 .

За такого посилання прокурора під час розгляду справи на те, що відповідач ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем спірної земельної ділянки, є безпідставними.

У вказаній справі «помилка» під час виділення земельної ділянки первісному набувачеві була допущена державним органом.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб.

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів.

Прокурор не навів обґрунтованих і достатніх мотивів наявності виняткових обставин у розумінні останньої практики ЄСПЛ, за яких повна відсутність компенсації може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та з урахуванням принципів розумності і справедливості.

Вказане у сукупності свідчить, що відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, а тому на нього розповсюджуються умови компенсації вартості майна.

Оскільки прокурор після набрання чинності Законом №4292-IX питання внесення на депозитний рахунок суду вартості спірного майна для подальшого вирішення питання про компенсацію цієї вартості добросовісному набувачеві у разі відсутності підстав вважати відповідача недобросовісним не вирішив, а внесені Законом №4292-IX зміни не передбачають заявлення відповідачем (приватною особою) окремих вимог щодо справедливої сатисфакції у разі позбавлення його права на майно на користь держави, то позовна вимога прокурора про витребування (повернення) земельної ділянки водного фонду територіальній громаді задоволенню не підлягає.

Крім того, колегія суддів вважає вартим вказати, що законодавчий орган держави прийняв Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо планування використання земель» №711-ІХ від 17.06.2020, який набрав чинності 24.07.2021, який регламентує, що прибережні захисні смуги в межах населених пунктів встановлюються згідно з комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, а в разі їх відсутності або якщо зазначеною містобудівною документацією межі таких смуг не встановлені, вони визначаються шириною 100 метрів від урізу води морів, морських заток і лиманів, а для інших водних об`єктів – згідно з частиною другою цієї статті.

Як вбачається з матеріалів справи у межах міста Миколаєва прибережні захисні смуги комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральним планом не встановлені, а отже з 24 липня 2021 року прибережна захисна смуга від урізу Бузького лиману визначається шириною 100 метрів.

Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності» при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

За обставинами цієї справи встановлено, що відповідач ОСОБА_1 набув у власність земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2018 року. У статусі власника земельної ділянки відповідач тривалий час володіє земельною ділянкою.

Намагання виправити допущену в минулому органом влади «помилку» не може мати наслідком непропорційне втручання у право відповідача володіти майном та перекладати на нього усі негативні наслідки такої «помилки», оскільки задоволення позову із формальних підстав покладатиме надмірний індивідуальний тягар на особу, яка володіє земельною ділянкою протягом тривалого часу, а отже порушить справедливий баланс інтересів сторін.

Втручання держави у право відповідача на мирне володіння майном – спірною земельною ділянкою, зважаючи на тривале добросовісне користування земельною ділянкою відповідачем, який протиправних дій для заволодіння земельною ділянкою не вчиняв, має ознаки непропорційного втручання у право відповідача на мирне володіння майном.

Позбавлення його такого права власності фактично не переслідує державного чи суспільного інтересу, оскільки з 2021 року прибережна захисна смуга від урізу Бузького лиману у м.Миколаєві становить 100 метрів.

Спірна земельна ділянка розташована на відстані 206-229 метрів від урізу води Бузького лиману, а отже, наразі за межами прибережної захисної смуги Бузького лиману у м.Миколаєві.

Повернення цієї земельної ділянки територіальній громаді не відновить її прав на неї як територію водного фонду (прибережну захисну смугу), оскільки вона не є нею зараз, а тому, за відсутності інших обмежень, може бути повторно передана у приватну власність.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги щодо рішення суду від 20.11.2025

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України).

Відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Враховуючи, що суд першої інстанції не у повній мірі виклав мотиви відмови у задоволенні позовних вимог прокурора, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом доповнення його мотивувальної частини мотивами відмови у задоволенні позовних вимог прокурора.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги щодо додаткових рішень суду від 24.12.2025

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі – Закон №5076-VI) договір про надання правничої допомоги – домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону №5076-VI встановлено, що представництво – вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правничої допомоги – види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону №5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок його обчислення, підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються у договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону №5076-VI).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Норми ст.246, 259, 270 ЦПК України передбачають, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Суд може вирішити питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті.

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірність у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг (постанова Верховного Суду від 02 жовтня 2019 у справі №211/3113/16-ц).

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони із обґрунтуванням недотримання вимог щодо співмірності витрат із складністю справи, обсягом і часом виконання робіт. Суд, керуючись принципами диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу з власної ініціативи (постанова Верховного Суду від 13.03.2025 по справі №275/150/22).

З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_2 заявили про стягнення витрат на професійну правничу допомогу з прокурора у сумі 20 100,00 грн та 50 000,00 грн відповідно.

ОСОБА_1 на підтвердження отримання професійної правничої допомоги та її оплату надав такі докази: договір на надання юридичних послуг від 15.04.2025, який передбачає отримання адвокатом ОСОБА_9 гонорару, ордер адвоката Гавловської Ю. В., акт виконаних робіт від 21.11.2025 на суму 20 100,00 грн (консультація – 600 грн, складення та направлення адвокатських запитів до Миколаївської міської ради – 2000 грн, вивчення та аналіз отриманих матеріалів – 1500 грн, складання відзиву на позовну заяву, опрацювання законодавчої бази, що регулює предмет позову, складення додаткових пояснень – 5000 грн, складення заперечення на заяву позивача про зміну предмета позову – 1000 грн, участь у 5 судових засіданнях – 10 000 грн), дві платіжні інструкції на загальну суму 20 100,00 грн.

ОСОБА_2 на підтвердження отримання професійної правничої допомоги та її оплату надала такі докази: додаткову угоду №1 від 10.04.2025 до договору про надання правничої допомоги від 01.04.2025, яка передбачає отримання адвокатом Веріковською Т. А. оплати за юридичні послуги у сумі 42 000 грн, ордер адвоката Веріковської Т. А., акт виконаних робіт від 20.11.2025 на суму 50 000,00 грн та детальний опис робіт від цієї ж дати на суму 48 000 грн (консультації – 3000 грн, аналіз обставин справи, вивчення матеріалів справи, аналіз законодавства та судової практики, збір доказів, складення адвокатських запитів та процесуальних документів до суду – 13 000 грн, участь у 6 судових засіданнях з урахуванням прибуття до м.Миколаєва з м.Одеси – 30 000 грн, складання заяви про ухвалення додаткового рішення – 2000 грн).

Прокурор надіслав заперечення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зазначивши, що вони не підлягають задоволенню, оскільки адвокати Гавловська Ю. В. та Веріковська Т. А. у судових дебатах висловили лише намір заявити вимогу про стягнення цих витрат без визначення їх суми, складу витрат, їх обґрунтування чи доказів. На думку прокурора, усний намір не є процесуальним клопотанням у розумінні ч.8 ст.141 ЦПК України, оскільки вимога має бути чіткою, конкретною та спрямованою на вирішення питання про стягнення, з обов`язковим зазначенням розміру та наданням доказів.

Суд першої інстанції, ухвалюючи додаткові рішення про часткове задоволення заяв учасників справи про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, вважав, що ОСОБА_1 має право на відшкодування цих витрат у сумі 10 050,00 грн, а ОСОБА_2 у сумі 20 000,00 грн, виходячи з обсягу виконаних адвокатами робіт, часу витраченого ними під час участі у розгляді справі, а також характеру наданої правничої допомоги.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки він відповідає встановленим обставинам та нормам законодавства.

Суд першої інстанції, проаналізувавши складені представниками Возного В. Ю. та Крамаренко Н. М. заяви по суті справи на предмет складності, обсягу та часу, витраченого для їх складання, обсяг виконаних робіт згідно з актами приймання-передачі наданих послуг, прийшов до правильного висновку, що сплачений ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розмір витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції є співмірним зі складністю справи та обсягом виконаних робіт на суму 10 050,00 грн для ОСОБА_1 та 20 000,00 грн для ОСОБА_2 .

Доводи прокурора правильних висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.374, 376, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 листопада 2025 року змінити, доповнивши його мотивувальну частину мотивами відмови у задоволенні позовних вимог прокурора, викладеними у цій постанові.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Додаткові рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. В. Локтіонова

Судді Т. В. Крамаренко

О. О. Ямкова