Постанова від 07 квітня 2026 р. у справі №127/2513/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/2513/25

Провадження № 22-ц/801/946/2026

Категорія: 77

Головуючий у суді 1-ї інстанції Іщук Т. П.

Доповідач:Матківська М. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2026 рокуСправа № 127/2513/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі:

Головуючого: Матківської М. В.

Суддів: Міхасішина І. В., Стадника І. М.

Секретар: Закернична А. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 квітня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

Рішення ухвалила суддя Іщук Т. П.

Рішення ухвалено о 16 год 07 хв у м. Вінниці

Дата складення повного тексту рішення 14 квітня 2025 року,

В с т а н о в и в:

23 січня 2025 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Свої вимоги мотивувала тим, що з 09 вересня 2013 року перебуває у трудових відносинах із відповідачем. Наказом відповідача від 24 грудня 2024 року № 883/к/тр її звільнено з посади лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова на 0,5 ставки за сумісництвом з 25 грудня 2024 року, на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Таке звільнення вона вважає незаконним, оскільки в наказі про звільнення зазначено, що вона звільнена у зв`язку із закінченням строку трудового договору та прийняттям на посаду працівника за основним місцем роботи. Між нею та відповідачем не укладений належним чином строковий трудовий договір із зазначенням строку її перебування на цій посаді. Відповідач не виконав вимоги статті 23 КЗпП України, а саме: не проінформував її, працівника, яка працює за строковим трудовим договором, про вакансії, що відповідають її кваліфікації та передбачають можливість укладення безстрокового трудового договору, а також не забезпечив рівні можливості для його укладення, всупереч її вимогам прийняв нового працівника, не попередивши її про це, а потім звільнив нового працівника за згодою сторін через три дні після прийняття на посаду.

Крім того, відповідач 25 жовтня 2024 року видав наказ № 739/к/тр «Про скорочення чисельності та штату працівників Університетської клініки Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова», 30 жовтня 2024 року їй вручено попередження про заплановане вивільнення у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників клініки, однак будь-яких пропозицій щодо вакантних посад на новому робочому місці їй не надали. Також вважала, що відповідач, звільняючи її, не врахував черговість звільнення серед сумісників, оскільки вона як багатодітна мати належить до категорії осіб, які мають право на пільги.

За таких обставин просила скасувати наказ відповідача від 24 грудня 2024 року № 883/к/тр «З особового складу» про звільнення її з посади лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської кліки ВНМУ ім. М. І. Пирогова на 0,5 ставки за сумісництвом; поновити її на посаді лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки на 0,5 ставки; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дати поновлення на роботі із розрахунку 1208,34 грн. за кожен день вимушеного прогулу.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відмовлено.

Позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій просила скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 12 червня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 квітня 2025 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2026 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Думанського О. В. задоволено частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 12 червня 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У поданій 04 травня 2025 року апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі: визнати наказ № 883/к/тр від 24 грудня 2024 року протиправним і скасувати його, поновити її на роботі та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Зазначила, що рішення суду вважає таким, що винесене з порушенням норм процесуального права та із невірним застосуванням норм матеріального права; оскаржуване рішення винесене з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що судом порушено принцип змагальності (ст. 12 ЦПК України) та рівності сторін (п. 2 ч. 3 ст. 2 ЦПК України), а також правила ст. 83 і ст. 178 ЦПК України щодо долучення до матеріалів справи додаткових доказів, поданих відповідачем та взяв їх до уваги при ухваленні рішення.

Судом враховано заяву позивача від 30 вересня 2020 року про прийняття на посаду лікаря-кардіолога за сумісництвом, не врахувавши невідповідність посади за основним місцем роботи. Таким чином врахування цієї заяви без врахування зміни посади також є помилковим і свідчить про неправильне застосування норм матеріального права судом першої інстанції.

Суд не врахував доводів позивача щодо незаконності її звільнення з посади сумісника в терапевтичному відділенні, зокрема щодо відсутності обґрунтованого вибору між сумісниками, включаючи ОСОБА_2 ; не дослідив склад працівників відділення та не перевірив чи було припинення трудових відносин з позивачем вибірковим, чим порушив вимоги статті 77 ЦПК України щодо належності доказів і ст. 2-1 КЗпП України про рівні трудові права.

Крім того, суд не оцінив доводи позивача про дискримінацію за ознаками статі та сімейного стану, передбачену ст. 24 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» і ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в України».

Звільнення позивача, багатодітної матері, жінки без запиту документів для перевірки пільг перед виданням оскаржуваного наказу і без пропозицій альтернативних посад під час скорочення чисельності працівників Університетської клініки свідчить про можливе упереджене ставлення, пов`язане з її соціальними обов`язками та заявою про порушення порядку скорочення.

Неповне встановлення цих обставин порушує вимоги статті 76 ЦПК України щодо повноти доказів.

Суд першої інстанції при тлумаченні норм ст. 23 та ст. 36 КЗпП України допустив порушення норм процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права; не врахував змін до законодавства, внесених Законом України № 2352-ІХ від 01 липня 2022 року. Відповідач був зобов`язаний переглянути строковий трудовий договір із ОСОБА_1 , укладений у 2020 році до прийняття основного працівника, та запропонувати укладення безстрокового договору, чого не було зроблено.

Суд помилково застосував практику Верховного Суду, яка існувала до змін, внесених Законом України № 2352-ІХ від 01 липня 2022 року, яким виключено зі статті 43-1 КЗпП України підставу для припинення трудового договору сумісника через прийняття основного працівника.

Також суд невірно застосував положення частини третьої статті 24 КЗпП України щодо оформлення укладеного трудового договору наказом чи розпорядженням.

Суд першої інстанції помилково ствердив, що звільнення ОСОБА_1 за п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України не є ініціативою роботодавця і не вимагає урахування пільг багатодітної матері, черговості звільнення чи процедур скорочення, оскільки звільнення сумісника було спричинено волею роботодавця, який перевів іншого працівника з іншого структурного підрозділу на вакантну посаду позивача, що після 01 липня 2022 року заборонено Законом України № 2352-ІХ.

Суд помилково стверджує у своєму рішенні, що звільнення ОСОБА_1 відбулося виключно через закінчення строку трудового договору, оскільки оспорюваний наказ фактично базується на прийнятті іншого працівника – ОСОБА_3 , що суперечить чинному законодавству, незалежно від формального посилання на закінчення строку договору. Суд не дослідив чи була умова про закінчення строку пов`язана з незаконною підставою, що свідчить про неправильне застосування норм права.

Суд помилково вважав, що п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України автоматично дозволяє припинити трудовий договір через закінчення строку, не дослідивши, чи була умова строку законною на момент звільнення.

Також суд першої інстанції помилково визнав законним звільнення ОСОБА_1 за п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, при цьому неправомірно не врахував висновки іншої постанови Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 127/28353/22, що КЗпП України (статті 36, 38, 39, 40, 41, 43-1) у редакції, чинній на час звільнення ОСОБА_1 не містив такої підстави розірвання трудового договору, як звільнення працівника-сумісника у зв`язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником.

Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, у якому просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, у зв`язку з тим, що суд першої інстанції вірно встановив, що наказ про прийняття на роботу позивача був виданий на підставі власноручно написаної заяви позивача, у якій вона просила прийняти її на роботу на посаду лікаря-кардіолога терапевтичного відділення на 0,5 ставки за сумісництвом з 05 жовтня 2020 року за строковим трудовим договором до прийняття основного працівника. Наказ є законним, сторони його не оскаржили і позивач на підставі цього наказу до дня звільнення виконувала свою роботу і отримувала за неї заробітну плату. Вважає, що звільнення відбулося без жодних порушень.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 і її представник – адвокат Думанський В. О. підтримали апеляційну скаргу, просять її задовольнити.

Представники відповідача Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова – Шабатура О. А. і Сергійчук С. Л. заперечили проти доводів апеляційної скарги, вважають, що вона до задоволення не підлягає, просять залишити без змін законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, заслухавши пояснення, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення за таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах з Вінницьким національним медичним університетом ім. М. І. Пирогова з 01 вересня 2015 року. З 01 вересня 2022 року працює на посаді доцента закладу вищої освіти кафедри внутрішньої медицини медичного факультету № 2 (наказ від 01 квітня 2022 року № 200к).

Відповідно до заяви ОСОБА_1 від 30 вересня 2020 року вона просила прийняти її на роботу на посаду лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова на 0,5 ставки за сумісництвом з 05 жовтня 2020 року за строковим трудовим договором до прийняття основного працівника (а. с. 90).

Пунктом 1.2 наказу «З особового складу (УК)», виданого ректором ВНМУ ім. М. І. Пирогова 01 жовтня 2020 року № 541, ОСОБА_1 , асистент кафедри внутрішньої медицини медичного факультету № 2, з 05 жовтня 2020 року прийнята на посаду лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова на 0,5 ставки за строковим трудовим договором за сумісництвом до прийняття основного працівника, на підставі заяви ОСОБА_1 (а. с. 94).

Згідно наказу від 24 грудня 2024 року № 882/к/тр ОСОБА_3 , асистента кафедри ендоскопічної та серцево-судинної хірургії на 0,25 ставки, переведено на посаду лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова на 0,5 ставки з 26 грудня 2024 року за основним місцем роботи.

Згідно з наказом від 24 грудня 2024 року № 883/к/тр, у зв`язку з прийняттям з 26 грудня 2024 року працівника за основним місцем роботи на посаду лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова, ОСОБА_1 , лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова на 0,5 ставки за сумісництвом, звільнено з роботи з 25 грудня 2024 року у зв`язку із закінченням строкового трудового договору відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України (а. с. 15).

Із витягу з наказу від 27 грудня 2024 року № 888/к/тр «З особового складу» вбачається, що ОСОБА_3 , лікаря-кардіолога на 0,5 ставки терапевтичного відділення, звільнено з роботи з 31 грудня 2024 року за угодою сторін, пункт 1 статті 36 КЗпП України. Підстава - заява ОСОБА_3 (а. с. 41 зворот).

ОСОБА_1 на посаді лікаря-кардіолога Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова за 2024 рік нараховано заробітну плату у розмірі 129 862,14 грн. (а. с. 43), на посаді доцента закладу вищої освіти за основною формою працевлаштування нараховано заробітну плату у розмірі 245 292,96 грн. (а. с. 50).

ОСОБА_1 включена до Єдиного муніципального реєстру осіб, які мають право на пільги, доплати та послуги за рахунок коштів Вінницької міської територіальної громади як багатодітна сім`я, що підтверджено довідкою Департаменту соціальної політики управління соціального захисту населення (Лівобережне) від 09 грудня 2024 року № 15699 (а. с. 12).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що працівник ОСОБА_1 бажала укласти саме строковий трудовий договір і нею та роботодавцем ВНМУ ім. М. І. Пирогова визначено момент закінчення його строку, яким є момент прийняття на роботу основного працівника, що не заборонено статтею 23 КЗпП України, з огляду на поняття строкового трудового договору. Із моменту прийняття на роботу за сумісництвом позивач працювала за строковим трудовим договором, виконувала трудові обов`язки, отримувала заробітну плату, була згодна з його умовами і будь-яких заперечень не висловлювала. З огляду на такі встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що звільнення позивача роботодавцем на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України відбулося без порушень, які б свідчили про незаконність її звільнення, у зв`язку з чим відмовив у задоволенні всіх позовних вимог.

Із таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не погоджується з огляду на наступне.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (стаття 43 Конституції України).

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений в абзаці 7 статті 5-1 КЗпП України правовий захист від незаконного звільнення.

Відповідно до частин першої і другої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації (ч. 1). Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін (ч. 2).

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про оплату праці» (в редакції Закону № 2352-ІХ від 01 липня 2022 року) сумісництвом вважається виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи, яка використовує працю найманих працівників. Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу.

Оплата праці за сумісництвом регулюється статтею 102-1 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-ІХ від 01 липня 2022 року), згідно якої сумісництвом вважається виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у роботодавця - фізичної особи. Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу.

По справі встановлено, що 01 жовтня 2020 року ректором ВНМУ ім. М. І. Пирогова виданий наказ № 541, згідно пункту 1.2 якого ОСОБА_1 з 05 жовтня 2020 року прийнята на посаду лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова на 0,5 ставки за строковим трудовим договором за сумісництвом до прийняття основного працівника, на підставі її заяви (а. с. 94).

Таку заяву про прийняття на роботу ОСОБА_1 написала 30 вересня 2020 року, у якій зазначила своє прохання про прийняття за сумісництвом за строковим трудовим договором – до прийняття основного працівника (а. с. 90).

На час написання заяви 30 вересня 2020 року та на час видачі наказу № 541 від 01 жовтня 2020 року чинною була редакція статті 23 КЗпП України, відповідно до якої трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи (ч. 1). Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (ч. 2).

Як встановлено по справі наказом від 24 грудня 2024 року № 883/к/тр, у зв`язку з прийняттям з 26 грудня 2024 року працівника за основним місцем роботи на посаду лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова, ОСОБА_1 , лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки ВНМУ ім. М. І. Пирогова на 0,5 ставки за сумісництвом, звільнено з роботи з 25 грудня 2024 року у зв`язку із закінченням строкового трудового договору відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України (а. с. 15).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є: 2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Звільнення сумісників у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, проводилося відповідно до статті 7 КЗпП України.

Так, відповідно до статті 7 КЗпП України, особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця визначено в статтях 40, 41, 43, 43-1 КЗпП України.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (Закон України № 2352-IX, дата набрання чинності - 19 липня 2022 року) внесені зміни, зокрема, до Закону України «Про оплату праці», до Кодексу законів про працю України:

статтю 19 Закону України «Про оплату праці» викладено у новій редакції: «сумісництвом вважається виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи, яка використовує працю найманих працівників. Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу»;

у Кодексі законів про працю України:

абзац четвертий частини першої статті 43-1 КЗпП України, який передбачав таку підставу розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації, як звільнення сумісника у зв`язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником, було виключено;

статтю 102-1 КЗпП України викладено в новій редакції: «Сумісництвом вважається виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у роботодавця - фізичної особи. Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу».

Таким чином, зі статті 102-1 КЗпП України було виключено норму, яка визначала, що умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій визначаються Кабінетом Міністрів України.

Отже Кодекс законів про працю України в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, не передбачає такої підстави для розірвання трудового договору, як звільнення з роботи за сумісництвом у зв`язку з прийняттям на цю роботу працівника, який не є сумісником.

Із викладеного також слідує висновок проте, що укладений ОСОБА_1 і ВНМУ ім. М. І. Пирогова трудовий договір на підставі наказу № 541 не є укладеним на визначений строк, тобто не є строковим, оскільки визначення строку дії договору – до прийняття основного працівника, втратило чинність згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-ІХ від 01 липня 2022 року, який набрав чинності 19 липня 2022 року.

Таким чином, 25 грудня 2024 року ОСОБА_1 як сумісника звільнено з роботи зв`язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником.

Згідно положень частини 3 статті 23 КЗпП України у чинній редакції, роботодавець зобов`язаний інформувати працівників, які працюють за строковим трудовим договором, про вакансії, що відповідають їх кваліфікації та передбачають можливість укладення безстрокового трудового договору, а також забезпечити рівні можливості таких працівників для його укладення.

У позовній заяві ОСОБА_1 просила скасувати наказ № 883/к/тр від 24 грудня 2024 року про її звільнення з роботи, посилаючись на те, що таке звільнення вона вважає незаконним, оскільки в наказі про звільнення зазначено, що вона звільнена у зв`язку із закінченням строку трудового договору та прийняттям на посаду працівника за основним місцем роботи; між нею та відповідачем не укладений належним чином строковий трудовий договір із зазначенням строку її перебування на цій посаді. Відповідач не виконав вимоги статті 23 КЗпП України, а саме: не проінформував її, працівника, яка працює за строковим трудовим договором, про вакансії, що відповідають її кваліфікації та передбачають можливість укладення безстрокового трудового договору, а також не забезпечив рівні можливості для його укладення, всупереч її вимогам прийняв нового працівника, не попередивши її про це, а потім звільнив нового працівника за згодою сторін через три дні після прийняття на посаду.

З огляду на викладене апеляційний суд приходить до висновку про те, що КЗпП України (статті 36, 38, 39, 40, 41, 43-1) в редакції, чинній на час звільнення позивача, не містить такої підстави розірвання трудового договору, як звільнення працівника - сумісника у зв`язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником.

Дії відповідача як роботодавця свідчать про його недобросовісність в частині прийняття ОСОБА_3 на посаду, з якої звільнив позивача, на основне місце роботи працівника, яку звільнив із цієї ж посади через три дні після її прийняття на посаду за згодою сторін і такі дії роботодавця свідчать про зловживання ним правом з метою знаходження причини для звільнення саме позивача із цієї посади, як «неугодного працівника» з мотивів особистого неприязного відношення до позивача, що є недопустимим.

З огляду на викладе, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про законність звільнення позивача у зв`язку із закінченням строкового трудового договору через прийняття працівника за основним місцем роботи на посаду лікаря-кардіолога терапевтичного відділення, яку обіймала позивач.

Посилання суду першої інстанції на висновки, викладені у цілому ряді постанов Верховного Суду є необґрунтованим, оскільки правовідносини у наведених постановах регулювались положеннями КЗпП України в редакції, чинній до змін, внесених Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», які не є подібними до правовідносин у даній справі.

Перевіривши доводи апеляційної скарги у її межах та доводах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскільки суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, ухваливши неправильне по суті спору рішення.

За таких обставин оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню на підставі статті 376 ЦПК України, з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір (ч. 1). При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (ч. 2).

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих в абзацах 3-4 пункту 32 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року, у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року № 348).

З урахуванням таких вимог матеріального закону, суд, при винесенні рішення про поновлення на роботі одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік. Проте, якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, суд виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Отже, оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул і за умови, що заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року і в цьому не було вини працівника. При частковій вині працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Висновок суду про наявність вини працівника (не з`являвся на виклик суду, вчиняв інші дії по зволіканню розгляду справи) або її відсутність, про межі зменшення розміру виплати має бути мотивованим.

Судом не встановлено наявності вини позивача ОСОБА_1 у розгляді даного спору більше одного року.

Таким чином є законні підстави для винесення рішення про виплату позивачу середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Згідно з абзацом третім пункту 2 цього Порядку середньомісячна заробітна плата за час затримки розрахунку обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи (абзац 4 пункту 2 цього Порядку).

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на час відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).

ОСОБА_1 звільнена із займаної посади наказом ректора Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова №883/к/тр від 24 грудня 2024 року, з 25 грудня 2024 року, який є останнім робочим днем перед звільненням.

Згідно довідки № б/н і без дати, Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова, підписаної проректором ЗВО І. Андрушко та головним бухгалтером І. Костіною, ОСОБА_1 працювала на посаді лікаря-кардіолога і її заробітна плата за 2024 рік склала: жовтень – 10 000,00 грн., листопад – 11 226,77 грн. (а. с. 43).

За ці місяці разом нарахована зарплата: 10 000,00 + 11 226,77 грн. = 21 226,77 грн.: 44 робочих дні = 482,43 грн. – середньоденна заробітна плата.

Тривалість вимушеного прогулу: з 26 грудня 2024 року по 08 квітня 2026 року – 335 робочих днів.

Середній заробіток за цей час вимушеного прогулу складатиме 161 614,05 грн. (середньоденна заробітна плата – 482,43 грн. помножена на 335 робочих днів вимушеного прогулу).

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, а рішення суду підлягає до скасування з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Згідно із частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Підпунктами «б» і «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України визначено, що в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається: новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч. 1).

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини 6 статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Позивач ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору при подачі позову, апеляційної та касаційної скарг.

У зв`язку із задоволенням апеляційної скарги і позову позивача до стягнення із відповідача на користь держави підлягає сума судового збору 12 277,16 грн., яка складається із: 3230,83 грн. – у суді першої інстанції, 3877,00 грн. – у суді апеляційної інстанції, 5169,33 грн. – у суді касаційної інстанції.

Згідно вимог статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-382 ЦПК України, суд

Постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 квітня 2025 року скасувати і ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, задовольнити.

Скасувати наказ Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова № 883/к/тр від 24 грудня 2024 року «З особового складу».

Поновити ОСОБА_1 на посаді лікаря-кардіолога терапевтичного відділення Університетської клініки Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова на 0,5 ставки.

Стягнути з Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова (код ЄДРПОУ 02010669, юридична адреса: м. Вінниця вул. Пирогова, 56, 21018) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса проживання і реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 26 грудня 2024 року по день ухвалення рішення – 08 квітня 2026 року, у розмірі 161 614,05 грн. (сто шістдесят одна тисяча шістсот чотирнадцять грн. 05 коп.) (без утримання податку й інших обов`язкових платежів).

Стягнути з Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова в дохід держави 12 277,16 грн. судового збору.

Рішення суду в частині поновлення на роботі допустити до негайного виконання.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

ГоловуючийМ. В. Матківська

СуддіІ. В. Міхасішин

І. М. Стадник

Повний текст судового рішення складено 13 квітня 2026 року