Постанова від 07 квітня 2026 р. у справі №127/17464/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2026 року

м. Київ

справа № 127/17464/24

провадження № 61-8955св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2025 року у складі судді Вохмінової О. С. та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 червня 2025 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Берегового О. Ю., Панасюка О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права користування жилим приміщенням.

Позов мотивований тим, що 18 серпня 2020 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_3 3/4 частки квартири АДРЕСА_1 . Під час укладення цього договору їй, як покупцю частки квартири, не було відомо і не могло бути відомо, що у Вінницькому міському суді Вінницької області розглядається справа за позовом власника частки квартири ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про переведення прав покупця.

Оскільки в квартирі, в якій вона придбала частку, ніхто не жив, позивачка одразу вселилася та розпочала ремонтні роботи, для виконання яких уклала договір з Товариством з обмеженою відповідальністю «Вінбудмонтаж» та сплатила вартість робіт 1 215 460 грн.

Постановою Верховного Суду від 17 серпня 2022 року переведено на ОСОБА_2 права та обов`язки покупця часток квартири АДРЕСА_1 , відповідно до договору купівлі-продажу від 21 січня 2020 року, укладеного між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 167 400,00 грн шляхом перерахування з депозитного рахунку ТУ ДСА України у Вінницькій області, які були внесені ОСОБА_2 . Скасовано державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_7 , запис про право власності вчинений 18 серпня 2020 року № 37811798 на частки квартири АДРЕСА_1 .

Отже, ОСОБА_3 , у якого позивачка купила частки квартири, неправомірно набув права власності на цю частку за договором купівлі-продажу від 21 січня 2020 року, оскільки зазначений договір був укладений із порушенням переважного права ОСОБА_2 .

Сьогодні ОСОБА_2 вживає заходи щодо виселення її з квартири, проте іншого житла у неї немає, тому ОСОБА_1 просила визнати за нею право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог за зустрічним позовом

У липні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом виселення, який мотивований тим, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 24 грудня 2007 року (на ), а також на підставі постанови Верховного Суду від 17 серпня 2022 року (на ).

21 січня 2020 року ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_8 , які також були співвласниками житла, продали ОСОБА_3 частки квартири, не дотримавшись вимог закону про переважне право на купівлю їх часток ОСОБА_2 і вже з 25 січня 2020 року він не зміг зайти у квартиру.

18 серпня 2020 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_9 частки квартири АДРЕСА_1 .

Після того як Верховний Суд постановою від 17 серпня 2022 року перевів на нього права та обов`язки покупця часток квартири АДРЕСА_1 , відповідно до договору купівлі-продажу від 21 січня 2020 року, укладеного між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , він 19 квітня 2024 року зареєстрував в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на частки квартири за собою та став власником усієї квартири.

На підставі заяви ОСОБА_2 як власника, ОСОБА_1 знято з реєстрації за адресою проживання: АДРЕСА_2 , проте вона фактично проживає за вказаною адресою та перешкоджає власнику вселитись та користуватись належним йому нерухомим майном.

Тому ОСОБА_2 змушений звернутись до суду та просив усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_1 зі вказаного житла.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права користування житлом відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено: усунуто перешкоди ОСОБА_2 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 з вказаної квартири без надання іншого житла; стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 1 211,20 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 27 травня 2024 року знята з реєстрації у цій квартирі як місця проживання за заявою ОСОБА_2 . Однак ОСОБА_1 продовжує проживати в квартирі, не пускає туди ОСОБА_2 і він позбавлений можливості вільно володіти і користуватись своїм житлом. Ця обставина визнана учасниками справи, а також підтверджується письмовою відповіддю ВРУП ВП № 1 на звернення ОСОБА_2 від 28 травня 2024 року. Відтак суд виснував, що право власності позивача підлягає захисту шляхом усунення перешкод в користуванні житлом і виселення ОСОБА_1 із вказаної квартири без надання іншого житла.

Натомість ОСОБА_1 не має правових підстав для проживання у вказаній квартирі та визнання за нею права користування вказаним житлом, оскільки вона придбала частки квартири у ОСОБА_3 , який не мав права його відчужувати, житло вибуло з володіння власника поза його волею.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 05 червня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2025 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно визначився з характером правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, а тому, встановивши, що ОСОБА_1 , яка продовжує проживати в належній на праві приватної власності ОСОБА_2 квартирі АДРЕСА_1 , не маючи права проживати в ній, державна реєстрація права власності якої скасована судовим рішенням, такими своїми діями чинить перешкоди ОСОБА_2 у користуванні належною йому власністю, а висновок суду про усунення таких перешкод шляхом її виселення є підставним та обґрунтованим.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2025 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 червня 2025 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 жовтня 202 року у справі № 447/455/17, від 20 червня 2022 року у справі № 127/17899/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявниця зазначає, що суд апеляційної інстанції безпідставно дійшов висновку про те, що у цій ситуації не може йтися про втручання у мирне володіння житлом чи врахування балансу інтересів сторін, оскільки її володіння є незаконним і це встановлено судовим рішенням.

Заявниця вважає, що судами не надано належної оцінки обставинам її виселення на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

У вересні 2025 року від ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник Дмитришина Т. І., до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить відмовити у задоволенні її касаційної скарги та залишити оскаржувані судові рішення без змін.

Крім того, зазначає клопотання про поновлення строку на подання відзиву оскільки ОСОБА_2 та його представник Дмитришина Т. І. не отримували касаційної скарги та ухвали Верховного Суду від 07 серпня 2025 року про відкриття касаційного провадження, а доступ до матеріалів справи в електронному кабінеті надано адвокату Дмитришиній Т. І. 04 вересня 2025 року. Однак, копію ухвали про відкриття касаційного провадження отримала лише за заявою про видачу копії судового рішення від 16 вересня 2025 року.

Згідно статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи.

Отже, підстав для задоволення клопотання про поновлення строку немає, оскільки, у наведеному випадку, строк встановлений судом, а не законом.

Водночас, зазначені у клопотанні причини пропуску строку для подання відзиву Верховний Суд вважає поважними, тому наявні підстави для продовження Судом процесуального строку для подання відзиву Дмитришиною Т. І. , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , на касаційну скаргу.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 липня 2025 року касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху, для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2025 року (після усунення заявницею недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 127/17464/24 з Вінницького міського суду Вінницької області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У вересні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 127/17464/24.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності НОМЕР_1 , виданого 24 грудня 2007 року виконкомом Вінницької міської ради (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05 серпня 2014 року), ОСОБА_2 є власником частки квартири АДРЕСА_1 . Співвласниками інших часток були ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 21 січня 2020 року ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 продали, а ОСОБА_3 придбав частки квартири АДРЕСА_1 , (т. 1 а. с. 139 -141).

18 серпня 2020 року ОСОБА_11 придбала у ОСОБА_3 частки квартири АДРЕСА_1 . Квартира, частка в якій придбана ОСОБА_1 , має три кімнати, загальна площа квартири 74,4 кв. м, житлова - 44, 2 кв. м (том 1, а. с. 6-7).

Згідно з довідкою департаменту адміністративних послуг від 06 червня 2023 року № 34070 ОСОБА_1 зареєструвала місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 18).

Постановою Верховного Суду від 17 серпня 2022 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 квітня 2021 року у справі № 127/16528/20 та постанову Вінницького апеляційного суду від 26 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про переведення прав і обов`язків покупця, стягнення коштів та скасування державної реєстрації задоволено. Переведено на ОСОБА_2 права та обов`язки покупця часток квартири АДРЕСА_1 , відповідно до договору купівлі-продажу від 21 січня 2020 року, укладеного між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , який був посвідчений приватним нотаріусом ВМНО Бєлою О. М., реєстровий № 119. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 167 400,00 грн шляхом перерахування з депозитного рахунку ТУ ДСА України у Вінницькій області, які були внесені ОСОБА_2 . Скасовано державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_9 , запис про право власності вчинений 18 серпня 2020 року № 37811798 на 3/4 частки квартири АДРЕСА_3 (том 1, а. с. 10-17).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав 19 квітня 2024 року, за ОСОБА_2 зареєстроване право власності на частки квартири (том 1, а. с. 145).

27 травня 2024 року ОСОБА_1 знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 , за заявою власника ОСОБА_2 (том 1, а. с. 221).

Відповідно до довідки департаменту адміністративних послуг від 31 травня 2024 року № 23140 ОСОБА_2 зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 з 22 червня 2007 року по теперішній час (том 1, а. с. 22).

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Права ОСОБА_2 у спірних правовідносинах врегульовані статтями 317, 319, 383, 391 ЦК України.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Крім того, у спірних правовідносинах права ОСОБА_2 як власника квартири захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

В свою чергу права відповідача у справах про виселення захищені статтею 8 Конвенції, яка встановлює, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Таким чином, при розгляді справ, в яких піднімається питання щодо необхідності захисту прав власника майна шляхом виселення осіб з цього майна, з метою недопущення порушення права на мирне володіння майном та права на повагу до приватного життя, які в розумінні Конвенції є рівнозначними правами, слід завжди оцінювати пропорційність втручання.

Вирішуючи спір, судами встановлено, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , які він набув на підставі свідоцтва про право власності від 24 грудня 2007 року (на частини), а також на підставі постанови Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 127/16528/20 (на частини).

Також судами встановлено, що право власності відповідачки на спірне майно було припинено, оскільки постановою Верховного Суду скасовано державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 , запис про право власності вчинений 18 серпня 2020 року № 37811798 на частки квартири АДРЕСА_1 , проте остання відмовляється в добровільному порядку звільнити майно та користується ним без будь-яких правових підстав.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, що виселення ОСОБА_1 зі спірного житла відповідає пропорційності втручання в право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції, адже неможливість ОСОБА_2 володіння, користування та розпорядження своєю квартирою через проживання в ньому ОСОБА_1 необхідно розцінювати як порушення прав позивача, як власника житлового приміщення, у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, враховуючи те, що ОСОБА_2 станом на час розгляду справи є власником квартири, у якій проживає ОСОБА_1 без належної правової підстави та без згоди власника, чим створює позивачу за зустрічним позовом перешкоди у користуванні, розпорядженні та володінні ним своєю квартирою, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення зустрічного позову в частині усунення перешкод у володінні, користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення.

При цьому, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано зазначив, що вона не надала належних і допустимих доказів, а також не зазначила правову підставу для визнання за нею права користування вказаним житлом після того, як на підставі постанови Верховного Суду від 17 серпня 2022 року право власності на квартиру визнане і зареєстроване за ОСОБА_12 , не є членом сім`ї власника квартири ОСОБА_2 , не є наймачем квартири і не довела право на встановлення сервітуту щодо користування чужим майном.

Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не в повній мірі врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених упостановах Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 20 червня 2022 року у справі № 127/17899/21 у справі № 175/4514/20, є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цій справі фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не надали належної оцінки всім доводам і аргументам заявниці є безпідставними, оскільки як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають та за своїм змістом переважно свідчать про незгоду із встановленими судами обставинами та спрямовані на необхідність переоцінки доказів Верховним Судом, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, судом касаційної інстанції не встановлено.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку

з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2025 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 червня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник