Постанова від 06 квітня 2026 р. у справі №466/5199/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 466/5199/24 Головуючий у 1 інстанції: Федорова О.Ф.

Провадження № 22-ц/811/237/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С. М.,

суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

секретар судового засідання – Федчун Н. С.,

з участю – представника відповідача – адвоката Дільного Н. З., позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки – адвоката Варави А. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» про визнання незаконним та скасування наказу про застосування дисциплінарного стягнення у виді догани,

ВСТАНОВИВ:

у травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» (далі – КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф»), в якому просила визнати незаконним та скасувати наказ виконувача обов`язків генерального директора КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Васька А. Р. від 13 лютого 2024 року №267 к/тр «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 ».

Позов мотивований тим, що 09 січня 2024 року позивачка вчасно з`явилась на роботу згідно графіку та виконала всі дії, які належить виконати перед початком робочої зміни згідно з посадовою інструкцією. О 08 год 00 хв. 09 січня 2024 року на екрані службового смартфона з`явилось повідомлення наступного змісту: «борт 601 не працює, медперсонал ОСОБА_1 , водій - (прочерк)». До іншої бригади екстреної медичної допомоги позивачку ніхто не залучав у період з 08 год 00 хв. до 20 год 00 хв. 09 січня 2024 року. Протягом усієї робочої зміни з 08 год 00 хв. до 20 год 00 хв., була в повній готовності надавати екстрену медичну допомогу пацієнтам. У робочу зміну цього дня ОСОБА_1 відпрацювала рівну кількість робочих годин. Оплата праці за фактично відпрацьовану робочу зміну 09 січня 2024 року була здійснена повністю, тобто за всі 12 годин робочої зміни. Тобто, ОСОБА_1 фактично відпрацювала всю норму робочих годин за січень 2024 року. Наказом в.о. генерального директора КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Васька А. Р. від 13 лютого 2024 року № 267 к/тр «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 » до позивачки застосовано дисциплінарне стягнення у виді догани. 23 лютого 2024 року ОСОБА_1 фактично була ознайомлена з оспорюваним наказом. З оспорюваним наказом не погоджується, вважає такий незаконним, адже він не містить чітких формулювань суті та обставин допущеного проступку, відсутні докази вини, відсутня шкода, не зазначено періоду часу, протягом якого, на думку відповідача позивачка була відсутня на робочому місці. У оспорюваному наказі містяться лише загальні, а не конкретні посилання на порушення положень трудового договору та Правил внутрішнього трудового розпорядку. Ні в оспорюваному наказі, ні в акті службового розслідування, уповноваженим органом відповідача не вказано, яку ж шкоду заподіяно позивачем. Наказом в.о. генерального директора відповідача КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Васька А. Р. «Про створення комісії проведення службового розслідування» № 80-од від 24 січня 2024 року, була створена комісія з проведення службового розслідування. Із цим наказом позивачка не була ознайомлена. Проводячи службове розслідування, уповноважений орган відповідача до профспілки не звертався й відповідно погодження/рішення профспілкового комітету не запитував. Під час проведення службового розслідування ОСОБА_1 була позбавлена прав: надавати усні або письмові пояснення, робити заяви, подавати документи, необхідні для проведення службового розслідування; звертатися із клопотанням про опитування інших осіб, яким відомі обставини, що досліджуються під час проведення службового розслідування, а також про залучення до матеріалів розслідування додаткових документів; подавати в письмовій формі зауваження до проведення службового розслідування, дій або бездіяльності осіб, які його проводять; користуватися правничою допомогою адвоката або іншого уповноваженого нею представника. Висновки акту службового розслідування від 13 лютого 2024 року суперечать табелю обліку робочого часу, який складено уповноваженим органом відповідача. Інформаційні записки фельдшерів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 містять ідентичний зміст та написані не 09 січня 2024 року, а 15 січня 2024 року. Тобто, акт про встановлення факту відсутності працівника на роботі від 09 січня 2024 року був складений спочатку (до 15 січня 2024 року), а вже потім відповідачем були отримані докази відсутності позивачки на роботі. У записках зазначено, що фельдшери не бачили ОСОБА_1 о 10 год 53 хв. та побачили близько 14 год 10 хв., що не вказує про відсутність позивача ОСОБА_1 на робочому місці у період з 11 год 00 хв. до 14 год 15 хв. Фельдшери Збудовський В. І. та ОСОБА_3 не можуть стверджувати, що позивачки не було на робочому місці протягом періоду часу з 11 год 00 хв. до 14 год 15 хв. 09 січня 2024 року, оскільки саме в цей період часу вони виїжджали до пацієнта на виклик. В інформаційній записці ОСОБА_4 від 09 січня 2024 року не вказується коли ОСОБА_4 виявила відсутність позивачки на робочому місці та коли ОСОБА_4 виявила її присутність на робочому місці, чи вживала ОСОБА_4 дій по заміні позивачки, у випадку відсутності її на робочому місці. 09 січня 2024 року власноручною інформаційною запискою ОСОБА_4 повідомляє відповідача про відсутність позивачки на роботі 09 січня 2024 року. При цьому, 15 березня 2024 року ОСОБА_4 власноруч підписує витяг з табеля за січень 2024 року, в якому зазначено, що 09 січня 2024 року позивачка відпрацювала всі 12 год своєї робочої зміни. Окрім цього, КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» притягнув ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності поза межами строку, встановленого статтею 148 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), адже строк для притягнення до дисциплінарної відповідальності сплив 09 лютого 2024 року. Оспорюваний наказ завізований начальником юридичного відділу та начальником відділу управління персоналу 13 лютого 2024 року, тобто в день, коли вже пройшов строк для притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 22 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 до КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» про визнання незаконним та скасування наказу про застосування дисциплінарного стягнення у виді догани задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ виконувача обов`язків генерального директора КНК ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Васька А. Р. від 13 лютого 2024 року № 267 к/тр «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 ».

Стягнуто з КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медичних катастроф» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 211 грн 20 коп.

Стягнуто з КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медичних катастроф» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 29 829 грн 67 коп.

Рішення суду оскаржило КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медичних катастроф», подавши в січні 2026 року апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 грудня 2025 року, ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд при ухваленні рішення не врахував, що відповідачем доведено, що позивачка під час роботи у денну зміну 09 січня 2024 року не перебувала на своєму робочому місці, незважаючи на те, що склад її бригади (лікар та водій) у цей день були тимчасово непрацездатними, що є порушенням вимог її посадової інструкції та Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників, які є додатком до колективного договору, укладеного на підприємстві відповідача, зокрема, в останніх зазначено, що у випадку необхідності відлучитися з робочого місця, працівник зобов`язаний попередити про це відповідного керівника в межах підпорядкування, чого позивачкою зроблено не було, що підтверджено поясненнями її безпосереднього керівника, які і виявила відсутність позивачки у цей день на роботі та повідомила їй безпосередньо по телефону, що перебуває вдома. Після чого був складений акт про відсутність позивачки на роботі, за участі її безпосередньо керівника та працівників іншої бригади, після чого про цей факт повідомлено керівника відповідного підрозділу, а в подальшому керівника установи. Останній у свою чергу створив комісію для перевірки фактів відсутності позивачки на роботі 09 січня 2024 року, яка в подальшому підтвердила цей факт. На підставі акту службового розслідування, складеного цією комісією, було видано оспорюваний позивачкою наказ про притягнення її до дисциплінарної відповідальності. Вважає безпідставними висновки суду про пропуск відповідачем строку для притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності, адже місячний строк, визначений статтею 148 КЗпП України необхідно обчислювати не з моменту виявлення факту порушення трудової дисципліни як такого, а з моменту закінчення службового розслідування, під час якого встановлено працівника, який вчинив певні діяння, протиправність цього діяння, його вину, причинного зв`язку тощо. Оскільки акт службового розслідування складено 13 лютого 2024 року та у цей же день, який слід вважати днем виявлення дисциплінарного проступку, відповідачем видано оспорюваний наказ, строк для застосування дисциплінарного стягнення останнім не пропущено. Щодо не зазначення в акті службового розслідування про заподіяння позивачкою шкоди, вчиненим нею дисциплінарним проступком, вказують на те, що при застосуванні такого виду стягнення як догана, реальні наслідки дисциплінарного проступку значення не мають, адже для застосування догани достатньо встановлення самого факту вчинення позивачкою правопорушення, що мало місце 09 січня 2024 року, який вважають доведеним. Оскільки позивачка не є членом виборного профспілкового органу, який діє на підприємстві, враховуючи, що в умовах введення в країні воєнного стану, з огляду на положення частини другої статті 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» згода профспілки на застосування дисциплінарного стягнення не вимагається, вважає помилковими висновки суду про необхідність погодження із профспілковим органом притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності. Зазначає також про те, що судом неправильно оцінені покази свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу за розгляд справи судом першої інстанції в розмірі 29 829 грн 67 коп. вказує, що розмір стягнутих судом витрат є завищеним, з огляду на категорію та складність справи, нічим не обґрунтований, деякі витрати помилково включені до загального переліку за надані послуги, які входять до складу інших послуг або були взагалі не надані представником, судом ніяк не умотивовано відхилення заперечення відповідача про їх зменшення.

В лютому 2026 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_6 , в якому міститься прохання апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, такі вмотивовані законністю та обґрунтованістю оскарженого рішення суду.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника відповідача, позивачки та її представника, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Судом встановлено, що згідно з наказом в.о. генерального директора КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» № 776-к від 29 липня 2021 року про прийняття на роботу, ОСОБА_1 прийнято на роботу з 01 серпня 2021 року, на посаду фельдшера з медицини невідкладних станів підстанції ЕМД «Миколаїв» станції ЕМД «Стрий».

Відповідно до службової записки від 09 січня 2024 року завідувача станції ЕМД «Стрий» ОСОБА_5 , доведено до відома в.о. генерального директора КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Васька А. Р. про відсутність фельдшера ОСОБА_1 на робочому місці 09 січня 2024 року з 11 год 00 хв. по 14 год 15 хв.

Згідно інформаційної записки ОСОБА_4 від 09 січня 2024 року, фельдшер ОСОБА_1 заступила на чергування 09 січня 2024 року згідно завіреного графіка чергувань. ОСОБА_4 було виявлено відсутність фельдшера ОСОБА_1 на робочому місці.

Відповідно до інформаційної записки ОСОБА_1 від 09 січня 2024 року, вона перебувала на зміні 09 січня 2024 року, знаходилася на території лікарні з 11 год 20 хв. по 14 год 00 хв.

Згідно акта про встановлення факту відсутності працівника на роботі від 09 січня 2024 року, час складення 14 год 20 хв., старший фельдшер ОСОБА_4 , фельдшер ОСОБА_2 та фельдшер ОСОБА_3 зафіксували, що 09 січня 2024 року фельдшер ОСОБА_1 була відсутня на роботі впродовж 3 год 15 хв., а саме з 11 год 00 хв. по 14 год 15 хв.

Відповідно до інформаційної записки ОСОБА_2 від 15 січня 2024 року, перебуваючи на чергуванні 09 січня 2024 року, бачив фельдшера ОСОБА_1 близько 08 год 00 хв. При поверненні з виклику о 10 год 53 хв., фельдшера ОСОБА_1 не бачив. Близько 14 год 10 хв. побачив ОСОБА_1 .

Згідно інформаційної записки ОСОБА_3 від 15 січня 2024 року, перебуваючи на чергуванні 09 січня 2024 року, бачила фельдшера ОСОБА_1 близько 08 год 00 хв. При поверненні з виклику о 10 год 53 хв., фельдшера ОСОБА_1 не бачила. Близько 14 год 10 хв. побачила ОСОБА_1 .

На підставі наказу в.о. генерального директора КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Васька А. № 80-од від 24 січня 2024 року, наказано створити комісію із проведення службового розслідування.

Відповідно до акта службового розслідування від 13 лютого 2024 року, комісія дійшла висновку про необґрунтованість відсутності ОСОБА_1 на робочому місці та запропонувала вжити до фельдшера ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у виді догани.

Згідно наказу в.о. генерального директора КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Васька А. № 267 к/тр від 13 лютого 2024 року, наказано застосувати дисциплінарне стягнення у вигляді догани до фельдшера ОСОБА_1 , зменшити розмір щомісячної премії на 80 %.

Відповідно до довідки КНП ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» № 8.5-11/144 від 13 березня 2024 року, загальна сума доходу фельдшера з медицини невідкладних станів ОСОБА_1 за період січень 2024 року, становить 21 548 грн 95 коп.

Згідно копії графіка роботи працівників ПС ЕМД Миколаїв СЕМД Стрий на січень 2024 року, кількість робочих годин фельдшера ЕМД 601 ОСОБА_1 , становить 168 годин.

Відповідно до табеля обліку робочого часу за січень 2024 року від 15 березня 2024 року, підписаного відповідальною особою ОСОБА_4 та головним фельдшером ОСОБА_7 , фельдшер ОСОБА_1 фактично відпрацювала 168 годин.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).

Згідно зі статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.

Відповідно до частини першої статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.

Порушенням трудової дисципліни є невиконання або неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків, що проявилися в порушенні, зокрема, правил внутрішнього трудового розпорядку, посадових інструкцій, прогул.

Прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Факт відсутності працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня (прогул) має бути належним чином зафіксований власником або уповноваженим ним органом задля того, аби унеможливити порушення трудових прав працівника та його безпідставне притягнення до дисциплінарної відповідальності.

На вказаному наголошено у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2025 року в справі № 398/3043/23.

У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року в справі №459/2618/17 зазначено, що прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно або в цілому).

Для притягнення до відповідальності працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня.

Робочим місцем працівника вважається певна зона, де працівник знаходиться і працює із застосуванням у процесі роботи різних технічних та/або інших засобів. Трудова діяльність працівника може здійснюватися (а відповідно його робоче місце може знаходиться) безпосередньо на підприємстві (фіксоване робоче місце) або в межах іншого територіального простору, який використовує працівник для виконання трудових обов`язків. Прогулом необхідно вважати відсутність працівника не просто на робочому місці, а й на роботі. Відсутність працівника за фіксованим робочим місцем за умови, що він виконує трудові функції на території підприємства, не є прогулом.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Відсутність працівника на роботі має бути зафіксовано актом про відсутність працівника на роботі. Законодавство не встановлює вимог до форми акту, тому він подається у довільній, простій письмовій формі та підписується не менше ніж двома працівниками (наприклад, бухгалтером та директором). В акті має бути зафіксовано відсутність працівника на роботі.

Акт про відсутність працівника на роботі оформлюється безпосередньо в день нез`явлення працівника на роботі. У таких документах обов`язково вказується не тільки дата, а й конкретний час відсутності працівника.

Після фіксації факту відсутності працівника на роботі потрібно з`ясувати, чим така відсутність була викликана.

Для з`ясування причини відсутності працівника на роботі роботодавець на свій розсуд може: 1) зателефонувати працівнику або членам його родини; 2) написати працівнику в доступні месенджери; 3) надіслати листа на особисту електронну скриньку; 4) відвідати працівника за місцем реєстрації або місцем фактичного проживання; 5) надіслати лист з повідомленням про вручення з пропозицією надати пояснення щодо своєї відсутності.

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.

Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника.

Визначальним фактором для вирішення питання про факт вчинення працівником прогулу є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

Частиною першою статті 149 КЗпП України передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, в тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 643/10816/17.

На підставі статей 147-149 КЗпП України роботодавець має право застосовувати до працівника дисциплінарне стягнення за прогул, вчинений з вини працівника.

Згідно зі статтею 147-1 КЗпП України дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Місячний строк для накладення дисциплінарного стягнення необхідно відраховувати з дня виявлення проступку. Днем виявлення проступку, з якого починається сплив місячного строку, вважається день, коли керівнику стало відомо про вчинений проступок. Разом з тим, відповідно до частини другої статті 148 КЗпП України після закінчення шестимісячного строку власник позбавляється права застосовувати дисциплінарне стягнення, оскільки такий строк є обмежувальним. (див. постанову Верховного Суду від 13 серпня 2025 року в справі № 392/404/22)

При обранні виду стягнення роботодавець повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника (частина третя статті 149 КЗпП України).

Складовими дисциплінарного проступку є: дії (бездіяльність) працівника; невиконання або неналежне виконання покладених на нього трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинно-наслідкового зв`язку між його діями (бездіяльністю) та невиконанням або неналежним виконанням покладених на нього трудових обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає можливість оцінки дій працівника як дисциплінарного проступку.

Дисциплінарне стягнення накладене правомірно лише в тому випадку, якщо працівник порушив обов`язки, які є складовими його трудових функцій, а не обов`язків, які покладені на іншого працівника.

При цьому, для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності досить фіксування самого факту порушення. Водночас наслідки порушення враховуються при визначенні тяжкості дисциплінарного проступку та виборі дисциплінарного стягнення, тому власник повинен довести при розгляді трудового спору наявність шкідливих наслідків та їх причинний зв`язок з допущеним працівником порушенням.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Поряд з цим, згідно з усталеним підходом, у трудових спорах саме відповідач (роботодавець) має доводити законність застосування до працівника дисциплінарного стягнення.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Також у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором. Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (див. пункти 5.19. - 5.21 постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 березня 2023 року в справі №910/17459/20).

У справі, яка переглядається, судом попередніх інстанцій надано правову оцінку наявним у справі доказам, доводам сторін і зроблено обґрунтований висновок про те, що роботодавець не довів факт відсутності ОСОБА_1 на роботі 09 січня 2024 року більше трьох годин безперервно або сумарно без поважних причин.

Так, роботодавцем було складено акт про відсутність працівника на робочому місці від 09 січня 2024 року.

Суд першої інстанції, виходячи із змісту досліджених ним доказів у справі, зокрема показань допитаних свідків, дійшов правильного та переконливого висновку, що підписуючи даний акт про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці, фельдшери ОСОБА_2 та ОСОБА_3 об`єктивно не могли встановити факт присутності або відсутності позивачки на робочому місці 09 січня 2024 року у період з 11 год 00 хв. по 14 год 15 хв., оскільки в цей період були за межами закладу охорони здоров`я.

Крім того, після констатації роботодавцем факту вчинення дисциплінарного проступку, рекомендації притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, винесення наказу про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, у табель обліку робочого часу позивачки не було внесено змін щодо відсутності її на роботі 09 січня 2024 року, що також, у сукупності з іншими встановленими судом першої інстанції обставинами, свідчить про недоведеність відповідачем вчинення позивачкою у цей день прогулу.

Отже, місцевим судом в цілому зроблено правильний висновок про незаконність притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності.

Доводи апеляційної скарги в цій частині висновків суду першої інстанції не спростовують, а зводяться до намагання відповідача переоцінити докази на стадії апеляційного перегляду, підстави для чого, на думку колегії суддів, з урахуванням фактичних обставин цієї справи, відсутні.

Щодо аргументна скарги про те, що дисциплінарне стягнення застосовано до позивачки в межах строків для накладення дисциплінарного стягнення, а не з пропуском такого строку, як помилково вважав місцевий суд, колегія суддів погоджується з таким, оскільки днем виявлення проступку є день, коли відповідачу як роботодавцю стало відомо про цей проступок та про особу, яка його вчинила, і таким днем є день, як правило, складення акта службового розслідування, який в даному випадку датований 13 лютого 2024 року, і в цей самий день відповідачем видано наказ про оголошення позивачці догани. Тобто, накладення дисциплінарного стягнення відбулось в місячний строк з дня виявлення відповідачем проступку.

Подібний за змістом висновок викладено у постанові Верхового Суду від 05 червня 2024 року в справі № 759/25296/21 на яку міститься посилання в апеляційній скарзі.

Також колегія суддів визнає обґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що наслідки вчинення позивачкою дисциплінарного проступку, у тому числі спричинена нею шкода, враховані відповідачем при обранні виду стягнення, а саме застосування до позивачки більш м`якого стягнення у виді догани, а не звільнення.

Подібний за змістом висновок викладено у постанові Верхового Суду від 20 травня 2020 року в справі № 754/4355/17, на яку міститься посилання в апеляційній скарзі.

Враховуючи наведене неправильними є висновки суду першої інстанції про відсутність в акті службового розслідування вказівки на те, яку шкоду заподіяла ОСОБА_1 своєму роботодавцю, адже відсутність такої сама по собі не свідчить про незаконність застосування до позивачки дисциплінарного стягнення.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що для притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності не вимагається попередньої згоди профспілки, колегія суддів вважає такі частково обґрунтованими, виходячи з такого.

Відповідно до положень частини другої статті 252 КЗпП України та частини другої статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного органу, членами якого вони є.

Заходами дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни, які можуть бути застосовані до працівника є: догана або звільнення (частина перша статті 147 КЗпП України)

Частиною другою статті 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що у період дії воєнного стану норми статті 43 Кодексу законів про працю України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.

Відповідно до частини першої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації, а також припинення трудового договору з домашнім працівником з ініціативи роботодавця відповідно до статті 173-6 цього Кодексу), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України, Бюро економічної безпеки України чи органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового та митного законодавства.

Згідно з пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» цього Закону главу XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України доповнено пунктом 2 такого змісту: «Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

З огляду на вищевикладене, положення Закону України «Про правовий режим воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж Кодекс законів про працю - мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану.

Отже, законодавством встановлено додаткові гарантії для працівників, які є членами профспілкової організації, яка діє у роботодавця та для працівників, обраних до профспілкових органів такої організації, проте такі гарантії в умовах воєнного стану, введеного в Україні зберігаються лише для працівників, які є членами, обраними до виборних профспілкових органів відповідної профспілки, яка діє у роботодавця.

Враховуючи, що позивачка не є членом виборного комітету профспілки, яка діє у відповідача, що встановлено судом першої інстанції та знайшло своє підтвердження також і під час апеляційного розгляду, враховуючи, що до неї засноване дисциплінарне стягнення у виді догани, а не звільнення, на неї не поширюються гарантії, передбачені частиною другої статті 252 КЗпП України та частиною другої статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Відтак, мотиви суду першої інстанції про те, що під час застосування до позивачки дисциплінарного стягнення відповідачем не отримано попередньої згоди на його застосування від профспілкової організації є необґрунтованими.

У цьому зв`язку неправильним є посилання суду в оскарженому рішенні на абзац 5 пункту 6.5. Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників, згідно з яким, порядок застосування до працівника дисциплінарного стягнення повинен, зокрема, включати погодження/рішення профспілкового комітету (якщо порушник є членом профспілкової організації підприємства), адже на рівні трудового законодавства, зокрема приписами статті 142 КЗпП України не передбачено право включати до правил внутрішнього трудового розпорядку положення, які прямо суперечать положенням КЗпП України або спеціального законодавства, а саме Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Відтак, доводи апеляційної скарги по суті вирішення спору знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду.

За таких обставин оскаржене рішення належить змінити, виклавши його мотивувальну частину, зокрема в частині мотивів щодо необхідності отримання відповідачем згоди профспілки на притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності, дотримання строків для застосування дисциплінарного стягнення та врахування заподіяної вчиненим проступком шкоди, в редакції цієї постанови.

В решті рішення суду по суті вирішення спору як законне та обґрунтоване належить залишити без змін, оскільки роботодавцем не доведено законність оголошення позивачці догани.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З урахуванням висновку щодо суті та підстав задоволення апеляційної скарги, а саме того, що оскаржене рішення змінено лише в мотивувальній частині, а в решті рішення суду по суті вирішення спору залишено без змін, підстави для нового розподілу судових витрат, а саме витрат по сплаті судового збору, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу цих судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку з реалізацією права на судовий захист у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору й стримування від подання безпідставних позовів (скарг).

Згідно з положеннями частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя статті 133 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Оцінюючи обґрунтованість заявленого позивачкою розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу за результатами розгляду справи, суд першої інстанції не повністю врахував наведені вище положення процесуального закону, а також подані відповідачем заперечення проти їх розміру.

Так, для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року в справі № 904/4507/18).

Поряд з цим, Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною або третьою особою, чи тільки має бути сплачено (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 22 січня 2021 року в справі № 925/1137/19, від 03 лютого 2021 року в справі №554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року в справі № 753/1203/18).

ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року заява № 19336/04, § 268)).

Під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:

- має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21);

- з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони, може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами тощо) (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі № 922/1964/21).

Подібні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2024 року в cправі № 910/615/14 (№ 910/5042/22), від 26 вересня 2024 року в cправі № 910/11903/23, від 25 січня 2025 року в справі № 369/849/18.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені у частині третій статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц).

Окрім цього, при вирішенні цього питання суд має враховувати також загальні засади цивільного законодавства, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

При цьому, стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (див. постанову Верховного Суду від 24 січня 2022 року в справі № 911/2737/17).

Враховуючи складність справи, суть спору, результат розгляду справи судом першої інстанції, а також результати її перегляду в апеляційному порядку, під час якого більшість доводів апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, що мало своїм наслідком зміну мотивувальної частини оскарженого рішення, з огляду також на те, що знайшли своє часткове підтвердження і доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції заперечення відповідача проти розміру заявлених позивачкою до стягнення витрат на професійну правничу допомогу, проаналізувавши характер наданих послуг позивачці її адвокатом у суді першої інстанції, а також необхідність дотримання критеріїв розумності та справедливості таких витрат, колегія суддів дійшла висновку, що співмірними, розумними та необхідним у межах розгляду цієї справи судом першої інстанції будуть витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн 00 коп.

У зв`язку з наведеним рішення суду в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу належить змінити, зменшивши їх розмір до 10 000 грн 00 коп.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 грудня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 грудня 2025 року в частині стягнення з комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу змінити, зменшивши їх розмір до 10 000 грн 00 коп.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Повна постанова складена 13 квітня 2026 року.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич