Постанова від 24 березня 2026 р. у справі №128/4476/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2026 року

м. Київ

справа № 128/4476/24

провадження № 61-7507св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Вінницька міська рада,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Вінницької міської ради на постанову Вінницького апеляційного суду від 21 травня 2025 року у складі колегії суддів Рибчинського В. П., Копаничук С. Г., Оніщука В. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Вінницької міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання права довічного успадкованого володіння на земельну ділянку в порядку спадкування за законом,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вінницької міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , у якому просив визнати за ним право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 5,200 га, кадастровий номер 0520687300:03:003:0232, цільове призначення - 01.02 для ведення фермерського господарства, яка є частиною земельної ділянки площею 12,9 га, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства та розташованої на території Вінницької міської ради Вінницького району Вінницької області, що перебувала у користуванні ОСОБА_3 на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею № 33, виданого відповідно до рішення ІХ сесії ХХІ скликання Вінницької районної ради народних депутатів від 20 квітня 1992 року «Про надання земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств», у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що рішенням IX сесії XXI скликання Вінницької районної ради народних депутатів від 20 квітня 1992 року «Про надання земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств» його батькові - ОСОБА_3 - було надано у довічне успадковуване володіння земельну ділянку площею 12,9 га із земель запасу Стадницької сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства, що підтверджується проєктом відведення земельної ділянки, розробленим Вінницьким філіалом Інституту землеустрою Української академії аграрних наук.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_3 було видано державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 33.

15 березня 1996 року Вінницька районна державна адміністрація зареєструвала фермерське господарство «Мельника Миколи Васильовича «АЛОЧКА» (далі - ФГ «АЛОЧКА»), ідентифікаційний код юридичної особи 21728935.

Розпорядженням Вінницької районної державної адміністрації від 27 січня 2005 року № 73 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) членам фермерського господарства «АЛОЧКА» на території Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області» проведено розпаювання земельної ділянки площею 12,9 га між членами фермерського господарства з переданням їм земельних ділянок у власність із виданням державних актів, а саме: ОСОБА_3 - 1,4798 га, ОСОБА_4 - 1,6654 га, ОСОБА_1 (позивачу) - 1,5501 га, ОСОБА_2 - 1,6119 га.

Водночас земельна ділянка площею 6,4223 га залишилася у межах державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею, що підтверджується пояснювальною запискою до технічної документації.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Його спадкоємцями за законом є діти - позивач та ОСОБА_2 , яка подала приватному нотаріусу заяву про відмову від вступу до складу ФГ «АЛОЧКА» у частці, що належала померлому, та заяву про вихід зі складу членів фермерського господарства.

На підставі наказу від 13 травня 2019 року № 129 Вінницька регіональна філія Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» розробила технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Стадницької сільської ради, відповідно до якої залишкова площа земельної ділянки 6,4223 га зменшилася, а земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер 0520687300:03:003:0232, площа 5,200 га, цільове призначення - 01.02 для ведення фермерського господарства, та закріплено її за землекористувачем ФГ «АЛОЧКА».

Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, наданого на адвокатський запит, зазначена земельна ділянка сформована за рахунок земельної ділянки загальною площею 12,9029 га, яка належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею.

Рішенням засновника ФГ «АЛОЧКА» від 14 липня 2023 року № 2/2023 припинено повноваження голови господарства ОСОБА_3 у зв`язку з його смертю, обрано головою господарства позивача, збільшено та перерозподілено статутний капітал, затверджено нову редакцію статуту та проведено державну реєстрацію відповідних змін, за якими єдиним засновником фермерського господарства є позивач.

Земельна ділянка з кадастровим номером 0520687300:03:003:0232, площею 5,200 га, використовується ФГ «АЛОЧКА» у господарській діяльності. Водночас 06 травня 2024 року зазначену земельну ділянку зареєстровано за Вінницькою міською радою.

24 червня 2024 року позивач звернувся до приватного нотаріуса Лукашенка В. Б. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на право довічного успадковуваного володіння землею після смерті батька, однак постановою нотаріуса від 28 червня 2024 року № 224/02-31 у вчиненні нотаріальної дії було відмовлено з мотивів відсутності підтвердження права спадкодавця на земельну ділянку площею 5,200 га, кадастровий номер 0520687300:03:003:0232.

10 липня 2024 року позивач звернувся до Вінницької міської ради із заявою про продаж йому земельної ділянки, площею 5,200 га, як спадкоємцю особи, якій належало право довічного успадковуваного володіння землею, однак листом Департаменту земельних ресурсів Вінницької міської ради від 22 серпня 2024 року у задоволенні заяви було відмовлено.

Посилаючись на порушення свого права на спадкування права довічного успадковуваного володіння землею, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Вінницький районний суд Вінницької області у складі судді Шевчук Л. П. рішенням від 21 березня 2025 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що за життя ОСОБА_3 , після виділення та надання йому 20 квітня 1992 року у користування спірної земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, останній створив ФГ «АЛОЧКА», яке було зареєстроване 15 березня 1996 року як юридична особа.

Після державної реєстрації ФГ «АЛОЧКА» як суб`єкт підприємницької діяльності набуло можливості використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, тобто виступати постійним землекористувачем. З цього моменту фермерське господарство було уповноважене зареєструвати за собою право постійного користування земельною ділянкою, яку раніше для ведення селянського (фермерського) господарства отримав його засновник.

Таким чином, з моменту створення та державної реєстрації ФГ «АЛОЧКА» - 15 березня 1996 року - відбулася фактична заміна постійного землекористувача з ОСОБА_3 на ФГ «АЛОЧКА» як юридичну особу.

Оскільки після державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновнику для ведення такого господарства, переходить до самого господарства, смерть засновника не породжує у його спадкоємців права спадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав саме для створення та ведення відповідного господарства.

З моменту створення селянського (фермерського) господарства до нього переходять правомочності володіння і користування земельною ділянкою, а також юридичні обов`язки щодо її використання, які раніше належали його засновнику. У разі смерті громадянина - засновника фермерського господарства право постійного користування земельною ділянкою не припиняється, а зберігається за фермерським господарством, до якого це право перейшло після його створення.

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, яке перейшло до ФГ «АЛОЧКА», не входить до складу спадщини. Спадкуванню підлягають права померлого засновника (члена) щодо фермерського господарства, а не земельна ділянка, що перебуває у користуванні такого господарства.

Вінницький апеляційний суд постановою від 21 травня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Саюка Б. О. задовольнив.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 21 березня 2025 року скасував і ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 5,200 га, кадастровий номер 0520687300:03:003:0232, цільове призначення - 01.02 для ведення фермерського господарства, яка була сформована та є частиною земельної ділянки площею 12,9 га і відповідно до державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею була передана ОСОБА_3 у довічне успадковуване володіння на підставі рішенням ІХ сесії ХХІ скликання Вінницької районної ради народних депутатів від 20 квітня 1992 року.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, не може бути позбавлена цього права інакше як на підставах та в порядку, встановлених законом.

Таким чином, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою належить до прав, що можуть успадковуватися. Враховуючи, що зі смертю особи не відбувається припинення її прав та обов`язків, спадкоємець вступає у відповідні правовідносини та набуває статусу учасника правовідносин довічного успадковуваного володіння.

За результатами проведення інвентаризації земель встановлено, що частина земельної ділянки площею 12,9 га була розпайована таким чином: ОСОБА_3 - 1,4798 га; ОСОБА_4 - 1,6654 га; ОСОБА_1 - 1,5501 га; ОСОБА_2 - 1,6119 га. Крім того, із складу зазначеної земельної ділянки сформовано земельну ділянку площею 5,200 га, якій присвоєно кадастровий номер 0520687300:03:003:0232, з цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства.

Водночас, незважаючи на формування внаслідок інвентаризації нового об`єкта - земельної ділянки площею 5,200 га, зареєстрованої за Вінницькою міською радою, спірна земельна ділянка входила до складу первісної земельної ділянки площею 12,9 га, яка була надана ОСОБА_3 у довічне успадковуване володіння, що підтверджується державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 33.

Отже, з урахуванням того, що законодавство не містить норми, яка б передбачала припинення права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою у зв`язку зі смертю особи, якій було надано таке право, припинення прав та обов`язків не відбувається, а спадкоємець набуває статусу учасника відповідних правовідносин.

Проте суд першої інстанції на наведені обставини уваги не звернув, безпідставно ототожнив право довічного успадковуваного володіння з правом постійного користування земельною ділянкою, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У червні 2025 року Вінницька міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 21 травня 2025 року, а рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 21 березня 2025 року залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 275/82/18, від 23 червня 2020 року у справах № 179/1043/16 та № 275/82/18.

Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що з моменту створення та державної реєстрації фермерського господарства «АЛОЧКА» - 15 березня 1996 року - відбулася фактична заміна постійного землекористувача з ОСОБА_3 на ФГ «АЛОЧКА» як юридичну особу.

Оскільки після державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновнику для ведення такого господарства, переходить до самого господарства, смерть засновника не породжує у його спадкоємців права спадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав саме з метою створення та ведення відповідного господарства.

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, що перейшло до ФГ «АЛОЧКА», не входить до складу спадщини. Спадкуванню підлягають права померлого засновника (члена) щодо фермерського господарства, а не земельна ділянка, яка перебуває у користуванні такого господарства.

Крім того, заявник зазначав, що внаслідок розпаювання земельної ділянки площею 12,9 га, у результаті чого змінилися її площа, межі та конфігурація, така земельна ділянка припинила існування як об`єкт цивільних прав, а державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 33, втратив юридичне значення як правовстановлюючий документ, що може бути підставою для державної реєстрації речових прав.

Земельну ділянку з кадастровим номером 0520687300:03:003:0232, площею 5,200 га, цільове призначення - для ведення фермерського господарства, яка утворилася внаслідок розпаювання земельної ділянки площею 12,9 га, зареєстровано на праві комунальної власності за Вінницькою міською радою у системі Державного земельного кадастру на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності на території Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області (за межами населеного пункту).

За таких обставин позовні вимоги про визнання за ОСОБА_1 права довічного успадковуваного володіння спірною земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, розташованою на території Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області, у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 задоволенню не підлягають.

Аргументи інших учасників справи

У липні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 24 червня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Вінницького районного суду Вінницької області.

30 вересня 2025 року матеріали справи № 128/4476/24 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 26 лютого 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Рішенням IX сесії XXI скликання Вінницької районної ради народних депутатів від 20 квітня 1992 року ОСОБА_3 надано у довічне успадковуване володіння земельну ділянку, площею 12,9 га, із земель запасу Стадницької сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства (а. с. 19).

На підставі зазначеного рішення органу місцевого самоврядування Вінницький філіал УКРНДІЗЕМПРОЕКТ виготовив проєкт відведення земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства із земель запасу Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області (а. с. 10-36).

Згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею, оригінал якого оглянуто в судовому засіданні 18 лютого 2025 року, ОСОБА_3 на підставі рішення IX сесії XXI скликання Вінницької районної ради народних депутатів Вінницького району Вінницької області від 20 квітня 1992 року № 33 надано право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 12,9 га в межах, визначених планом землеволодіння, для ведення селянського (фермерського) господарства. Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 33 (а. с. 37-40).

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб`єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) від 15 березня 1996 року, виданого Вінницькою районною державною адміністрацією, ФГ «АЛОЧКА» зареєстроване в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, ідентифікаційний код 21728935, що також підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 17 липня 2023 року (а. с. 41, 42).

Розпорядженням Вінницької районної державної адміністрації від 27 січня 2005 року № 73 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) членам ФГ «АЛОЧКА» на території Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області, та передано громадянам у власність земельні ділянки для ведення фермерського господарства з виданням державних актів на право власності на землю.

Згідно з додатком до вказаного розпорядження («Список громадян - членів фермерського господарства «АЛОЧКА») земельні ділянки передано у власність, зокрема: ОСОБА_3 - 1,4798 га; ОСОБА_4 - 1,6654 га; ОСОБА_1 - 1,5501 га; ОСОБА_2 - 1,6119 га (а. с. 43).

13 грудня 2004 року Державне підприємство «Вінницький науково-дослідний та проєктний інститут землеустрою» на підставі розпорядження Вінницької районної державної адміністрації від 27 січня 2005 року № 73 виготовило технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні частки (паї) членам ФГ «АЛОЧКА» на території Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області (а. с. 44-66).

Відповідно до пояснювальної записки до зазначеної технічної документації членам фермерського господарства передано у власність земельну ділянку загальною площею 6,3072 га, тоді як частина земельної ділянки, площею 6,4223 га, залишилася у постійному користуванні ФГ «АЛОЧКА». На площі 0,1710 га запроєктовано під`їзні шляхи до земельних часток (паїв) членів фермерського господарства.

02 грудня 2020 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер (а. с. 67).

Відповідно до довідки приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Лукашенка В. Б. від 09 травня 2023 року № 204/02-14/156/2020, спадкоємцями майна після смерті ОСОБА_3 є його діти - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 68).

Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності на території Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області (за межами населеного пункту), виготовленою Вінницькою регіональною філією ДП «Центр Державного земельного кадастру» на підставі наказу Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 13 травня 2019 року № 129, загальна площа земельної ділянки ФГ «АЛОЧКА» становить 5,200 га (а. с. 69-97).

Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 16 квітня 2024 року № 0-2-2-6-3422/2-24, наданого на адвокатський запит представника позивача, у ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області не виявлено державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею, виданого ОСОБА_3 , а також Книги записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею по Стадницькій сільській раді. Водночас у розпорядженні органу наявні проєкт відведення земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та технічна документація із землеустрою, з матеріалів яких установлено факт надання ОСОБА_3 у довічне успадковуване володіння земельної ділянки, площею 12,9 га, із земель запасу Стадницької сільської ради, а також подальше розпаювання цієї земельної ділянки між членами ФГ «АЛОЧКА» розпорядженням Вінницької районної державної адміністрації від 27 січня 2005 року № 73 (а. с. 98-100).

Згідно з відомостями Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 0520687300:03:003:0232, площею 5,200 га, цільове призначення - для ведення фермерського господарства, зареєстрована у Державному земельному кадастрі 01 листопада 2019 року (а. с. 101-106).

Рішенням Вінницької міської ради від 24 лютого 2023 року № 1501 затверджено документацію із землеустрою щодо відведення земельних ділянок. З додатку № 2 до цього рішення, зокрема пункту 13, убачається вирішення питання про реєстрацію права комунальної власності на земельну ділянку площею 5,200 га, кадастровий номер 0520687300:03:003:0232, для ведення фермерського господарства, розташовану за межами населеного пункту села Стадниця (а. с. 129, 130).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04 червня 2024 року № 381417689 право власності на зазначену земельну ділянку зареєстровано за Вінницькою міською радою (а. с. 107).

Нотаріально посвідченою заявою члена ФГ «АЛОЧКА» ОСОБА_2 від 13 липня 2023 року остання як спадкоємець після смерті ОСОБА_3 повідомила про відмову від вступу до складу членів фермерського господарства в частці, що належала померлому, та про вихід зі складу членів ФГ «АЛОЧКА» (а. с. 108, 109).

Рішенням засновника ФГ «АЛОЧКА» від 14 липня 2023 року № 2/2023 збільшено статутний капітал господарства до 5 000,00 грн, припинено повноваження голови (керівника) господарства ОСОБА_3 у зв`язку з його смертю, обрано головою господарства ОСОБА_1 , затверджено перерозподіл часток, за яким ОСОБА_1 володіє 100 % статутного капіталу, та затверджено статут ФГ «АЛОЧКА» у новій редакції (а. с. 110-120).

24 червня 2024 року позивач звернувся до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Лукашенка В. Б. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 5,200 га, кадастровий номер 0520687300:03:003:0232, після смерті батька ОСОБА_3 (а. с. 121-124).

Постановою нотаріуса від 28 червня 2024 року № 224/02-31 у вчиненні нотаріальної дії відмовлено з мотивів відсутності підтвердження права спадкодавця на спірну земельну ділянку та з огляду на реєстрацію права власності на неї за Вінницькою міською радою (а. с. 125).

Рішенням Вінницької міської ради від 25 жовтня 2024 року № 2531 позивачу відмовлено у продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства площею 5,200 га, кадастровий номер 0520687300:03:003:0232, розташованої за межами населеного пункту села Стадниця (а. с. 131-135).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватноправовими нормами визначено обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

У справі, що переглядається, предметом спору є визнання права довічного успадковуваного володіння землею, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта.

Суди встановили та підтверджено матеріалами справи, що рішенням IX сесії XXI скликання Вінницької районної ради народних депутатів від 20 квітня 1992 року ОСОБА_3 надано у довічне успадковуване володіння земельну ділянку, площею 12,9 га, із земель запасу Стадницької сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства. На підставі цього рішення було видано державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 33.

Тобто ОСОБА_3 отримав земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК УРСР) від 18 грудня 1990 року та Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року, якими і було визначено порядок успадкування такого права.

ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року передбачав існування специфічного речового права на земельну ділянку та можливість для фізичних осіб бути суб`єктами права довічного успадковуваного володіння землею.

Так, відповідно до статті 6 цього Кодексу громадянам у довічне успадковуване володіння могли надаватися землі для ведення селянського (фермерського господарства).

Зазначене положення було продубльовано у частині першій статті 50 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року, відповідно до якої громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Окремо законодавець виділяв іншу правову конструкцію - право постійного користування земельною ділянкою, підстави виникнення якого передбачено у статті 7 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року.

Таким чином, починаючи з 1990 року законодавець чітко розмежовував поняття права постійного користування та права довічного успадковуваного володіння, правові режими яких не визнавалися тотожними. При цьому ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, наданою для ведення сільського (фермерського) господарства, - право довічного успадковуваного володіння.

Щодо можливості успадкування права володіння вказана редакція Кодексу також була однозначною.

Так, відповідно до вимог статті 55 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року у зазначеній редакції у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Крім того, вже із самої назви правової конструкції можна говорити про можливість такого права бути успадкованим - право довічного успадковуваного володіння.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2201-XII, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

Разом із тим Земельний кодекс України (далі - ЗК України) № 2196-XII у редакції від 13 березня 1992 року виключив згадку про право довічного успадковуваного володіння та передбачав надання земель лише у постійне та тимчасове користування.

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку. Так, відповідно до статті 7 ЗК України від 13 березня 1992 року земельні ділянки у постійне користування надавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, сільськогосподарським підприємствам і організаціям.

Однак виключення з Кодексу правил про право довічного успадковування володіння не означало припинення цього права, як і не було передбачено його автоматичного переходу в іншу організаційну форму. Як суб`єктивне право право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, що виникло свого часу відповідно до закону, могло бути припинене лише з підстав, передбачених законом, проте в законі таких підстав наведено не було.

Відповідно до пункту 8 постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.

Надалі ЗК України у редакції від 25 жовтня 2001 року, починаючи з 01 січня 2002 року, обмежив коло суб`єктів права постійного користування землею виключно юридичними особами і зобов`язав постійних землекористувачів до 01 січня 2008 року переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди (пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року).

Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначив, що у ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень ЗК України 2001 року у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;

- пункту 6 постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року № 563-ХII «Про земельну реформу» з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

З огляду на викладене особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за законом, не може бути позбавлена права на таке володіння.

На правовідносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтею 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид мирного володіння майном у розумінні Конвенції та як речове право, захищене статтею 41 Конституції України), а й обмежують у можливості припинити відповідне право.

Таким чином, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка дозволяла б припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31, 32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).

Аналіз зазначених змін у земельному законодавстві свідчить про наявність певної правової колізії, у тому числі щодо розмежування різних правових конструкцій, як-то право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, та щодо можливості успадкування цих прав.

З урахуванням зазначеного можна зробити висновок про те, що хоч дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Крім того, під час вирішення питання щодо права довічного успадковуваного володіння важливо враховувати також норми спеціального законодавства, зокрема Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», що був прийнятий 20 грудня 1991 року та діяв до введення у дію Закону України «Про фермерське господарство». Зазначеними законами встановлений особливий порядок створення такої юридичної особи, як фермерське господарство. Згідно з цими законами однією з основних особливостей правового статусу фермерського та селянського (фермерського) господарств є те, що для створення фермерського господарства як юридичної особи громадянин України повинен спочатку отримати у власність або користування земельну ділянку з цільовим призначенням «для ведення фермерського господарства», а вже потім зареєструвати і вести фермерське господарство.

Таким чином, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою належить до тих прав, які можуть бути успадковані, а тому, враховуючи, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, від якого Велика Палата Верховного Суду не відступила і в постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, та застосовано у постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 663/2123/16-ц, від 14 квітня 2021 року у справі № 311/706/18, від 30 серпня 2023 року у справі № 313/1192/20 та інших.

У статті 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.

Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення (частина перша статті 1225 ЦK України).

Таким чином, враховуючи, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Установивши характер спірних правовідносин та надавши належну оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою спадкодавцю позивача ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства, є таким, що може бути успадковане, а отже, підлягає визнанню за позивачем.

З огляду на викладене апеляційний суд обґрунтовано визнав за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 5,200 га, кадастровий номер 0520687300:03:003:0232, цільове призначення - для ведення фермерського господарства, яка є частиною земельної ділянки площею 12,9 га, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства та яка перебувала у володінні ОСОБА_3 на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 33, виданого відповідно до рішення IX сесії XXI скликання Вінницької районної ради народних депутатів від 20 квітня 1992 року «Про надання земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств», у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Аналогічні правові висновки щодо застосування норм матеріального права у подібних спірних правовідносинах викладено у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 311/706/18, від 04 серпня 2021 року у справі № 187/1493/19, від 29 вересня 2021 року у справі № 328/1788/19, від 30 серпня 2023 року у справі № 313/1192/20, 17 січня 2024 року у справі № 697/2010/21 та інших.

Доводи касаційної скарги про те, що з моменту створення та державної реєстрації ФГ «АЛОЧКА» відбулася фактична заміна землекористувача з ОСОБА_3 на фермерське господарство як юридичну особу, у зв`язку з чим право довічного успадковуваного володіння припинилося та не могло бути об`єктом спадкування, є помилковими та ґрунтуються на неправильному ототожненні різних речових прав.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 60 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20), на яку посилається заявник, роз`яснила, що за змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 7, 27, 38, 50, 51 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року та статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, після надання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства у постійне користування та державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї земельної ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому земельна ділянка була надана. У такому випадку право постійного користування земельною ділянкою не є об`єктом спадкування, а після смерті засновника постійним користувачем земельної ділянки залишається селянське (фермерське) господарство. Водночас право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, за змістом статті 6 ЗК України від 18 грудня 1990 року (у редакції, чинній до 16 травня 1992 року), могло належати виключно фізичній особі та відповідно до частини першої статті 55 цього Кодексу в тій самій редакції було об`єктом спадкування у разі смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Отже, таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.

Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався тим, що предметом спору у цій справі є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, надане фізичній особі на підставі державного акта, а не право постійного користування земельною ділянкою. Зазначені права мають різну правову природу, підстави виникнення та правові наслідки, а отже, не можуть вважатися тотожними.

Право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою є самостійним речовим правом, яке відповідно до свого правового змісту може переходити у порядку спадкування, а законодавство не містить норми, яка б передбачала припинення такого права у зв`язку зі створенням фермерського господарства або зі смертю особи, якій воно було надано.

Посилання заявника на те, що після державної реєстрації фермерського господарства право користування земельною ділянкою автоматично переходить до господарства, не спростовує існування у спадкодавця права довічного успадковуваного володіння, оскільки саме це право було надано не господарству, а фізичній особі - ОСОБА_3 , та посвідчене державним актом. Факт створення фермерського господарства не змінює правової природи вже набутого речового права та не припиняє його.

Доводи касаційної скарги про втрату державним актом юридичного значення у зв`язку з розпаюванням земельної ділянки площею 12,9 га та формуванням нової земельної ділянки площею 5,200 га також не заслуговують на увагу.

Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема шляхом поділу або об`єднання, присвоєння кадастрових номерів чи зміни інших характеристик, не впливає на можливість захисту права власності чи інших речових прав у спосіб, визначений цивільним законодавством, що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17.

Отже, формування земельної ділянки з новим кадастровим номером не є підставою для припинення речового права, яке виникло раніше, якщо законом прямо не встановлено іншого. Спірна земельна ділянка утворена в межах земельної ділянки, наданої ОСОБА_3 у довічне успадковуване володіння, що підтверджується матеріалами справи.

Доводи заявника про те, що земельну ділянку площею 5,200 га зареєстровано на праві комунальної власності за Вінницькою міською радою, не впливають на вирішення цього спору, оскільки предметом позову є визнання права довічного успадковуваного володіння, а не спір про право власності. Реєстрація права комунальної власності не може нівелювати чи припинити раніше набуте та не припинене у встановленому законом порядку речове право.

З огляду на викладене доводи касаційної скарги про неможливість спадкування права довічного успадковуваного володіння ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, вибірковому тлумаченні правових інститутів та ігноруванні правової природи спірного права, у зв`язку з чим не спростовують правильності висновків апеляційного суду та не дають підстав для скасування оскаржуваної постанови.

У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та обґрунтованих висновків, викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з їх оцінкою та посилань на обставини, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.

Водночас доводи касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 275/82/18, від 23 червня 2020 року у справах № 179/1043/16 та № 275/82/18, не можуть бути прийняті судом касаційної інстанції, оскільки оскаржуване судове рішення не суперечить висновкам, які викладені у наведених заявником постановах.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Вінницької міської ради залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 21 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

СуддіА. І. Грушицький

С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

В. В. Пророк