Постанова від 07 квітня 2026 р. у справі №357/19243/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 357/19243/25 Головуючий у 1 інстанції - Орєхов О.І.

Суддя - доповідач - Василенко Я.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В.,

за участю секретаря Фищук Н.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27.02.2026 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:

- визнати протиправною та скасувати постанову № БЦРТЦК/760/25 від 11.04.2025 по справі про адміністративне правопорушення, винесену начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, та накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 17 000, 00 грн., а справу про адміністративне правопорушення - закрити.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27.02.2026 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 звернувся до Шостого апеляційного адміністративного суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що ухвалене із порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що постановою № БЦРТЦК/760/25 від 11.04.2025 громадянина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП (а.с. 14). Дана постанова відносно позивача складена начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 полковник ОСОБА_2 .

В даній постанові зазначено, що відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення, о 15 год. 24.03.2025 (час та дата вчинення правопорушення), по АДРЕСА_1 , громадянином ОСОБА_1 не мав при собі військово-обліковий документ та не пред`явив його за вимогою уповноваженого представника територіального центру комплектування та соціальної підтримки, в особливий період, порушивши вимоги ч. 6 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», чим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Відповідно до вказаної постанови, визнано ОСОБА_1 винним у вчинені правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, і накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі однієї тисячі п`ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17 000 гривень.

Додано до позову витяг з «Резерв+», сформований 04.11.2025, де зазначено категорія обліку - не військовозобов`язаний, постанова ВЛК - придатний, дата ВЛК - 24.03.2025, перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 10).

Крім того, з військового квитка серії НОМЕР_1 від 15.08.2025, виданого на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 11) та довідки від 10.09.2025 за № 5338, яка видана солдату ОСОБА_1 , вбачається, що останній перебуває на службі у військовій частині НОМЕР_2 (а.с. 12).

Вважаючи постанову про накладення адміністративного стягнення № БЦРТЦК/760/25 від 11.04.2025 протиправною, позивач звернувся до суду першої інстанції з даним позовом.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивач, перебуваючи у громадському місці в особливий період, не мав при собі військово-облікового документа, що прямо підтверджено його ж поясненнями, а тому порушив вимоги ч. 6 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП. При цьому, відсутність відеофіксації чи інших доказів не спростовує факту правопорушення, оскільки обставини його вчинення визнані самим позивачем, а доводи про виключення з військового обліку не звільняють від обов`язку мати при собі відповідний документ. Отже, відповідачем доведено правомірність винесеної постанови, а підстав для її скасування чи закриття провадження у справі не встановлено, у зв`язку з чим позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов до помилкового та необґрунтованого висновку про наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, оскільки неправильно встановив фактичні обставини справи, зокрема безпідставно вказав, що позивач перебував у громадському місці (на вулиці), тоді як фактично він знаходився на подвір`ї власного будинку, яке не є громадським місцем, а тому обов`язок постійно мати при собі військово-обліковий документ у такій ситуації відсутній. Крім того, позивач був фактично позбавлений можливості взяти документи через його примусове та протиправне доставлення працівниками поліції та ТЦК до приміщення РТЦК, що штучно створило умови для формального складу правопорушення. Також апелянт наголошує, що на момент події позивач вважав себе невійськовозобов`язаним, а відповідач не довів неможливість отримання необхідних персональних даних позивача через Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів, що відповідно до примітки до ст. 210 КУпАП виключає можливість притягнення до відповідальності. Відтак, постанова про накладення штрафу прийнята не у спосіб, передбачений законом, а суд першої інстанції не надав належної оцінки цим обставинам, у зв`язку з чим рішення є незаконним та підлягає скасуванню з ухваленням нового про задоволення позову.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 213 КУпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються, зокрема, органами Національної поліції, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те цим Кодексом.

Статтею 235 КУпАП передбачено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).

Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію встановлена статтею 210-1 КУпАП.

За частиною першою статті 210-1 КУпАП порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію - тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно з частиною третьою наведеної статті вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період - тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Спеціальним законом, який визначає, зокрема обов`язки громадян щодо здійснення мобілізації в особливий період, є Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543 / зі змінами та доповненнями згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» № 3633-IX від 11 квітня 2024 року).

За визначенням абзацу 5 частини першої статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022 на території України введено воєнний стан з 24 лютого 2022 року, який триває і досі.

Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 03 березня 2022 року № 2105-IX затверджено Указ Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24 лютого 2022 року № 65/2022, яким оголошено проведення загальної мобілізації, яка триває і досі.

Обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації визначені у статті 22 Закон № 3543, відповідно до частини шостої якої у період проведення мобілізації (крім цільової) громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ та пред`являти його за вимогою уповноваженого представника територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейського, а також представника Державної прикордонної служби України у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України.

Відповідно до абзацу 3 пункту 10-1 Правил військового обліку, які є додатком 2 до Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1487 від 30 грудня 2022 року, призовники, військовозобов`язані та резервісти повинні у період проведення мобілізації (крім цільової) та/або протягом дії правового режиму воєнного стану мати при собі військово-обліковий документ разом з документом, що посвідчує особу, та пред`являти їх за вимогою уповноваженого представника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейського, а також представника Держприкордонслужби у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон.

Отже, за змістом частини шостої статті 22 Закону № 3543-XII відповідальність за частиною третьою статті 210-1 КУпАП настає як за відсутність при собі військово-облікового документа, так і при непред`явленні його за вимогою уповноваженого представника.

Таким чином, громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ в період проведення мобілізації та/або протягом дії воєнного стану, а його відсутність є порушенням законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, що визначає склад адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена частиною третьою статті 210-1 КУпАП.

При цьому, законодавчий припис про необхідність мати при собі і пред`являти за вимогою військово-обліковий документ покладає на особу обов`язок отримати такий документ.

Колегія суддів звертає увагу, що 24.03.2025 ОСОБА_1 на вимогу уповноваженого представника РПЦК та СП не пред`явив військово-обліковий документ, що підтверджується і самим позивачем в адміністративному позові.

При цьому, позивач не надав доказів, що, як на момент складання протоколу, так і на момент винесення спірної постанови, у нього був наявний при собі дійсний військово-обліковий документ. Не містять таких доказів і матеріали справи.

Отже, наведене підтверджує наявність в діях позивача ознак адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Щодо доводів апелянта про те, що позивач перебував не у громадському місці, а на подвір`ї власного будинку, у зв`язку з чим у нього був відсутній обов`язок мати при собі військово-обліковий документ, колегія суддів не бере їх до уваги, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» обов`язок громадян чоловічої статі віком від 18 до 60 років мати при собі військово-обліковий документ не поставлено у залежність від місця перебування особи, а є загальним і поширюється на період мобілізації, при цьому сам позивач підтвердив відсутність у нього такого документа під час контакту з уповноваженими особами.

Не беруться колегією суддів до уваги доводи апелянта про те, що позивач не мав можливості взяти військово-обліковий документ у зв`язку з його примусовим доставленням до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, оскільки встановлені обставини справи свідчать, що відсутність документа мала місце ще до такого доставлення, а отже не перебувала у причинному зв`язку із подальшими діями уповноважених осіб.

Колегія суддів критично оцінює доводи апелянта про те, що позивач вважав себе невійськовозобов`язаним, оскільки такі суб`єктивні переконання не звільняють особу від виконання прямо встановлених законом обов`язків, а наявність або відсутність статусу військовозобов`язаного підтверджується відповідними документами, які особа зобов`язана мати при собі та пред`являти на вимогу.

Щодо доводів апелянта про відсутність підстав для притягнення до адміністративної відповідальності у зв`язку з можливістю отримання персональних даних позивача через Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів, колегія суддів не бере їх до уваги, оскільки положення примітки до ст. 210 КУпАП не звільняють особу від обов`язку мати при собі військово-обліковий документ, а лише регулюють порядок отримання інформації органами державної влади, при цьому факт відсутності документа у позивача підтверджений матеріалами справи та не спростований належними доказами.

Не заслуговують на увагу доводи апелянта про порушення процедури з боку працівників поліції та ТЦК, оскільки навіть за умови наявності таких порушень це не спростовує встановленого факту вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, який підтверджується сукупністю досліджених доказів, у тому числі поясненнями самого позивача.

До цього ж, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Визначений цією правовою нормою обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Попри наведене, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття. Дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків. Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.

Фундаментальне порушення - це таке порушення суб`єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення. Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність. Відтак, порушення такої процедури може бути підставою до скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення.

Аналогічний вимір суттєвості порушень застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у своїх рішеннях демонструє виважений підхід до оцінки характеру допущених порушень належної процедури з точки зору їх можливого впливу на загальну справедливість судового розгляду. Метод «оцінки справедливості процесу в цілому» не передбачає дослідження правомірності будь-якої окремої процесуальної дії у відриві від інших етапів процесу. По суті, ЄСПЛ у своїх рішеннях акцентує увагу на необхідності з`ясувати, «чи перетворили допущені порушення (в контексті конкретних обставин справи) судовий розгляд у цілому на несправедливий». При цьому, як свідчить практика ЄСПЛ, навіть виявлення судом серйозних (чи вагомих), на його думку, порушень права на справедливий судовий розгляд, допущених національними судами, не завжди тягне загальну оцінку проведеного судового розгляду та ухваленого підсумкового рішення як несправедливого.

Отже, за принципами, що сповідує ЄСПЛ, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.

На думку колегії суддів, напрацьовані ЄСПЛ положення щодо правових наслідків допущених судами порушень при розгляді справ та критерії його застосування можуть бути вжиті за аналогією й до аналізу оскаржуваного у цій справі адміністративного акту відповідача.

Зокрема, не може бути скасовано правильне по суті рішення та відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму. Рішення може бути скасоване лише для виправлення істотної помилки. Процесуальні норми є вторинними порівняно з матеріальними, оскільки призначення перших полягає в забезпеченні реалізації других. Тобто характер, зміст і призначення процесуальних норм підпорядковані вимогам матеріальних норм і тому зумовлені ними та є похідними від них.

Водночас, під час розгляду даної справи колегією суддів не встановлено порушень процедури, які б могли вплинути на кінцевий результат розгляду відповідачем питання про притягнення позивача до адміністративної відповідальності.

З урахуванням наведеного, позивачем не доведено та матеріалами справи не підтверджено факту відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення, відтак правильним є висновок суду першої інстанції про те, що оскаржена постанова по справі про адміністративне правопорушення є правомірною, підстави для її скасування відсутні.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволені позовних вимог, оскільки відповідач діяв в межах своїх повноважень та правомірно виніс постанову про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт незаконності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27.02.2026 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і не може бути оскаржена.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Ганечко О.М.

Кузьменко В.В.