Рішення від 08 квітня 2026 р. у справі №199/17384/25 — Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра

Справа № 199/17384/25

(2/199/2431/26)

РІШЕННЯ

Іменем України

09.04.2026 року Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра у складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Мацак А.О., за участі позивача ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним, третя особа:Четверта дніпровська державна нотаріальна контора, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним.

Свої вимоги обґрунтувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка є матір`ю позивача.

Позивачка тривалий час проживала в належному їй будинку поряд з матір`ю. І хоча позивачка має інвалідність III групи, вона опікувалась матір`ю та її здоров`ям, допомагала матеріально та у вирішенні побутових питань, відвідуванні лікарів.

Проте, згодом, позивачка у зв`язку з сімейними обставинами переїхала в іншу частину міста. Проте, це не вплинуло на їх взаємовідносини, вони продовжували часто спілкуватись, позивачка навідувалась до матері, цікавилась станом її здоров`ї та, за можливості, надавала фінансову підтримку.

ОСОБА_6 повідомила, що до неї взимку 2024 року переїхала проживати її друга донька, відповідач по справі, ОСОБА_5 . Мати повідомляла, що не розуміла причини такого переїзду, але виганяти доньку не хотіла.

Через деякий час ОСОБА_6 почала сильно хворіти. В неї почали боліти нирки, у зв`язку з чим вона лікувалась стаціонарно у лікарні. Також у неї були виразки на ногах, які з часом переростали у великі рани. За таких обставин їй призначалось лікування сильнодіючими медичними препаратами, які не тільки полегшували больовий синдром, а й впливали на психічний стан ОСОБА_6 та можливість усвідомлювати власні дії і керувати ними.

Внаслідок тривалої хвороби та стрімкого погіршення стану здоров`я ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після її смерті відкрилась спадщина. Спадкове майно становить 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 .

18.03.2025р. Четвертою дніпровською державною нотаріальною конторою зареєстровано спадкову справу № 80497886 після смерті ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

05.08.2025р. позивачкою по справі подано заяву до нотаріуса про прийняття спадщини за законом. 26.09.2025р. позивачкою до нотаріуса подано заяву про видачу свідоцтва про їй спір право на спадщину. Цього ж дня нотаріусом винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії. Як потім з`ясувалось, ОСОБА_6 склала заповіт на відповідачку. Позивачка вважає, що на момент складання заповіту її матір ОСОБА_6 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Оскільки відповідачка, скориставшись безпорадністю матері внаслідок призначених сильнодіючих медичних препаратів та погіршення стану здоров`я, склала заповіт без відповідного волевиявлення.

За таких обставин позивачка звернулась до суду за захистом своїх прав і іншу та законних інтересів, просила суд визнати заповіт ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка поживала та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_5 недійсним.

05 лютого 2026 року ухвалою судді Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра відкрито провадження по даній справі.

Позивач та її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили суд їх задовольнити, надали суду пояснення аналогічні викладеним у позові.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував в повному обсязі, надав суду пояснення, зазначивши, що спадкодавець ніколи не страждала психічними розладами за життя, на обліку у лікаря-психіатра не знаходилась, тому її дії щодо складання заповіту на ім`я відповідача є цілком свідомими.

Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступних висновків.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати сторін по справі ОСОБА_6 , якій на підставі договору купівлі-продажу від 21.12.2004 року, посвідченого державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори Яворською Л.А., належана частина домоволодіння АДРЕСА_1 .

За свого життя ОСОБА_6 07 грудня 2021 року склала заповіт, посвідчений нотаріусом Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори Коцар І.В., відповідно до змісту якого усе належне їй майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, заповіла ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Звертаючись із позовом до суду та вимогою про визнання заповіту недійсним, позивачка зазначає, що її мати не могла вчинити такий правочин, оскільки вона була в такому стані, коли не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, бо останні місяці свого життя погано себе почувала, була під сильнодіючими медичними препаратами, які не тільки полегшували больовий синдром, а й впливали на психічний стан ОСОБА_6 .

Статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров`я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Тобто, для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідне обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме в момент укладення заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Верховний Суд у постанові від 18.08.2021 у справі № 551/335/18 зазначив, зокрема, що заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Згідно з статтею 202 ЦК України, заповіт є правочином і до нього застосовуються загальні положення та вимоги, визначені статтями 203-236 ЦК України, у том числі і підстави недійсності правочинів.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Недійсними є заповіти: в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; складенні особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником тощо).

За змістом статті 30 ЦК України, цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

За правилами, встановленими частиною першою статті 225 ЦК, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до постанов Верховного Суду України №6-1531цс16 від 28.09.2016, №36-9цс12 від 29.02.2012 , №6-9цс12 від 29.02.2012 , підставою для визнання правочину недійсним може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент його вчинення розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК України, суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України, для встановлення психічного стану особи зобов`язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу, висновок якої у даному випадку є належним доказом, який містить інформацію щодо предмета доказування.

Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15, від 23 листопада 2022 року у справі № 368/953/19.

Крім того, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що висновок судово-психіатричної експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях.

Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

У постанові від 06 квітня 2022 року у справі № 319/547/20 (провадження № 61-8623св21) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду послався на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 грудня 2021 року у справі № 635/3664/16 (провадження № 61-14002св21), у якій зазначено, що «для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19), від 26 травня 2021 року у справі № 639/348/17 (провадження № 4822св21).

В ході розгляду даної справи, 03 квітня 2026 року представником ОСОБА_4 через канцелярію суду було подано клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи для з`ясування чи усвідомлювала ОСОБА_6 значення своїх дій чи могла керувати ними на час складання спірного заповіту. Однак в підготовчому засіданні позивач та її представник заявлене клопотання не підтримали.

Згідно з вимогами статей 76, 77, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частин 1, 5, 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Вивчивши матеріали справи, судом встановлено, що позивачем будь-яких доказів на підтвердження обставин викладеним у позові не надано.

Отже, суд доходить висновку, що воля спадкодавця ОСОБА_6 в оспорюваному заповіті від 07 грудня 2021 року відповідала її дійсним намірам щодо складення заповіту на користь ОСОБА_5 . Наявність підстав, які би вказували, що спірний заповіт суперечить дійсному волевиявленню ОСОБА_6 , або на те, що заповідач на момент складення спірного заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, при перевірці обґрунтованості заявлених вимог, судом не встановлено і такі позивачкою не доведені.

Зважаючи на викладене, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, суд доходить до висновку, що позивачка та її не надали суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які вони покликалися як на підставу своїх позовних вимог та доводів позовної заяви, які ґрунтуються на припущеннях, а тому в задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити за їх недоведеністю.

Судові витрати позивача у вигляді судового збору на підставі положень статті 141 ЦПК України покладаються на сторону позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263-265 ЦПК України, ст.ст. 215, 1257 ЦК України, суд-

УХВАЛИВ:

У позові ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним, третя особа: Четверта дніпровська державна нотаріальна контора,- відмовити.

Судові витрати позивача у вигляді судового збору віднести за її рахунок.

Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі у тридцятиденний строк з дня складення повного судового рішення апеляційної скарги.

Повне рішення суду складено 13 квітня 2026 року.

Суддя В.В. Руденко